– Як?
– Е, з тобов не договорив би си… Треба, аби тi дедя увечiр пiдстриг, бо, адi, яке патлате волосе.
– По-парубоцьки, ма?
– Аякже, таже ти у мене парубок.
– Та й видиш, що вже, а ти не хочеш нiколи давати чесатиси. Ану-ко подивиси в дзеркало, як файно?
Андрiйко виглядав як скупаний, волосся спадало маленькими бiлими нивками на чоло i шию. Очi були синi, а губи червонi. Мама дала йому яблуко i булку, вiн сховав у пазуху.
– Я хочу до вуйни.
– Уперед з’iж яблуко, та потiм пiдеш, бо хлопцi вiдоймуть.
– Я не покажу. Хочу до вуйни.
– То йди про мене.
Вбрала його в чобiтки, в свою кожушинку, в татiв капелюх та й пустила надвiр.
– А дивиси, аби-с упав, а то буду бити…
Сiла в хатi шити.
– Не бiси, такий мудрий, як старий. Не мав би си в кого вдати! Вiкапаний Мiхайло. А зараз упоминаеси заплати за чесане.
І мама всмiхнулася i шила далi.
– Коби здоров рiс та чемний. Мае три роки та й геть оченашу береси. Такий старогрецький, а такий пустек, що хату догори ногами здоймае. Так не раз допече, що мус бити. Якби не бив, то нiчо би з него не було.
Пiдняла голову, глянула у вiкно.
– Це вже вполудне, а Мiхайло ще не входить полуднувати. А бахура нема. Десь, певне, чипить на снiгу та й ме кашляти…
Вечором сидiв Михайло на лавi та й держав на колiнах Андрiя. Вогонь палахкотiв у печi i освiтлював хату червоним свiтлом. Михайлиха сидiла перед печею та варила вечерю.
– Ти зiйшов, старигане, на дiточий розум, та лиши дитину в супокою, не пiдкидай ним, як гарбузом. Йди, Андрiйку, до мами.
– Коли я не хочу.
– А ти чий, дедiв чи мамин? – питав Михайло.
– Дедiв…
– А кого меш бити?
– Маму.
– А ти, пiдвiяний, та я тобi яблука та булки даю, а ти меш мене бити!
– Дедя тобi купить богато яблук, бо ти дедiв.
– Ой, ци ни цес дедя тобi купить? Ти би нiколи не видiв нiчо.
– Ану-ко покажи, як ти меш iхати у воську на конi?
Хлопець сiв на поривач i брикав по хатi.
– Доста, доста, Андрiйку, на тобi солiмку та пiнку з молока збирай.
Андрiй опинився коло печi i збирав пiнку.
– Мо, Андрi, а ти що купиш мамi?
– Червонi чоботи.
– А дедивi?
– Дедивi нiчо не хочу.
– Файний синок мамин.
Михайло взяв його знов на колiна.
– Ти як називаешси?
– Андрiй Косминка.
– А хто ти е?
– Луский радикал.
– Добре. А куди ти поiдеш?
– До Канади.
– На чiм поiдеш?
– На такi шiфi, як хата, великi, таким морем широким, широким, геть, геть…
– А дедю озмеш з собов?
– Озму дедю, та й маму, та й Івана вуйного, та й геть поiдемо…
– Йди, йди не зiцiруй хлопця та не бери на акзамент, бо ще всне без вечерi.
– Але помiркуй, який бахур мудрий, геть все знае!
