Олегiвська тиха, як найтихiша околиця Киева. Чи то Флорiвський монастир осяюе ii благодаттю, вимальовуючи чiткий обрис дзвiницi на тлi сiро-блакитного неба з кошлатими хмарами, чи то тихою меланхолiею вiе з боку Щекавицького кладовища. Тарас Адамович колись говорив, що там похованi його дiд i батько. А тепер… Менчицю не хочеться думати про це, вiн жене лихi передчуття геть, вдивляеться у чужi паркани, намагаючись вiдволiктися. Думки повертаються, обплутують голову на рiвнi скронь, шепочуть недобре на вухо.
Треба якось повiдомити Мiрi. Мабуть, вона знов убереться у сiре пальто та капелюшок iз вузькою смужкою чорноi вуалi, що закривае очi. Мiринi очi блакитнi, як небо у серпнi. Вiн бачив iхню пронизливу блакить навiть з-пiд вуалi тодi, на кладовищi, бiля могил князя Курдашова та його дружини. Раптом у спогадах молодого слiдчого сплив силует iншоi дiвчини пiд вуаллю. Насмiшкуватий дзвiнкий голос, аромат яблучних парфумiв, вуаль не траурна – оманливо-загадкова, густа, як найтемнiша вереснева нiч. Крiзь ту вуаль вiн спочатку не мiг роздивитися очей Барбари Злотик, але згодом дiзнався, що вони темнi, iз зеленим вiдблиском, хоч i змiнюють колiр залежно вiд освiтлення. Навряд чи Барбару Злотик засмутить смерть старого слiдчого, який був iнiцiатором ii арешту.
Автомобiль зупинився бiля знайомого Менчицю невисокого паркану. Викривленi гiлки старих яблунь обплiтали будинок з усiх бокiв. Молодий слiдчий рипнув хвiрткою, завагався. Якщо це справдi мiсце злочину, варто зважати на деталi – слiди на стежцi, акуратно виметений порiг.
– Ви гадаете… – звернувся Менчиць до Репойто-Дуб’яго.
– Не впевнений, – вiдповiв той. – Про вбивство розповiв двiрник, якому, своею чергою, розповiв хлопчина з газетами, малий говорив про тiло у будинку, сказав, що багато кровi.
Менчиць повiльно рушив стежкою у напрямку веранди. Розносник газет приходив до цього будинку щоранку, отже, першим або одним iз перших виявив тiло. Менчиць уже майже торкнув ручку дверей, як почулося рипiння хвiртки. Молодий слiдчий та начальник розшуковоi частини озирнулися. Бiля хвiртки завмерла дiвчина у темному пальтi. Зараз вона була без вуалi. І з вiдстанi у кiлька крокiв Якiв Менчиць мiг бачити пронизливу блакить ii очей кольору серпневого неба.
– Мiро, навiщо ви сюди прийшли?
Репойто-Дуб’яго сумно подивився на дiвчину й додав до реплiки слiдчого:
– Панно Томашевич, я змушений попрохати вас…
– Щось тут трапилося? – тихо запитала дiвчина.
– Ми не знаемо напевно, – вiдповiв iй Менчиць, – але, здаеться, тут сталося убивство. Тарас Адамович…
– Вплутався у нову справу?
Невже вона ще не здогадалася? Чи iй надто боляче усвiдомлювати, що колишнiй слiдчий Галушко бiльше не вплутаеться у жодну зi справ… Мiра усмiхнулася. Дивна реакцiя, але, напевно, люди завжди дивно реагують на смерть. Вона пройшла повз Менчиця i мовила фразу, на яку молодий слiдчий точно не очiкував:
– Панi Марта передала вам якiсь особливi трави для чаю. Доброго ранку!
Менчиць хоче запитати, хто така панi Марта i навiщо йому трави, а потiм помiчае широку усмiшку на обличчi Репойто-Дуб’яго. Вiн прослiдковуе за поглядом начальника розшуковоi частини й теж усмiхаеться – бiля дверей веранди стоiть той, до кого на похорон Мiра, можливо, колись i убереться у чорну вуаль, однак не сьогоднi.
– Пане Менчиць! Олександре Семеновичу! Несподiвано бачити вас тут разом, хоч я i здогадуюся про причину вашого вiзиту, – гучно озвався з порогу господар будинку посеред яблуневого саду.
– Ми думали, вас убили, – щиросердно зiзнався Репойто-Дуб’яго та усмiхнувся. Його молодий колега почервонiв.
– О-о-о? – питально звiв на лоба густi брови Тарас Адамович. – Що ж, матиму на увазi, що у разi моеi смертi за справу вiзьметься особисто начальник розшуковоi частини Олександр Семенович Репойто-Дуб’яго.
– Наступного разу не приiду, доки напевне не переконаюся, що то таки ти вiддав Боговi душу. То що тут сталося на цiй вулицi, яку не кожен знайде у лабiринтах Подолу?
– Вбивство. За кiлька будинкiв звiдси.
– Отже, таки вбивство, – спохмурнiв Репойто-Дуб’яго. – Тобi щось вiдомо?
– Я оглянув тiло. І будинок.
Колишнiй колега хитнув головою.
– Імпровiзуеш, Тарасе Адамовичу. І що скажеш?
– Кiлька речей непокоiть мене. Однак краще, якщо ви оглянете все самi й побачите на власнi очi. Мiро, – раптом звернувся вiн до дiвчини, – ви говорили щось про трави… Панi Марта у Киевi?
– Так, – ледь чутно прошепотiла Мирослава.
– Тодi залюбки пригощу вас усiх особливим чаем панi Марти, звичайно, знайду й дещо до чаю. Чекатиму вашого повернення, – сказав старий слiдчий та подивився на Менчиця.
– Ким був загиблий? – запитав Репойто-Дуб’яго.
– Майстром-червонодеревником.
– І тебе щось непокоiть?
Тарас Адамович на мить замислився та згодом вiдповiв:
– Так, кiлька речей. Найбiльше – напис, який вiн залишив на пiдлозi.
– Вiн устигнув щось написати?
– Так. Перед смертю. Лише одне слово, яке я не розумiю.
Мiра стояла блiда – розмови про вбивства та ще й до ранковоi кави не додають настрою. Проте Менчиць не мiг позбутися вiдчуття неймовiрного полегшення, яке намагався приховати. Репойто-Дуб’яго запитав далi:
– І що за слово?
Тарас Адамович узяв iз рук Мiри пакунок, ширше прочинив перед нею дверi на веранду та вiдповiв:
– «Крааль».
– Крааль?
– Так.
– І що б це могло означати? – запитав Репойто-Дуб’яго.
– Отож i я не розумiю. Однак, окрiм напису, ви знайдете у будинку вбитого чимало речей, якi вас зацiкавлять.
Репойто-Дуб’яго кивнув i промовив:
– Зустрiнемось по обiдi. Не думаю, що закiнчимо ранiше.
Тарас Адамович кивнув у вiдповiдь i рушив услiд за Мiрою вглиб будинку.
ІІ
Горiховий стiлець
Колишнiй слiдчий розгорнув пакунок на столi у вiтальнi, де весело потрiскував камiн. Трави – духмянi, складенi акуратними жмутиками – змiшували своi аромати, визираючи сухими гiлочками iз шурхотливих обiймiв паперу. Марта сушить лаванду i мелiсу, збирае чебрець. Вiн завжди пропускае цвiтiння лаванди, тому рiдко додае ii у чай. Марта, навпаки, розвiшуе духмянi гiлочки по всiй оселi, досипае засушенi квiти у заварник, пiдморгуе зеленим оком. Мiра теж любить чай з лавандою?
Дiвчина лишила у передпокоi сiре пальто i дивноi форми капелюшок, що нагадував дзвiн.
– Капелюшок-клош – так називае його Вiра, – мовила Мирослава, коли Тарас Адамович кинув питальний погляд на фетрове творiння модистки. Його секретарка ранiше не носила таких, на вiдмiну вiд балерини, яка не боялася експериментувати.
