Кiт кивнув.
– Я розумiю, що ти маеш на увазi. Я знав старих священникiв, якi мали цю рису.
– Я говорю про молодих чоловiкiв, – сказала вона досить зухвало.
Вони дiйшли до нинi спорожнiлого бейсбольного поля, i вiн, вказавши iй на дерев’яну лавку, у повний зрiст витягнувся на травi.
– А чи щасливi тут цi молодi люди, Кiте?
– А хiба вони не виглядають щасливими, Лоiс?
– Я думаю, що так, але тi молодi, тi двое, яких ми щойно промайнули… чи вони…
– Склали обiтницi? – засмiявся вiн. – Ще нi, але наступного мiсяця складуть.
– Навiчно?
– Так, якщо вони не зламаються психiчно чи фiзично. Звичайно, за такоi дисциплiни, як у нас, багато хто не витримуе.
– Але цi хлопцi. Хiба ж вони не вiдмовляються вiд усiх чудових шансiв у зовнiшньому свiтi… як i ти?
Вiн кивнув.
– Дехто з них.
– Але Кiте, вони ж не знають, що роблять. Вони ж не мали жодного досвiду того, того вiд чого вони вiдмовляються.
– Я гадаю, що не мали.
– Це не здаеться справедливим. Життя спочатку iх просто налякало. Вони ж усi такi молодi?
– Нi, деякi з них повешталися, вели досить дурне життя – наприклад, Реган.
– Я думаю, щось подiбне було б на краще, – задумливо сказала вона, – чоловiки, якi бачили життя.
– Нi, – щиро сказав Кiт, – я не впевнений, що вештання дае людинi такий досвiд, яким можна подiлитися з iншими. Деякi з найбiльш вдумливих людей, яких я знав, були абсолютно жорсткими щодо себе. А тi перевихованi вiльнолюбцi – це горезвiсна нетерпима до iнших порода. Ти не вважаеш так, Лоiс?
Вона кивнула, все ще задумливо, а вiн продовжував:
– Менi бачиться, що коли одна слабка людина приходить до iншоi, вони не допомоги хочуть одна однiй; це своерiдне товариство у провинi, Лоiс. Коли ти народилася, мати почала нервувати, вона звикла ходити й плакатись до якоiсь мiсiс Косток. Господи, це ранiше змушувало мене тремтiти. Вона розказувала, що це втiшало ii, – бiдна стара мати! Нi, я не думаю, що для того, щоб допомогти комусь, хтось мае проявити своi почуття. Реальна допомога приходить вiд сильнiшоi людини, яку ти поважаеш. А iхня симпатiя тим бiльша, оскiльки вона не пов’язана з особистим.
– Але ж люди хочуть людського спiвчуття, – заперечила Лоiс. – Вони хочуть вiдчути чуйнiсть iншого.
– Лоiс, вони хочуть вiдчути, що iнша людина теж слабка. Це те, що вони розумiють пiд людянiстю.
– Тут, у монастирi, Лоiс, – продовжував вiн з посмiшкою, – вони з самого початку намагаються вигнати з нас цей жаль до самого себе та гординю нашоi власноi волi. Вони змушують нас драiти пiдлогу та робити iншi подiбнi речi. Це схоже на iдею врятувати свое життя, втративши його. Бачиш, ми начебто вiдчуваемо, що чим меншою е людина в людському розумiннi, тим кращим слугою вона може бути для усього людства. Ми також живемо з цим до самого кiнця. Коли хтось iз нас помирае, його родина навiть не може отримати тiло. Його ховають тут пiд простим дерев’яним хрестом разом iз тисячею iнших.
Його тон раптово змiнився, вiн дивився на неi i його сiрi очi були сповненi яскравiстю.
– Але ще в серцi чоловiка е деякi речi, яких вiн не може позбутися. І одна з них полягае в тому, що я дуже люблю свою маленьку сестру.
У раптовому поривi вона стала на колiна бiля нього в травi й, схилившись, поцiлувала його в лоба.
– Ти суворий, Кiте, – сказала вона, – i я тебе люблю за це… І ти добрий.
III
Повернувшись у приймальну, Лоiс зустрiла ще пiвтора десятка друзiв Кiта. Там був молодий чоловiк на iм’я Джарвiс, досить блiдий i тендiтний на вигляд, який, як вона здогадалася, повинен був бути онуком староi мiсiс Джарвiс, i вона подумки порiвнювала цього подвижника зi зграею його буйних дядькiв.
І там був той самий Реган зi шрамами на обличчi й пронизливими пильними очима, якi стежили за нею по всiй кiмнатi й часто зупинялись на Кiтi, з виразом, який найбiльше нагадував поклонiння. Тодi вона зрозумiла, що Кiт мав на увазi, коли казав про «гарну людину, яку вiн хотiв би мати на одному боцi з собою у бою».
«У нього типаж мiсiонера, – промайнула в неi туманна думка, – Китай, чи щось таке».
– Я хочу, щоб сестра Кiта показала нам, як танцюють шиммi, – зажадав один молодий чоловiк iз широкою усмiшкою.
Лоiс засмiялася.
– Я боюся, що в такому разi отець-ректор вiдiшле мене шиммувати за ворота. До того ж я не експерт.
– Я впевнений, що для душi Джиммi це не буде на краще у будь-якому разi, – промовив Кiт значуще. – Вiн занадто схильний роздумувати про такi речi, як всiлякi шимування. Коли вiн став ченцем тiльки-но почалась мода на, як його… матчиш, це переслiдувало його весь перший рiк. Ви б бачили його, коли вiн чистив картоплю, обнiмаючи вiдро i роблячи ногами якiсь зовсiм нерелiгiйнi рухи. Чи не так, Джiммi?
Пролунав загальний смiх, до якого Лоiс приедналася.
«Одна бабуся, яка приходить сюди на месу, надiслала Кiтовi це морозиво, – прошепотiв iй Джарвiс пiд прикриттям загального смiху, – бо вона чула, що ти приiдеш. Це дуже добре, чи не так?».
У Лоiс тремтiли сльози на очах.
IV
Потiм через пiв години в каплицi усе раптом пiшло не так. Минуло кiлька рокiв з того часу, як Лоiс була на Благословеннi, i спочатку вона була в захватi вiд блискучоi монстрацii[1 - Монстрацiя (вiд лат. monstrare – демонструвати) – рiзновид дароносицi. Призначена для адорацii – позалiтургiйного шануванняСвятих Дарiв, освячених у ходi Євхаристii.] з ii плямою бiлого свiтла в центрi, вiд повiтря, важкого вiд наповнення пахощами, i сонця, яке свiтило крiзь вiтраж iз зображенням святого Франциска Ксав’е над ii головою та вiдбивало теплi червонi слiди на сутанi людини, яка стояла перед нею. Але при перших нотах «O Salutaris Hostia» нiби великий тягар спустився на ii душу. Кiт був праворуч, а молодий Джарвiс – лiворуч, i вона тривожно поглядала на них обох.
«Що зi мною не так?» – нетерпляче подумала вона.
Вона знову подивилася. Чи то була певна холоднiсть в обох iх профiлях, яку вона ранiше не помiчала – блiдiсть губ та дивний вираз у iх очах? Вона трохи здригнулася: вони були схожi на мерцiв.
Вона вiдчула, як ii душа раптово вiдсахнулася вiд Кiта. Це був ii брат – ця, ця зовсiм неприродна людина. Вона впiймала себе на тому, що всмiхнулася.
«Що зi мною не так?»
Вона провела рукою по очах i важкiсть зросла. Вiд пахощiв iй ставало погано, а помилкова та нерiвна нота одного з тенорiв хору, дратувала вухо, мов скрипiння грифелю олiвця. Вона поворушилася, пiдняла руку до волосся, торкнулася чола, i виявила, що воно вологе вiд поту.
«Тут спекотно, до чорта спекотно».
Знову вона придушила слабкий смiх, а потiм в одну мить тягар ii серця раптом перетворився на холодний страх… Все навкруги було хитким. Чому нiхто цього не бачив? Зi свiчкою на вiвтарi щось вiдбувалося. З неi щось виходило, набуваючи обрисiв i форми над нею.
Вона спробувала боротися зi своею нестримною панiкою, умовляла себе, що це насправдi гнiт. Якщо гнiт не прямий, свiчки iнколи виробляють щось подiбне, але ж не настiльки! З незрiвнянною швидкiстю в нiй збиралася якась сила – величезна, всепоглинальна сила, що виходила з усякого почуття, з кожного куточку ii мозку; коли вона рiзко пiднялася, то вiдчула всерединi себе величезну жахливу вiдразу.
Вона притисла руки до свого тiла, вiдсахнувшись вiд Кiта та Джарвiса.
