– Куме Іване, а лишiть же ви собi жiнку, таке вона вам не ворiг, та й дiтем своiм не ворiг, та ii банно за родом та й за своiм селом.
– Тимофiхо, як не знаете, то не говорiть анiдзелень! То ii банно, а я туда з вiскоком iду?!
Заскреготав зубами, як жорнами, погрозив жiнцi кулаком, як довбнею, i бився в груди.
– Озмiть та вгатiть ми сокиру отут у печiнки, та, може, той жовч пукне, бо не вiтримаю! Люди, такий туск, такий туск, що не памнетаю, що си зо мнов робить!
III
– А проше, газди, а озмiть же без царамонii та будьте вiбачнi, бо ми вже подорожнi. Та й менi, старому, не дивуйтеси, що трохи втираю на жiнку, але то не задурно, ой, не задурно. Цего би нiколи не було, якби не вона з синами. Сини, уважеете, письменнi, так як дiстали якесь письмо до рук, як дiстали якусь напу, та як пiдiйшли пiд стару, та й пилили, пилили, аж перерубали. Два роки нiчо в хатi не говорилоси, лиш Канада та й Канада. А як нi дотиснули, як-ем видiв, що однако нi муть отут на старiсть гризти, як не пiду, та й ем продав щодо крiшки. Сини не хоте бути наймитами пiслi моi голови та й кажуть: «Ти наш тато, та й заведи нас до землi, та дай нам хлiба, бо як нас роздiлиш, та й не буде з чим киватиси». Най iм Бог помагав iсти тот хлiб, а менi однако гинути. Але, газди, де менi, переломаному, до ходiв? Я зробок – цiле тiло мозиль, костi дрихлавi, що заки iх рано зведеш докупи, то десiть раз йойкнеш!
– То вже, Іване, пропало, а ви собi туск до голови не припускайте. А може, як нам дорогу покажете, та й усi за вами пiдемо. За цим краем не варт собi туск до серця брати! Ца земля не годна кiлько народа здержiти та й кiлькi бiдi вiтримати. Мужик не годен, i вона не годна, обое вже не годнi. І саранчi нема, i пшеницi нема. А податки накипають: що-с платив лева, то тепер п’еть, що-с iв солонину, то тепер барабулю. Ой, ззолили нас, так нас ймили в руки, що з тих рук нiхто нас не годен вiрвати, хiба лиш тiкати. Але колись на цi землi буде покаянiе, бо нарiд порiжеси! Не маете ви за чим банувати!..
– Декую вам за це слово, але его не приймаю. Певне, що нарiд порiжеси. А тож Бог не гнiваеси на таких, що землю на гиндель пускають? Тепер нiкому не треба землi, лиш викслiв та банкiв. Тепер молодi газди мудрi настали, такi фаермани, що за землев не згорiли. А дивiть-ко си на ту стару скрипку, та пускати ii на гиндель?! Таже то дуплава верба, кини пальцем, та й маком седе! Та гадаете, що вона зайде на мiсце? От, перевернеси десь у окiп та й пси розтегнуть, а нас поженуть далi i подивитися не дадуть! Вiдки таким дiтем мае Бог благословити? Стара, а суди ж!
Прийшла Іваниха, старенька i сухонька.
– Катерино, що ти собi, небого, у своi головi гадаеш? Де тi покладу в могилу? Ци риба тi мае з’iсти? Та тут пореднi рибi нема що на один зуб узети. Адi!
І натягав шкiру на жiнчинiй руцi i показував людям.
– Лиш шкiра та костi. Куда цему, газди, йти з печi? Була-с поредна газдиня, тежко-с працувала, не гайнувала-с, але на старiсть у далеку дорогу вiбраласи. Адi, видиш, де твоя дорога та й твоя Канада? Отам!
І показав iй через вiкно могилу.
– Не хотiла-с iти на цу Канаду, то пiдемо свiтами i розвiемоси на старiсть, як лист по полi. Бог знае, як з нами буде… а я хочу з тобов перед цими нашими людьми вiпрощитиси. Так, як слюб-сми перед ними брали, та так хочу перед ними вiпрощитиси з тобов на смерть. Може, тебе так кинуть у море, що я не буду видiти, а може, мене кинуть, що ти не меш видiти, та прости ми, стара, що-м ти не раз догорив, що-м, може, тi коли скривдив, прости менi i перший раз, i другий раз, i третiй раз.
Цiлувалися. Стара впала Івановi на руки, а вiн казав:
– А то тi, небого, в далеку могилу везу…
Але сих слiв уже нiхто не чув, бо вiд жiночого стола надбiг плач, як вiтер, що з-помiж острих мечiв повiяв та всi голови мужикiв на груди похилив.
IV
– А тепер ступай собi, стара, межи газдинi та пильнуй, аби кожду свое дiйшло, та напийси раз, аби-м тi на вiку видiв п’ену.
– А вас, газди, я ще маю на два гатунки просити. Десь, може, сини пусте в село на пошту, що нас iз старов уже нема. Та би-м просив вас, аби-сте за нас наймили служебку та й аби-сте си так, як сегоднi, зiйшли на обiдець та вiказали очинаш за нас. Може, пан Бог менше грiха припише. Я грошi лишу Якововi, бо вiн молодий та и слушний чоловiк та не сховае дiдiв грейцiр.
– Наймемо, наймемо i очинаш за вас вiкажемо…
Іван задумався. На його тварi малювався якийсь стид.
– Ви старому не дивуйтеси та й не смiйтеси з дiда. Менi самому гей устид вам це казати, але здае ми си, що би-м грiх мав, якби-м цего вам не сказав. Ви знаете, що я собi на своiм горбi хресток камiнний поклав. Гiрко-м го вiз i гiрко-м го наверх вiсаджував, але-м поклав. Такий тежкий, що горб го не скине, мусить го на собi тримати так, як мене тримав. Хотiв-ем кiлько памнетки по собi лишити.
Стулив долонi в трубу i притискав до губiв.
– Так баную за тим горбом, як дитина за цицков. Я на нiм вiк свiй спендив i окалiчiв-ем. Коби-м мiг, та й би-м го в пазуху сховав, та й взев з собов у свiт. Банно ми за найменшов крiшков у селi, за найменшов дитинов, але за тим горбом таки нiколи не перебаную.
Очi замиготiли великим жалем, а лице задрожало, як чорна рiлля пiд сонцем дрожить.
– Оцеi ночi лежу в стодолi, та думаю, та думаю: Господи милосердний, ба що-м так глiбоко зогрiшив, що женеш нi за свiтовi води? Я цiле жите лиш роб, та й роб, та й роб! Не раз, як днинка кiнчиласи, а я впаду на ниву та й ревно молюси до Бога: Господи, не покинь нi нiколи чорним кавалком хлiба, а я буду все працувати, хiба бих не мiг нi руков, нi ногов кинути…
– Потiм мене такий туск напав, що-м чиколонки гриз i чупер собi микав, качев-ем си по соломi, як худобина. Та й нечисте цукнулоси до мене! Не знаю i як, i коли вчинив-ем си пiд грушков з воловодом. За малу филю був би-м си затег. Але Господь милосердний знае, що робить. Нагадав-ем собi за свiй хрест та й мене геть вiдiйшло. Їй, як не побiжу, як не побiжу на свiй горб! За годинку вже-м сидiв пiд хрестом. Посидiв, посидiв довгенько – та й якось ми легше стало.
– Адi, стою перед вами i говорю з вами, а тот горб не вiходить ми з голови. Таки го виджу та й виджу, та й умирати буду та й буду го видiти. Все забуду, а його не забуду. Спiванки-м знав – та й на нiм забув-ем, силу-м мав – та й на нiм лишив-ем.
Одна сльоза котилася по лицi, як перла по скалi.
– Та я вас просю, газди, аби ви, як мете на свiту недiлю поле свiтити, аби ви нiколи мого горба не минали. Будь котрий молодий най вiбiжить та най покропить хрест свiченов водицев, бо знаете, що ксьондз на гору не пiде. Просю я вас за це дуже грешно, аби-сте менi мого хреста нiколи не минали. Буду за вас Бога на тiм свiтi просити, лиш зробiть дiдовi его волю.
Як коли би хотiв рядном простелитися, як коли би добрими, сивими очима хотiв навiки закопати в серцях гостей свою просьбу.
– Іване, куме, а лишiть же ви туск на боцi, геть его вiдкиньте. Ми вас усе будемо нагадувати, раз назавше. Були-сте поредний чоловiк, не лiзли-сте натарапом на нiкого, нiкому-сте не переорали, анi не пересiяли, чужого зеренця-сте не порунтали. Ой, нi! Муть вас люди нагадувати та й хреста вашого на свiту недiлю не минуть.
Отак Михайло розводив Івана.
V
– Вже-м вам, панове газди, все сказав, а тепер хто нi любить, та тот буде пити зо мнов. Сонечко вже над могилов, а ви ще порцiю горiвки зо мнов не вiпили. Заки-м ще в своi хатi i маю гостi за своiм столом, то буду з ними пити, а хто нi навидить, той буде також.
Почалася пиятика, та пиятика, що робить iз мужикiв подурiлих хлопцiв. Незабавки п’яний уже Іван казав закликати музику, аби грав молодiжi, що заступила цiле подвiр’я.
– Мой, маете так данцувати, аби земля дуднiла, аби одноi травички на току не лишилоси!
В хатi всi пили, всi говорили, а нiхто не слухав. Бесiда йшла сама для себе, бо треба ii було конче сказати, мусили сказати, хоч би на вiтер.
– Як-ем го вiпуцував, то був вiпуцований, котре чорний, то як срiблом посипав по чорну, а котре бiлий, то як маслом снiг помастив. Конi були в мене в ордунку, цiсар мiг сiдати! Але-м гроший мав, ой, мав, мав!
– Коби-м учинивси серед такоi пустинi – лиш я та Бог аби був! Аби-м ходив, як дика звiр, лиш кобих не видiв нi тих жидiв, нi панiв, нi ксьондзiв. Отогди би називалоси, що-м пан! А ца земля най западаеси, най си i зараз западе, то-м не згорiв. За чим? Били та катували наших татiв, та в ярем запрегали, а нам уже кусня хлiба не дають прожерти… Е, коби-то так по-мому…
– Ще не находивси такий секвертант, аби що з него стег за податок, ой, нi! Був чех, був нiмець, був поляк – г…, пробачейте, взели. Але як настав мадзур, та й найшов кожушину аж пiд вишнев. Кажу вам, мадзур бiда, очi печи та й грiху за него нема…
Всякоi бесiди було богато, але вона розлiталася в найрiжнiшi сторони, як надгнилi дерева в старiм лiсi.
В шум, гамiр, i зойки, i в жалiсну веселiсть скрипки врiзувався спiв Івана i старого Михайла. Той спiв, що його не раз чути на весiллях, як старi хлопи доберуть охоти i заведуть стародавнiх спiванок. Слова спiву йдуть через старе горло з перешкодами, як коли би не лиш на руках у них, але i в горлi мозилi понаростали. Ідуть слова тих спiванок, як жовте осiнне листя, що ним вiтер гонить по замерлiй землi, а воно раз на раз зупиняеться на кожнiм ярочку i дрожить подертими берегами, як перед смертю.
Іван та й Михайло отак спiвали за молодii лiта, що iх на кедровiм мостi здогонили, а вони вже не хотiли назад вернутися до них навiть у гостi.
Як де пiдтягали вгору яку ноту, то стискалися за руки, але так крiпко, аж сустави хрупотiли, а як подибували дуже жалiсливе мiсце, то нахилювалися до себе i тулили чоло до чола i сумували. Ловилися за шию, цiлувалися, били кулаками в груди i в стiл i такоi собi своiм заржавiлим голосом туги завдавали, що врештi не могли жадного слова вимовити, лиш: «Ой Іванку, брате!», «Ой Мiхайле, приятелю!»
VI
– Дедю, чуете, то вже чес вiходити до колii, а ви розспiвалиси як за добро-миру.
Іван витрiщив очi, але так дивно, що син побiлiв i подався назад, та й поклав голову в долонi i довго щось собi нагадував. Устав iз-за стола, пiдiйшов до жiнки i взяв ii за рукав.
– Стара, гай, машiр – iнц, цвай, драй! Ходи, уберемоси по-панцьки та й пiдемо панувати.
