– Я пiду тiльки тодi, – сказав К., – як ви трохи заспокоiтесь. Ходiмо в iнший куток кiмнати, там нас нiхто не почуе. – Панна дозволила повести себе. – Подумайте, лишень, – переконував К., – тут iдеться лише про невеличку прикрiсть для вас, а небезпеки нема нiякоi. Ви ж знаете, як шануе мене фрау Грубах i вiрить усьому, що я скажу, i саме iй тут належить вирiшальне слово, надто якщо капiтан ii небiж. Зрештою, вона ще й залежна вiд мене, бо я позичив iй чималеньку суму. Я вiдповiм, якщо буде доцiльним, на кожну ii вимогу пояснити, що ми робили тут удвох, i, обiцяю, фрау Грубах не тiльки про людське око погодиться з моiми поясненнями, а й справдi щиро повiрить iм. А ви при цьому нiтрохи мене не покривайте. Якщо захочете заявити, буцiмто я напав на вас, то так i кажiть iй, i вона, хоч i повiрить вам, однаково не втратить довiри до мене, – така-бо сила ii прихильностi. – Панна Бюрстнер, похнюпившись, мовчки дивилась на пiдлогу перед собою. – Чого б це фрау Грубах не повiрила, що я напав на вас? – додав К. Перед очима в нього було ii волосся – зачесане в продiл, трохи розпушене знизу й мiцно перев’язане рудувате волосся. К. сподiвався, що панна подивиться на нього, але вона заговорила, не пiдводячи голови:
– Вибачте, але мене злякав скорше несподiваний стукiт, нiж тi наслiдки, якi може мати капiтанова присутнiсть. Як ви крикнули, стало тихо, а тут раптом постукали, й через те я злякалась, я сидiла майже коло самих дверей, менi здалося, нiби стукають десь поряд. Я дякую за вашу пропозицiю, але не приймаю ii. Я й сама можу вiдповiсти за все, що сталось у моiй кiмнатi, i то байдуже перед ким. Менi дивно, що ви не помiчаете, яка образа криеться для мене у вашiй пропозицii – поряд, звичайно, з добрими намiрами, яких я не заперечую. А тепер iдiть, залишiть мене саму, тепер менi це ще потрiбнiше, нiж ранiше. Тi кiлька хвилин, про якi ви просили, обернулись на пiвгодини, а то й бiльше.
K. узяв ii за руку, а потiм за зап’ясток.
– Ви вже не гнiваетесь на мене? – запитав вiн.
Панна Бюрстнер висмикнула руку:
– Нi-нi, я нiколи й нi на кого не гнiваюсь.
К. знову схопив дiвчину за зап’ясток, цього разу вона вже не пручалась, i повiв ii до дверей. Вiн твердо постановив вийти нарештi з кiмнати. Але перед дверима К., немов не сподiвався побачити тут дверi, зупинився, i цiею миттю скористалася панна Бюрстнер, що вивiльнилась, вiдчинила дверi, прослизнула в передпокiй i звiдти тихо сказала:
– Будь ласка, виходьте. Подивiться, – i вона показала на капiтановi дверi, бiля самоi пiдлоги з-пiд них пробивалося свiтло, – вiн запалив лампу i тепер пiдслухае нас.
– Уже йду, – кивнув К., вибiг у передпокiй, схопив панну Бюрстнер, поцiлував ii у вуста, а потiм став цiлувати все обличчя, допавшись до дiвчини, наче спраглий звiр до нарештi знайденоi води. Врештi-решт вiн поцiлував ii спереду в шию, а потiм довгим цiлунком приклався до ii вуст. У капiтановiй кiмнатi щось зашарудiло, i К. пiдвiв очi.
– А тепер я пiду, – сказав вiн i хотiв назвати панну Бюрстнер на iм’я, але згадав, що не знае його. Вона втомлено кивнула головою, подала, вже майже вiдвернувшись, мовби нiчого й не знаючи про те, руку для поцiлунку i, згорбившись, пiшла до своеi кiмнати. Невдовзi по тому К. лiг спати. Вiн заснув дуже швидко, але перед тим якусь мить думав про свою поведiнку i був дуже задоволений нею, дивуючись тiльки, чому його задоволення не ще бiльше: адже через нього й завдяки капiтановiй присутностi панну Бюрстнер може спiткати чималенький клопiт.
Роздiл 2
Перше розслiдування
К. сповiстили по телефону, що наступноi недiлi проведуть невелике розслiдування з приводу його справи. Причому наголосили, що такi розслiдування провадитимуть регулярно, хай, може, не щотижня, але якомога частiше. З одного боку, швидке закiнчення процесу вiдповiдае загальним iнтересам, але, з другого боку, розслiдування мае бути докладним у щонайменших подробицях, проте не забирати надто багато часу з огляду на пов’язанi з ним величезнi зусилля. Через те й вибрано таку форму, як короткi розслiдування, що йдуть одне за одним невпинною чередою. А вибiр недiлi як слiдчого дня зумовлений тим, щоб К. нiщо не заважало виконувати професiйнi обов’язки. К. повiдомили, що коли раптом вiн захоче вибрати якийсь iнший час, то, як буде така змога, йому йтимуть назустрiч. Розслiдування, наприклад, можна провадити й уночi, але тодi вдень К. був би змарнiлий i невиспаний. Одне слово, поки К. не заперечуе, нехай усе вiдбуваеться в недiлю. Зрозумiло, що вiн безперечно мае з’являтись на розслiдування, iнакше б йому не нагадували про це. Йому назвали вулицю й номер будинку, куди вiн мав з’явитися, то був будинок у далекому передмiстi, де К. ще нiколи не бував.
Вислухавши цей наказ, К., нiчого не вiдповiвши, повiсив слухавку. Вiн одразу вирiшив пожертвувати недiлею, звiсно, така жертва доконечна, процес уже почався, i вiн мусить як слiд пiдготуватись, щоб це перше розслiдування стало водночас i останнiм. К., замислившись, стояв бiля апарата, аж раптом почув позаду голос директорового заступника, що йшов до телефону, але К. заступав йому дорогу.
– Кепськi новини? – мимохiдь запитав заступник, прагнучи не дiзнатися що-небудь, а вiдвести К. вiд апарата.
– Нi, нi, – заперечив К. i дав дорогу, проте нiкуди не пiшов. Заступник директора пiдступив до телефону i, чекаючи, поки йому налагодять зв’язок, сказав понад трубкою:
– Пане К., одне запитання: може, ви менi зробите таку ласку i в недiлю вранцi покатаетеся зi мною на моiй яхтi? Там буде чимале товариство, серед них, звичайно, i вашi знайомi. Зокрема прокурор Гастерер. Ну, приiдете? Приiжджайте!
К. спробував зосередитись на словах директорового заступника. Вони чимало для нього важили, бо таке запрошення вiд заступника, що з ним вiн нiколи не жив у злагодi, означало спробу примирення й показувало, якоi ваги набув К. у банку, якою потрiбною видаеться його приязнь або принаймнi безстороннiсть найвищому пiсля директора працiвниковi банку. Таке запрошення було для заступника приниженням, дарма що вiн зробив його перед телефонним апаратом, чекаючи зв’язку. Але К. мусив завдати йому ще дошкульнiшого удару:
– Дуже дякую! Але, на жаль, у недiлю я не маю часу, в мене е певнi зобов’язання.
– Шкода, – зiтхнув заступник i став розмовляти по телефону, бо якраз забезпечили зв’язок. То була коротенька розмова, але К., не можучи зосередитись, увесь час стояв бiля апарата. Аж коли заступник договорив, К. перелякався й сказав, аби бодай трохи виправдати свою непотрiбну присутнiсть:
– Менi щойно телефонували, я вже хотiв був пiти, але менi забули зазначити годину.
– А ви запитайте ще раз, – порадив заступник директора.
– Та це не мае значення, – махнув рукою К., хоча така вiдповiдь ще бiльше знецiнила його вже й так незадовiльне виправдання. Заступник, вiдходячи, говорив уже про щось iнше. К. присилував себе вiдповiсти, а сам думав здебiльшого про те, що в недiлю йому найкраще прийти на дев’яту годину ранку, бо саме такоi пори починають працювати всi суди.
У недiлю надворi була негода. К. почувався дуже змученим, напередоднi завсiдники справляли в пиварнi якесь свято, вiн засидiвся до пiзньоi ночi i вранцi мало не заспав. Похапцем, не маючи часу зосередитись i зiбрати докупи розмаiтi плани, якi снувались у головi протягом тижня, К. одягнувся й, навiть не поснiдавши, побiг до вказаного йому передмiстя. Дивно, по дорозi К., хоч i не мав часу розглядатися, побачив усiх трьох причетних до його справи банкiвських службовцiв – Рабенштайнера, Кюлiха та Камiнера. Першi два iхали в трамваi, перетнувши дорогу К., натомiсть Камiнер сидiв на терасi кав’ярнi i з цiкавостi перехилився через балюстраду, коли вiн проходив поряд. Усi трое проводжали його очима, дивом дивуючись, куди це бiжить iхнiй начальник. У тому, що К. вiдмовився найняти автомобiль, проступала своерiдна впертiсть: вiн боявся будь-чиеi, навiть щонайменшоi допомоги в цiй своiй особистiй справi, йому нiкого не хотiлося обтяжувати, до того ж вiн волiв якомога менше втаемничувати людей у свiй клопiт. І нарештi, К. аж нiяк не хотiв принизитись перед слiдчою комiсiею своею завеликою пунктуальнiстю. Хай там як, а тепер К. мчав щодуху, намагаючись устигнути на дев’яту годину, дарма що точного часу йому не призначили.
К. здавалося, нiби вiн уже здалеку впiзнае той будинок – за певними ознаками, яких вiн сам навiть не годен був уявити, або за жвавим рухом перед дверима. Але на мить зупинившись на початку вулицi Юлiуса, на якiй стояв указаний будинок, К. побачив, що по обидва боки тягнуться майже однаковiсiнькi високi сiрi будинки, де жила в найманих помешканнях бiднота. Сьогоднi, в недiлю, майже в кожному вiкнi хтось стояв. Чоловiки в самих сорочках повихилялись i курили або обережно i нiжно садовили на пiдвiконня малечу. В iнших вiкнах майже до самого верху лежали ковдри та подушки i понад ними iнодi показувалась на мить скуйовджена жiноча голова. Люди гукали щось одне одному через вулицю, одна з таких вуличних розмов скiнчилась якраз над головою К. гучним реготом. Уздовж довгоi вулицi раз по раз траплялися невеличкi напiвпiдвальнi крамнички з рiзноманiтним харчем, до них провадило кiлька сходинок. Жiнки заходили до крамничок i виходили з них або стояли на сходах i теревенили. Зеленяр, такий самий неуважний, як i K., пропонував овочi, задираючи голову до вiдчинених вiкон, i разом iз своiм вiзком мало не впав в одну з таких сходових заглибин. Десь навiть огидно заскавучав грамофон, що вже вiдслужив свое в багатших мiських кварталах.
К. неквапом iшов вулицею, неначе вiн мав доволi часу або з якогось вiкна на нього дивився слiдчий i знав, що К. нарештi з’явився. Було вже по дев’ятiй. Будинок стояв далеченько, вiн був напрочуд довгий, а найдужче вражала висока й широка в’iзна брама. Крiзь неi вочевидь мали iздити навантаженi хури, якi належали рiзним складам, що, тепер замкненi, тяглись навколо подвiр’я, над кожним виднiла назва фiрми, деякi назви К. не раз уже бачив на банкiвських документах. Усупереч своiй тодiшнiй звичцi К. надумав пильнiше до всього придивитись i трохи постояв коло в’iзду на подвiр’я. Неподалiк сидiв на скринi босоногий чолов’яга й читав газету. На вiзочку гойдалися два хлопчики. Бiля крана стояла хирлява дiвчинка в спальнiй пiжамi i, поки дзюрчала вода в глечик, дивилась на К. У закутку подвiр’я з вiкна до вiкна натягнули мотузку i вже чiпляли на неi бiлизну. Один чоловiк стояв унизу i криком керував тiею роботою.
К. попрямував був до сходiв, щоб пiднятися до кiмнати слiдчого, але знову застиг на мiсцi, бо, крiм цих сходiв, побачив на подвiр’i ще три пiд’iзди зi сходами, до того ж у кiнцi подвiр’я виднiв вузенький прохiд до ще одного, дальшого подвiр’я. К. розсердився, що йому докладно не пояснили, де мiститься потрiбна кiмната, до нього ставляться з просто дивовижною недбалiстю чи байдужiстю, i К. намiривсь на повен голос недвозначно заявити про це. Зрештою вiн ступив на сходи, подумки втiшено пригадуючи слова вартового Вiлема, мовляв, вiд правосуддя тхне злочином, з чого, власне, випливало, що кiмната слiдчого мае бути в тому пiд’iздi, який випадково обрав К.
Ідучи нагору, К. усякчас мусив обминати купи дiтлахiв, що гралися на сходах i, пропускаючи його повз себе, дивилися на нього лихим оком. Коли менi доведеться сюди йти наступного разу, говорив вiн подумки, то я або цукерок наберу, щоб прихилити дiтей до себе, або вiзьму рiзку, щоб добре iх вiдшмагати. Перед майданчиком другого поверху К. був змушений навiть зупинитися на мить, поки пролетить повiтряна кулька, тим часом два малюки з лукавими личками дорослих волоцюг схопили його за холошi. К., може, й струсив би iх, дав би iм кiлька тумакiв, але злякався iхнього крику.
На другому поверсi, власне, й почалися його пошуки. Оскiльки К. не зважився запитувати про слiдчу комiсiю, вiн вигадав такого собi столяра Ланца, – йому сподобалося це прiзвище, бо воно належало капiтановi, небожевi фрау Грубах, – i намiрявся запитувати в кожнiй квартирi, чи тут живе столяр Ланц: таким чином вiн мав би нагоду зазирнути до кiмнати. Виявилося, що здебiльшого зазирнути в кiмнати дуже просто, майже всi дверi були вiдчиненi, з квартир на сходи i навпаки без упину сновигали дiти. Як правило, то були комiрчини з одним вiкном, усерединi ще й готували страву. Чимало жiнок держали однiею рукою немовля, а другою порались на плитi. Найпрудкiше бiгали в рiзнi боки дiвчатка-недолiтки, вбранi, здаеться, в самi фартушки. В кожнiй кiмнатi ще й досi лежав хтось у лiжку: спочивали хворi, спали або валялись, не роздягнувшись, утомленi й ледачi. К. стукав у дверi зачинених кiмнат i запитував, чи тут живе столяр Ланц. Здебiльшого вiдчиняли жiнки, слухали запитання i зверталися до когось у кiмнатi, що пiдводився з лiжка:
– Пан запитуе, чи тут живе столяр Ланц.
– Столяр Ланц? – перепитували з лiжка.
– Так, – кивав К., хоч там безперечно не було слiдчоi комiсii, i на тому його завдання закiнчувалось.
Чимало людей гадали, нiби столяр Ланц украй потрiбний К., вони надовго замислювались, згадували якогось столяра, що мав iнше прiзвище, або називали прiзвище, дуже вiддалено схоже на Ланц, розпитували сусiдiв чи водили К. до якихсь далеких дверей, де, на iхню думку, той чоловiк мiг жити, пiднаймаючи квартиру, або жила людина, що могла дати куди докладнiшу iнформацiю, нiж вони самi. Зрештою К. сам майже нiчого й не запитував, тепер уже пожильцi водили його за собою з поверха на поверх. К. став нарiкати на свiй план, що попервах видавався йому таким практичним. Перед шостим поверхом вiн надумав припинити пошуки, розпрощався з приязним молодим робiтником, що намiрявся вести його далi, й пiшов униз. Там його знову розгнiвила марнiсть уже витрачених зусиль, вiн iще раз пiднявся нагору й постукав у найближчi дверi на шостому поверсi. Перше, що вiн побачив у тiснiй кiмнатi, – великi настiннi дзигарi, що показували вже десяту годину.
– Тут живе столяр Ланц? – запитав К.
– Заходьте, – запросила його молода жiнка з чорними палахкими очима, що саме прала пелюшки в шаплику, й показала мокрою рукою на вiдчиненi дверi сумiжноi кiмнати.
К. здалося, нiби вiн потрапив на якiсь збори. Строката людська юрба, – нiхто навiть уваги не звернув на прибульця, – тиснулась у не дуже великiй залi з двома вiкнами, яка мала пiд самою стелею навкружну галерею, теж ущерть заповнену народом; люди могли там стояти лише зiгнувшись, упираючись головою та плечима в стелю. К., що з задухи аж вiдсахнувся, вийшов назад i знову заговорив до молодицi, яка, напевне, зрозумiла його неправильно:
– Я запитував, чи тут живе столяр Ланц.
– Авжеж, заходьте, будь ласка, всередину, – промовила жiнка.
K., може, й не пiшов би, якби жiнка не пiдiйшла до нього, не взялася за дверну ручку й не сказала:
– Пiсля вас я мушу замкнути дверi, бiльше нiкому вже не можна заходити.
– Слушно, – зауважив К., – там i так забагато люду, – i знову зайшов усередину.
Помiж двома чоловiками, що стояли коло самих дверей, – один, простягши руки вперед, неначе перераховував грошi, а другий пильно дивився йому у вiчi, – К. побачив, як до нього простяглась чиясь рука. То був невисокий рум’яний хлопець.
– Заходьте, заходьте, – запрошував вiн.
К. пiшов за хлопцем, з’ясувалося, що серед тiеi ворушкоi тiсноти все ж е вузенький прохiд, який, можливо, роздiляв два гурти; цей здогад потверджувало те, що i праворуч i лiворуч К. майже не бачив людських облич, виднiли самi спини, присутнi i голосом, i жестами зверталися тiльки до свого гурту. Люди здебiльшого були вбранi в чорне, в якiсь старомоднi довгополi фраки, що звисали позаду. Тiльки цей одяг пантеличив К., iнакше б вiн подумав, що це окружнi збори якоiсь полiтичноi партii.
На iншому краi зали, куди вели К., на низенькому i теж переповненому людьми помостi виднiв невеличкий, поставлений упоперек стiл, за ним, майже на самому краi помосту, – невисокий гладкий чолов’яга, що гучно сапав i реготав, обертаючись до ще одного чоловiка, той стояв позаду, схрестивши ноги й зiпершись лiктями на бильце стiльця. Інколи чоловiк за столом здiймав руку в повiтря, немов карикатурно зображуючи когось. Хлопець, привiвши К., насилу спромiгся доповiсти про гостя. Вiн уже двiчi, стаючи навшпиньки, намагався заговорити, але його нiхто не помiчав. Лише тодi, коли хтось iз тих, що стояли на помостi, показав на хлопця, чолов’яга повернувся на стiльцi й, нахилившись, вислухав ледве чутну доповiдь. Потiм узяв годинника й метнув очима на К.:
– Ви спiзнилися на цiлу годину й п’ять хвилин.
К. збирався щось вiдповiсти, але не мав часу, бо, тiльки-но чолов’яга проказав цi слова, права половина залу заремствувала.
– Ви спiзнилися на цiлу годину й п’ять хвилин, – повторив чоловiк уже гучнiше i швидким оком зиркнув на залу. Миттю знявся обурений галас i, оскiльки чоловiк далi мовчав, мало-помалу таки вщух. У залi тепер стало набагато тихiше, нiж тодi, як заходив К. Тiльки люди на галереi ще дiлилися враженнями. Вони, хоч iх i важко було роздивитися в напiвсутiнi, серед пороху й випарiв, мали гiрший одяг, нiж тi, що стояли внизу. Чимало з них поприносили подушки й поклали iх мiж головою та стелею, щоб не набити гуль.
K. вирiшив бiльше спостерiгати, нiж говорити, й через те передумав виправдовуватися за свое нiбито спiзнення i просто сказав:
– Може, я й справдi спiзнився, але тепер я тут.
