– О, вже ти в тiм браствi не будеш, хiба би мене не було! Я тi книжки пошпурею, а тебе прив’ежу. Вже ти менi не будеш приносити розуму вiд черцiв…
– Ой буду, буду – та й вже!
– А вiдчеписи вiд мене, бо як озму яке лихо та й перевалю!
– Мамко, мамко, то-с нi дала за кальвiна, тото-с ми свiт зав’езала! Адi, в недiлю береси бити!
– Адi, адi, мой, а то ж я розчинав сварку? Та мiркуйте собi, що це за побожна? Ей, небого, коли ти так, то я тобi трохи прикоротаю, я тобi писочок трохи припру. Таже через цу побожну треба би хату покидати! Спи бiда, але буду бити!
Семениха втiкала надвiр, але чоловiк iмив у сiнях i бив. Мусив бити.
Катруся
Як Катруся приходила до пам’ятi, то мама сiдала коло неi i жалiбно говорила:
– Катрусе, доки ти, небого, меш слабувати? Грошi минулиси, других заробити не заробиш, хоть би-с i пiдвеласи. А я повiдносювала грошi по ворожках. Та й з того нема нiякоi користi. Правда, ворожка угадала за все, як дома дiеси, яка тобi бiль, але корiне нiчо не помагае. Вiдай, тобi таки нема вiходу…
Катруся лежала нерухомо. Водила сухонькою рукою по тварi. Синi нiгтi були, як ii синi очi, i здавалося, що по лицi вандруе багато синiх очей, дивних, блискучих. Всiма тими очима Катруся глядiла на маму i потакувала на ii жалiбну мову.
– Ой нема, бiдний свiте, нема. А дедя геть зжуривси. Заходить у голову, чим тебе поховати, як умреш? Коли на тi поди?витьси, та й чорнiе з жури. Ми, Катрусю, геть з усего вiшли. Муки на днi лиш трошки, зерна одного нема коло хати, та й зламаного грейцiра нема. Якби-с умерла, та й би-м стали як серед води. Коби тi Бог хоть до осенi додержев… Ей, дiвко, дiвко, того-с себе та й нас зневолила!
Мама взяла Катрусю чесати.
– Ти так страшно гориш та так кашляеш, що най Бог сохранить! Анi дранку натегнути на тебе, анi розчесати, анi вмити. Боже, Боже, як ми гiренько мучимоси. Просю Бога, аби-м половину тоi муки на себе перебрала, та й не можу допроситиси.
Сльози маминi капали на Катрусине волосся i пропадали, як вода у пiску.
– Що то з тебе зробилоси? Така-с була годна, така робiтниця, що на все село! Аж нам си душа радувала, гадали-м, що нам легше стане iз-за тебе, а то, адi, яке легше! Коби хоть що iстки доброго, а то ми зав’еваемо на барабулi, а ти таки гинеш. А трудно ходити вже по хатах за молоком, вже-м си кiлько находила, що тепер нема як лиця вказувати.
Мама заплiтала косу.
– Не знати, нащо я квiток тобi накупувала? Увалила-м два леви, як у болото. Вже, вiдай, я тебе у тi квiтки на смерть уберу…
Заплакали.
– Ану-ко, дайте, я подивлюси на них.
Мама дала Катрусi квiтки синi, бiлi, зеленi, червонi.
Катруся перезирала iх, лице ii слабо усмiхалося, а синi, бiлi, зеленi, червонi блески блукали по обличчю.
– Дай суда борзенько, адi, дедя йде та скаже, що тобi ще у головi дiвоцтво.
* * *
Катрусю поклали на вiз, аби везти до лiкаря. Мама, плачучи, пiдкладала iй подушку пiд голови.
– Бодай я вже не дочекав вас дохторувати! Коби-сте поздихали, то би-м раз поховав та й збувси!
Держав вiжки вiд однокiнки i аж чупер собi микав зi злостi.
– А ти, розпаднице, памнетай, що як я грошi задурно по дохторах розсiю, та й ти амiнь зроблю! Я тебе без дохторя поховаю, я тобi буду дохтор. А вiдки ж я наберу на вас, на дохторi, на аптики та на дiдька рогатого?! Та мiй мозиль не годен цему вiтримати, ой не годен. Наймив-ем фiру, та лiпше вже вiдвезти на могилу, та вiвернути, та й збутиси. Боже, Боже, що це мене найшло цеi днини! Ну, ганциго, кiпай тими безклубими боками!
Потяг конину батогом та й виiхав за ворота.
На вулицi Катруся цiкаво розглядалася. Вiд осенi богато новин настало. Вуйко Семен загородив плiт, старий Миколай пошив наново стодолу. Катруся забула i за сварку татову, так роздивлювалася на всi боки.
По полю люди орали, сiяли. Жайворонки над ними спiвали. Чорна рiлля розсипалася пiд сонцем.
Катруся почервонiла i все собi гадала:
«Маю в бозi надiю, що пiдведуси, що ще весни не стратю. Зараз-таки найду собi роботу… Боже, Боже, найди менi лiк!»
Певна була, що весни не стратить. Тато сидiв напередi i довго мовчав. Врештi почав говорити.
– Адi, днинка, як золото, а ти ходи по дохторях!
Звернувся до Катрусi.
– Скажи ти менi, дiвко, що я маю з тобов робити? Лежиш та лежиш, та й нi житя, нi смертi. Я гроший набираю та набираю, та й все задурно! Коби-м знав, де тобi лiк, то би-м шукав, а так що я знаю? Коби-с вже або суда, або туда! I тобi лiпше, i нам лiпше…
Катруся плакала.
– То, небого, нема що плакати, лиш таки, що правда! Ти собi вмреш i гадки не маеш, нiбито не однако в землi гнити? Яке сегоднi легке жите, то лiпше вмерти та не капарати цiлий вiк по чужiм полi! Вже-м гроший набрав, та ще наберу на похорон, та й на старiсть жиди з хати вiженуть. Ех, коби-м знав, що не буде тобi лiку, та й бих зараз завертавси додому. Добро що то лишило би си на погрiб.
Катруся заходилася вiд плачу i кашляла на все поле.
Тато витягнув з пазухи яблуко та й якось несмiливо подав доньцi. Нiколи вiн ще не давав iй нiяких лакiткiв.
– Не плач, небого, я тобi не ворiг. Я лиш кажу, аби задурно грошi не вiднести, аби себе не скалiчити та й аби тобi не помогло. Таже ти сама, дитинко, видиш, що нема вiдки. Я би тобi мiзинного пальця врубав та й би-м не жалував. Я за тебе маю у людий честь як за хлопця, бо-с робiтница на все село. Синку, я на тебе дув як на пiнку та й виджу, що вмреш. То видко очима, що тобi нема вiходу. Ой небого, небого, тото мемо бiдити без тебе… Ой, будем та будем…
Старий замовк.
– Ой, умру, умру, вже виджу, що менi нема вiходу, – шепотiла Катруся.
В’iзджали в мiсто.
* * *
Вертали додому. Сусiд Микола також з ними.
– Вiн менi таке напiяв, що де, де, де-е-е! Мужиковi до дохторiв не здало ходити. Коби, каже, богато молока пила та мнеса якогось легкого аби поiдала, аби трунок собi вiлагодила, аби хлiба бiлого – де що на свiтi е, то загадав. Може, воно у панствi помогло би, але у нашiм станi то не поможе. Доста того, що як вiн зачев почiтувати, то я таки не дослухував до кiнца. Нiби було би що з того, що я би вiслухав? Най умирае так, як е. Най вiп’е тотi медицини, що-м узев з аптицi, та най або вiхоруеси, або як сама хоче…
– А ви ж гадаете, – почав сусiд, – що дохторi дають мужиковi такий лiк, як пановi або жидовi? Бодай так здоровi! Мужиковi що вткне, вткне, та й спасайси. Нiби ему хочеси мужиковi доброго лiку пошукати? З паном що день, то добрий день, а з мужиком що?
– Коби то, уважеете, кому порадити, а то наше яке? Поцулував у руку та й чекай, аж скажуть грошi дати…
– Найлiпше було вiзнати у староi Іванихи. Вона, бачу, пiшла до дохторя, та й як вiн зачев ii шукати, то вона ему навправцi: «Ой, – каже, – панi дохтор, дайте менi послiдний лiк. Я, – каже, – бiдна баба, не маю iз-за кого дохторуватиси, та дайте менi послiдний лiк». Дохтор, бачу, вiдививси на бабу та й каже: «А ти вiдки знаеш?» – «Ой, – каже баба, – вiдки знаю, то знаю, але дайте менi таку риципку на послiдний лiк». Як зачела, як зачела, та й дав, i до сегоднi ходить…
