Ймився за поруччя i не давався, як той, що топиться, та хвилям не даеться.
Дивився на чорний, довгий фортеп’ян.
– Я, татку, буду на нiм грати, як з львом бавитися. Доведу його до встеклостi, i люди будуть умирати зi страху. Зимний пiт iм на чолi виступить. Або погладжу його по головi, i вiн ляже менi пiд ноги, як вiрний пес. А публiцi, татку, буде здаватися, що вона свого льва пiд ноги взяла…
– А на конець заграю iм пiсеньку. Буде iм здаватися, що походжають по рiзнобарвних квiтах i по шовковiм зiлю. Аж спотикатися будуть. Та й будуть видiти, як дiвчина рве барвiнок, як злотить його i срiблом пострiбляе, i почують ii пiсню. Така то буде пiсня, що всi стануть добрi i веселi. Ой татку, татку, як я буду грати, грати!
– Отак казала, а я, Украiна, нарiд, Мiклошич… Пещена була… Та й далеко… Коби хоть на мiнутку побачити…
Пробував знов люльку запалити.
Камiнний хрест
Камiнний хрест
І
Вiдколи Івана Дiдуха запам’ятали в селi газдою, вiдтодi вiн мав усе лиш одного коня i малий вiзок iз дубовим дишлем. Коня запрягав у пiдруку, сам себе в борозну; на коня мав ремiнну шлею i нашильник, а на себе Іван накладав малу мотузяну шлею. Нашильника не потребував, бо лiвою рукою спирав, може, лiпше, як нашильником.
То як тягнули снопи з поля або гнiй у поле, то однако i на конi, i на Іванi жили виступали, однаково iм обом пiд гору посторонки моцувалися, як струнви, i однако з гори волочилися по землi. Догори лiз кiнь як по леду, а Івана як коли би хто буком по чолi трiснув, така велика жила напухала йому на чолi. Згори кiнь виглядав, як би Іван його повiсив на нашильнику за якусь велику провину, а лiва рука Івана обвивалася сiтею синiх жил, як ланцюгом iз синьоi сталi.
Не раз ранком, iще перед сходом сонця, iхав Іван у поле цiльною дорiжкою. Шлеi не мав на собi, лише йшов iз правого боку i тримав дишель якби пiд пахою. І кiнь, i Іван держалися крепко, бо оба вiдпочали через нiч. То як iм траплялося сходити з горба, то бiгли. Бiгли вдолину i лишали за собою слiди колiс, копит i широчезних п’ят Іванових. Придорожне зiлля i бадилля гойдалося, вихолiтувалося на всi боки за возом i скидало росу на тi слiди. Але часом серед найбiльшого розгону, на самiй серединi гори Іван починав налягати на ногу i спирав коня. Сiдав коло дороги, брав ногу в руки i слинив, аби найти те мiсце, де бодяк забився.
– Та цу ногу сапов шкребчи, не ти ii слинов промивай, – говорив Іван iспересердя.
– Дiду Іване, а батюгов того борозного, най бiжить, коли овес поiдае…
Це хтось так брав на смiх Івана, що видiв його патороч зi свого поля. Але Іван здавна привик до таких смiхованцiв i спокiйно тягнув бодяк дальше. Як не мiг бодяка витягнути, то кулаком його вгонив далi в ногу i, встаючи, казав:
– Не бiси, вiгниеш та й сам вiпадеш, а я не маю чесу з тобов панькатиси…
А ще Івана кликали в селi Переломаним. Мав у поясi хибу, бо все ходив схилений, як би два залiзнi краки стягали тулуб до нiг. То його вiтер пiдвiяв.
Як прийшов iз войська додому, то не застав нi тата, анi мами, лише хатчину завалену. А всього маетку лишив йому тато букату горба щонайвищого i щонайгiршого над усе сiльське поле. На тiм горбi копали жiнки пiсок, i зiвав вiн ярами та печерами пiд небеса, як страшний велетень. Нiхто не орав його i не сiяв, i межi нiякоi на нiм не було. Лиш один Іван узявся свою пайку копати i сiяти. Оба з конем довозили гною пiд горб, а сам уже Іван носив його мiшком наверх. Часом на долiшнi ниви спадав iз горба його голосний крик:
– Е-ех, мой, як тобов грену, та й по нитцi розлетишси, який же-с тежкий!
Але, вiдай, нiколи не гримнув, бо шкодував мiха, i поволi його спускав iз плечей на землю. А раз вечором оповiдав жiнцi i дiтям таку пригоду:
– Сонце пражить, але не пражить, аж вогнем сипле, а я колiнкую з гноем наверх, аж шкiра з колiн обскакуе. Пiт iз-за кожного волоска просiк, та й так ми солоно в ротi, аж гiрко. Ледви я добивси на гору. А на горi такий вiтрець дунув на мене, але такий легонький, що аж! А пiдiть же, як мене за мiнуту в поперецi зачело ножами шпикати – гадав-сми, минуси!
Вiд цiеi пригоди Іван ходив усе зiбганий у поясi, а люди прозвали його Переломаний.
Але хоч той горб його переломив, то полiтки давав добрi. Іван бив палi, бив кiлля, виносив на нього твердi кицки трави i обкладав свою частку довкола, аби осiннi i веснянi дощi не сполiкували гною i не заносили його в яруги. Вiк свiй збув на тiм горбi.
Чим старiвся, тим тяжче було йому, поломаному, сходити з горба.
– Такий песiй горб, що стрiмголов удолину тручее!
Не раз, як заходяче сонце застало Івана наверху, то несло його тiнь iз горбом разом далеко на ниви. По тих нивах залягала тiнь Іванова, як велетня, схиленого в поясi. Іван тодi показував пальцем на свою тiнь i говорив горбовi:
– Ото-с нi, небоже, зiбгав у дугу! Але доки нi ноги носе, то мус родити хлiб!
На iнших нивах, що Іван собi купив за грошi, принесенi з войська, робили сини i жiнки. Іван найбiльше коло горба заходився.
Ще Івана знали в селi з того, що до церкви ходив лиш раз у рiк, на Великдень, i що курей зiцiрував. То так вiн iх научував, що жадна не важилася поступити на подвiр’я i порпати гнiй. Котра раз лапкою драпнула, то вже згинула вiд лопати або вiд бука. Хоч би Іваниха хрестом стелилася, то не помогло.
Та й хiба ще то, що Іван нiколи не iв коло стола. Все на лавi.
– Був-сми наймитом, а потiм вiбув-сми десiть рiк у воську, та я стола не знав, та й коло стола менi iда не йде до трунку.
Отакий був Іван, дивний i з натурою, i з роботою.
II
Гостей у Івана повна хата, газди i газдинi. Іван спродав усе, що мав, бо сини з жiнкою наважилися до Канади, а старий мусив укiнцi податися.
Спросив Іван цiле село.
Стояв перед гостями, тримав порцiю горiвки у правiй руцi i, видко, каменiв, бо слова не годен був заговорити.
– Декую вам файно, газди i газдинi, що-сте нi мали за газду, а мою за газдиню…
Не договорював i не пив до нiкого, лиш тупо глядiв навперед себе i хитав головою, як би молитву говорив i на кожне ii слово головою потакував.
То як часом якась долiшня хвиля викарбутить великий камiнь iз води i покладе його на берiг, то той камiнь стоiть на березi тяжкий i бездушний. Сонце лупае з нього черепочки давнього намулу i малюе по нiм маленькi фосфоричнi звiзди. Блимае той камiнь мертвими блисками, вiдбитими вiд сходу i заходу сонця, i кам’яними очима своiми глядить на живу воду i сумуе, що не гнiтить його тягар води, як гнiтив вiд вiкiв. Глядить iз берега на воду, як на утрачене щастя.
Отак Іван дивився на людей, як той камiнь на воду. Потряс сивим волоссям, як гривою, кованою зi сталевих ниток, i договорював:
– Та декую вам красно, та най вам Бог дасть, що собi в него жедаете. Дай вам Боже здоров’е, дiду Мiхайле…
Подав Михайловi порцiю, i цiлувалися в руки.
– Куме Іване, дай вам Боже прожити ще на цiм свiтi, та най Господь милосердний щасливо запровадить вас на мiсце та й допоможе ласков своев наново газдов стати!
– Коби Бог позволив… Газди, а проше, а доцегнiть же… Гадав-сми, що вас за стiв пообсаджую, як прийдете на весiле синове, але iнакше зробилоси. То вже таке настало, що за що нашi дiди та й тати не знали, то ми мусимо знати. Господа воля! А законтентуйте ж си, газди, та й вiбачайте за решту.
Взяв порцiю горiвки та й пiдiйшов д’ жiнкам, що сидiли на другiм кiнцi стола вiд постелi.
– Тимофiхо, кумо, я хочу до вас напитиси. Дивюси на вас, та й ми, як якись казав, молодi лiта нагадуютьси. Де, де, де-е? Ото-сте були хлопенна дiвка, годна-сте були! То-сми за вами не одну нiчку збавив, то-сте в данцi ходили, як сновавка – так рiвно! Ба, де, кумо, тотi роки нашi! Ану-ко пережийте та й вiбачейте, що-м на старiсть данець нагадав. А проше…
Глянув на свою стару, що плакала мiж жiнками, i вий-мив iз пазухи хустину.
– Стара, ня, на-ко тобi платину та файно обiтриси, аби я тут нiяких плачiв не видiв! Гостий собi пилнуй, а плакати ще доста чесу, ще так си наплачеш, що очi ти витечуть.
Вiдiйшов до газдiв i крутив головою.
– Щось би-м сказав, та най мовчу, най шiную образи в хатi i вас яко грешних. Але рiвно не дай Боже нiкому доброму на жiночий розум перейти! Адi, видите, як плаче, та на кого, на мене? На мене, газдине моя? То я тебе вiкорiнував на старiсть iз твоi хати? Мовчи, не хлипай, бо ти сивi кiски зараз обмичу, та й пiдеш у ту Гамерику, як жидiвка.
