Цент на двох

Дівчину звуть Джулі Марвіс. З гордого вигляду, з яким вона сидить у ванні, ми робимо висновок, що вона не дуже висока і що вона звикла доглядати за собою. Коли вона посміхається, її верхня губа трохи задирається і нагадує про Пасхального Зайчика. Їй зовсім трохи не вистачає до двадцяти років.

І ще одне – нагорі та праворуч від ванни є вікно. Воно вузьке і має широке підвіконня; воно пускає в середину досить багато сонячного світла, але ефективно заважає тому, хто заглядає у нього, бачити ванну. Ви починаєте здогадуватись про що піде мова?

Ми традиційно починаємо з пісні, але, оскільки здивовані зітхання публіки практично заглушили першу половину, доведеться навести лише кінець:

ДЖУЛІ (сопрано-ентузіастіко з придиханням):

Як Цезар Чикаго скорив,Хлопець чудовий, усі говорилиВсі його курки священніТанцювали неначе скаженіВесталки немов подурілиА як нервії нервували занадтоВін прочухана давав їм кожен разВони трясли своїм пузомЗ консульським блюзомЦе був римський імперський джаз

(Під час бурхливих оплесків, які слідують за піснею Джулі, вона скромно розводить руками й робить невеличкі хвилі на поверхні води – принаймні, ми припускаємо, що вона це робить. Потім двері ліворуч відчиняються і входить Лоїз Марвіс, одягнена, але вона несе одяг та рушник. Лоїз на рік старша за Джулі та майже її двійник за обличчям та голосом, але в її одязі та виразі обличчя – усі ознаки консерватора.

Так, ви правильно здогадалися. Це старий добрий сюжет комедії помилок.)

ЛОЇЗ: (здригнувшись) Ой, вибач. Я не знала, що ти тут.

ДЖУЛІ: О, привіт. Я даю невеличкий концерт…

ЛОЇЗ: (перебиваючи) Чому ти не зачинила двері?

ДЖУЛІ: Не зачинила?

ЛОЇЗ: Звичайно, ти цього не зробила. Ти ж не думаєш, що я пройшла крізь них?

ДЖУЛІ: Я думаю, ти зламала замок, дорогенька.

ЛОЇЗ: Ти така недбала.

ДЖУЛІ: Ні. Я просто щаслива, як пес на купі сміття, і я даю невеличкий концерт.

ЛОЇЗ: (суворо) Подорослішай!

ДЖУЛІ: (розмахуючи рожевою рукою) Стіни відбивають звук, бачиш. Ось чому є щось дуже гарне у тому, щоб співати у ванні. Це створює ефект виняткової чарівності. Може виконати щось за твоїм бажанням?

ЛОЇЗ: Я бажаю, щоб ти скоріше покинула ванну.

ДЖУЛІ: (задумливо хитаючи головою) Не можна поспішати. Це моє царство в цей час, Благочестива.

ЛОЇЗ: Чому ти так мене звеш?

ДЖУЛІ: Бо ти наступна за Пречистою. Тільки не кидай у мене нічого, будь ласка!

ЛОЇЗ: Як довго ще ти будеш там сидіти?

ДЖУЛІ: (після певного розгляду) Не менше п’ятнадцяти й не більше двадцяти п’яти хвилин.

ЛОЇЗ: А як послуга мені, може тобі вистачить десяти?

ДЖУЛІ: (нагадуючи) О, Благочестива, чи пам’ятаєш ти той холодний день минулого січня, коли така-то Джулі, відома своєю посмішкою Пасхального Зайчика, мусила йти на вулицю, а гарячої води було ледве-ледве, то юна Джулі щойно наповнила ванну для себе улюбленої, коли раптом прийшла її злюча сестра і купалася у ній, змусивши юну Джулі виконати свої обмивання холодним кремом – що занадто дорого та приносить багато клопоту?

ЛОЇЗ: (з нетерпінням) То ти не поквапишся?

ДЖУЛІ: Чому я мушу?

ЛОЇЗ: Бо в мене побачення.

ДЖУЛІ: Тут, у будинку?

ЛОЇЗ: Не твоя справа.

(Джулі знизує видимими кінчиками плечей що напевне породжує брижі.)

ДЖУЛІ: Як скажеш.

ЛОЇЗ: О, заради Неба! У мене майже вдома побачення.

ДЖУЛІ: Майже?

ЛОЇЗ: Він не стане гостювати. Він зайде за мною і ми підемо гуляти.

ДЖУЛІ: (підіймаючи брови) О, стає трохи ясніше. Це безперечно містер Калкінс. Я думала, ти пообіцяла матері, що не будеш його запрошувати.

ЛОЇЗ: (відчайдушно) Вона зовсім дурна. Вона не виносить його, бо він щойно розлучився. Звичайно, вона має більше досвіду, ніж я, але ж…

ДЖУЛІ: (розсудливо) Не дозволяй їй ставитись до себе як до дитини! Досвід – найбільш непотрібна річ у світі. Усі літні люди мають його на продаж.

ЛОЇЗ: Мені він подобається. Ми говоримо про літературу.

ДЖУЛІ: Так ось чому я останнім часом помічаю усі ці важезні книги розкидані по всьому будинку.

ЛОЇЗ: Він позичає їх мені.

ДЖУЛІ: Ну, ти повинна грати за його правилами. З римлянами вчиняй по-римськи. Але я з книгами покінчила. Я достатньо освічена.

ЛОЇЗ: Ти дуже непослідовна – минулого літа ти читала кожен день.

ДЖУЛІ: Якби я була послідовна, я б все ще споживала тепле молоко з маленької пляшечки.

ЛОЇЗ: Так, і, напевне, з моєї пляшечки. Але мені подобається містер Калкінс.

ДЖУЛІ: Я його ніколи не зустрічала.

ЛОЇЗ: Так, ти поквапишся?

ДЖУЛІ: Так. (Після паузи) Я зачекаю, поки вода трохи охолоне, а потім додам ще гарячої.

ЛОЇЗ: (саркастично) Як цікаво!

ДЖУЛІ: Пам’ятаєш як ми з тобою грали в «милки»?

ЛОЇЗ: Так – у десять років. Я дуже здивована, що ти вже не граєш у цю гру.

ДЖУЛІ: Я граю. Як раз збираюся через хвилину

ЛОЇЗ: Дурна гра.

ДЖУЛІ: (тепло) Ні, не дурна. Вона корисна для нервів. Б’юсь об заклад, ти забула, як у неї грати.

ЛОЇЗ: (заперечно) Ні, не забула. Наповнюєш ванну мильною піною, а потім сідаєш на край і зісковзуєш вниз.

ДЖУЛІ: (презирливо похитуючи головою) Ні! Це лише частина правил. Ти повинна ковзати вниз, не торкаючись рукою чи ногою…

ЛОЇЗ: (нетерпляче) О, Господи! Чи не все одно? Я б дуже хотіла, щоб ми або перестали приїжджати сюди влітку, або придбали б будинок з двома ваннами.

ДЖУЛІ: Ти можеш придбати собі невеличке коритце з олова або скористатися шлангом…

ЛОЇЗ: Замовкни вже!

ДЖУЛІ: (не звертаючи уваги) Залиш рушника.

ЛОЇЗ: Що?

ДЖУЛІ: Залиш рушника, коли підеш.

ЛОЇЗ: Цього рушника?

ДЖУЛІ: (дуже мило) Так, я забула свого рушника.

ЛОЇЗ: (озираючись уперше) Ти зовсім дурепа? У тебе навіть халата нема.

ДЖУЛІ: (також оглядаюсь) Дійсно нема.

ЛОЇЗ: (з підозрою) Як ти потрапила сюди?

ДЖУЛІ: (сміється) Я, мабуть, …я, мабуть, якось прослизнула. Ну знаєш – така собі біла фігура, що прослизає по сходах, і…

ЛОЇЗ: (сварливо) Ти маленька негідниця Ти не маєш жодної гордості чи самоповаги?

ДЖУЛІ: Маю досить і того й іншого. Я думаю, що це як раз і доводить. Я дуже добре виглядала. Я насправді досить мила у своєму природному стані.

ЛОЇЗ: Ах, ти ж…

ДЖУЛІ: (думаючи вголос) Я хочу, щоб люди не носили одягу. Я здогадуюсь, я мала б народитись язичницею, або ж тубільцем, чи щось таке.

ЛОЇЗ: Ти…

ДЖУЛІ: Мені минулої ночі наснилося, що однієї неділі до церкви маленький хлопчик приніс магніт, який притягував тканину. Він постягав одяг відразу з усіх, що привело їх у жахливий стан: люди плакали, кричали без кінця, ніби вони вперше виявили свої власні шкури. Тільки я не хвилювалася, бо просто сміялася. Мені довелося збирати пожертви, тому що ніхто інший цього не міг зробити.

ЛОЇЗ: (не звертаючи увагу на цю промову) Ти хочеш сказати, що якби я не прийшла, ти б побігла назад до своєї кімнати… го… голою?

ДЖУЛІ: Au naturel – звучить набагато краще.

ЛОЇЗ: А якби у вітальні хтось був?

ДЖУЛІ: Ніколи ж ще не було до цього часу.

ЛОЇЗ: До цього часу! Кари Господні! Скільки разів…

ДЖУЛІ: До того ж зазвичай у мене є рушник.

ЛОЇЗ: (повністю приголомшено) Святі угодники! Тобі треба було відлупцювати як слід, сподіваюсь, ти все ж попадешся якось. Я сподіваюсь, що у вітальні, коли ти вийдеш, буде з десяток міністрів, а також їхні дружини та дочки.

ДЖУЛІ: У вітальні не вистачило б місця для них, – відповіла Чепурунка Кейт з Району Пралень.

ЛОЇЗ: Гаразд. Ти зробила собі ванну; ти у ній і лежи.

(ЛОЇЗ рішуче направляється до дверей.)

ДЖУЛІ: (з тривогою) Гей! Гей! Мене не хвилює халат, але мені потрібен рушник. Я не можу витиратися шматочком мила та мокрою мочалкою.

ЛОЇЗ: (вперто) я не буду потакати такому створінню. Витирайся як хочеш. Можеш покататися по підлозі, як тварини, які не носять одяг.

ДЖУЛІ: (знову задоволено) Добре. Забирайся!

ЛОЇЗ: (гордо) Ага!

(ДЖУЛІ вмикає холодну воду і пальцем спрямовує струмінь на ЛОЇЗ. ЛОЇЗ швидко виходить, гримаючи дверима за собою. ДЖУЛІ сміється і вимикає воду)

ДЖУЛІ: (співає)

Від «Ерроу» комірець він мавДівчинку зустрів та цілувавУ вагоні, що в Санта-Фе прямувавПосмішка від «Пебеко» у неї булаТа плаття від «Люсіль» вона вдяглаТрам-пам-пам якось вони…

(Вона переходить на свист і нахиляється вперед, щоб увімкнути крани, але здригається від трьох гучних ударів у трубах. Вона замовкає на мить – а потім вона говорить у кран, ніби це телефон)

ДЖУЛІ: Алло! (Нема відповіді) Ви сантехнік? (Нема відповіді) Ви водопровідник? (Один гучний, глухий удар) Що вам треба? (Нема відповіді) Я вважаю, що ви привид. Це так? (Нема відповіді) Ну, тоді перестаньте стукати. (Вона тягнеться і вмикає кран гарячої води. Вода не тече. Тоді вона знову кричить прямо в кран). Якщо ви сантехнік – це підступ. Увімкніть негайно. (Два гучні, глухих удари) Не сперечайтесь! Мені потрібна вода… вода! Вода!

(У вікні з’являється голова молодого чоловіка – голова, прикрашена тонкими вусами та симпатичними очима. Останні намагаються розгледіти хоч щось, і хоча вони не бачать нічого, крім багатьох рибалок із сітками та великого багряного океану, вони вирішують почати говорити)

МОЛОДИЙ ЧОЛОВІК: Хтось знепритомнів?

ДЖУЛІ: (здригається і прислухається уважно) Це кішка стрибнула!

МОЛОДИЙ ЧОЛОВІК: (співчутливо) Вода не допомагає при знепритомненні.

ДЖУЛІ: Допомагає! Бо ніхто не казав про знепритомнення!

МОЛОДИЙ ЧОЛОВІК: Ви щось сказали про те, що кішка стрибнула.

ДЖУЛІ: (рішуче) Ні, не казала!

МОЛОДИЙ ЧОЛОВІК: Ну, ми можемо обговорити це пізніше. Ви готові йти? Або ви все ще відчуваєте, що якщо ми зараз підемо разом, то почнуться плітки?

ДЖУЛІ: (посміхається) Плітки! Хіба ж? Це буде більше ніж плітки – це буде справжній скандал.

МОЛОДИЙ ЧОЛОВІК: Ну, ви перебільшуєте. Ваша родина може бути дещо незадоволеною, але тим, хто не знає життя усе здається брудним. Ніхто з інших навіть не звернув би уваги, крім кількох старих жінок. Виходьте.

ДЖУЛІ: Ви не знаєте, про що просите.

МОЛОДИЙ ЧОЛОВІК: Ви думаєте, що за нами стежить натовп?

ДЖУЛІ: Натовп? Буде спеціальний, броньований потяг з вагоном-рестораном, що курсуватиме з Нью-Йорка щогодини.

МОЛОДИЙ ЧОЛОВІК: Скажіть, ви прибираєте будинок?

ДЖУЛІ: Чому ви так думаєте?

МОЛОДИЙ ЧОЛОВІК: Я бачу, що на стінах немає картин.

ДЖУЛІ: Ну у цій кімнаті ніколи не було жодних картин.

МОЛОДИЙ ЧОЛОВІК: Дивно. Я ніколи не чув про кімнату без картин, гобеленів декоративних панелей чи чогось такого іншого.

ДЖУЛІ: Та тут і меблів немає.

МОЛОДИЙ ЧОЛОВІК: Який дивний будинок!

ДЖУЛІ: Це залежить від кута зору, з якого ви дивитесь.

МОЛОДИЙ ЧОЛОВІК: (сентиментально) Так приємно отак з вами розмовляти, коли ви являєте собою лише голос. Я радий, що не бачу вас.

ДЖУЛІ: (вдячно) І я рада.

МОЛОДИЙ ЧОЛОВІК: Якого кольору ваш одяг?

ДЖУЛІ: (після критичного огляду своїх плечей) Ну, скажімо так, це такий собі рожево-білий колір.

МОЛОДИЙ ЧОЛОВІК: Він вам пасує?

ДЖУЛІ: Дуже. Я… я вже давно його ношу. І звикла до нього.

МОЛОДИЙ ЧОЛОВІК: Я думав, ви ненавидите старий одяг.

ДЖУЛІ: Так, але це подарунок на день народження, і я начебто мушу його носити.

МОЛОДИЙ ЧОЛОВІК: рожево-білий. Закладаюся, що це божественно. Він стильний?

ДЖУЛІ: Досить. Це дуже проста, стандартна модель.

МОЛОДИЙ ЧОЛОВІК: Який у вас голос! Яке чудове відлуння! Іноді я заплющую очі й, здається, бачу вас на далекому безлюдному острові, що кличе мене. І я поринаю до вас через прибій, чуючи, як ви кличете, стоячи там, вода простягається по обидва боки від вас…

(Мило ковзає з борту ванної й плюхається у воду. МОЛОДИЙ ЧОЛОВІК кліпає)

МОЛОДИЙ ЧОЛОВІК: Що це було? Мені здалося?

ДЖУЛІ: Так. Ви … ви дуже поетичний, чи не так?

МОЛОДИЙ ЧОЛОВІК: (замріяно) Ні. Я займаюся прозою. Я віршую лише тоді, коли мене щось зворушило.

ДЖУЛІ: (бурмочучи) Невеличке ворушіння…

МОЛОДИЙ ЧОЛОВІК: Я завжди любив поезію. Я пам’ятаю донині перший вірш, який вивчив напам’ять. Це була «Евангеліна».

ДЖУЛІ: Неправда

МОЛОДИЙ ЧОЛОВІК: Я сказав «Евангеліна»? Я мав на увазі «Кістяк в обладунках».

ДЖУЛІ: Я не особливо розумна. Але я можу згадати свій перший вірш. У ньому був один лише один куплет:

Паркер і ДевісНа паркані сиділиМали п’ятнадцять центівБо долар не заробили

МОЛОДИЙ ЧОЛОВІК: (з нетерпінням) Отже, ви полюбили літературу?

ДЖУЛІ: Якщо вона не надто стара, складна або гнітюча. Так само і з людьми. Мені вони зазвичай подобаються, якщо вони не надто старі, складні або гнітючі.

МОЛОДИЙ ЧОЛОВІК: Звичайно, я читав дуже багато. Ви сказали мені минулого вечора, що ви дуже любите Вальтера Скотта.

ДЖУЛІ: (роздумуючи) Скотта? Подивимось Так, я читала «Айвенго» та «Останній з могікан».

МОЛОДИЙ ЧОЛОВІК: Це Купер.

ДЖУЛІ: (сердито) «Айвенго»? Ви з глузду з’їхали! Я точно знаю. Я читала.

МОЛОДИЙ ЧОЛОВІК: «Останній з могікан» – це Купер.

ДЖУЛІ: Мені байдуже! А ще мені подобається О. Генрі. Я не уявляю, як він писав усі ці історії. Більшість із них він написав у в’язниці. «Баладу Редінгської в’язниці»[3] він точно склав у в’язниці.

МОЛОДИЙ ЧОЛОВІК: (кусаючи губу) Література… література! Як багато це значить для мене!

ДЖУЛІ: Ну, як сказала Габі Деліс містеру Бергсону, з моєю зовнішністю та вашими мізками для нас немає нічого неможливого.

МОЛОДИЙ ЧОЛОВІК: (сміється) З вами, звичайно, важко налагодити стосунки. Одного дня ви така собі приємно мила, а наступного – не в настрої. Якби я не так добре зрозумів ваш темперамент…

ДЖУЛІ: (з нетерпінням) О, то ви один із цих психологів-любителів, чи не так? Розумієте людей за п’ять хвилин, а потім з розумним виглядом розповідаєте, кожен раз, коли про них згадують. Я це ненавиджу.

МОЛОДИЙ ЧОЛОВІК: Я не похваляюся, що розумію вас. Ви найзагадковіша, я це визнаю.

ДЖУЛІ: В історії лише двоє загадкових людей.

МОЛОДИЙ ЧОЛОВІК: І хто ж це?

ДЖУЛІ: Залізна Маска та той, хто каже, «ту-ту-ту», коли телефонна лінія зайнята.

МОЛОДИЙ ЧОЛОВІК: Ви загадкові. Я люблю вас. Ви красива, розумна і доброчесна, і це найрідкісніша з відомих комбінацій.

ДЖУЛІ: Ви історик. Розкажіть мені про роль ванни в історії. Я думаю, що її страшенно недооцінюють.

МОЛОДИЙ ЧОЛОВІК: Ванни… Подивимось Що ж, Агамемнона вбили у ванні. І Шарлотта Корде заколола Марата кинджалом у ванні.

ДЖУЛІ: (зітхаючи) Давня давнина! Нічого нового у світі не існує, чи не так? От лише вчора я втрапила на партитуру музичної комедії, якій не менше двадцяти років; а на обкладинці написано: «Шиммі Нормандії».

МОЛОДИЙ ЧОЛОВІК: Я не люблю ці сучасні танці. О, Лоїз, я б так хотів, вас побачити. Підійдіть до вікна.

(У водопроводі лунає гучний стук і раптом з відкритих кранів починає литися струмінь. ДЖУЛІ швидко закриває їх).

МОЛОДИЙ ЧОЛОВІК: (спантеличено) Що, заради всього святого, це було?

ДЖУЛІ: (невинно) Мені теж щось почулося.

МОЛОДИЙ ЧОЛОВІК: Це звучало як проточна вода.

ДЖУЛІ: Невже? Дивно. Власне кажучи, я наповнювала акваріум із золотими рибками.

МОЛОДИЙ ЧОЛОВІК: (все ще спантеличено) А що за дивний стукіт?

ДЖУЛІ: Одна з риб клацнула своїми золотими щелепами.

МОЛОДИЙ ЧОЛОВІК: (з раптовою рішучістю) Лоїз, я вас кохаю. Я не людина не від цього світу, і я звик рішуче…

ДЖУЛІ: (зацікавлено) О, як захопливо.

МОЛОДИЙ ЧОЛОВІК: …рішуче рухатись вперед. Лоїс, я хочу вас.

ДЖУЛІ: (скептично) Та ну! Чого ви насправді хочете, – привернути до себе увагу всього світу і щоб він зачаровано дивився, поки ви не дасте команду «Вільно!»

МОЛОДИЙ ЧОЛОВІК: Лоїз, я… Лоїз, я…

(Він зупиняється, коли ЛОЇЗ відчиняє двері, заходить і захлопує їх за собою. Вона роздратовано дивиться на ДЖУЛІ, а потім раптом помічає молодого чоловіка за вікном)

ЛОЇЗ: (з жахом) містер Калкінс!

МОЛОДИЙ ЧОЛОВІК: (здивовано) Але ж ви сказали що вдягнені у рожево-біле!

(Кинувши на нього один відчайдушний погляд ЛОЇЗ скрикує, сплескує руками ніби капітулюючи й опускається на підлогу.)

МОЛОДИЙ ЧОЛОВІК: (у великій тривозі) О Господь милосердний! Вона знепритомніла! Я вже біжу.

(Погляд ДЖУЛІ падає на рушник, який вислизнув з млявої руки ЛОЇЗ)

ДЖУЛІ: У такому випадку я теж біжу.

(Вона кладе руки на борти ванни, щоб піднятися, і поміж глядачами виникає неясний шум, чи то шепіт, чи то приглушені зітхання. Але темінь, як у Беласко, швидко настає і закриває сцену.)

ЗАВІСА

«О, руда відьмо!»

Мерлін Грейнджер був працівником у книгарні «Мунлайт Квіл», яку ви, можливо, відвідували, що розташована недалеко від Ріц-Карлтон на Сорок сьомій вулиці. «Мунлайт Квіл» є, а точніше був, дуже романтичним магазином, що вважався прогресивним з причини постійної темряви, що там панувала. Всередині було дуже багато червоних та помаранчевих плакатів, від екзотичного змісту яких перехоплювало подих, а світло йшло від блискучих віддзеркалюючих палітурок спеціальних видань, не менше ніж від великої приземкуватої лампи, яка мала абажур із багряного атласу та світила цілий день, розгойдуючись над головою. Це була справді «витримана», наче гарне вино, книгарня. Слова «Мунлайт Квіл» були схожі на вишивку, що зміїлася над дверима. Вітрини, здавалося, завжди були наповнені чимось, що ледь-ледь пройшло літературну цензуру; томи з обкладинками глибокого помаранчевого кольору, які пропонували свої назви, написані на маленьких білих паперових квадратах. І над усім панував запах мускусу, яким мудрий та незбагненний містер Мунлайт Квіл наказав окропити все навколо, що наполовину створювало запах магазину цікавинок у дікенсівському Лондоні, а наполовину – кав’ярні на теплих берегах Босфору.

З дев’яти до п’яти тридцяти Мерлін Грейнджер запитував знуджених бабусь у чорному та молодих чоловіків із темними колами під очима, чи цікавить їх оцей новомодний автор, або може вони цікавляться першими виданнями? Чи може вони хочуть придбати романи з арабами на обкладинці, чи книгу, яка містить новітні сонети Шекспіра, які через парапсихічний зв’язок надиктовані міс Сатон із Південної Дакоти? Питаючи про це він презирливо фиркав. Власне кажучи, його особистий смак припадав скоріше до цих останніх, але як працівник «Мунлайт Квіл» він мусив у робочий час вдавати розчарованого знавця.

Після того, як у п’ятій тридцять кожного дня він опускав віконниці на вітрині й прощався з таємничим містером Мунілайтом Квілом, пані-клерком міс МакКракен та леді-стенографісткою міс Мастерс, він йшов додому, до Кароліни. Ні, він не вечеряв із Кароліною. Неймовірно, щоб Кароліна вирішила б споживати їжу з бюро, де запонки знаходились небезпечно близько біля домашнього сиру, а кінчик краватки Мерліна ледве не тонув у його склянці молока. Він ніколи не запрошував її до себе на вечерю. Він їв один.

Мерлін зайшов у гастрономічний магазин Брегдорта на Шостій авеню і купив коробку крекерів, тюбик пасти з анчоусів і кілька апельсинів, а ще невелику баночку сосисок і трохи картопляного салату та пляшку безалкогольного напою, – і з цим усім, вміщеним у коричневий пакет, зайшов до своєї кімнати у п’ятдесят-якийсь дім на Західній П’ятдесят восьмій вулиці, з’їв вечерю і побачив Кароліну.

Кароліна була дуже молодою і веселою дівчиною, яка жила зі старшою леді й мала, можливо, дев’ятнадцять років. Вона була немов привид, тому що її не існувало, доки не наставав вечір. Вона матеріалізовувалася, коли в її квартирі близько шостої загорялося світло, а зникала пізніше, близько опівночі. Її квартира виглядала приємною і була розташована у гарній будівлі з білого каменю, навпроти південної сторони Центрального парку. Задня частина квартири дивилася у єдине вікно єдиної кімнати, що займав одинокий містер Грейнджер.

Він називав її Кароліною, тому що вона нагадувала портрет з обкладинки книги з такою назвою, що знаходилася у «Мунлайт Квіл».

Мерлін Грейнджер був худеньким молодиком двадцяти п’яти років, з темним волоссям і без вусів, бороди або чогось подібного, а Кароліна була сліпучою і легкою, з мерехтливою багрянистістю рудих хвиль волосся, і обличчям, що нагадує про поцілунки – таке лице, як ви вважали, належать вашому першому коханню; але коли ви дивитесь на стару фотографію, ви розумієте, що це не так. Вона, як правило, одягалася в рожевий або блакитний колір, але останнім часом іноді вбирала витончену чорну сукню, яка, очевидно, була її особливою гордістю, бо кожен раз, коли її носила, стояла на певному місці біля стіни, де, як Мерлін вважав, було дзеркало. Сиділа вона, як правило, у невеликому кріслі біля вікна, але іноді віддавала належне шезлонгу біля лампи, і часто, відкинувшись назад, палила сигарету, а положення її рук при цьому Мерлін вважав дуже витонченим.

Одного разу вона підійшла до вікна, велично завмерла і дивилася назовні, тому що місяць заблукав і краплями скидав найдивніший блиск в простір між ними, перетворюючи мотив урн та мотузок для білизни в яскравий імпресіонізм срібних діжок та гігантських сіток павутиння. Мерлін сидів біля вікна, їв домашній сир з цукром і молоком, і так швидко потягнувся за віконним шнуром, що іншою рукою скинув сир на коліна. Молоко було холодним, а цукор залишив плями на його штанах, і він був впевнений, що вона все ж таки його бачила.

Іноді у неї були відвідувачі – чоловіки в смокінгах, які стояли й вклонялися, тримаючи капелюхи й пальта в руках, в той час, коли розмовляли з Кароліною; потім вклонившись ще раз, вони йшли з нею з освітленого простору, очевидно, супроводжуючи її на вечірку або на бал. Інші молоді люди приходили, сиділи й курили сигарети, і, здавалося, намагалися щось розповісти Кароліні – вона сиділа або у маленькому кріслі, уважно спостерігаючи за ними, або у шезлонгу біля лампи, виглядаючи при цьому дуже мило і справді непереборно чарівно.

Мерлін любив цих відвідувачів. Когось із чоловіків він схвалював. Інших він лише терпів. Були один чи два чоловіки, яких він ненавидів, – особливо того, хто приходив найчастіше, – чоловіка з чорним волоссям, з чорною козлиною борідкою і темною душею, який здавався Мерліну розпливчасто знайомим, але він ніколи не міг сказати точно, звідки насправді його знає.

Життя Мерліна не було «пов’язане з цим вигаданим романом»; це не були «найщасливіші години його дня». Він ніколи не з’явився вчасно, щоб врятувати Кароліну з їхніх «пазурів»; ні, він навіть не одружився з нею. Сталося щось набагато більш дивне, і саме про це піде мова нижче.

Почалося це одного жовтневого полудня, коли вона жваво зайшла у вишуканий інтер’єр «Мунлайт Квіл».

Був темний полудень, збирався дощ, наче перед кінцем світу, і все відбувалося в особливо похмурому сірому тоні, який трапляється лише у Нью-Йорку пополудні. По вулицях віяв вітер, ганяючи шматки газет та інше сміття; маленькі вогники починали світитись крізь усі вікна, і це виглядало настільки самотньо, що ставало шкода верхівок хмарочосів, загублених там у темно-зеленому та сірому небі, і відчувалося, що саме зараз напевно фарс повинен закінчитися, зараз всі будівлі зруйнуються, як карткові будинки, і перетворяться у пильні цинічні купи, поховавши під собою усі ті мільйони людей, яких заносило та виносило з них.

Принаймні такі роздуми гнітили душу Мерліна Грейнджера, коли він стояв біля вікна, складаючи дюжину книжок назад на полиці після візиту дами у горностаєвому манто, яка налетіла неначе шалений ураган. Він дивився у вікно, сповнений найжахливіших думок – він думав про ранні романи Г. Уеллса, книгу «Буття», про те, як Томас Едісон заявив, що через тридцять років на острові не буде житлових будинків, а лише великий і бурхливий базар. А коли він поставив останню книгу потрібною стороною вгору і повернувся – до магазину впевненою ходою зайшла Кароліна.

Вона була одягнена у стильний, але досить простий прогулянковий костюм – він згадав це, коли думав про цей візит пізніше. Її картата спідниця була плісирована складками; її жакет мав м’який відтінок жовтого; її черевики та гетри були коричневого кольору, а капелюшок – маленький і оздоблений – доповнював її, як верх дуже дорогої та красивої коробки, повної цукерок.