– Що не вберiг. Що мене не було поруч. А пiзнiше – що дочку, Таню, не забрав з собою, а вiддав на виховання дiду з бабою. Людина завжди знайде, за що себе корити. Розумна людина. Це тiльки в дурних нема нi страху, нi шкодувань, – Іванич вiдсьорбнув настоянки i погладив обережно узор з випуклих анютиних о?чок на пiалцi. – А знаеш, менi вiддали на Лонцького ii особистi речi. Перед розстрiлом вона вишивала анютинi о?чки гладдю. Це були ii улюбленi квiти.
Це була iхня перша вiдверта розмова. До дрижакiв. А потiм були ще i ще… І, поки цi двое гаяли безмежно довгi вечори поблизу Пiвнiчного кола, тi розмови ставали все бiльш карколомними. Зокрема, згодом Іванич полюбив розповiдати про навики та вмiння офiцерiв-одинакiв СМЕРШу в рукопашному бою та використання особистоi зброi, а саме пiстолетiв та револьверiв пiд час пошуковоi дiяльностi. Іванич зазначав, хитро жмурячись, що автомати в тих були не в ходу – нiде було сховати пiд одягом, немов брудну совiсть.
* * *
У вiкнi на третьому поверсi готелю горiло свiтло. Михайло знав, що в будiвлi навпроти перебувае наразi тiльки вона, Фаiна Вiкторiвна, а значить, то вона досi не спить.
Інших гостей в готелi не було. З кiнця минулого року в них гостей на базi взагалi не було. А самi визначнi, високе начальство з iнспекцiею, тут квартирувалися ще наприкiнцi жовтня 1960 року. Тодi як раз тривали навчання «Корал» i iхня пiдводка двiчi успiшно здiйснила пострiл торпедою Т-5 з ядерною боеголовкою поблизу архiпелагу Нова Земля в Баренцевому морi.
Саме тодi тут з’явились товстопузi i пихатi столичнi штабнi з лискучими чорними портфелями. Щулились мерзлякувато вiд пронизливого далекосхiдного вiтру. Розслаблялись лише в клубi, в котрому з нагоди приiзду високого начальства щовечора крутили фiльми i влаштовували танцi, та в своему готелi. Тiеi осенi всi готельнi вiкна мерехтiли свiтлом люстр i торшерiв, а за фiранками iхнiх номерiв постiйно сновигали туди-сюди вальяжнi, немов набитi ватою iграшковi фiгури. Тодi за тими вiкнами можна було спостерiгати з ДОСа, немов за кiноекраном. Вiдслiдковувати iхнi пересування, робити висновки.
Михайло тодi напевне вже знав, що в одного з офiцерiв органiзацiйно-планового вiддiлу штабу Пiвнiчного флоту, прiзвище якого вже давно вивiтрилось з його голови, простатит – вiн щопiвгодини ходив до туалету, а потiм лягав в лiжко, вимикав свiтло i знову все повторювалось з лякаючою регулярнiстю приреченостi.
Інший, котрий вiдповiдав за контроль застосування спецзброi на пiдводних човнах, вiчно ходив туди-сюди i чухав свое чимале барильце. Регулярно пiдходив до холодильника i дiставав звiдти пляшку за пляшкою. Кап-три здогадувався, що то було пиво.
Інший, Рассохо Анатолiй Іванович, заступник керiвника iхнiх навчань, щопiвгодини вiд опiвночi пiдходив до свого вiкна, привiдчиняв щiльно зашторенi портьери, i тонкий дим цигарки починав витись в сизе, сiрiюче сходом сонця на горизонтi небо. Михайло Сергiйович знав, що вiн усю нiч пише документи, робить якiсь звiти. Працюе. І той знав, напевно вiдчував якимось шостим чуттям, що за ним спостерiгають. Однак, звiсно, командира п’ятоi БЧ не бачив, не мiг бачити, бо той дивився на його вiкно зi своеi нiчноi темряви з повнiстю вимкненим свiтлом. І якби не здатнiсть кап-три бачити в суцiльнiй темрявi, то, можна було б припустити, що вiн чогось не зауважуе. Однак, Михайло Сергiйович вмiв як помiчати все, так i аналiзувати.
Рассохо, на вiдмiну вiд iнших штабних, йому подобався. Перший замкомандуючого Пiвнiчним флотом був рiзким i напористим, мав рiвну поставу i був вiдомим фахiвцем з океанографii та гiдрографii. Рассохо не був пiдводником, але встиг покомандувати багатьма надводними кораблями i був вiдомим фахiвцем з корабельноi артилерii. А ще мав репутацiю нестандартного прихильника багатьох цiкавих флотських починань: якщо на флотi з’являлася якась нова i передова iдея, то зазвичай за нею стояв Рассохо. Вiн прославився тим, що органiзовував i керував проведенням перших морських караванiв через кригу, що закривала пiдходи до пiвнiчних володiнь СРСР, з Мурманська в Тихий океан. Такi каравани були надзвичайно ризикованою справою, i з появою атомних криголамiв Рассохо став першопрохiдцем в проводцi караванiв торгових суден i вiйськових кораблiв, включаючи пiдводнi човни, з Пiвнiчного флоту на Тихоокеанський. А ще вiн писав вiршi i навiть двiчi був лауреатом Державноi премii СРСР за своi книжки. «Цiкаво, а я б мiг присвятити Фаiнi вiрша?» – подумав «морський вовк», його думки наразi зводилися до одного – свого кохання, коли в дверi його квартири тихо постукали.
Михайло Сергiйович ненадовго вiдволiкся вiд об’екту своiх почуттiв. Іванич стояв в дверному отворi з тонкою сiрою текою в руках. «На Фаiну», – зрозумiв Михайло.
– Заходьте, Івановичу, – гречно запросив кап-три сонного помiчника коменданта.
– Нi. Давайте вже завтра ви менi поясните, навiщо вам здалась справа цiеi благонадiйноi i нiчим особливим не примiтноi журналiстки. Вона абсолютно надiйна, хiба ви не розумiете? Чи ця пiдозрiлiсть викликана особистим iнтересом?
– Ну ось ви й самi дали вiдповiдь на свое запитання, – пiдтвердив Михайло Сергiйович.
Іванич, котрий зазвичай не виказував емоцiй, злегка пiдняв брови, однак капiтан зауважив цей легкий порух.
– Не спостерiгав ранiше за тобою такоi гарячковостi. Взагалi такого… – Іванич не мiг пiдiбрати слово.
– Я й сам не спостерiгав за собою такого, – роздратовано вiд власних же емоцiй i тому сухо зауважив капiтан.
– Ладно, тримай, – Іванич тицьнув до рук кап-три тонку сiру картонну теку. – Сам був колись таким. Ще з першою дружиною…
– Щиро дякую. Там же нема нiчого такого?..
– Абсолютна нецiкава бiографiя, – запевнив помiчник коменданта i втомлено знизав плечима. – Та й вона старша за тебе на два роки. Це так, для загальноi iнформацii.
– Бувае, – усмiхнувся капiтан i хотiв додати: – А твоiй дружинi скiльки рокiв? – Однак вчасно прикусив язика.
– Що ж, ну якщо так… – сонний Іванич знову знизав плечима i повернувся до виходу. Потiм таки не витримав: – Не, ти серйозно? Аж настiльки?
– До баротравм.
* * *
Михайло розпрощався з товаришем, потiм сiв на диванi i з хвилюванням почав роздивлятись чорно-бiлу свiтлину журналiстки, котру було зроблено на пропуск до бази. Їi портрет. З того на капiтана в упор дивились добрi променистi очi, а впертi вилицi i трохи набурмосенi брови вказували на надiйнiсть i чеснiсть. «Я буду захищати тебе», – раптом промайнуло в головi Михайла i вiн вперто стис зi щелепи. Потiм розкрив сiрий папiрець, помережаний друкарським чорнилом.
Дата народження – 5 липня 1922 року. Киiв. Закiнчила киiвський унiверситет iменi Шевченка екстерном в 1950 роцi. «Чому так пiзно? А, ну да… Вiйна…» Нiколи не була одружена. «Хм, нiколи?..» Батьки померли. Живе з котом. Статтi… Багато статей. «Купаеться в роботi i нею ж закусуе на десерт. Будемо ламати згубнi звички», – рiшуче подумав кап-три. Не палить, не п’е. За кордон не виiжджала. «Сухо, коротко, по дiлу. Менi пiдходить, – констатував кап-три. – То значить, кажеш, з чоловiком по телефону будеш теревенити всю нiч, моя дiвчинко?». Михайло пiдiйшов до вiкна i подивився на освiтлене готельне вiкно. В ньому на пiдвiконнi сидiла тонка поетична жiноча фiгура i заплетала собi косу, немов Альонушка з картини Васнецова в Третьяковцi.
Михайло гарячково потер вилицi: «Пiти до неi? Привiтати iз запiзненням, адже тиждень тому було Восьме березня. Точно! З цукерками i трав’яною настоянкою i зiзнатись, що я ii кохаю. Нi, з цукерками i коньяком. Який iдiот тащить коханiй трав’яну настоянку, вона ж не Іванич? Хоча нi… Я ж читав ОС[17 - ОС (скор.) – Особова справа.], вона не вживае. Та й як я отак завалюсь до неi зi своiми почуттями? Дурень. Повний телепень…»
Вiн ще кiлька разiв пройшовся туди-сюди по вiтальнi своеi квартири офiцерського ДОСу i вирiшив натомiсть пiти в кают-компанiю порадитись з жiнкою, котру до сьогоднi вважав своiм единим коханням на все життя.
* * *
Зазвичай тут грали в шахи. Ну, окрiм вечерь у вибiрковiй компанii офiцерiв i командирiв БЧ, звiсно. Михайло подумки сам до себе усмiхнувся. В кают-компанii вiн почувався так спокiйно, немов в батькiвськiй квартирi на Подолi, в котрiй не був ще з п’ятдесят дев’ятого. Власне, з того самого часу, як його прописку, згiдно в флотськими правилами, було змiнено на аналогiчну з пропискою iхньоi субмарини. Себто – Северодвiнськ.
Михайло подивився на круглу картину i довго роздивлявся палаючi в суцiльнiй темрявi пiвнiчноi ночi зорi i зiтхнув. На серцi було неспокiйно, але як же хороше!.. Вiн пiдiйшов впритул до свiтлини «Хресноi Матерi» i вперiщився очима в два бурштинових провалля очей померлоi дiвчини, котрi, взагалi-то, були зовсiм не карими, нi… Однак, такими видавались морському офiцеру. А ми ж завжди бачимо те, що хочемо бачити, еге ж?
За якийсь час непорушностi i дивовижностi цього моменту Михайлу здалось, що «Хресна Матiр» усмiхаеться тiльки йому i нiкому бiльше… Слiдкуе за ним своiми бурштиновими зiницями.
– Ти вибачиш мене, Таньо? Я закохався в живу жiнку з плотi i кровi. Думав: нiколи – i ось, на тобi…
– А як же я? – кокетливо пiдморгнула йому дочка головного конструктора зi свiтлини.
– А ти назавжди залишишся в моему серцi. Справдi…
Таня потягнулась так, що всi кiсточки хруснули в ii мертвому тiлi i легко зiйшла зi свiтлини. Доторкнулась напiвпрозорими тонкими пальцями рук до лампи, левiтуючи в повiтрi, а потiм обережно опустилась бiля капiтана, так i не торкаючись пальчиками босих нiг пiдлоги кают-компанii. Подiл ii крепдешиновоi сукнi кольору ранковоi зорi розвiвався, немов вiд легкого вiтерцю ii останньоi весни п’ятдесят дев’ятого, коли Танi не стало:
– От ви, чоловiки, всi такi, – продовжувала дражнитись дiвчина. – Наобiцяете сiм мiшкiв гречаноi вовни й прикусите язика.
– Таньо…
Дiвчина зiтхнула i враз посерйознiшала:
– Та я що? Я нiчого… Та й, Михайле Сергiйовичу, я ж вже мертва, i ваша обiцянка померти разом зi мною нездiйсненна… Потанцюете зi мною? – раптом весело проказала дiвчина i, не чекаючи його вiдповiдi, взяла офiцера в своi мiцнi потойбiчнi обiйми, i вони разом закружляли в вальсi по лiнолеуму кают-компанii, допоки зорi за iлюмiнатором картини почали розгоратися чимдуж з посиленням темряви цiеi ночi.
Пройшло досить багато часу, допоки Михайло Сергiйович, обiймаючи невидиму Таню, вправно кружляв сам по собi по пiдлозi кают-компанii. Вальс зi чотирьохамперного[18 - На пiдводних човнах задля запобiгання загоряння електромережi використовувались непотужнi прилади.] електрофона з алюмiнiевим шильдиком номер Р3–4ОМ грав одну й ту саму платiвку безлiч разiв. Потiм, нарештi, музика сама собою стихла. Таня гречно отряхнула подiл своеi сукнi, в котрiй ii поховали спекотного липневого мiсяця три роки тому, i вiдсторонилась вiд моряка.
– Дякую за танок, офiцере. Ви – жива людина. Прекрасна, однак жива, бридка менi… Зi своею кров’ю i лiмфою всерединi тiла. – І офiра зiщулилась, немов iй було гидко з ним не те що танцювати, а навiть розмову вести. – А в нашiй ситуацii це непереборна обставина. Бо, позаяк, я тепер вiддаю перевагу безкровним крилатим створiнням. Тому, на превеликий жаль, я змушена Вам вiдмовити стати Вашою дружиною.
І «Хресна Матiр» знову залетiла до фотокартки i зайняла на нiй свое мiсце. Потiм пiдморгнула зi стiни Михайлу:
– Але ви чуйна, хороша, хоча i волога людина. І все у вас з Фаiною буде гаразд. Я постараюсь все органiзувати якнайкращим чином. Я Вам обiцяю.
– Он як… – усмiхнувся Михайло. – То Ви менi наказуете завертати назад голоблi?
– Ну, виходить, що так, – пирснула вiд смiху офiра.
«Принаймнi на сьогоднi. На жаль, не впевнена, що надовго…» – потiм подумала Таня, але цiеi думки вирiшила командиру п’ятоi БЧ в голову не вкладати, як зробила зi своiми попереднiми. І Таня знову стала непорушною дiвчиною зi свiтлини, дочкою старшого конструктора Б-130 iз застиглою назавжди посмiшкою на незайманих дiвочих вустах.
Михайло ще довго дивився на свiтлину «Хресноi Матерi» в надii ще щось почути вiд неi, однак вона мовчала.
За якийсь час кап-три зiтхнув i знову перевiв погляд до картини в круглiй рамцi, що емiтувала iлюмiнатор, з биркою номер 1201–59 в лiвому кутку. Йому подумалось, що номеру немае на цьому кораблi, тiльки його душа, i то не певно.
Чоловiк сподiвався на картинi побачити як завжди сяючi зорi над водами Бiлого моря. Однак на нiй, немов в справжньому iлюмiнаторi, вже ряснiла заграва ранковоi зорi кольору тонких рожевих пелюсток сакури на водi предковiчного свiтового океану i заразом – Танiноi сукнi. Михайлу навiть здалось, вiн бачить русалочий хвiст, що зникае в темнiй водi, немов на кiноекранi. Все жило, рухалось навколо нього. Все те, що ранiше було мертвою непорушною матерiею зi своiм порядковим номером, оживало i показувало моряку свое ество… Починався шiстнадцятий березневий день тисяча дев’ятсот шiстдесят другого року.
