– Памело, це я.
– О, привiт, Г’ю!
У голосi ii прозвучало здивування, а можливо, i розчарування.
– Послухай, у мене мало часу, тому зосередься на тому, що я скажу. Спакуй потрiбнi речi на тиждень, iди в гараж i негайно iдь з дiтьми до своiх батькiв.
– Але вже шоста!
– Там ще мае бути вiдчинено.
– Чому такий поспiх? Що сталося?
– Нiчого. Поки нiчого. Просто хочу знати, що ви в безпецi.
– Звучить трохи лячно. Ненавиджу панiкерiв.
Легат ще дужче стиснув слухавку:
– Боюся, люба, що без панiки не обiйдеться. – Вiн кинув погляд на дверi: хтось проходив повз, i кроки нiби зупинилися. Г’ю знизив голос, але заговорив з бiльшою нагальнiстю: – Вже пiзнього вечора вибратися з Лондона може бути важкувато. Треба iхати зараз, поки дороги вiльнi.
Вона почала заперечувати.
– Памело, не сперечайся зi мною. Ти можеш на бiса зробити хоч раз так, як я прошу?
Повисла пауза. Вона тихо запитала:
– А як же ти?
– Менi доведеться залишитися на нiч. Спробую подзвонити пiзнiше. Менi час iти. Ти зробиш це? Обiцяеш?
– Гаразд, якщо ти наполягаеш.
Г’ю розчув, як хтось iз дiтей галасуе.
– Тихо! Я з вашим батьком розмовляю! – гримнула вона на них. А потiм до нього: – Хочеш, занесу тобi дорожню сумку?
– Нi, не турбуйся. Я при нагодi спробую пiти собi. Зосередься на виiздi з Лондона.
– Я тебе люблю – ти це знаеш?
– Знаю.
Памела чекала. Г’ю розумiв, що мае сказати щось ще, але не знаходив слiв. Почулося клацання, коли вона поклала слухавку, i тепер у слухавцi лунав тiльки сигнал набору.
Хтось постукав у дверi.
– Секунду! – Легат склав нотатки з наради з начальниками штабiв навпiл, потiм ще удвiчi та поклав iх до внутрiшньоi кишенi.
У коридорi стояв посланець Рен. Пiдслуховував вiн чи нi? Але той сказав лише:
– Приiхало Бi-бi-сi.
?
Уперше з початку кризи на Даунiнг-стрiт зiбрався неабиякий натовп. Люди неквапливо пiдходили до купки фотографiв на протилежному боцi вiд будинку № 10. Насамперед iхню увагу привертав великий темно-зелений фургон з емблемою Бi-бi-сi й написом золотими лiтерами «РЕПОРТАЖ З МІСЦЯ ПОДІЇ» з обох бокiв. Припаркована машина була вiдразу злiва вiд головного входу. Двое технiкiв тягли з фургона кабелi через хiдник до рами з пiдйомним вiкном.
Легат стояв на порозi й сперечався з молодим iнженером на прiзвище Вуд.
– Пробачте, але боюся, що наразi це неможливо.
– Чому?
На Вудi був пiджак рубчастого вельвету, а пiд ним – светр з трикутним вирiзом.
– Бо до пiв на восьму в прем’ер-мiнiстра наради в залi засiдань кабiнету.
– А вiн не може радитися з ними деiнде?
– Не кажiть дурниць.
– Ну, може, тодi ми органiзуемо прямий ефiр в iншому примiщеннi?
– Нi. Вiн хоче звернутися до британцiв з серця уряду, тобто iз зали засiдань кабiнету.
– Так от послухайте: прямий ефiр у нас о восьмiй, а вже сьома. Що, якщо станеться збiй, бо ми не встигнемо перевiрити устаткування як належить?
– У вас буде щонайменше пiв години, а якщо я зможу викроiти для вас ще деякий час…
Г’ю урвав. За спиною Вуда з Вайтголлу на Даунiнг-стрiт повертав чорний «остин» десятоi моделi. У вечiрнiх сутiнках водiй увiмкнув фари i iхав поволi, аби не зачепити когось iз роззяв, якi посходили з тротуару й майже перекрили дорогу. Оператори служби новин упiзнали пасажира ранiше за Легата. Свiтло дугових ламп заслiпило його. Вiн прикрив очi долонею, вибачився перед Вудом i зiйшов на брукiвку. Коли машина зупинилася, Г’ю вiдчинив заднi дверцята.
Сер Горес Вiлсон, згорбившись, сидiв на сидiннi, затискаючи мiж нiг парасольку й тримаючи на колiнах портфель. Вiн ледве всмiхнувся Легату й вилiз iз автiвки. На ганку до будинку № 10 на мить обернувся, вираз його обличчя був сумний i розгублений. Зблиснули спалахи. Вiн шмигонув до будинку, як налякана яскравим свiтлом нiчна тварина, покинувши свого супутника, який вийшов з автiвки з iншого боку. Той наблизився до Г’ю i простягнув руку:
– Полковник Мейсон-Макфарлан. Вiйськовий аташе в Берлiнi.
Полiцейський вiдсалютував.
У вестибюлi Вiлсон уже знiмав пальто й капелюх. Спецiальний радник прем’ер-мiнiстра був худорлявим, майже хирлявим, з довгим носом, капловухим. З Легатом вiн завжди був ввiчливим, поводився з шармом; такий собi старший колега, який здатний певного дня пробовкнутися про щось, чого не варто чути. Репутацiю Вiлсон собi склав у Мiнiстерствi працi, працюючи з очiльниками профспiлок. Думка про те, що вiн саме повернувся пiсля вручення ультиматуму Адольфу Гiтлеру, не трималася голови. Проте прем’ер-мiнiстр вважав Вiлсона незамiнним. Вiн поставив складену парасольку бiля вiшалки поряд з парасолькою шефа i звернувся до Легата:
– Де ПМ?
– У своему кабiнетi, сере Горесе, вiн готуеться до вечiрнього виступу по радiо. Усi iншi в залi засiдань.
Вiлсон упевненим кроком попрямував у глиб будiвлi, давши знак Мейсону-МакФарлейну йти слiдом.
– Якомога швидше введiть ПМ у курс справи, – сказав вiн i кинув через плече Легату: – Прошу сповiстити ПМ про мое повернення.
Вiн широко вiдчинив дверi зали засiдань й увiйшов. Легат встиг помiтити чорнi костюми, золотi галуни, напруженi обличчя, сигаретний дим стовпом при тьмяному освiтленнi. Потiм дверi зачинилися.
