– Водила дiтей на примiрювання. Само собою зрозумiло, я мушу спочатку замовити для них. Хiба це не доказ материнського пiклування? – Вона запалила сигарету. – Можна чогось попити? У мене в горлi пересохло.
Вiн дав знак офiцiантовi.
– Лише пiв пляшки?
– Менi працювати по обiдi.
– Звичайно! Я взагалi не була впевнена, що ти прийдеш.
– Якщо чесно, я й не прийшов би. Намагався додзвонитися, але тебе не було вдома.
– Ну, тепер ти знаеш, де я була. Цiлком безневинне пояснення. – Памела всмiхнулася й нахилилася до чоловiка. Вони цокнулися. – З рiчницею, люба.
У парку робiтники махали мотиками.
?
Замовлення вона зробила швидко, навiть не поглянувши на меню: без першого, дуврський палтус без кiстки, салат iз зеленi. Легат вiддав свое меню i сказав, що йому – те саме. Їсти не хотiлося: не вдавалося позбутися образiв своiх дiтей у протигазах. Джону виповнилося три роки, Дiанi – два. Нескiнченнi попередження: не бiгай надто швидко, вкутайся теплiше, не смокчи цяцьки або крейду, бо казна-де вони могли валятися. Вiн поставив коробку пiд стiл i чимдалi вiдсунув ногою.
– Вони дуже злякалися примiрки?
– Та нi, звичайно. Їм здавалося, що це гра.
– Знаеш, менi iнколи теж так здаеться. Навiть коли читаеш телеграми, важко повiрити, що це не бридкий жарт. Тиждень тому здавалося, буцiм усе врегульовано. А потiм Гiтлер передумав.
– І що тепер буде?
– Хтозна. Можливо, нiчого. – Г’ю почував себе зобов’язаним зображувати оптимiзм. – У Берлiнi ще тривають переговори. Принаймнi, тривали… коли я йшов з роботи.
– А якщо припиняться переговори, то коли все почнеться?
Легат вказав iй на заголовок у «Таймс» i стенув плечима:
– Може, й завтра.
– Справдi? Так швидко?
– Вiн каже, що перетне чехословацький кордон у суботу. Нашi вiйськовi експерти вважають, що йому треба три днi для розгортання танкiв i артилерii. З цього випливае, що мобiлiзацiю вiн мае оголосити завтра. – Г’ю кинув газету на стiл i ковтнув шампанського; воно здалося кислим на смак. – Ось що я тобi скажу: давай змiнимо тему.
Вiн витягнув з кишенi пiджака коробочку для каблучки.
– О, Г’ю!
– Воно буде завелике, – попередив Легат.
– Ой, яка гарна! – Памела надiла каблучку, пiдняла долоню й почала вертiти нею пiд люстрою, щоб синiй камiнь заграв на свiтлi. – Ти просто диво! А менi здавалося, у нас немае грошей.
– Дiйсно немае. Каблучка належала моiй матерi.
Вiн побоювався, що вона вважатиме подарунок дешевим, але, на подив, дружина протягнула руку через стiл i поклала йому на долоню.
– Ти такий любий.
Їi шкiра була прохолодною. Тонкий вказiвний палець попестив його по зап’ястку.
– Шкода, що ми не можемо винайняти номер, – раптом вiн мовив, – i провести час в лiжку до вечора. Забути про Гiтлера. Забути про дiтей.
– А можна якось домовитися? Ми вже тут – i що нас зупиняе?
Вона не вiдводила пильного погляду великих сiро-блакитних очей, i зненацька вiд несподiваноi думки йому стисло горло: дружина говорить так тiльки тому, що знае – цього нiколи не буде.
За його спиною хтось ввiчливо кашлянув:
– Мiстер Легат?
Памела прибрала руку. Г’ю обернувся й побачив метрдотеля: руки складенi як до молитви, поважний вигляд з розумiнням власноi значущостi.
– Слухаю вас.
– Даунiнг-стрiт десять на дротi, сер.
Метрдотель навмисно вимовив фразу досить голосно, щоб ii почули за сусiднiми столиками.
– Лиха година! – Легат пiдвiвся i кинув серветку. – Перепрошую. Маю вiдповiсти.
– Я розумiю. Іди i врятуй свiт. – Вона помахала йому на прощання. – Пообiдаемо iншим разом, – i почала збирати речi в сумочку.
– Дай менi хвилинку. – У його голосi лунало благання. – Нам дiйсно треба поговорити.
– Іди.
Г’ю на мить затримався, розумiючи, що всi за сусiднiми столиками на нього дивляться.
– Дочекайся мене, – сказав вiн. І з нейтральним, як вiн гадав, виглядом вийшов за метрдотелем з ресторану до холу.
– Гадаю, вам знадобиться приватнiсть, сер. – Метрдотель вiдчинив дверi до маленького кабiнету.
На столi стояв телефон, поруч лежала слухавка.
– Дякую. – Г’ю взяв трубку, почекав, поки дверi зачиняться, i лише тодi сказав: – Легат.
– Перепрошую, Г’ю. – Вiн упiзнав голос Сесiля Саерса, колеги по особистому кабiнету. – На жаль, вам слiд негайно повернутися. Починаеться веремiя. Клеверлi вас шукав.
– Щось сталося?
На iншому кiнцi дроту вiдчулося вагання. Особистим секретарям постiйно нагадували, що телефонiсти слухають.
– Схоже, переговори завершилися. Наша людина летить додому.
