За сто дев’яносто дев’ять дiб iхнiй пiдводний човен в складi 20-оi ескадри пiдводних човнiв Пiвнiчного флоту мав пройти з Баренцева в Саргасове море i назад.
Ядернi боеголовки були випробуванi. Човен бездоганно укомплектований i надiйний, немов фортеця, форпост, останнiй, найважливiший редут невидимоi казковоi краiни… Лишень проблема з вентиляцiею i теплообмiном. Адже цi пiдводнi човни конструювали для холоду i мороку пiвнiчних водних потокiв. Однак хто зважатиме на такi дрiбницi, як сорокап’ятиградусна спека всерединi субмарин пiд час iхньоi зустрiчi з теплою течiею Гольфстрiм?
Я до чого веду, шановнi… Цифри… Шильдики… Пронумерованi артефакти. Тi завжди замiняли в СРСР людський фактор.
Роздiл п’ятий
Енергiя припливiв i вiдпливiв
Фаiна
«Ну ось тобi й сорок, моя дiвчинко», – проказала Фаiна Вiкторiвна до свого зображення в дзеркалi старезного батькiвського трюмо, котре чудом зберiглося пiд час вiйни i тепер стояло в ii спальнi. Жiнка з сумом подивилась на свое вiдображення в дзеркалi, хоча воно нiяк не вказувало на вагомий ювiлей, а главред газети, так той взагалi сьогоднi набивався до неi додому пiсля iмпровiзованого святкування в iхнiй редакцii. Так би мовити, продовжити святкування в iнтимнiй атмосферi. Фаiна це згадала i лише знизала плечима: випадкових чоловiкiв в свое життя вона не допускала, а iй всi здавались такими – вона була вкрай обережною i пiдозрiливою. Потiм, вже сорокарiчна, журналiстка чокнулась зi своiм вiдображенням советським шампанським, що парувало бульбашками в новенькому чехословацькому кришталi, немов окрiп в каструлi, i примхливо почала здирати нафарбованим гострим нiгтиком золотаву етикетку зi щойно подарованого iй бокалу. Той не витримав такоi наруги над собою i видряпався з ii рук на волю. До гострих кришталевих уламкiв вiдразу ж прибiг ii кiт i почав лизати з подертого, загрубiлого паркету залишки шампанського. Фаiна не скрикнула, нi… i навiть свою кицю не почала вiдганяти. Вона знову байдуже знизала плечима, дiстала з картонного ящика iще один бокал i налила в нього шампанське. Потiм знiчев’я перерахувала своi наявнi активи: «Один, два, три… дев’ять. Тьху ти! Не може бути непарне число в гарнiтурi. Так, ну звiсно, вiсiм бокалiв. Себто вже сiм». Потiм випила залпом той паруючий крижаний окрiп i тихо прошипiла зi злiстю, з неймовiрною волею, нiби заговорювала коня вiд падiння перед битвою: «Та бийтеся, друзi моi, бийтеся скiльки влiзе. На щастя! Хочу, аби всi-всi сьогоднi полягли смертю хоробрих!» – i Фаiна Вiкторiвна замахнулась з усiеi сили тонким зап’ястком i розбила об паркет своеi спальнi другий бокал зi свого щойно подарованого, такого дорогоцiнного заморського гарнiтуру. Кiт з переляком нявкнув i втiк. А Фаiна, натомiсть, нiби набуваючи якихось магiчних, непереможних властивостей, голосно засмiялась i вперiщилась невидимим поглядом у вiкно. На небосхил поступово, немов старезна прима театру, котру вже давно здолала подагра, залазив жовто-гарячий, вагiтний мiсяць. «Ось-ось мае розродитися… – чомусь подумала Фаiна, потiм вiдразу ж поставила саму себе пiд сумнiв, як вмiла тiльки вона: – Хто сказав? Адже Мiсяць чоловiчого роду. А чому чоловiки не народжують?». Їi вечiрне безумство раптом перервав настирний дзвiнок в дверi. Подзвонили раз, i у Фаiни з котом разом взятих пiднялись вуха, а потiм вiдразу ж – вдруге. «Це вiн. Жодних сумнiвiв, – пронеслось блискавкою в ii головi, i серце закалатало так, що пiдкосились ноги. – Боже!.. Приiхав. Вiдпросився вiд усiх, втiк зi свого пiдводного човна, зробив неможливе, аби в цей день бути поруч…».
Я
Ну звiсно… Хто ж це ще мiг бути, як не ii кап-три? Їi капiтан? Їi Пролiсок, як вона його називае наодинцi, коли нiхто не бачить iх i не чуе, i вона бере його скронi до своiх долонь i безкiнечно довго, не вiдводячи погляду, дивиться в його очi. Бо його очi – це водночас i ii очi також. Бо неможливо пояснити i висловити словами, що коiться зi старою (як вона сама про себе подумки говорить) Фаiною пiсля того доленосного iнтерв’ю в Северодвiнську трьохмiсячноi давнини… А якщо бути точним, шановнi, вiдтодi минуло рiвно три мiсяцi, два тижнi й сiм дiб. Не забувайте – система рахуе. Кожний шильдик…
Але не будемо вiдволiкатися, любi, давайте вiдчуемо i поринемо туди, вглиб, до баротравм Михайла Сергiйовича i вiдьминського божевiлля корiнноi киянки Фаiни Вiкторiвни. Адже це так прекрасно… i, безперечно, бiльш чуттево, бiльш лiтературно, бiльш людяно, анiж рахувати шильдики. Електрофон – один. Свiтлина хресноi – два. Кап – три. Фаiнi – сорок. Вже сорок… Але ж якi сороковини ii життя казковi, оптимiстичнi, чудеснi… Яка файна тризна у Фаiни з ii недолугими бокалами з чеського… нi, чехословацького кришталю.
Вiн тодi так i не прийшов до ii готельного номеру. Вона щось вiдчувала, однак, змовчала i навiть наступного дня в офiцерському буфетi на його пропозицiю роздiлити з ним тiстечко i чорний-пречорний чай – вiдмовилася. Так само Фаiна вiдмовилася вiд танку з ним в офiцерському клубi, хоча Михайло Сергiйович прекрасно танцював пiсля ленiнградськоi вечiрньоi школи танцiв при будинку офiцерiв ще з 1941 року i ну дуже хотiв продемонструвати iй це свое вмiння. Був лише один вечiр помiж ними, коли вони залишились наодинцi. Нiчого не вiдбувалось вкрай iнтимного, якщо не брати до уваги дуже вiдверту розмову i тi ii долонi на його скронях… Однак. Фаiна Вiкторiвна не звикла впускати в свое життя стороннiх. Вона завжди встигала втекти до того моменту, коли все ставало аж занадто серйозно. Та й що може бути такого аж вкрай серйозного мiж сорокарiчною дивачкою i здичавiлим одинаком, «морським вовком»? І цього разу Фаiна собi не зрадила i вчинила так само, як завжди бувало в подiбних ситуацiях: поспiхом зiбралася i виселилася з готелю при вiйськово-морськiй базi, навiть не попрощавшись зi своiм капiтаном.
Однак, Михайло Сергiйович був не з тих, що вiдступають, i зателефонував на ii киiвський номер вiдразу ж по тому, як журналiстка повернулася до Киева.
– Вiтаю, Фаiно.
– Це ви..?
– Менi приемно, що ви пiзнали мiй голос…
А потiм почався перiод довгого осадного положення… Котрий тривав вже ось як без малого три мiсяцi i два тижнi… Три лiщини для Попелюшки. Рiвно три горiшка. Перший був ii народження, другий – те доленосне iнтерв’ю з Михайлом. Чи буде третiй?..
* * *
Тож Фаiна в тонкому пеньюарi мчить вiдчиняти дверi i, немов та горлиця, заламуе своi тонкi зап’ястки на ходу. З вiкна iй свiтить вагiтний мiсяць i байдуже, що вiн не розродиться.
За дверима стояла старенька сусiдка з однокiмнатноi квартирки навпроти з домашнiм наполеоном в тремтячих, поцяткованих пiгментними плямами натруджених руках. Фаiна вимучила посмiшку на своему обличчi, ледь стримуючи сльози: «Дякую, Іраiдо Леонтiевно. Дуже приемно… Зайдете до мене на чай? Нi? Вже пiзно? Тодi завтра, гаразд?» А коли зачинила за тiею дверi, таки розплакалася: «Яка я дурепа… Ну ось навiщо? Навiщо зараз менi чекати на того, хто просто вбивае своi самотнi темнi вечори на краю землi розмовами зi мною?.. Нiчого не можливо, а те що можливо, ось воно, Фаiно, перед тобою». І жiнка взяла черговий бокал з картонноi коробки, наповнила його по вiнця смертельно льодяним шипучим окропом з морозилки, своiм персональним трунком того вечора, i випила залпом. І так само третiй полетiв на паркет i з дзенькотом розбився. Кiт, вже здогадуючись, чим закiнчиться знайомство з черговим новеньким бокалом, навiть не вилiз з-пiд лiжка, лише нявкнув, нiби констатуючи дii хазяйки. Не схвалюючи i не засуджуючи. Просто нагадуючи про себе.
Фаiна зняла з себе тонкий пеньюар з довгими мереживними рукавами – новинку киiвського будинку моделей i голою сiла за мамине трюмо на маленьку табуретку. Звiльнила вiд шпильок, а потiм розплела своi довгi, помережанi легкою сивиною, коси. Розпустила хвилясте волосся i спостерiгала, як воно ворушиться на тiлi вiд ii подиху, немов змii повзають по грудях. Довго сидiла i дивилась на себе в дзеркало. Високi впертi скули, двi вуглини очей, тонкi, вольовi вуста. Хотiла було дiстати ще один бокал з подарунковоi коробки, однак тут все ж таки нагодився ii кiт з-пiд лiжка i почав муркотiти, заплiтаючи своею невидимою силою ii литки, немов просив цього не робити. Фаiна погладила сiру м’яку шерсть його хвоста: «Добре, котику, не буду бiльше бити посуд. Обiцяю…». Потiм витерла сльози зi щiк i поставила лiктi на трюмо, впритул наблизившись до свого зображення в дзеркалi: «Я, кiт i мiсяць в повенi. Ось така, значить, компанiя в мене на мое сорокарiччя..?». Потiм, нiби пiдкоряючись якимось невiдомим ранiше iй бажанням, дiстала з шухляди ножицi i почала коротко обрiзати своiх чорних змiй. Пасма одне за одним падали на кота, i той злякано нявкнув i знову прошмигнув пiд лiжко.
Пiдготовка
Всерединi лiта, коли високе начальство в кабiнетах з червоного дерева i вождями в позолочених рамках на стiнах вже розробляло плани щодо залучення радянських сил та засобiв на iншому континентi свiту i в усю готувалось до цих дiй, навчання, перевiрки та iншi приготування на Б-130 почастiшали.
І ось, якраз в нiч з четвертого на п’яте липня, коли Фаiнi Вiкторiвнi ось-ось мало стукнути сорок, на субмаринi Пiвнiчного флоту раптово почалися навчання. В 4:32 ранку Михайла Сергiйовича розбудив захеканий посильний i рiвно о 5:10 кап-три вiдмiчав вахтовий, як офiцера, що прибув на пiдводний човен.
Коли розпочалася навчальна бойова тривога, вони вийшли в Бiле море i дрейфували в районi очiкування поблизу Чорного мису.
Михайлу нiколи було присiсти за гарячковим контролем життедiяльностi всiх агрегатiв iхньоi субмарини. А думки всi були звiсно не про це. Нарештi, пiзно ввечерi п’ятого липня, пiсля вечерi з вищими офiцерами в кают-компанii, вiн пiдсiв до командира другоi БЧ, у котрого дружина працювала в Союзпечатi мiста Северодвiнськ (себто в тiй самiй структурi, де й Фаiна) i непомiтно прошепотiв: «Що з моiм проханням? Встигли?». «Сергiйовичу, якi квiти? У нас на носi по всiм чуткам мае щось таке початись, що аж думати страшно…» – набрав повнi груди повiтря i на одному диханнi видихнув Володимир Дмитрович. «Так що, вийшло чи нi?» – прижмуривши очi, сухо запитав кап-три, котрий у душi вже розумiв, до чого хилить його побратим, i починав дуже злитися. «Нi, – зiзнався Дмитрович. – Думав вранцi попросити жiнку… Бач як виходить. Тепер навiть сам не знаю, коли ii побачу. Така доля флотська».
Раптово прозвучав сигнал про занурення. І всi п’ятнадцять офiцерiв, як один, синхронно встали, немов пловцi аналогiчноi спортивноi дисциплiни, i дуже швидко почали залишати кают-компанiю, аби розiйтись по своiм вiдсiкам. Таня почула по гучномовцю:
– По мiсцях стояти, до занурення готовсь!
– Перший вiдсiк до занурення готов!
– Четвертий вiдсiк до занурення готов!..
– Задраяти верхнiй рубочний люк! – зкомандував Шумков i вiдразу почув у вiдповiдь:
– Верхнiй рубочний задраяно, зауважень немае.
– Занурення 40 метрiв, з деферентом 5 градусiв на нiс.
– Є погрузитися 40 метрiв з деферентом 5 градусiв на нiс, – вiдповiв лоцман i за п’ять хвилин доповiв по завершенню занурення: – Є глибина 40 метрiв деферент 0 градусiв.
– Оглянути вiдсiки! – скомандував капiтан.
– Другий вiдсiк зауважень немае.
– Третiй вiдсiк зауважень немае…
– Акустик! Прослухати горизонт.
– Прийняв прослухати горизонт! – вiдказав молодий випускник музичного училища, котрий нещодавно потрапив на корабель i вiдразу ж нагодився зi своiм iдеальним слухом. – По пеленгу 115 градусiв шум гвинтiв бойового надводного корабля!
Було дано команду початку навчальноi бойовоi тривоги. Їхня субмарина лягла на курс i попрямувала на перехоплення цiлi.
Приблизно за двадцять хвилин вони наздогнали свою навчальну цiль, повнiстю стали на iхнiй курс i були готовi торпедувати. Завдання було виконане. Незабаром надiйшла команда «Вiдбiй» i на Б-130 стало тихо…
* * *
В кают-компанii пiд час всiеi цiеi незрозумiлоi iй органiзованоi навчальноi тривоги залишилась лише Таня – «Хресна Матiр» субмарини. Дiвчина обережно потягнулася в фотокартцi, пiсля того як переконалася, що ii нiхто не бачить. Потiм трохи висунулась з рамки i подивилась на картину в формi iлюмiнатора, де було зображено iхнi човни в нiчних водах океану, i хитро пiдморгнула зорi:
– Нi, ну ти бачиш? Вона таки зробила це, повинуючись невидимiй силi. Тiльки-но. Довго заливалась шампанським, била бокали, а потiм, повинуючись невидимим силам, зробила те едине божевiльне, що врятуе його. І нас разом взятих. Води ж прийняли ii жертву?
– Аякже. Зачот, – по-дiловому вiдказала Хреснiй Матерi найяскравiша зоря.
– І де вони? Ходять?
– Та де…! Такi довгi i цупкi, ледь не стриножили лопатi основного гвинта та валовоi лiнii i нас не потопили. Мае сильну енергетику в собi. Зараз, стривай.
За цими словами зоря зникла з небосхилу на картинi i пiрнула в темнi води. Таня з цiкавiстю спостерiгала, як ii яскраве свiтло пiдсвiчуе днище iхньоi субмарини. Потiм ранкова зоря виринула з якимось невагомим мокрим клубком i перелетiла до Хресноi в свiтлину:
– На, тримай. Заплети iх в коси i нехай будуть у тебе. Це наш оберiг вiднинi. Заховаеш?
– Звiсно, – з радiстю проказала Таня i почала обережно сплiтати в двi тугi коси чорних, ледь помережаних сивиною змiй.
«Як завжди…»
