Дядько. Ленi
Одного пополудня – К. був якраз дуже заклопотаний, готуючи пошту – мiж двома служниками, якi несли документи, до кабiнету вдерся родич К. – дядько Карл, дрiбний землевласник, що жив у селi. Побачивши його, К. трохи злякався, так само як давно вже лякався на саму думку про дядькiв приiзд. К. десь уже мiсяць знав напевне, що до нього мае приiхати дядько. Вiдтодi йому весь час увижалось, як дядько, трохи горблячись, затиснувши лiвою рукою крислатого бриля, а праву, простягнувши ii вперед ще на порозi, з непотрiбним поспiхом подае йому через стiл, скидаючи на пiдлогу все, що заважатиме йому. Дядько завжди поспiшав, бо його переслiдували прикрi думки, пiд час свого одноденного перебування в столицi вiн неодмiнно мав зробити геть усе, що намiрявся, не вiдмовляючись при цьому вiд будь-якоi принагiдноi розмови, оборудки чи розваги, яка трапиться йому по дорозi. Через те К., дуже зобов’язаний дядьковi як своему колишньому опiкуновi, був змушений в усьому йому допомагати, а до того ж iще й брати до себе на нiч. «Привид iз села» – не раз був казав вiн про дядька.
Одразу пiсля привiтання – сiдати у фотель, куди запросив його К., не було часу – дядько попросив свого небожа про коротку розмову вiч-на-вiч.
– Вона конче потрiбна, – важко вiдсапувався вiн, – для мого спокою.
К. миттю вислав з кiмнати служника, наказавши нiкого не впускати.
– Йозефе, що я чую? – запитав дядько, коли вони залишились на самотi, й сiв на стiл, пiдмостивши пiд себе, не дивлячись, рiзноманiтнi папери, щоб вигiднiше сидiти. К. мовчав, вiн знав, що буде далi, але, раптом розслабившись пiсля напруженоi роботи, нараз вiддався приемнiй утомi, дивлячись у вiкно на протилежний бiк вулицi, дарма що з мiсця, де вiн сидiв, можна було побачити лише малий трикутник, частину глухоi стiни мiж двома вiтринами.
– Ти дивишся у вiкно! – закричав дядько, здiймаючи руки. – Йозефе, ради Бога, вiдповiдай менi! Це правда, невже це таки правда?
– Любий дядьку, – вiдповiв К., струшуючи власну розвiянiсть, – я навiть не знаю, чого ти вiд мене хочеш.
– Йозефе, – застережливо мовив дядько, – наскiльки я знаю, ти завжди казав менi правду. Тож чи треба твоi останнi слова розумiти тепер як лихий знак?
– Я вже здогадуюсь, чого ти хочеш, – покiрливо мовив К., – ти, напевне, почув про мiй процес.
– Так, – вiдповiв дядько, поволi нахиляючи голову, – до мене дiйшли чутки про твiй процес.
– Вiд кого? – запитав К.
– Менi написала Ерна. Хоч вона й не спiлкуеться з тобою, а ти, на жаль, не часто про неi згадуеш, але таки довiдалась. Сьогоднi я отримав листа вiд неi i, звичайно, вiдразу ж примчав сюди. Інших причин я не мав, але, здаеться, досить i цiеi. Я тобi зараз прочитаю те мiсце, де вона пише про тебе. – Дядько витяг листа з кишенi. – Ось воно. Вона пише: «Я вже давно не бачила Йозефа, на тому тижнi заходила до банку, але Йозеф був такий заклопотаний, що я так i не потрапила до нього. Я прочекала майже цiлу годину й була змушена йти додому, бо в мене мав починатись урок музики. Я б так хотiла з ним поговорити, але, можливо, ще колись трапиться нагода. На моi iменини вiн принiс менi велику коробку шоколадних цукерок, був дуже милий i люб’язний. Я тодi забула написати вам про це, а тепер, як ви запитали, пригадала. А шоколад, щоб ви знали, зникае, коли живеш у пансiонi, дуже швидко, ледве встигаеш усвiдомити, що тобi подарували шоколад, як його вже нема. Але про Йозефа я вам хочу ще дещо написати. Я вже казала вам, що в банку мене до нього не пустили, бо вiн саме розмовляв iз якимсь добродiем. Спокiйно почекавши з пiвгодини, я запитала служника, чи довго ще триватиме розмова. Той вiдповiв, що, напевне, так, бо, мабуть, iдеться про процес, який провадять проти пана прокуриста. Я запитала, що це за процес i чи служник часом не помиляеться, але вiн запевнив, що нi, процес таки тягнеться, i то дуже важкий процес, а бiльше йому нiчого не вiдомо. Вiн i сам з радим серцем допомiг би пановi прокуристовi, бо то добрий i справедливий чоловiк, проте не знае, з якого боку братись, i йому лише хотiлося б, щоб до справи втрутились якiсь впливовi люди. А таке, безперечно, станеться, i процес, зрештою, матиме втiшний кiнець, але поки що, як можна виснувати з настрою пана прокуриста, йому доводиться сутужно. Я, звiсно, не надавала цим словам великоi ваги, намагалася заспокоiти простосердого служника, заборонила йому розповiдати комусь про це i вважала, нiби все те – балачки. А проте було б, мабуть, добре, якби ти, таточку, приiхавши наступного разу до мiста, довiдався про цю справу: адже тобi неважко докладно все з’ясувати i, коли справдi виникне потреба, втрутитись, спираючись на своi численнi та впливовi зв’язки. А якщо такоi потреби не буде, – напевне, що так, – принаймнi твоя донька незабаром матиме нагоду пригорнутись до тебе i звеселити твое серце». Добра дитина, – закiнчив читати листа дядько i стер кiлька сльозинок на очах. К. кивнув головою, закрутившись серед усякого дрiб’язку, останнiм часом вiн цiлковито забув про Ерну, забув навiть про ii день народження, а отi шоколаднi цукерки вона просто вигадала, щоб захистити його перед дядьком та тiткою. Та вигадка дуже зворушлива, i навiть театральнi квитки, що iх К. надумав раз у раз посилати вiдтепер дiвчинi, не зможуть винагородити ii за виявлену шляхетнiсть, але ходити до пансiону й розмовляти з малою вiсiмнадцятирiчною гiмназисткою К. не мав тепер нiякоi охоти.
– Ну, а тепер що скажеш? – запитав дядько, що, прочитавши листа, забув про свiй поспiх та збудження i, здавалось, узявся перечитувати його.
– Так, дядьку, це правда.
– Правда? – пiдскочив дядько. – Що правда? Як воно може бути правдою? Що це за процес? Сподiваюсь, не кримiнальний?
– Кримiнальний, – вiдповiв К.
– І ти спокiйно сидиш отут, коли в тебе на шиi кримiнальний процес? – обурився дядько, ненастанно пiдвищуючи голос.
– Що менше я клопотатимусь, то бiльше шансiв, що процес закiнчиться добре, – втомлено вiдказав К., – тут не треба боятися.
– Це мене не заспокоiть! – загорлав дядько. – Йозефе, любий Йозефе, подумай про себе, про своiх родичiв, про наше добре iм’я. Досi ти був честю нашоi родини, i не можна, щоб ти став ii ганьбою. Твоя поведiнка, – вiн дивився на К., нахиливши голову вбiк, – менi не подобаеться, звинувачений, якщо вiн невинний i ще не зневiрився, так не поводиться. Швиденько розкажи менi, про що йдеться, щоб я мiг допомогти тобi. Напевне, щось пов’язане з банком?
– Нi, – вiдповiв Йозеф i пiдвiвся. – Любий дядьку, ти розмовляеш надто голосно, служник, напевне, стоiть пiд дверима i слухае. Менi це прикро. Краще ходiмо куди-небудь, i я тодi вiдповiм, як зможу, на всi твоi запитання. Я дуже добре знаю, чим я зобов’язаний своiй родинi.
– Правильно, – схвалив дядько, – дуже правильно, тiльки поквапся, Йозефе, поквапся!
– Я ще маю дати кiлька розпоряджень, – мовив К. i по телефону покликав до себе свого заступника, той майже одразу прийшов. Дядько, ще досi збуджений, показував заступниковi рукою, що К. гукав його, в чому, зрештою, й так не було жодного сумнiву. К., стоячи коло столу, тихим голосом, показуючи тi або тi документи, пояснив молодиковi, що тут треба доробити ще сьогоднi за його вiдсутностi, заступник слухав незворушно, проте уважно. Дядько заважав iм, бо спершу, вирячивши очi й нервово покусуючи губи, стояв поряд, хоча й не слухав, – заважав уже сам його вигляд. Далi вiн став походжати по кiмнатi, iнколи зупиняючись то перед вiкном, то перед картиною, i вряди-годи вигукував:
– Для мене це незбагненна рiч! – Або: – А тепер скажи менi, що нам дiяти далi?
Молодик удавав, нiби нiчого не помiчае, спокiйно дослухав усi настанови К., занотував щось i пiшов, уклонившись як К., так i дядьковi, що, до речi, саме повернувся до нього плечима, визирав з вiкна i, випроставши руки, жмакав штори. Тiльки-но зачинилися дверi кабiнету, як дядько закричав:
– Нарештi той писарчук забрався i нам уже можна йти! Нарештi!
На жаль, нiяк не щастило вблагати дядька нiчого не розпитувати про процес у вестибюлi, де ходили окремi службовцi та служники i де саме тiеi митi крутився й заступник директора.
– Отже, Йозефе, – заговорив дядько, – ледве помiтно вiдповiвши на шанобливi уклони навколишнiх, – тепер скажи менi вiдверто, що це за процес.
К. зронив кiлька незначущих зауважень, на мить засмiявся i лише на сходах пояснив дядьковi, що нiчого не хотiв казати перед людьми.
– Правильно, – схвалив дядько, – а от тепер кажи. – Дядько слухав, схиливши голову й квапливо попахкуючи сигарою.
– Передусiм, дядьку, – мовив К., – це не такий процес, який розглядае звичайне правосуддя.
– Це вже погано, – зiтхнув дядько.
– Чого? – подивився на дядька К.
– Думаю, погано, – проказав дядько знову. Тепер вони вже стояли за дверима банку на сходах, але портье, здаеться, нашорошив вуха, i К. потяг дядька вниз, жвавий вуличний рух пiдхопив iх. Дядько, вчепившись за К., уже не розпитував так настирливо про процес, якийсь час вони йшли навiть мовчки.
– Що, власне, сталося? – спитав нарештi дядько i зупинився так раптово, що перехожi, якi йшли позаду, злякано вiдсахнулися. – Такi речi зненацька не стаються, до них готуються дуже довго, мали бути якiсь провiсники, – чому ти менi нiчого не писав? Ти ж знаеш, для тебе я зроблю все, певною мiрою я й донинi твiй опiкун i досi я цим тiльки пишався. Я, звiсно, й тепер допомагатиму тобi, та коли процес уже йде, допомагати ой як важко. Хай там як, а тобi найкраще негайно взяти коротеньку вiдпустку й приiхати до нас у село. Я аж тепер побачив, що ти трохи змарнiв. У селi ти наберешся сили, i це добре, бо попереду в тебе ще великi випробування. Крiм того, так ти почасти уникнеш правосуддя. Тут суд мае всi можливi засоби впливу i в разi потреби автоматично застосовуе iх до тебе, натомiсть коли ти в селi, треба або делегувати туди судовий орган, або ж впливати там на тебе через листи, телеграф i телефон. Звичайно, сила правосуддя ослабне, i хоч визволення не буде, ти зможеш вiдiтхнути.
– Вони можуть заборонити менi виiздити, – заперечив К., сприймаючи дядьковi слова ранiше, нiж той вимовляв iх.
– Я не вiрю, що вони таке вчинять, – замислено проказав дядько, – суд не втратить дуже багато своеi влади, якщо ти вiд’iдеш.
– Я гадав, – мовив К. i схопив дядька пiд руку, щоб не дати йому зупинитись, – нiби ти надаси цим подiям ще меншоi уваги, нiж я, а вони он як прикро тебе вразили.
– Йозефе, – заволав дядько, що прагнув вивiльнитись i таки зупинитись, проте К. не пускав його, – ти дуже змiнився, ти завжди мав такий гострий, проникливий розум, i невже саме тепер ти його вiдцурався? Невже ти хочеш програти процес? Ти хоч знаеш, що це означае? Означае, що тебе просто викреслять. А разом з тобою всiх родичiв або ж принаймнi змусять iх простертись i плазувати. Йозефе, опануй себе. Твоя байдужiсть незбагненна для мого розуму. Як подивитись на тебе, можна повiрити й приказцi: «Як отакий процес у тебе, ти вже програв, судитися не треба».
– Любий дядьку, – заспокоював К., – тут не треба хвилюватися нi тобi, нi менi. Коли людина стривожена, процес годi виграти, – повiр бодай трохи моему практичному досвiдовi, так само як i я завжди, навiть тепер, дуже шаную твiй досвiд, хоч iнколи вiн мене приголомшував. Ти кажеш, мовляв, через процес страждатиме вся наша родина, – признаюсь, цього вже я не годен зрозумiти, але дарма, це рiч другорядна, – тож я залюбки в усьому дослухатимусь до твоiх порад. Тiльки от, на вiдмiну вiд тебе, я вважаю, що поiздка в село не дасть менi жодноi користi, вона скидалася б на втечу i засвiдчувала б провину. Крiм того, там мене б iще тяжче переслiдували, можливо, навiть прискорили б розгляд справи.
– Слушно, – згодився дядько таким тоном, нiби вони нарештi дiйшли порозумiння, – але я пропоную, бо бачу, що, коли ти залишишся тут, справа опиниться пiд загрозою внаслiдок твоеi байдужостi, мабуть, буде найкраще, як я замiсть тебе сам заопiкуюся нею. Та якби й ти доклав усiх зусиль i зосередився на нiй, було б, звичайно, ще краще.
– Отже, бачу, що ми тепер однодушнi, – сказав К. – І яка ж твоя пропозицiя, що менi робити насамперед?
– Я мушу, звiсно, спершу обмiркувати справу, – мовив дядько. – Адже подумай: я вже мало не двадцять рокiв майже безвиiзно прожив у селi i тому стратив нюх на такi справи. Моi рiзноманiтнi й важливi зв’язки iз впливовими людьми, яких ти, напевне, знаеш уже краще, за цей час трохи ослабли. Знаеш, там, у селi, я майже самотнiй. А цю вiдiрванiсть вiд людей помiчаеш саме при таких-от нагодах. До того ж твоя справа – почасти несподiванка для мене, дарма що я, хоч як дивно, про щось уже здогадувавсь iще з Ерниного листа, а сьогоднi, подивившись на тебе, бачу геть усе, як на долонi. Але це пусте, тепер найголовнiше – не марнувати часу. – Ще говорячи, дядько став навшпиньки, махнув якiйсь машинi i вже тягнув К. за собою в автомобiль, водночас називаючи водiевi адресу. – Ми поiдемо до адвоката Гулда, – сповiщав дядько, – це мiй шкiльний товариш. Ти, певне, чув його iм’я? Не чув? Дивно. Таж вiн як оборонець i захисник знедолених мае чималу славу. Як до людини я маю до нього величезну довiру.
– Як на мене, все, що ти робитимеш, – слушне, – вiдказав К., хоча кваплива настирливiсть, iз якою дядько брався до справи, трохи непокоiла його. Не дуже тiшила й думка звертатись як звинувачений до адвоката для злидарiв. – Я й не знав, – провадив К. далi, – що в таких справах теж можна йти до адвоката.
– Та звичайно, – вiдказав йому дядько, – це ж очевидна рiч. Чом би й нi? А тепер розкажи менi все, що досi з тобою трапилось, щоб я мав докладну iнформацiю.
К. одразу почав розповiдати, нiчого не замовчуючи, така вiдвертiсть i щирiсть становили його единий протест проти дядькового твердження, буцiмто процес може стати великою ганьбою для родини. Ім’я панни Бюрстнер вiн згадав лише раз, та й то мимохiдь, але ця побiжна згадка не зашкодила щиростi оповiдi, бо панна Бюрстнер з процесом була зовсiм не пов’язана. Розповiдаючи, К. дививсь у вiкно й постерiг, що вони пiд’iжджають саме до того передмiстя, де працюе канцелярiя суду, вiн звернув на те дядькову увагу, але дядько не добачив у тому збiговi нiчого дивного. Авто зупинилось перед похмурим будинком. Дядько смикнув за дзвоник уже на першому поверсi бiля перших дверей; поки вони чекали, вiн вишкiрював довжелезнi зуби й шепотiв:
– Восьма година, трохи незвичний час, щоб вести клiента. Але Гулд не розгнiваеться.
У вiконечку в дверях показались великi чорнi очi, якусь мить дивились на обох гостей i зникли, дверi, проте, не вiдчинились. Дядько i К. перезирнулись, мовчки потвердивши, що кожен з них бачив отi очi.
– Нова служниця, що боiться чужих, – пояснив дядько й подзвонив iще раз. Знову з’явились очi, тепер вони видавалися дуже засмученi, але, можливо, то була лиш iлюзiя, породжена полум’ям вiдкритоi газовоi лампи, що, майже не даючи свiтла, з гучним сичанням горiла поблизу iхнiх голiв.
– Вiдчинiть! – гукнув дядько i вгатив кулаком по дверях. – Я приятель пана адвоката!
