– Вирiшили приеднатися до лав?
– Нi. Просто хочу вийти на вулицю та привiтати наш доблесний вермахт.
Вiн квапливо подався високим похмурим коридором, спустився центральними сходами, пройшов через подвiйнi дверi. Короткий марш сходiв, застелений посерединi синiм килимом й обрамлений з бокiв кам’яними сфiнксами, вiв до фойе центрального входу. На подив Хартманна, примiщення виявилося порожнiм, хоча навiть повiтря в нiм вiбрувало вiд шуму на вулицi. За хвилину з’явився Кордт з портфелем пiд пахвою. Вiн зняв окуляри, подихав на лiнзи й протер iх широким кiнцем краватки. Вони разом вийшли на вулицю.
Лише жменька службовцiв Мiнiстерства закордонних справ висипала на брукiвку подивитися на колону вiйськових машин. На iншому боцi вулицi все було iнакше: працiвники Мiнiстерства пропаганди достоту звисали з вiкон. Небо захмарилося й збиралося на дощ; Хартманн вiдчув краплю вологи на щоцi. Кордт потягнув його за руку, i вони разом пiшли в напрямi руху колони. Над головами нерухомiли десятки червоно-бiло-чорних прапорiв зi свастикою. Вони надавали сiрiй кам’яницi мiнiстерства святкового вигляду. Проте людей на вулицi було вражаюче мало. Нiхто не махав i не кричав – люди здебiльшого опускали погляд або дивилися просто перед собою. Хартманн не мiг зрозумiти, що не так. Зазвичай, партiя режисерувала такi заходи набагато краще.
Кордт досi мовчав. Рейнландець iшов швидко, рвучко. Пройшовши приблизно двi третини довжини будiвлi, вiн повiв колегу до входу, який практично не використовували. Важкi дерев’янi дверi завжди були закладенi, ганок забезпечував укриття вiд стороннiх очей. Та й дивитися там не було на що: просто начальник особистого секретарiату мiнiстра закордонних справ – безвредний, з окулярами на носi, канцелярист – i високий молодий легацьонзекретер випадково зустрiлися й розмовляють.
Кордт притис портфель до грудей, розстебнув застiбку й витяг машинописний документ. Передав його Хартманну. Шiсть сторiнок, надрукованих особливо великим шрифтом, який полюбляв фюрер, бо Кордт щадив його далекозорiсть у випадках бюрократичноi мороки. Це був звiт про ранкову зустрiч Гiтлера з сером Горесом Вiлсоном, складений головним перекладачем Мiнiстерства закордонних справ доктором Шмiдтом. Попри те, що звiт був написаний канцеляризмами офiцiозу, Хартманн нiби побачив яскраво описанi сцени з роману.
Улесливий Вiлсон привiтав фюрера з теплим прийомом його промови в Шпортпаластi напередоднi ввечерi (нiби могло статися iнакше), подякував за добрi згадки прем’ер-мiнiстра Чемберлена i якоiсь митi попросив iнших присутнiх – Рiббентропа, посла Гендерсона i першого секретаря британського посольства Киркпатрiка – ненадовго вийти з кiмнати, щоб мати можливiсть вiч-на-вiч запевнити Гiтлера в тому, що Лондон продовжить чинити тиск на чехiв. (Шмiдт навiть записав цю реплiку так, як вона прозвучала англiйською: я намагатимусь привести тих чехiв до тями.) Але нiщо не могло завуалювати головну тему зустрiчi: Вiлсону довелося наважитися й зачитати приготовану заяву про те, що в разi початку вiйськових дiй англiйцi пiдтримають французiв, та попросив фюрера повторити почутi слова, щоб виключити можливе нерозумiння! Не дивно, що Гiтлеровi урвався терпець, i вiн сказав Вiлсону, що йому байдуже, як дiятимуть французи чи англiйцi, бо витрачено мiльярди на пiдготовку до вiйни, i, якщо союзники хочуть вiйни, вони ii отримають.
Хартманн подумав, що це схоже на те, як беззбройний перехожий умовляв би божевiльного вiддати свою зброю.
– Тож вiйна усе-таки буде.
Вiн повернув документ Кордту, який сховав його в портфель.
– Схоже на те. Через пiв години пiсля завершення зустрiчi фюрер розпорядився влаштувати це. – Кордт кивнув у бiк колони бронемашин. – Не випадково вiйсько суне повз британське посольство.
Рев двигунiв роздирав тепле повiтря. Хартманн вiдчував на язицi куряву й солодкуватий присмак палива. Щоб перекрити шум, довелося кричати:
– Хто це такi? Звiдки вони?
– Вояки Вiцлебена з берлiнського гарнiзону прямують до чеського кордону.
Хартманн стиснув за спиною кулак. Нарештi! Його затопило передчуття.
– Тепер ви погодитеся, що альтернативи немае? Нам час дiяти?
Кордт поволi кивнув:
– Таке вiдчуття, нiби мене зараз знудить.
Раптом вiн застережно поклав руку Хартманну на плече. До них наближався полiцейський з дубинкою у руцi.
– Панове! День добрий! Фюрер на балконi!
Вiн показав палицею далi по вулицi. Полiцейський поводився шанобливо, пiдбадьорливо, не наказував, що робити, просто звертав iхню увагу на iсторичну подiю.
Кордт подякував:
– Спасибi, офiцере.
Обидва дипломати повернулися на вулицю.
Рейхсканцелярiя розташовувалася поруч з Мiнiстерством закордонних справ. Через дорогу, на площi Вiльгельмплац, зiбрався невеликий натовп. То, безперечно, була партiйна клака: у декого навiть були пов’язки зi свастикою на рукавах. Час вiд часу лунав незграбний крик «Хайль!» i пiдносилися руки у вiтаннi. Солдати армiйськоi колони виконували команду «Праворуч глянь!» i салютували. Здебiльшого молодь… набагато молодша за Хартманна. Пауль стояв досить близько, щоб бачити вираз iхнiх облич: подив, захват, гордiсть. За високою кутою загорожею рейхсканцелярii був двiр; над головним входом до будiвлi – балкон; на балконi виднiлася безпомилково упiзнавана фiгура: коричневий френч, коричневий кашкет, лiва рука стискае пряжку чорного ременя, права змахуе час вiд часу, автоматично, як у робота: долоня розтиснута, пальцi випростанi. Пауль стояв метрiв за п’ятдесят вiд нього.
– Хайль Гiтлер! – вiдсалютував i пробурмотiв Кордт.
Хартманн зробив те саме. Пройшовши повз Канцелярiю, колона додала ходи й рушила до Блюхерплацу. Хартманн запитав:
– Скiльки, на ваш погляд, людей зiбралося подивитися?
Кордт перебiг поглядом по кiлькох купках глядачiв.
– Гадаю, не бiльше двох сотень.
– Йому це не сподобаеться.
– Атож. Вважаю, у цьому випадку режим припустився помилки. Фюреровi так лестили вiзити Чемберлена, що вiн звелiв Геббельсу органiзувати вiдповiдне висвiтлення в пресi. Нiмецький народ повiрив, що тепер настане мир. А наразi йому кажуть, що йдеться до вiйни, i людям це не подобаеться.
– Так коли ж ми почнемо дiяти? Хiба зараз не найслушнiший час?
– Остер хоче, щоб ми зустрiлися сьогоднi. Нове мiсце: Гетештрассе, номер дев’ять, в Лiхтерфельде.
– Лiхтерфельде? Нащо йому збирати нас усiх так далеко звiдси?
– Хтозна. Приiжджайте ближче до десятоi. Буде цiкаво.
Кордт швидко стиснув Хартманну плече й пiшов.
Пауль постояв ще трохи, спостерiгаючи за постаттю на балконi. Заходи безпеки були напрочуд символiчними: двое полiцейських бiля входу у двiр, два есесiвцi на дверях. Усерединi, певно, бiльше, але однаково… Зрозумiло, щойно оголосять вiйну, все змiниться. І тодi до нього буде не дiстатися.
Ще через кiлька хвилин людина на балконi вирiшила, що досить. Чоловiк опустив руку, подивився лiворуч i праворуч на Вiльгельмштрассе з виглядом театрального антрепренера, невдоволеного кiлькiстю глядачiв на вечiрнiй виставi, повернувся спиною та, розсунувши штори, зайшов до Канцелярii. Дверi зачинилися.
Хартманн зняв капелюха, пригладив рiдке волосся, знову насунув головний убiр i в задумi подався до свого кабiнету.
3
Рiвно о шостiй вечора дзвiн Бiг-Бену пролунав у розчинених вiкнах будинку № 10.
Мiс Вотсон пiдвелася як по командi, взяла плащ i капелюх, сухо побажала Легату доброго вечора й вийшла з кабiнету, несучи один з червоних кейсiв прем’ер-мiнiстра, ущерть заповнений анотованими файлами. Скликання парламенту на позачергову сесiю у зв’язку з чеською кризою ставило хрест на ii зазвичай спокiйних лiтнiх мiсяцях роботи. Г’ю знав, що вона, як завжди, доiде на велосипедi вiд Вайтголлу до Вестмiнстерського палацу, залишить свою древню машину на Нью-Пелас-Ярд i пiднiметься приватними сходами до кабiнету прем’ер-мiнiстра, розташованого по коридору навпроти кабiнету спiкера. Там ii зустрiне парламентський особистий секретар мiстера Чемберлена лорд Данглес, якому вона вiдверто й без взаемностi подобалася, аби обговорити вiдповiдi на письмовi запитання прем’ера.
Для Легата це був шанс.
Вiн зачинив дверi, сiв за свiй стiл, зняв слухавку й набрав комутатора.
– Добрий вечiр. Це Легат, – вимовив вiн, намагаючись говорити невимушено. – Не могли б ви з’еднати мене з номером Вiкторiя 7472?
Вiд моменту завершення наради з начальниками штабiв у Легата не було жодноi вiльноi хвилини. Тепер нарештi вiн поклав нотатки на стiл. З дитячих рокiв загартований у гладiаторських боях екзаменацiйних зал – iспити шкiльнi, стипендiальнi, випускнi з Оксфорда, вступнi у Форин-офiс, – Г’ю писав лише з одного боку аркуша, щоб чорнило не розходилося. «ПМ висловив стурбованiсть щодо стану ППО краiни…». Вiн спритно перевернув великого формату аркушi чистим боком догори. За наказом iх знищить. Але не вiдразу. Щось його стримувало. Що саме, Легат не мiг визначити… Якесь дивне вiдчуття недоречностi, можливо. Усю другу половину дня вiн одного за iншим супроводив вiдвiдувачiв до прем’ер-мiнiстра й збирав документи, необхiднi ПМ для виступу в парламентi, та вiдчував себе причетним до реальноi правди. На пiдставi цiеi iнформацii формуватиметься полiтика уряду; можна було б сказати, що все iнше в порiвняннi з нею – справжнi дрiбницi. Дипломатiя, моральнiсть, закон, зобов’язання разом на шальках терезiв не могли переважити вiйськову потугу. Наскiльки вiн пам’ятав, одна ескадрилья ВПС складалася з 20 лiтакiв. Отже, на великiй висотi краiну зможуть захищати лише 20 сучасних винищувачiв iз справними кулеметами.
– Ми вас з’еднуемо, сер.
Комутатор клацнув при з’еднуваннi, й почувся довгий сигнал виклику. Вона вiдповiла набагато швидше, нiж вiн чекав, i виразно пролунало:
– Вiкторiя 7472.
