– О, Кiте, вона… iй весь час стае все гiрше i гiрше в усiх сенсах.
Вiн повiльно кивнув, нiби зрозумiв.
– Нерви, так… розповiси менi пiзнiше. А зараз…
Вона була в невеликому кабiнетi з великим столом, щось казала маленькому, веселому, сивому священнику, який потримав ii руку на кiлька секунд.
– Так ось яка вона Лоiс!
Вiн сказав це так, нiби чув про неi роками.
Вiн попросив ii сiсти.
Зайшли двое iнших священникiв, повних захоплення, потискували iй руку i зверталися до неi, як до «сестрички Кiта», i вона виявила, що зовсiм не проти цього.
Вони виглядали дуже впевнено, хоча вона очiкувала певноi сором’язливостi, принаймнi стриманостi. Прозвучало кiлька невiдомих iй жартiв, якi, здавалося, смiшили кожного, i маленький отець-ректор називав iх трiо «тьмяними старими ченцями», i цей жарт вона оцiнила, бо, звичайно, вони зовсiм не були ченцями. У неi блискавично виникло враження, що вони особливо люблять Кiта – отець-ректор називав його «Кiтом», а один з iнших протягом усiеi розмови тримав руку на його плечi. Потiм вона знову потиснула руки й пообiцяла повернутися трохи пiзнiше за морозивом. Посмiхаючись знову i знову, вона була доволi абсурдно щасливою… вона сказала собi, що це тому, що Кiт так захоплюеться тим, що демонструе ii усiм.
Потiм вони з Кiтом прогулювались по дорiжцi, тримаючись за руку, i вiн розповiдав iй, яка чудова людина отець-ректор.
– Лоiс, – несподiвано перервався вiн, – перш нiж ми пiдемо далi, я хочу сказати тобi, наскiльки твiй вiзит е значущим для мене. Я думаю, що це… дуже мило з твого боку. Я ж розумiю, як перед цим весело ти проводила час.
Лоiс зiтхнула. Вона не була готова до цього. Спочатку вона планувала приiхати у спекотний Балтiмор, провести нiч у подруги, а потiм вже побачити свого брата. Вона вiдчувала себе доволi доброчесною i сподiвалася, що вiн не буде обурений чи читати iй моралi щодо того, що вона нiколи не бувала у нього ранiше. Але ж ця прогулянка з ним пiд деревами здавалося такою дрiбницею i, на диво, щасливою дрiбницею.
– Але ж, Кiте, – швидко сказала вона, – ти знаеш, я не могла чекати бiльше жодного дня. Я востанне бачила тебе, коли менi було п’ять, але, звичайно, зовсiм не пам’ятаю цього. І як я могла жити далi, практично не бачившись зi своiм братом?.
– Це дуже мило з твого боку, Лоiс, – повторив вiн.
Лоiс почервонiла – це дiйсно було дуже особисте для нього.
– Я хочу, щоб ти розповiла менi все про себе, – сказав вiн пiсля паузи. – Звичайно, я маю загальне уявлення про те, що ви з мамою робили в Європi тi чотирнадцять рокiв, i тодi ми всi так переживали, Лоiс, коли у тебе була пневмонiя i ти не могла приiхати разом з матiр’ю. Так, це було два роки тому… а потiм, ну, я бачив твое iм’я в газетах, але це мене не задовольняло. Я тебе зовсiм не знав, Лоiс.
Вона виявила, що аналiзуе його особистiсть, як вона аналiзувала особистiсть кожного чоловiка, якого зустрiчала. Їй було цiкаво, чи дiйсно це враження… враження близькостi, пов’язане з тим, що вiн постiйно повторюе ii iм’я? Вiн вимовляв його так, нiби любить його звучання, нiби воно мае якесь притаманне йому особливе значення,
– Потiм ти навчалась у школi, – продовжив вiн.
– Так, у Фармiнгтонi. Мати хотiла вiдправити мене до монастиря, але я вiдмовилася.
Вона кинула на нього погляд, щоб побачити, чи це не обурить його.
Але вiн лише повiльно кивнув.
– Тобi вистачило монастирiв за кордоном, чи не так?.
– Так, Кiте, i монастирi там зовсiм iншi. Тут навiть у найкращих дуже багато дiвчат простого походження.
Вiн знову кивнув.
– Напевне так, – погодився вiн, – i я гадаю, що розумiю, як ти ставишся до цього. Спершу i менi було нiяково тут, Лоiс, хоча я цього нiколи не скажу нiкому, крiм тебе; ми з тобою досить чутливi до таких речей.
– Ти маеш на увазi тутешнiх чоловiкiв?
– Так, деякi з них, звичайно, були гарнi, такими людьми, до яких я звик, але були й iншi; наприклад, чоловiк на iм’я Реган – я ненавидiв цього хлопця, хоча тепер вiн мiй найкращий друг. Вiн чудова особистiсть, Лоiс; ти зустрiнешся з ним пiзнiше. Людина саме такого типу, яку я хотiв би мати на одному боцi з собою у будь-якому бою.
Лоiс подумала, що Кiт – саме такий чоловiк, якого вона хотiла б мати на своему боцi в бою.
– А як ти сам… як з тобою це сталося? – запитала вона досить сором’язливо. – Я маю на увазi, як ти потрапив сюди. Звичайно, мати розповiла менi iсторiю про залiзничний вагон…
– А, це…, – вiн виглядав досить роздратовано.
– Розкажи менi про це. Я хочу почути це вiд тебе.
– О, напевне я не зможу розповiсти нiчого, крiм того, що ти вже, напевне, знаеш. Був вечiр, i я цiлий день iхав потягом i думав – про сотнi рiзних речей одразу, Лоiс, а потiм раптом у мене виникло вiдчуття, що хтось сидить навпроти мене. Я вiдчув, що вiн там знаходиться вже деякий час, i я просто подумав, що це ще один мандрiвник. Раптом вiн нахилився до мене, i я почув голос, який промовив: «Я хочу, щоб ти був священником, це саме те, що я хочу вiд тебе». Ну, я пiдскочив i заволав: «О, Боже, тiльки не це!» Я виглядав, як iдiот, перед приблизно двадцятьма людьми. Розумiеш, насправдi там, навпроти мене, взагалi нiкого не було. Через тиждень я пiшов до езуiтського колегiуму у Фiладельфii й проповз останнi сходинки до кабiнету ректора навколiшки.
Знову настала тиша, i Лоiс побачила, що очi ii брата затьмарились, що вiн дивиться незрячим поглядом кудись далеко, на залитi сонцем поля. Їi хвилювали модуляцii його голосу i раптова тиша, яка, здавалося, огорнула його, коли вiн скiнчив розповiдь.
Тепер вона помiтила, що його очi були тiеi ж самоi фактури, що й у неi самоi, не враховуючи вiдсутностi зеленого вiдтiнку, i що лiнiя його рота насправдi набагато нiжнiша, анiж на тому знiмку, – чи це його обличчя до цього часу значно подорослiшало? Вiн вже трохи полисiв на самiй макiвцi голови. Їй було цiкаво, чи вiдбулося це вiд того, що йому так часто доводилося носити капелюха. Здавалося жахливим, щоб чоловiк ставав лисим, а нiкому до цього не було жодноi справи.
– Ти був благочестивим, коли ти був молодим, Кiте? – запитала вона. – Ти знаеш, що я маю на увазi. Ти був релiгiйним? Якщо ти не заперечуеш проти таких особистих питань.
– Так, – сказав вiн все ще з затьмареними очима, – i вона вiдчула, що його вразлива вiдчуженiсть е такою ж частиною його особистостi, як i його увага.
– Так, я думаю, що був, коли був… тверезий.
Лоiс трохи захвилювалась.
– Ти пиячив?
Вiн кивнув.
– Я був на шляху до того, щоб занапастити все. – Вiн посмiхнувся i, повернувши погляд своiх сiрих очей на неi, змiнив тему. – Дiвчинко, розкажи менi про матiр. Я знаю, останнiм часом тобi було дуже важко. Я знаю, що тобi довелося багато чим пожертвувати й змиритися багато з чим, i я хочу, щоб ти знала, як добре я думаю про тебе вiдносно всього цього. Я вiдчуваю, Лоiс, що ти там начебто займаеш мiсце нас обох.
Лоiс швидко подумала, якою незначущою була насправдi ii жертовнiсть; i як останнiм часом вона постiйно уникала своеi нервовоi матерi-напiвiнвалiда.
– Молодiсть не можна приносити в жертву старiнню, Кiте, – твердо сказала вона.
– Я знаю, – зiтхнув вiн, – i ти не повинна мати цю вагу на своiх плечах, дитино. Я б хотiв бути там, щоб допомогти тобi.
Вона помiтила, як швидко вiн змiнив справжнiй змiст ii реплiки, i миттево зрозумiла, яка риса дозволила йому зробити це. Вiн був добрий. Їi думки полинули кудись вбiк, i тодi вона порушила тишу дивним зауваженням.
– Бути добрим важко, – промовила вона раптово.
– Що?
– Нiчого, – розгублено заперечила вона. – Я не хотiла вимовляти цього вголос. Я просто думала… про розмову з людиною на iм’я Фреддi Кеббл.
– Брат Морi Кеббла?.
– Так, – сказала вона досить здивовано, думаючи, що вiн не знав Морi Кеббла, хоча в цьому нiчого дивного не було. – Ну, вiн i я, ми говорили про доброту кiлька тижнiв тому. І я сказала, що чоловiк на iм’я Говард – чоловiк, якого я знаю, добрий, але вiн не погодився зi мною, i ми почали сперечатися про те, що таке насправдi доброта для людини. Вiн продовжував менi казати, що я маю на увазi якусь розхлябану м’якiсть. Я знала, що це не так… але я не знала, як саме висловити мою думку. А тепер я розумiю. Я мала на увазi якраз навпаки. Я гадаю, справжня доброта – це якась твердiсть… i сила.
