– Гарний, – усмiхнувся Тарас Адамович, – акуратно поклавши капелюшок на поличку.
– Незручний, – стенула плечима Мiра, – але Вiрi подобаеться, вона навiть говорить, що обрiже волосся за його формою.
– Обрiже волосся заради капелюшка?
– Сподiваюсь, нi. Але ця модель не зовсiм пасуе до моеi зачiски, – проказала Мiра й увiйшла до вiтальнi. Корона кiс, що обрамляла ii голiвку, блискала акуратним гребенем. «Дивнi часи – подумалось старому слiдчому, – коли дiвчата зрiзають коси заради капелюшкiв».
Лаванда ароматна, i Мiрi, здаеться, подобаеться. Тарас Адамович додав у чай i мелiси – чи то, щоб заспокоiтися самому, чи то, щоб його секретарка поринула у тиху атмосферу бiля камiна, що заколисуе, з духмяною чашкою у руках. Чай паруе, Мiра зацiкавлено позирае в його бiк – певно, чекае, щоб вiн почав розповiдати. Вона вже чула про вбивство, хоч i не знае подробиць. Невже йому тепер уже нiколи не вибратися iз цiеi круговертi розслiдувань, що пiдхопила його наприкiнцi лiта, коли Мiра Томашевич уперше рипнула хвiрткою до його будинку? Тодi вона шукала сестру, яка зникла. Іронiчно, але завершене на Куренiвцi розслiдування – а тодi вони знайшли балерину Вiру Томашевич саме там – ознаменувалося початком нового, i теж на Куренiвцi. На аеродромi – единому в мiстi – приземлився лiтак iз мертвими князем Курдашовим та його молодою дружиною. Вiн не хотiв вплутувати Мiру в попередне розслiдування, не мав великого бажання розповiдати iй про смерть майстра-червонодеревника i тепер. Але ж вона все одно дiзнаеться вiд Якова Менчиця, який зараз подався оглядати мiсце злочину, чи з газет. Інформацiю завжди лiпше отримувати з першоджерела, особливо якщо iнформацiя жахлива. Передана через другi чи третi руки, вона обростае перебiльшеними подробицями, багатозначними напiвнатяками. Нiщо так не лякае, як бiлi плями в розповiдi, котрi ми доповнюемо власними здогадами. Особливо якщо це iсторiя про вбивство.
Примружився, кинув погляд у бiк дiвчини. Мiру не налякаеш такими iсторiями. Сьогоднi вона повiдомила йому, що на час канiкул збираеться допомагати у госпiталi.
– Тому, Тарасе Адамовичу, краще, щоб ми перенесли нашi зустрiчi на ранковi години.
– Якщо я вплутаюся у ще одне розслiдування?
– Не «якщо». Коли вплутаетесь, – без усмiшки проказала дiвчина, звiвши очi над чашкою з ароматним чаем.
За кiлька будинкiв звiдти Якiв Менчиць переступив порiг приземкуватого цегляного будинку, що ховався за високим дерев’яним парканом. Фотограф завмер бiля собачоi буди, Репойто-Дуб’яго рушив за Менчицем.
Сiни маленькi, чисто виметенi, з великою шафою, оздобленою рiзбленням, i лавою навпроти. Зi слiв Тараса Адамовича, майстер мешкав сам, його дружина давно померла, дiтей не було. Може, воно й на краще – повiдомляти про смерть родичам завжди непросто. Про таку смерть – тим паче. Вони йдуть темним коридором повiльно, роззираються навсiбiч, хоч свiтла небагато й складно роздивитися обриси високих шаф i комодiв, що стоять уздовж стiн. Чи то замовлення, що чекають на покупцiв, чи то звичнi меблi у цьому будинку для приладдя майстра? Менчиць здогадуеться лише про те, що побачить щось не надто приемне для ока у кiмнатi, де знайшли тiло вбитого – за холодними тоном i кам’яним обличчям слiдчого, який сказав iм на порозi своеi оселi посеред яблуневого саду: «Краще, якщо ви оглянете все самi та побачите на власнi очi».
Вiн, напевно, не хотiв говорити, бо поруч була Мiра. Коли ж Якiв Менчиць вiдчинив дверi до простороi кiмнати у будинку майстра, яку заливало свiтло iз трьох величезних вiкон, завмер на порозi. Пiсля тьмяного коридору, свiтла було забагато. Контраст рiзонув очi, змусив зупинитися. Потiм молодий слiдчий увiйшов до кiмнати, пропускаючи вперед начальника розшуковоi частини.
Ця кiмната, як невдовзi виявилося, була найбiльшою у будинку. Бiля печi ховалися дверi до маленькоi кiмнатки з лiжком загиблого, а звiдти вiв прохiд до комiрчини. Ще до однiеi кiмнати – теж невеликоi та захаращеноi, що бiльше була схожа на майстерню, сповнену мiшанини запахiв фарб i дерева – вели дверi з темного коридору, який вони проминули хвилину тому. Ото й увесь будинок. Обiйшовши його нехитрi закутки за двi години потому, Менчиць зрозумiе, що в будинку Тараса Адамовича кiмнат i дверей – бiльше, i далеко не всi вiн уже бачив. Ураз упiймав себе на думцi про те, що фотографа вони взяли iз собою недарма.
Тiло майстра було полишене на стiльцi посеред кiмнати. Певно, то теж стiлець його роботи – про це свiдчили вигнутi, оздобленi рiзбленням нiжки, темний колiр, поза сумнiвом, цiнноi породи деревини. Менчиць пригадав хиткi стiльцi у власному будинку, навряд чи вони витримали б те навантаження, яке довелося витримати цьому стiльцю. Майстер був прив’язаний до стiльця товстою мотузкою, яку Менчиць розглядав надто довго, певно, аби не дивитися на тiло. Репойто-Дуб’яго пiдiйшов до нього, поклав руку на плече i сказав:
– Пане Менчиць, покличте фотографа. І огляньте сусiднi кiмнати.
Фотограф не увiйде до будинку, поки слiдчi, якi працюють на мiсцi злочину, не покличуть його. Репойто-Дуб’яго пропонуе йому простий вибiр – вийти звiдси та оглядати сусiднi кiмнати, не дивитися на руки прив’язаного до стiльця чоловiка. Уникати погляду скляних очей на перекошеному обличчi покiйника. Вiн просто вийде на вулицю i покличе фотографа, який марнуе час бiля собачоi буди. Звичайно, собаку отруiли, щоб вiн не збудив сусiдiв, але вони тут не заради собаки.
Фотографам простiше – Менчиць чомусь упевнений в цьому. Вони дивляться на свiт крiзь скельця чорного апарата, що вiдгороджують iх вiд реальностi, особливо, якщо вона така, як у цьому будинку. У великiй кiмнатi, посеред якоi стоiть стiлець iз темного дерева, забагато свiтла i забагато кровi. Фотоапарат як захисний бар’ер. Принаймнi Менчиць хоче так думати. Вiн кличе фотографа й прохае його пройти до великоi кiмнати.
Вони йдуть разом коридором, Менчиць – попереду, за крок вiд нього – худорлявий чоловiк, вiк якого складно визначити – вiн ховаеться десь мiж зморшками у кутиках очей i безбарвним кольором обличчя, а також на пiдборiддi, що вкрите свiтлою бородою, i в тонких пальцях, якими вiн тримае фотоапарат. Менчиць мае зараз звернути у дверi, що ведуть до iншоi кiмнати, та пропустити фотографа туди, де на нього чекае iнший слiдчий. Вiн згадуе холодний вираз очей Тараса Адамовича i проходить повз дверi, у якi мав увiйти. Рушае далi, туди, де в кiмнатi з тiлом закатованого майстра лишився начальник розшуковоi частини дiйсний статський радник Олександр Семенович Репойто-Дуб’яго, який примчав на Олегiвську, бо думав, що тут убили його давнього друга.
На порозi кiмнати Менчиць озирнувся до фотографа й мовив:
– Видовище неприемне.
– Усе гаразд, – вiдповiв той, – я не снiдав.
З тону його голосу неможливо зрозумiти – говорить вiн про давню звичку чи особливу пiдготовку до виiзду на мiсце злочину.
Менчиць на мить згадав про запрошення Тараса Адамовича на чай та його обiцянку знайти щось до чаю, коли вони з Репойто-Дуб’яго повернуться. І вiдразу подумав, що складно обрати пирiг i навiть сам напiй для iсторii, яку вони розповiдатимуть.
Увiйшов до кiмнати й, завваживши на собi здивований погляд Репойто-Дуб’яго, сказав:
– Вам знадобиться допомога. Я огляну iншi кiмнати, коли закiнчимо тут… з вашого дозволу.
Начальник розшуковоi частини ледь помiтно кивнув та вiддав наказ:
– Дiставайте нотатник, пане Менчиць, тут чимало роботи.
Наступнi двi години вони ретельно оглядали тiло i мiсце вбивства, Менчиць занотовував усi спостереження, фотограф фiксував можливi докази у свiй спосiб. Молодий слiдчий думав про Тараса Адамовича, який був тут зранку сам. Певно, вiн теж усе ретельно оглянув. Вони зможуть порiвняти спостереження. Господар будинку посеред яблуневого саду сказав, що вони мають побачити все на власнi очi, отож Менчиць дивитиметься. Інакше доведеться говорити Мiрi Томашевич, що ховався вiд побаченого в iнших кiмнатах, оглядав нiкому непотрiбнi комiрки й описував, у якiй позi знайшов отруеного собаку. Краплi кровi на снiгу, здаеться, з носа бiдолашного пса, кiлька зелених листочкiв бiля миски, мiцнi кiльця ланцюгу. Собаку теж шкода, але його смерть, здаеться, була легшою.
Мiсто прокидаеться, наче вулик, починае гудiти, сповнюеться звуками та плiтками. Коли воно прокидаеться зi звiсткою про вбивство, гудiння його тривожне й зацiкавлене водночас. Чутки розносять двiрники та хлопчаки, торгiвцi на базарi та вiзники. Плiтки котяться хвилями, обростають вигадками, аж поки не потраплять на шпальти перших газет. Репортери вже нервово щось пишуть, поки слiдчi обходять двiр i сусiдiв, зазирають у вiкна, ставлять запитання перехожим. Вони не волiють чекати офiцiйноi версii – офiцiйнi версii полiцii завжди нуднi, як лекцiя гiмназiйного вчителя латини.
Репойто-Дуб’яго не любить спiлкуватися з репортерами, однак пропускае деяких у двiр будинку вбитого й коротко оповiдае про те, що сталося. Думськi чиновники знову вимагатимуть якнайшвидшого розкриття, а газети постачатимуть городянам щодня новi кривавi подробицi, яких у цiй справi не бракуе.
За кiлька будинкiв вiд мiсця злочину Мiра Томашевич вiдставляе вже порожню чашку, що й досi пахне лавандою, та запитуе старого слiдчого:
– Ви втручатиметеся у розслiдування?
Господар не знае, як вiдповiсти на це запитання, бо й сам не впевнений. У його дворi немае собаки, який сповiстив би про прихiд несподiваного гостя, однак зараз вiн чуе рипiння хвiртки й може уникнути прямоi вiдповiдi. Колишнiй слiдчий пiдвiвся та вимовив:
– Я не хотiв би. Але, боюся, доведеться.
Тим часом Якiв Менчиць продовжуе оглядати мiсце злочину. Фотограф повiдомив йому, що стiлець, до якого прив’язали майстра-червонодеревника, – горiховий. Хтозна, як вiн це зрозумiв – iз кольору деревини чи з вигляду стiльця. Для вiденських стiльцiв потрiбна мiцна деревина, яка добре гнеться, тодi можна зробити вигнутi нiжки та спинки, а у цього стiльця е навiть пiдлокiтники.
Молодий слiдчий занотовуе опис форм плям кровi, завважуе, що вбитий намагався забарикадувати дверi; вказуе фотографовi зафiксувати вишкрябаний на пiдлозi надпис, який майстер-червонодеревник, певно, встиг зробити до того, як злочинцi чи злочинець увiрвалися до кiмнати та прив’язали його до стiльця. «Крааль» – як i говорив Тарас Адамович. Дивне слово, хтозна, що означае. Вiн залишае Репойто-Дуб’яго й фотографа та рушае надвiр, щоб поговорити iз сусiдами, яких уже встигли опитати iншi полiцiянти.
На лавцi бiля собачоi буди сидiв сухенький зморшкуватий дiд, спирався на палицю. Благий одяг на ньому висiв мiшком, щось сiре й засмальцьоване, що можна було б вважати кожухом. Менчиць пiдiйшов до нього та сiв поруч. Якщо його пустили у двiр, отже – свiдок. Молодий слiдчий запитав:
– Дiду, де ви живете?
– Сусiдня хата, – прошамкав беззубим ротом старий.
Менчиць поглянув у бiк, куди той непевно махнув рукою, завважив похилений дах хатини. Певно, вона така само стара, як i господар, ледь тримае стiнами дах. Дiдова рука, що стискае палицю, тремтить, очi в нього блакитнi та прозорi. Менчиць запитав далi:
– Ви щось бачили?
– Що ж я можу бачити? – усмiхаеться дiд i втуплюе застиглий погляд у Менчиця.
– Чого ж ви тодi тут? – здивувався слiдчий.
– Пан жандарм наказав менi чекати начальство. Я прийшов сюди рано-вранцi. Вiн був добрий чоловiк, Нечипорук. Семен Нечипорук – ви ж знаете iм’я?..
– Загиблого? Так, уже знаемо.
– Вiн давав менi iжу, i грошей трохи. Добрий був чоловiк. Я плiв мотузки йому – не знаю, чи справдi вони були йому потрiбнi. Знаете… Його ж зв’язали моею мотузкою… Я сам ii плiв, – вираз обличчя старого не змiнився, тiльки iз прозорих блакитних очей поповзли по щоцi сльози. Так повiльно, нiби в старечому сухому тiлi бракувало води.
– То ви бачили… тобто заходили у будинок?
– Так, я приходжу зранку час вiд часу – приношу мотузки. Цього разу прийшов – налякав хлопчину, який газети розносить… А вже потiм зрозумiв, що то не я його так налякав… Вiн ще був живий…
– Хто?
– Семен…
