К. вимкнув, але чекав, поки панна Бюрстнер з кiмнати знову запросила його зайти.
– Сiдайте, – проказала дiвчина, показуючи на отоманку, а сама, випроставшись, стала коло лiжка, незважаючи на щойно згадану втому; вона навiть не скинула неширокого, проте прикрашеного надмiром квiтiв капелюшка. – Тож чого ви хочете? Менi справдi дуже цiкаво. – Дiвчина трохи схрестила ноги.
– Ви, певне, скажете, – почав К., – що справа не така вже й важлива, щоб говорити про неi цiеi пiзньоi пори, але…
– Самi вступи та передмови, – нетерпеливилась панна Бюрстнер.
– Вашi слова полегшують мое завдання, – зiтхнув К. – Певною мiрою через мене сьогоднi вранцi у вашiй кiмнатi стався розгардiяш, його спричинили чужi люди всупереч моiй волi, але, як я вже казав, провина тут моя; за це я й хочу вибачитись перед вами.
– У моiй кiмнатi? – перепитала панна Бюрстнер i замiсть обдивитися кiмнату стала пильно приглядатись до К.
– Атож, – кивнув К., i вони вперше подивились одне одному у вiчi, – а що саме тут вiдбувалось – про те й згадувати не варто.
– Таж це якраз найцiкавiше, – заперечила панна Бюрстнер.
– Нi, – боронився К.
– Що ж, – наче змирилася панна Бюрстнер, – якщо ви наполягаете, що тут нема нiчого цiкавого, то я й не заперечую, я не прагну докопатись до таемниць. А ваше вибачення я охоче приймаю, тим паче, що в кiмнатi тепер i згадки нема про нелад. – І дiвчина, впершись руками в боки, так що долонi аж вгрузли в тiло, пройшлась по кiмнатi. Бiля килимка з фотографiями вона зупинилась. – Дивiться! – гукнула вона. – Моi фотографii справдi висять не так. Оце вже прикро. Отже, хтось-таки, не маючи на те права, побував у моiй кiмнатi!
К. кивнув головою i мовчки прокляв Камiнера, що нiколи не спромагався приборкати свою огидну, недолугу проворнiсть.
– Дивно, – мовила панна Бюрстнер, – я змушена забороняти вам те, чого ви й самi не повиннi були робити: заходити до моеi кiмнати, коли мене нема вдома.
– Панно, я зараз поясню вам, – сказав К. i теж пiдiйшов до фотографiй, – це не я брав без дозволу вашi фотографii, та оскiльки ви менi не вiрите, я ще мушу признатися, що слiдча комiсiя привела трьох банкiвських службовцiв, i один з них, котрого я при першiй нагодi викину з банку, справдi чiпав вашi фото. Так, тут була слiдча комiсiя, – додав К., коли панна очима запитала його, що за комiсiя.
– Та комiсiя приходила до вас? – нарештi озвалася вона.
– Так, – пiдтвердив К.
– Не може бути! – засмiялася панна.
– Отож ви вiрите, – запитав К., – що я невинний?
– Ну, невинний… – збентежилась панна Бюрстнер. – Я б не хотiла так похапцем висловлювати думку, що може мати дуже важливi наслiдки, до того ж я вас не знаю, це, певне, мав бути якийсь тяжкий злочин, якщо до вас прислано вiдразу слiдчу комiсiю. Але, одначе, ви ще на волi, – принаймнi з вашого спокою я висновую, що ви не втекли з в’язницi, – тож такий злочин ви аж нiяк не могли скоiти.
– Авжеж, – притакнув К. – але саме слiдча комiсiя мае визначити, що я невинний або винний не такою мiрою, як вона гадала перед тим.
– Атож, звичайно, – якимсь дивним голосом погодилась панна Бюрстнер.
– Бачите, – пояснював iй К., – ви не дуже обiзнанi з судовими процедурами.
– Справдi, я таки необiзнана, – визнала панна Бюрстнер, – i не раз шкодувала про це, бо менi хочеться знати все, а судовi процедури цiкавлять мене надзвичайно. Правосуддя мае якусь дивовижну вабливу силу, хiба не так? Але я безперечно поповню своi знання в цiй галузi, бо наступного мiсяця йду працювати секретаркою до адвокатськоi контори.
– Чудово, – зрадiв К., – ви тодi зможете трохи допомогти менi в моему процесi!
– Авжеж, – погодилась панна Бюрстнер, – чом би й нi? Я з радiстю застосую своi знання.
– А моя пропозицiя теж поважна, – не вгавав К., – чи принаймнi наполовину така поважна, як ваша. Ця справа занадто дрiб’язкова, аби наймати адвоката, але порадник менi придасться.
– Так, але якщо бути порадником, то я повинна знати, про що йдеться, – нагадала панна Бюрстнер.
– Ось тут i заковика, – зiтхнув К., – бо я й сам нiчого не знаю.
– Тодi ви просто пожартували зi мною, – страшенно розчарувалась панна Бюрстнер. – І навiщо було вибирати для цього таку пiзню нiчну годину? – І дiвчина подалась геть вiд фотографiй, де вони так довго стояли разом.
– Панно, нi, – заперечив К., – я не жартував. Ви просто не хочете менi вiрити! Все, що знаю, я вже розповiв вам. Навiть бiльше, нiж знаю, бо тут не було слiдчоi комiсii, я назвав ii так, бо не мiг дiбрати якоiсь iншоi назви. Тут нiхто нiчого не розслiдував, мене заарештовано, та й годi, але арешт провадила комiсiя.
Панна Бюрстнер сiла на отоманку i знову засмiялася.
– Як це вiдбувалося? – запитала вона.
– Жахливо, – вiдповiв К., але не думав тепер про те, прикипiвши очима до панни Бюрстнер, що однiею рукою пiдперла голову, – лiкоть спирався на подушки отоманки, – а другою повiльно погладжувала стегна.
– Це звичайна рiч, – мовила панна Бюрстнер.
– Що звичайна рiч? – похопився К., але, пригадавши, запитав: – Може, вам показати, як усе вiдбувалося? – К. хотiлося руху, але не хотiлось iти геть.
– Я вже втомлена, – вiдмагалася панна Бюрстнер.
– А не ходiть так пiзно, – кинув К.
– Ну от, усе закiнчуеться тим, що я чую докори, i так менi й треба, бо чого я, дурна, пустила вас? Тим паче, як з’ясувалось, у цьому не було жодноi потреби.
– Потреба була, i я вам зараз усе покажу, – доводив К. – Можна я вiдсуну тумбочку вiд лiжка?
– Що з вами? – вразилась панна Бюрстнер. – Я, звiсно, такого не дозволю!
– Тодi я не зможу нiчого показати, – образився К., немов тiею вiдмовою йому завдано непоправноi кривди.
– Гаразд, коли вона потрiбна вам тiльки для розповiдi, то, будь ласка, пересувайте, але тихо, – погодилась панна Бюрстнер i за мить iще слабшим голосом додала: – Я така втомлена, що дозволяю бiльше, нiж годиться.
К. поставив тумбочку серед кiмнати й сiв за неi.
– Ви повиннi правильно уявити собi, де хто був, це дуже цiкаво. Я – iнспектор, он там на валiзi сидiли обидва вартовi, коло фотографiй стояли три молодики. Я тiльки побiжно згадаю, що на вiконнiй защiпцi висiла бiла блузка. І тодi все почалося. Ох, я й забув, найважливiша особа, тобто я, стояла отут перед тумбочкою. Інспектор сидiв дуже спокiйно, заклав ногу на ногу, одна рука звисала отут з бильця, – телепень, якого й шукати годi. Ну, тепер уже справдi все почалося. Інспектор гукнув мене так, неначе я ще спав, вiн просто загорлав, i я, на жаль, щоб ви зрозумiли так як слiд, теж мушу крикнути, власне, вiн викрикнув тiльки мое iм’я.
Панна Бюрстнер, що, смiючись, дослухалася до розповiдi, приклала вказiвного пальця до вуст, аби зупинити К., але запiзно! К. надто ввiйшов у роль i повагом закричав:
– Йозефе К.! – хоч i не так гучно, як погрожував, але досить гучно, щоб крик, зненацька пролунавши в кiмнатi, мало-помалу виповнив ii всю.
У дверi сусiдньоi кiмнати кiлька разiв постукали – твердо, коротко, через однаковi промiжки часу. Панна Бюрстнер збiлiла й схопилася за серце. К. через це так налякався, що якусь мить тiльки й думав про подii сьогоднiшнього ранку та дiвчину, якiй вiн унаочнював iх. Тiльки-но опанувавши себе, вiн пiдскочив до панни Бюрстнер i взяв ii за руку.
– Не бiйтеся, – прошепотiв вiн, – я все залагоджу. Хто б це мiг бути? Поряд з нами тiльки кiмната, де нiхто не спить.
– А проте, – зашепотiла панна Бюрстнер на вухо K., – вiд учора там спить якийсь небiж фрау Грубах, капiтан. Бо решта кiмнат зайнятi. Я й забула про нього. Це ж ви так голосно крикнули! Яка я нещаслива!
– Нема чого хвилюватись, – заспокоював К. i поцiлував ii, бо тепер вона вiдхилилась на подушки, в чоло.
– Геть, геть! – обурилась панна i притьмом випросталась на лiжку, – забирайтеся геть, iдiть звiдси, чого вам треба, таж вiн слухае пiд дверима i все чуе. Як ви мене мучите!
