Романиха сiла коло корови i пильнувала ii, аби не згибла. Давала iй, що мала найлiпше, але вона не хотiла нiчого iсти. Лиш дивилася на бабу i жалю iй завдавала.
– Маленька, маленька, що тебе болить? Не лишей стару бабу без лижки молока. Потiш нi хоть трошки.
І гладила корову по чолi i попiд горло i голосила над нею.
– Де, де я годна стегнутиси на другу?! Анi пушок зложити, анi гли прiмкнути вже-м не годна; де менi на старiсть за корову дбати?
Корова дрожала, а Романиха ii накрила своiм кожухом i чипiла над нею, розгорнена, на морозi. Сама дзвонила зубами, але не вiдступала.
– А може, це за грiхи так мене Бог карае? Бо не раз я через тебе, небого, нагрiшила! Десь межi трошки пiдпасла, десь гарбузик урвала, десь пасиночок уломила. Але я нiколи нiкому молока не желувала. Десь дитина занеможе, десь жiнка у злогах, а я йду з горнетком та й несу молочка. Та й сирця я роздавала людем до кулешки. Господи, не карай нi тежко – бiдну одову. Нiчо вже чужого не порунтаю, лиш даруй ми корову!
Отак до пiзньоi ночi Романиха голосила над коровою. Кропила ii свяченою водою, але нiщо не помагало. Вона розтягла ноги на цiлу стаенку i гонила боками, аж рикала. Баба гладила, обiймала, приговорювала, але таки нiчого не могла вдiяти.
Мiсяць освiчував стаенку через дверi, i баба видiла кожний рух корови. Вона врештi пiднялася. Ледво держалася на ногах. Розглядалася по стаенцi, як би прощалася з кожним кутом.
Потiм упала на солому i розтяглася, як струнва. Романиха приклякла коло неi i шурувала ii вiхтем. Сама не знала, що з нею дiеться. Потiм корова зарикала голосно i почала бити ногами. Романисi зробилося горячо, жовто в очах, i закервавлена впала. Корова била ногами i роздирала бабу на кавалки.
Обi боролися зi смертю.
Новина
У селi сталася новина, що Гриць Летючий утопив у рiцi свою дiвчинку. Вiн хотiв утопити i старшу, але випросилася. Вiдколи Грициха вмерла, то вiн бiдував. Не мiг собi дати ради з дiтьми без жiнки. Нiхто за нього не хотiв пiти замiж, бо коби-то лишень дiти, але то ще й бiда i нестатки. Мучився Гриць цiлi два роки сам iз дрiбними дiтьми. Нiхто за нього не знав, як вiн жие, що дiе, хiба найближчi сусiди. Оповiдали вони, що Гриць цiлу зиму майже не палив у хатi, а зимував разом iз дiвчатами на печi.
А тепер усе село про нього заговорило.
То прийшов вiн вечором додому та й застав дiвчата на печi.
– Дедю, ми хочемо iсти, – сказала старша, Гандзуня.
– То iжте мене, а що ж я дам вам iсти? Адi, е хлiб, та й начинейтеси!
Та й дав iм кусень хлiба, а вони, як щенята коло голоi кiстки, коло того хлiба заходилися.
– Начинила вас та й лишила на мою голову, бодай i земля вiкiнула! А чума десь ходить, бодай голову зломила, а до вас не поверне. Цеi хати i чума збояла би си!
Дiвчата не слухали татовоi бесiди, бо таке було щоднини i щогодини, i вони привикли. Їли хлiб на печi, i дивитися на них було страшно i жаль. Бог знае, як тi дрiбонькi кiсточки держалися вкупi? Лише четверо чорних очей, що були живi i що мали вагу. Здавалося, що тi очi важили би так, як олово, а решта тiла, якби не очi, то полетiла би з вiтром, як пiр’я. Та й тепер, як вони iли сухий хлiб, то здавалося, що кiстки в лицi потрiскають.
Гриць глянув на них iз лави i погадав: «Мерцi», – i напудився так, що аж його пiт обсипав. Чогось йому так стало, як коли би йому хто тяжкий камiнь поклав на груди. Дiвчата глемедали хлiб, а вiн припав до землi i молився, але щось його тягнуло все глядiти на них i гадати: «Мерцi!»
Через кiлька день Гриць боявся сидiти в хатi, все ходив по сусiдах, а вони казали, що вiн дуже журився. Почорнiв, i очi запали всередину так, що майже не дивилися на свiт, лиш на той камiнь, що давив груди.
Одного вечора прийшов Гриць до хати, зварив дiтям бараболi, посолив та й кинув на пiч, аби iли. Як попоiли, то вiн сказав:
– Злiзайте з печi та пiдемо десь у гостi.
Дiвчата злiзли з печi. Гриць натягнув на них драночки, взяв меншу, Доцьку, на руки, а Гандзуню за руку та й вийшов iз ними. Йшов довго лугами та став на горi. У мiсячнiм свiтлi розстелилася на долинi рiка, як велика струя живого срiбла. Гриць здригнувся, бо блискуча рiка заморозила його, а той камiнь на грудях став iще тяжчий. Задихався i ледви мiг нести маленьку Доцьку.
Спускалися в долину до рiки. Гриць стреготав зубами, аж гомiн лугом розходився, i чув на грудях довгий огневий пас, що його пiк у серце i в голову. Над самою рiкою не мiг поволi йти, але побiг i лишив Гандзуню. Вона бiгла за ним. Гриць борзенько взяв Доцьку i з усiеi сили кинув у воду.
Йому стало легше, i вiн заговорив скоро:
– Скажу панам, що не було нiякоi ради: анi iсти що, анi в хатi затопити, анi вiпрати, анi голову змити, анi нiц! Я си кари приймаю, бо-м завинив, та й на шибеницу!
Коло нього стояла Гандзуня i говорила так само скоро:
– Дедику, не топiть мене, не топiть, не топiть!
– Та як си просиш, то не буду, але тобi би лiпше, а менi однако пацити, ци за одну, ци за двi. Будеш бiдити змалку, а потiм пiдеш у мамки жидам та й знов меш бiдити. Як собi хочеш.
– Не топiть мене, не топiть!..
– Нi, нi, не буду, але Доцi вже лiпше буде, як тобi. То вертайси до села, а я йду мелдуватиси. Адi, оцев стежечков йди, геть, геть аж угору, а там прийдеш до першоi хати, та й увiйди, та й кажи, що так i так, дедя хотiли мене утопити, але я си вiпросила та й прийшла, абисте мене переночували. А завтра, кажи, може би, ви мене не наймили до дитини бавити. Гай, iди, бо то нiч.
І Гандзуня пiшла.
– Гандзю, Гандзю, а на тобi бучок, бо як тi пес надибае, та й роздере, а з бучком май безпешнiше.
Гандзя взяла бучок i пiшла лугами.
Гриць закочував штани, аби перейти рiку, бо туда була дорога до мiста. Вступив уже у воду по кiстки та й задеревiв.
– Мнеоца i сина i свiтого духа амiнь. Очинаш iжи ес на небесi i на землi…
Вернувся i пiшов до моста.
Портрет
Як коли би голуб над його головою бiлi крила розхилив, як коли би з-поза бiлих крил сине небо прозирало…
Великий фотель тулив у собi старого пана. Голова його хиталася, як галузка вiд вiтру, – раз по раз без упину. Губи все щось жували. Руки дрожали – не хотiли нiчого держатися.
– Моцi нема нi жодноi… загрiтку нiякого, студiнь у кiстках. Час вже, ой, ча-ас! Тiло землев пахне, до землi важить…
Загасла люлька. Всi сили зiбрав докупи, аби наново запалити. Вiдхилювалася, як жива, виминала пальцi, тiкала, як би дрочилася. Розкинула попiл по всiй одежi. Вже курила i успокоiлась. Та цибух розiгрався – все вимикався з губiв.
Як осiннiй листок на рвучiй водi.
Один фотель стояв твердо, як молодий дужий птах, що тримав старого на крилах.
– Вiчна пам’ять, Господи помилуй, та й ямка, та й гур, гур! Та й по всiм…
Червонi променi сонця вбiгли через вiкно, як на ратунок, аби зв’язати всi сили докупи.
Портрет i фортеп’ян зачервонiлися. Глянув на них i цiлий заделькотiв, як у лихорадцi. Фотель скрипiв, ледве видержував.
– Далеко, далеко… Одна-однiсiнька… Вже не побачу, ой, нi. Коби хоть раз на мiнутку… Яка пещена була…
Старече знесилення термосило ним, як би конче хотiло викинути з фотелю, аби панувати безгранично.
