Цент на двох
«Щось з цією свічкою… – вона нахилилася вперед, і в наступну мить відчула, що зараз кинеться вперед до неї. – Невже ніхто не бачить? …хоч хтось?»
«Ох!»
Несподівано вона відчула вільний простір біля себе, і щось підказало їй, що Джарвіс видихнув і раптово присів… потім і вона стала на коліна… І, коли палаюча світлом монстрація повільно покинула в руках священика вівтар, вона відчула у вухах величний зростальний гуркіт. Звук дзвонів був схожий на удари молотом… а потім, у мить, яка здавалася вічною, крізь її серце прокотився потужний потік, і в ньому почулися ніби крик та ритмічне биття, схоже на шум морського прибою…
Вона звала, і їй здавалося, ніби вона кличе Кіта, а її губи вимовляли беззвучні слова: «Кіте! О, Боже мій! Кіте!».
Раптом вона відчула нову присутність прямо перед нею чогось зовнішнього, наповненого і вираженого теплим червоним відблиском. І вона зрозуміла, що це був вітраж святого Франциска Ксав’є. Її розум ухопився за це, остаточно вчепився в нього, і вона відчула, що знову, без кінця, безсило кличе Кіта: «Кіте… Кіте!».
Потім посеред великої тиші почувся голос:
– Нехай буде благословенний Бог!
Поступово наростальним гулом пролунав відгук, який важко прокотився по каплиці:
– Нехай буде благословенний Бог!
Ці слова миттєво заспівали в її серці; солодкі пахощі таємничо розповсюдились у повітрі, а свічка на вівтарі згасла.
– Нехай буде Благословенне Його Святе Ім’я.
– Нехай буде Благословенне Його Святе Ім’я.
Все розмилося у вихорі туману.
Зі звуком, який був наполовину зітханням наполовину стогоном, вона похитнулася і впала назад у раптово протягнуті руки Кіта.
V– Лежи спокійно, дитино.
Вона знову заплющила очі. Вона опинилася на траві зовні, спираючись на руку Кіта, як на подушку, а Реган промокав її голову холодним рушником.
– Зі мною все добре, – тихо сказала вона.
– Я знаю, але просто полеж ще хвилинку. Там було занадто жарко. Джарвіс теж відчув це.
Вона засміялася, коли Реган знову акуратно торкнувся її рушником.
– Зі мною все добре, – повторила вона.
І хоча теплий спокій огорнув її розум і серце, вона відчувала себе, як не дивно, розбитою і покараною, ніби хтось тримав її оголену душу і сміявся.
VIЧерез пів години вона, спираючись на руку Кіта, йшла довгою центральною алеєю до воріт.
– Це був такий короткий день, – зітхнув він, – і мені дуже шкода, що ти почувала себе погано, Лоїс.
– Кіт, я почуваюся добре, справді. Я хочу, щоб ти не хвилювався.
– Бідна моя дитина. Я не усвідомлював, що Благословення буде для тебе занадто довгою службою після поїздки сюди спекотною погодою та всього іншого.
Вона весело засміялася.
– Я думаю, що правда полягає в тому, що я не дуже звикла до Благословення. Меса – це максимальна межа мого релігійного завзяття.
Вона зробила паузу, а потім швидко продовжила:
– Я не хочу тебе шокувати, Кіте, але я навіть сказати тобі не можу, як незручно стало бути католиком. Це, схоже, вже зовсім застаріло. Що стосується моралі, то деякі найбільш нестямні хлопці, яких я знаю, – католики. А найрозумніші хлопці – я маю на увазі тих, хто багато думає і читає, – схоже, більше ні в що не вірять.
– Розкажи мені про це. Автобусу не буде ще пів години.
Вони сіли на лавку біля алеї.
– Наприклад, Джеральд Картер, він опублікував роман. Він так і котиться зі сміху, коли люди згадують про безсмертя. І ще Гова – ну, інший хлопець, якого я добре знала останнім часом, він був членом «Фі-Бета-Каппа» в Гарварді, – каже, що жодна розумна людина не може вірити у надприродне християнство. Він каже, що Христос був великим соціалістом. Я тебе шокую?.
Вона несподівано замовкла.
Кіт посміхнувся.
– Монаха не можна шокувати. В нього професійний імунітет щодо шоку.
– Ну, – продовжувала вона, – це в усьому. Все здається таким обмеженим. Наприклад, церковні школи. Існує більше свободи в тих речах, які католики не можуть бачити, як-от контроль над народжуваністю.
Кіт здригнувся майже непомітно, але Лоїс це побачила.
– О, – швидко сказала вона, – зараз усі говорять про все.
– Напевно, так краще.
– О, так, набагато краще. Ну, це все, Кіте. Я просто хотіла розповісти тобі, чому тепер я ставлюся трохи… без ентузіазму.
– Я не шокований, Лоїс. Я розумію краще, ніж ти думаєш. Усі ми проходимо через такі часи. Але я знаю, що все буде добре, дівчинко. Є той дар віри, який ми маємо, ти і я, і він допоможе нам здолати погані часи.
Говорячи це він піднявся, і вони знову почали йти алеєю.
– Я хочу, щоб ти молилася за мене інколи, Лоїс. Я думаю, що твої молитви будуть саме про те, що мені дійсно потрібно. Тому що ми стали набагато ближче один до одного за ці години, я вважаю.
Її очі раптом засяяли.
– О, це так, дійсно так! – вигукнула вона. – Зараз я відчуваю себе ближче до тебе, ніж до будь-кого у світі.
Він раптом зупинився і вказав на узбіччя.
– Ми можемо… лише хвилину…
Це була П’єта, статуя Пресвятої Богородиці у людський зріст, встановлена у півколі з каміння.
Відчувши себе трохи ніяково, вона опустилася на коліна біля нього і зробила невдалу спробу помолитися.
Вона була лише на середині молитви, коли він піднявся. Він знову взяв її за руку.
– Я хотів подякувати Їй за те, що Вона дозволила нам провести цей день разом, – просто сказав він.
Лоїс відчула раптову грудку в горлі, і вона хотіла сказати щось, що дасть йому зрозуміти, наскільки це значуще і для неї теж. Але вона не знайшла слів.
– Я завжди буду пам’ятати це, – продовжував він, і його голос трохи тремтів, – цей зворушливий день з тобою. Це було саме те, що я очікував. Ти саме така, як я сподівався, Лоїс.
– Я дуже рада, Кіте.
– Розумієш, поки ти була маленька, вони продовжували надсилати мені знімки. Спочатку ти була зовсім дитина, потім дитинча в шкарпетках, що гралося на пляжі з відерцем і лопаткою, а потім раптом ти стала задумливою дівчинкою з цікавістю у чистих очах – і я весь час думав про тебе. Кожна людина повинна мати щось живе, до чого лежить її серце. Я думаю, Лоїс, саме твою маленьку чисту душу я намагався тримати поруч із собою – навіть коли життя здавалося занадто гучним, а кожне інтелектуальне уявлення про Бога здавалося абсолютним глузуванням. Бажання та любов і мільйон інших речей приходили до мене і казали: «Подивися на нас! Дивись, ми – Життя. А ти повертаєшся спиною до нас!» Але весь час, Лоїс, крізь цю тінь, я завжди міг бачити, як твоя дитяча душа мерехтить переді мною, така крихка, ясна і чудова.
Лоїс тихо плакала. Вони дійшли до воріт, і вона вперла лікоть у них і почала нестримно витирати очі.
– І пізніше, дівчинко, коли ти захворіла, я став на коліна і всю ніч просив Бога помилувати тебе для мене – о тоді я знав, що хочу більшого; Він навчив мене хотіти більшого. Мені хотілося знати, що ти рухаєшся і дихаєш в одному світі зі мною. Я бачив, як ти ростеш, що твоя чиста невинність змінюється полум’ям і палає, щоб дати світло іншим слабшим душам. І тоді я хотів в якийсь день взяти твоїх дітей на коліна і почути, як вони називають старого буркотливого монаха дядьком Кітом.
Він ніби сміявся зараз, коли говорив.
– О, Лоїс, Лоїс, я тоді просив у Бога більше. Я хотів, щоб ти писала мені листи та хотів місця за твоїм столом. Мені дуже цього хотілося, Лоїс, люба.
– Ти матимеш це, Кіте, – ридала вона, – ти ж знаєш це, скажи, що ти це знаєш. Ох, я поводжусь, як дитина, але я не думала, що ти виявишся таким, і я… о, Кіте… Кіте…
Він взяв її за руку і ніжно погладив її.
– Ось твій автобус. Ти ж приїдеш знову, правда?
Вона поклала руки на його щоки, і, опустивши його голову, притиснула його обличчя до свого, мокрого від сліз.
– О, Кіт, брате, одного дня я тобі щось скажу.
Він допоміг їй увійти, побачив, як вона дістає хустинку і сміливо посміхається йому. І коли водій надавив на газ і автобус рушив, навколо неї піднялася густа хмара пилу, і вона зникла.
Кілька хвилин він простояв там, на дорозі, спершись рукою на ворота, а його губи склалися у напівпосмішку.
– Лоїс, – сказав він вголос, якось здивовано, – Лоїс, Лоїс.
Пізніше деякі послушники помітили його на колінах перед П’єтою, і, повернувшись через деякий час, знайшли його все ще на цьому ж місці. І він був там допоки зійшли сутінки, і приязні дерева затіяли розмови у вишині, а цвіркуни перейняли свій тягар пісень у присмерковій траві.
VIIПерший клерк у телеграфній будці на Балтиморському вокзалі свиснув крізь великі зуби до другого клерка:
– Чого?
– Бачиш цю дівчину – та ні, красуню з великими чорними крапками на вуалі. Занадто пізно – вона вже зникла. Ти пропустив дещо.
– Що саме?.
– Нічого. Чорт, яка ж вона гарна. Приїхала сюди вчора і відправила телеграму якомусь хлопцеві, щоб її зустрів. Тепер, хвилину тому, вона прийшла з повністю написаною телеграмою і стояла тут, щоб подати мені її, коли зненацька передумала чи що, і раптом порвала її.
– Гм.
Перший клерк обійшов стійку і, піднявши з підлоги два клаптики паперу, ліниво склав їх. Другий клерк читав через плече і, читаючи, підсвідомо підраховував слова. Їх було всього сім.
«Хочу попрощатися тобою назавжди. Рекомендую Італію. Лоїс».
– Порвала, кажеш? – сказав другий клерк.
Містер Ікі
Квінтесенція пошуків змісту на один актСцена являє собою простір перед котеджем у Західному Іссакширі у безнадійно аркадський полудень десь у серпні. МІСТЕР ІКІ[2], несподівано одягнений у костюм селянина Єлизаветинських часів, вештається серед горщиків і ножів. Він – немолодий чоловік, чий життєвий розквіт минув. З того факту, що він трохи гаркавить і що він несвідомо вдягнув свій каптан навиворіт, ми можемо припустити, що він або трохи вище, або значно нижче звичайних правил буденного життя.
Біля нього на траві лежить ПІТЕР, маленький хлопчик. ПІТЕР, зазвичай кладе підборіддя на долоні, як на фотографіях молодого сера Вальтера Релі. Він має певні риси, включаючи серйозні, похмурі, навіть сумні, сірі очі – він випромінює ауру істоти, яка жодного разу не споживала їжі земної. Слід сказати, що така аура найкраще випромінюється під час відблисків, що народжуються після обіду з великою кількістю яловичини. Зачарований, він дивиться на МІСТЕРА ІКІ.
Тиша… Співають птахи.
ПІТЕР: Часто вночі я сиджу біля свого вікна і розглядаю зірки. Іноді я думаю, що вони належать мені… (Серйозно) Я думаю, що сам стану зіркою одного дня…
МІСТЕР ІКІ: (примхливо) Так, так… так…
ПІТЕР: Я знаю їх всіх: Венера, Марс, Нептун, Глорія Свенсон.
МІСТЕР ІКІ: Я не дуже добре знаю астрономію… Я думав про Лондон, хлопче. І згадував мою дочку, яка поїхала туди, щоб стати машиністкою… (Він зітхає.)
ПІТЕР: Мені подобалася Ульса, містер Ікі; вона була такою пухкою, такою кругленькою, такою повнотілою.
МІСТЕР ІКІ: Та вона не варта паперу, яким вона була набита, хлопче. (Він спотикається о купу горщиків і ножів.)
ПІТЕР: Як Ваша астма, містере Ікі?
МІСТЕР ІКІ: Слава Богу, гірше!.. (Похмуро) Мені сто років… я стаю крихким.
ПІТЕР: Я сподіваюся, що Ваше життя трошки вгамувалося, відколи Ви відмовились від дрібних підпалів чужого майна.
МІСТЕР ІКІ: Так… так… Розумієш, Пітере, хлопче, коли мені стукнуло п’ятдесят, я досить сильно перемінився – якраз, коли сидів у в’язниці.
ПІТЕР: Ви знову стали на хибний шлях?
МІСТЕР ІКІ: Гірше. За тиждень до закінчення мого терміну вони наполягли на тому, щоб пересадити мені залози здорового молодого в’язня, якого вони як раз збирались стратити.
ПІТЕР: І це оновило Вас?
МІСТЕР ІКІ: Оновило мене, якби! Старий Нік повернувся і почав жити всередині мене! Цей молодий злочинець, очевидно, був провінційним грабіжником і клептоманом. Що значить кілька невеличких підпалів у порівнянні з цим!
ПІТЕР: (з повагою) Як прикро! Наука – повна туфта.
МІСТЕР ІКІ: (зітхаючи) Зараз я його досить добре контролюю. Не кожному доводиться зношувати два набори залоз за одне життя. Я б не згодився взяти наступний набір навіть за весь запас бадьорості притулку для сиріт.
ПІТЕР: (беручи до уваги) Я не думаю, що Ви б відмовились від набору від гарного спокійного старого священика.
МІСТЕР ІКІ: У священників немає залоз – у них душі.
(За сценою приглушено звучить сигнал клаксону, що свідчить про те, що близько зупинився великий автомобіль. Потім на сцені з’являється гарно одягнений молодий чоловік, вдягнений у вечірній костюм і капелюх з патентованої шкіри. Він дуже світський чоловік. Його протиставлення духовності інших двох дійових осіб спостерігається навіть з першого ряду балкона. Це РОДНІ ДІВАЙН.)
ДІВАЙН: Мені потрібна Ульса Ікі.
(МІСТЕР ІКІ підіймається і, здригаючись, стоїть між двома ножами.)
МІСТЕР ІКІ: Моя дочка в Лондоні.
ДІВАЙН: Вона покинула Лондон. Вона їде сюди. Я відправився за нею.
(Він тягнеться за сигаретами до маленької оздобленої перламутром сумки, що висить у нього на боці. Він дістає одну і, чиркнувши сірником, підносить його до сигарети. Сигарета миттєво запалюється.)
ДІВАЙН: Я зачекаю.
(Він чекає. Проходить кілька годин. Немає ніяких звуків, окрім випадкового базікання чи клацання ножиків, коли вони сваряться між собою. Тут можна вставити кілька пісень чи якісь карткові фокуси у виконанні ДІВАЙНА або ж акробатичний етюд, чи як вам заманеться.)
ДІВАЙН: Тут дуже тихо.
МІСТЕР ІКІ: Так, дуже тихо…
(Раптом з’являється кричуще одягнена дівчина; вона дуже вульгарна. Це УЛЬСА ІКІ. Вона має одне з тих безформних облич, що притаманні ранньому італійському живопису.)
УЛЬСА: (грубим, вульгарним голосом) Батько! Ось і я! Вгадай що зробила Ульса?
МІСТЕР ІКІ: (трепетно) Ульса, моя маленька Ульса.
(Вони обіймають тулуби один одного.)
МІСТЕР ІКІ: (з надією) Ти повернулася, щоб допомогти з оранкою?
УЛЬСА: (сердито) Ні, батько; оранка це так нудно. Думаю, що ні.
(Хоча її акцент жахливий, зміст її промови дуже милий і чітко зрозумілий.)
ДІВАЙН: (примирливо) Слухай, Ульса. Давай будемо намагатись досягти порозуміння.
(Він рухається до неї витонченими, рівними кроками, які допомогли йому стати капітаном команди зі спортивного крокування в Кембриджі.)
УЛЬСА: Ти все ще стверджуєш, що це мусить бути Джек?
МІСТЕР ІКІ: Про що це вона?
ДІВАЙН: (ласкаво) Моя дорога, звичайно, це мусить бути Джек. І ніяк не може бути Френк.
МІСТЕР ІКІ: Який Френк?
УЛЬСА: Це буде Френк!
(Тут можна вставити якийсь ризикований жарт.)
МІСТЕР ІКІ: (примхливо) Ви не поб’єтесь… Точно ж не поб’єтесь…
ДІВАЙН: (протягує руку, щоб погладити її по руці тим самим потужним рухом, який зробив його капітаном команди з греблі в Оксфорді) То краще б тобі вийти за мене заміж.
УЛЬСА: (презирливо) Та невже? Мене ж пустять до твого будинку навіть з чорного ходу.
ДІВАЙН: (сердито) Вони не посміють! Не переживай – ти зайдеш у нього як господиня через парадний.
УЛЬСА: Сер!
ДІВАЙН: (зніяковіло) Прошу пробачення. Ви ж знаєте, що я маю на увазі?
МІСТЕР ІКІ: (капризно, наче в нього голова болить) То Ви хочете взяти заміж мою маленьку Ульсу?…
ДІВАЙН: Підтверджую
МІСТЕР ІКІ: Нічого не знаю про Вас.
ДІВАЙН: От і добре. Я маю найкращу у світі конституцію тіла…
УЛЬСА: І найгірші підзаконні акти до неї.
ДІВАЙН: В Ітоні я був членом клубу «Поуп»; в Регбі я належав до «Полупива». Я молодший син, тому мені судилося служити в поліції…
МІСТЕР ІКІ: Можна не продовжувати… Гроші у Вас є?
ДІВАЙН: Повно. Думаю, що Ульсі щоранку доведеться роздвоюватись, коли вона вирушатиме в місто за покупками – на двох Роллс-Ройсах. У мене також є Крокодилак та перероблений танк. Я маю абонемент в оперу…
УЛЬСА: (похмуро) Я тільки в ложі можу нормально спати. І я також чула, що тебе виключили з твого клубу.
МІСТЕР ІКІ: Ключами?…
ДІВАЙН: (повісивши голову) Так, мене виключили.
УЛЬСА: За що?
ДІВАЙН: (майже нечутно) Одного дня я пожартував і сховав усі м’ячики для поло.
МІСТЕР ІКІ: Який стан Вашого ментального здоров’я?
ДІВАЙН: (похмуро) Блискучий. Кінець кінцем що таке блиск? Лише відчуття такту, що дозволяє вам сяяти, коли ніхто не дивиться і пожинати плоди під час загальної уваги до вас.
МІСТЕР ІКІ: Обережніше… Я не видам дочку заміж за епіграму…
ДІВАЙН: (ще більш похмуро) Запевняю Вас – я сама банальність. Я часто опускаюся до рівня підсвідомих штампів.
УЛЬСА: (понуро) Нічого з того, що ви обговорюєте значення не має. Я не можу одружитися з людиною, яка думає, що це буде Джек. Чому б не Френк…
ДІВАЙН: (перебиваючи) Дурниці!
УЛЬСА: (наполегливо) Сам дурень!
МІСТЕР ІКІ: Ну-ну!.. Не слід засуджувати… Милосердя, моя дівчино. Як то там казав Нерон? – «Ні до кого зі злобою, до всіх з милосердям…»
ПІТЕР: Це був не Нерон. Це був Джон Дрінкуотер.
МІСТЕР ІКІ: Ну, мабуть! Але хто ж цей Френк? І хто цей Джек?
ДІВАЙН: (холодно) Готч.
УЛЬСА: Демпсі.
ДІВАЙН: Ми посперечалися, хто з них залишиться живим, якщо вони будуть смертельними ворогами й будуть разом зачинені в одній кімнаті. І я стверджую, що Джек Демпсі без жодних зусиль…
УЛЬСА: (сердито) Фігня! Він навіть не зміг би…
ДІВАЙН: (швидко) Здаюся.
УЛЬСА: Тоді я знову тебе люблю.
МІСТЕР ІКІ: Тож я втрачу свою маленьку дочку…
УЛЬСА: У тебе будинок, повний інших діток.
(З котеджу виходить ЧАРЛЬЗ, брат УЛЬСИ. Він одягнений, ніби зібрався у море; на плечі висить бухта канату, а на шиї висить якір.)
ЧАРЛЗ: (не бачить їх) Я йду у море! Я йду у море! (Його голос звучить переможно.)
МІСТЕР ІКІ: (сумно) Та ти давно вже пішов… далеко.
ЧАРЛЬЗ: Я читав «Кофрад».
ПІТЕР: (мрійливо) «Конрад», так! «Два роки морського життя», Генрі Джеймс.
ЧАРЛЬЗ: Що?
ПІТЕР: версія «Робінзона Крузо» Вальтера Патера.
ЧАРЛЬЗ: (до свого батька) Я не можу залишитися тут і гнити разом з тобою. Я хочу прожити своє власне життя. Я хочу полювати на вугрів.
МІСТЕР ІКІ: Я буду тут… коли ти повернешся…
ЧАРЛЬЗ: (презирливо) Ой, та черв’яки вже облизуються лишень почувши твоє ім’я.
(Напевне ви помітили, що деякі персонажі вже деякий час нічого не кажуть. Драматичну техніку буде безумовно вдосконалено, якщо вони зможуть виконати натхненне соло на саксофоні.)
МІСТЕР ІКІ: (у скорботі) Ці долини, ці пагорби, ці комбайни Мак-Кормік – вони нічого не означають для моїх дітей. Я розумію.
ЧАРЛЬЗ: (більш м’яко) Отже, ти все ж по-доброму думаєш про мене, будько. Розуміти – означає пробачити.
МІСТЕР ІКІ: Ні…, ні… Ми ніколи не прощаємо тих, кого можемо зрозуміти… Ми можемо пробачити лише тих, хто нас поранив без жодної причини…
ЧАРЛЬЗ: (з нетерпінням) Мене до чорта нудить від твоїх роздумів про людську природу. І, хай там що, я ненавиджу кожну годину, що тут провів.
(Ще кілька дюжин дітей МІСТЕРА ІКІ вибираються з дому та розсипаються по траві, спотикаючись об горщики й ножики. Вони бурмочуть: «Ми їдемо геть» і «Ми залишаємо тебе».)
МІСТЕР ІКІ: (його серце розбите) Усі вони покидають мене. Я був надто добрий. Я сховав різки й зіпсував усю радість. О, в ім’я гланд Бісмарка!
(Доноситься якийсь звук – мабуть, шофер ДІВАЙНА втомився чекати на свого господаря.)
МІСТЕР ІКІ: (у розпачі) Вони не розуміють землю! Вони так далекі від Великих Картопляних Традицій! (Він пристрасно хапає жменю землі й натирає свою лисину. На ній починає проростати волосся.) О, Вордсворт, Вордсворт, як вірно ти сказав!
Тепер завмерла вона і сили не має;Не відчуває вона і не чує;Ії з собою Земля обертаєУ чужому «Олдсмобілі»…(Всі стогнуть і кричать «Життя» та «Джаз» повільно рухаючись до країв сцени.)
ЧАРЛЬЗ: Назад до землі, як же! Я вже десять років намагаюся повернутися спиною до усього земного!
ІНША ДИТИНА: Аграрії можуть бути опорою країни, але ж кому сподобається, щоб на нього всі спиралися?
ІНША ДИТИНА: Мені байдуже, хто вирощує овочі у моїй країні, якщо я можу їсти салат!
ВСІ: Життя! Психічні дослідження! Джаз!
МІСТЕР ІКІ: (бореться із самим собою) Я повинен бути оригінальним. Це все хворобливі уявлення. Важливе не саме життя, а саме оригінальність, яку ви привносите до нього…
ВСІ: Ми будемо кататись на Рив’єрі. У нас є квитки у цирк Пікаділлі. Життя! Джаз!
МІСТЕР ІКІ: Зачекайте. Дозвольте прочитати вам з Біблії. Дозвольте мені відкрити книгу навмання. Завжди можна знайти щось, що підійде до обставин, що склалися. (Він виявляє, що Біблія лежить в одному з горщиків, відкриває її навмання і починає читати.) «…і Анав, і Ештемо, і Анім, і Ґошен, і Холон, і Ґіло, одинадцять міст та їхні оселі. Арав, і Дума, і Еш’ан…»
ЧАРЛЬЗ: (жорстоко) Купи ще десять кілець і спробуй знову.
МІСТЕР ІКІ: (пробує знову) «Яка ти прекрасна, моя ти подруженько, яка ти хороша! Твої оченятка, немов ті голубки, глядять з-за серпанку твого! Твої коси немов стадо кіз, що хвилями сходять з гори Гілеадської!..» Гм! Не досить-таки скромно…
(Його діти сміються з нього, кричать «Джаз!», І «Все життя – це насамперед сугестивність!»)
МІСТЕР ІКІ: (відчайдушно) Це не спрацює сьогодні. (з надією) Можливо, це волога. (пересвідчується) Так, це волога… У горщику була вода… Це не спрацює.
ВСІ: Волога! Не спрацює! Джаз!
ОДИН З ДІТЕЙ: Пішли вже, треба встигнути на шість-тридцять.
(Тут можна вставити будь-яку іншу репліку)
МІСТЕР ІКІ: Прощавайте…
Всі вони виходять. МІСТЕР ІКІ залишається наодинці. Він зітхає і підходить до сходів котеджу, лягає і закриває очі.
Сутінки сходять, і сцена залита таким світлом, якого ніколи не буває ані на суші, ані на морі. Нічого не чути, окрім дружини пастуха овець, що грає на губній гармошці арію з Десятої симфонії Бетховена. Великі білі та сірі молі спускаються на старого аж допоки не покривають його повністю. Але він не ворушиться.
Завіса опускається і підіймається кілька разів, щоб позначити проміжок часу у декілька хвилин. Хороший комедійний ефект може бути досягнутий, якщо вдасться продемонструвати як МІСТЕР ІКІ чіпляється за завісу і піднімається разом з нею. Світлячки або феї на дротах також можуть бути виведені на сцену саме в цей момент.
Потім з’являється ПІТЕР і на його обличчі помітно майже імбецильну доброту. У руці він щось тримає і час від часу дивиться на це в екстазі, що його захоплює. Після боротьби з самим собою він кладе це на тіло старого, а потім тихо відходить.
Молі балакають поміж собою, а потім раптово відлітають геть перелякані. І в той час, як поглиблюється ніч, навкруги виблискують маленькі іскорки, білі та круглі, вносячи тонкий аромат до вітру Західного Іссакширу від нафталінової кульки, дарунка любові ПІТЕРА.
(П’єса може закінчитися в цей момент або тривати нескінченно.)
Порцелянове і рожеве
Кімната на нижньому поверсі заміського дому. Верхню частину стіни прикрашено художнім фризом, що зображує рибалку з сіттю біля його ніг та корабель у багряному океані, рибалку з сіттю біля його ніг та корабель у багряному океані, рибалку з сіттю біля його ніг і так далі. В одному місці на фризі є перекриття – тут у нас є половина рибалки з половиною сіті біля його ніг, навпроти половини корабля на половині малинового океану. Фриз не має до сюжету ніякого відношення, але, відверто кажучи, мене він зачаровує. Я міг би продовжувати нескінченно, але мене відволікає один з двох об’єктів у кімнаті – синя порцелянова ванна. Вона з характером, ця ванна. Це не одна з цих новомодних, схожих на гоночні човни, але невелика з високими бортами й вона виглядає так, ніби збирається стрибнути; відмовившись, однак, через свої занадто коротенькі ніжки, вона змирилася зі своїм оточенням та небесно-блакитним покриттям. Але зі сварливості вона відмовляється дозволити будь-якому зі своїх відвідувачів повністю простягнути ноги – що плавно підводить нас до другого об’єкту в кімнаті:
Це дівчина, очевидний придаток ванни, тільки голова і шийка – у вродливих дівчат завжди шийка замість шиї – і зовсім трошки від плечей з’являється над бортом. Протягом перших десяти хвилин вистави глядачі переймаються питанням, чи справді вона грає свою роль чесно і оголена, чи їх обманюють, і вона одягнена.