– Та треба… Так умер, кажете?
– Умер, умер.
– Та хто ж пiсля його зостався?
– Та хто ж пiсля його зостався?! – каже жiнка, задумавшись… – Зосталася Ганна-небога, що вийшла за Соломенка. Та й та уже вмерла. Оце ми у неi й дворище купили. Та ще зостався Грицько – був йому якийсь далекий родич… торiк його у некрути взяли. Та, здаеться, вже й немае нiкого такого…
– Так… А волость же ваша далеко?
– Волость? – глянула жiнка на його й, перегодя трохи, одказала: – На тiм боцi села. От як пiдеш сiею улицею, та й вийдеш прямiсiнько. Спершу будуть гамазеi, а там – зараз i волость.
– Ну, спасибi вам. Прощайте.
– Щасливо.
Пiшов собi чоловiк тою тропою, що розказала жiнка. А жiнка й парубок ще довго стояли – дивились услiд, аж поки не скрився захожий з очей у кривiй вулицi.
– Ти не питав, Грицьку, – тодi жiнка до парубка, – хто вiн такий? навiщо йому Окунь?
– Нi, не питав.
– Гляди, лишень, чи не родич який… Там у його, в Донщинi, багато, кажуть, всякоi рiднi… Там i брат його жив. То чи не по худобу, бува, прийшов i сей?
– Бог його зна.
– Треба б дознатись, Грицьку. Чи не збiгав би ти, слiдом за ним, у волость та розслухався б: що воно за чоловiк.
– Добре, мамо, – каже парубок. І обое пiшли в хату.
Жiнка справдi догадалася, навiщо захожому здався мертвий Карпо Окунь. Той, що розпитував, об’явився в волостi небожем Окуня – Остапом Хрущем, що лiт, може, з п’ятнадцять, як пiшов на Дiн. Уже його й з ревiзii викинули, не тiльки з думки. Тiльки старi люди пам’ятали ще – коли бородатий та бiлий Окунь виряджав на Дiн до дядька свого хлопця-небожа. А тепер оце вiн назад повернувся й просився в пiщанську громаду.
– Чого ти звiдтiля вернувся? – пита його голова. – Хiба там недобре стало жити?
– Та трудно вже й там, – кланяючись, каже Остап. – Не тi тепер порядки пiшли: багато вже й там нашого брата… пропадае…
– А тут хiба краще? – пита писар.
– Та все ж, бачте, – рiдна сторона.
– Як же ми тепер тебе приймемо, що в тебе нi виду нiякого, нiчого? – знову голова.
– Та в мене ось е старий пашпорт. – Та, витягши з гамана шматок засмальцьованого паперу, з обтiпаними краями, й подав головi.
Подивився той на папiр, розправив, прочитав – i знову зложив.
– Що ж з сього?! – каже. – Чому хоч ти не обзивався, як ревiзiя писалась?
– А бог його знае – чому… Не знав.
– Вiдколи пашпорта не перемiняв!! – не випускаючи з рук паперу, дивувався голова.
– Та там мене й по цьому всюди приймали.
– Гм… Що ж тепер, Василь Васильович, будемо робити? – пита голова писаря.
– А що? Треба громаду збирати; та хай поставить громадi могоричу, то, може, й дiло буде, – одказав писар. – А то, як бродягу якого, ще в тюрму запруть.
– Здiлайте милость, – каже, кланяючись, Остап, – уже поклопочiться! Я вже вам, коли так не маю чого дати, то хоч одслужу за те.
Писар тiльки покрутив свого рудого уса та разом з головою й пiшли у другу хату.
Через три недiлi Остап косив у писаря сiно. Та такий з його косар: такий жвавий, такий робочий – невтомний! Усьому лад дае, усiм перед веде – отамануе. А через мiсяць йому об’явлено, що тепер вiн пiщанський громадянин – козак, Остап Макарович Хрущ.
Аж перехрестився Остап, як почув це. Та восени прямiсiнько й почвалав у город найматись. Недовго й мiсця шукав: зараз жид злебенив його та й заправив у поштарi.
Добре Остаповi. І одежа й хлiб жидiвський, i плата добра, та й од проiжджих перепада. Послужив вiн рiк, а на другий уже грунт i хату купив. Якраз на край села, на белебнi, стояла собi осторонь чиясь сирiтська пустка: необмазана, невкрита, город не обгороджений, звiсно – сирiтське, та ще й за селом.
Купив Остап хату, та, не довго думавши, й шле старостiв до Мотрi Жукiвни – бiдноi, некрасивоi дiвчини, уже таки й лiтньоi, що жила в сусiдах, удвох з старою матiр’ю.
– А що ж, Мотре, – каже iй мати, – iди! Хоч хата своя буде; хоч не тинятимешся на старiсть, як от я, стара…
– Та чи йти, то й iти! – одказуе дочка. – І так натерпiлись усього!
Обмiнили хлiб, а в недiлю й весiлля заграли.
Як уступила Мотря в свою хату, то немов знову на свiт народилася. Чепурить ii, прибира. Дiждали весни, – город одкопала, скопала, засадила; хату вимазала, оббiлила; призьбу жовтою глиною пiдвела; коло хати вiником обмела. Чисто кругом – любо глянути, i огородина зеленiе…
Та й тiльки ж то, що огородина своя, а бiльше землi – нi ступня. Приходилось у чужих людей косити, хлiб заробляти, спини не розгинаючи, спочивку не знаючи… Оже як не працювала Мотря з Остапом та з Оришкою – старою своею матiр’ю, а все бiдно жили. Інодi зимою нi з чого було й галушок зварити, – приходилось сухим хлiбом давитись…
Остап – спершу був повеселiв: такий балакучий, такий щирий, – Мотрю жалуе, коло тещi ласкавий; а далi – все хмурнiшав та й хмурнiшав. Стала нудьга виглядати його очима, журба невимовна гнiтити його душу i серце… Ходить бувало восени або зимою по двору, опустить на груди голову та за цiлий день i слова не промовить нi до кого…
Так минув рiк; минае й другий; а вони – всi тройко (дiтей не було) – похмурi, невеселi… Немае долi – немае й радостi!
Лягла зима. Падав дрiбний снiг, як бува в холод; буйний вiтер крутив заметами й вив, як звiр у лiсi, у димарi Остаповоi хати. Нiч уже спустилася на землю. Мотря й Оришка сидiли на полу; перед ними на стiльчику неясно блимав каганець – от-от збирався погаснути. Вони пряли мовчки; кожна про себе думала якусь тяжку думку. Остап лежав на печi… Тихо, – тiльки веретена сюрчать…
– О-ох! – важко зiтхнув Остап. – Обридло вже менi по цих краях горювати, – промовив вiн, наче сам до себе. – Дiжду весни, пiду на заробiтки. Там, може, знайду добре мiсце, то й вас переведу…
– А як же не найдеш? – на це йому Мотря. – Лiто втратиш… а я одними руками що тут зароблю?… – додала вона журливо й скривилася.
– Та вже ж ви тут з матiр’ю то сим, то тим боком настягаетесь на зиму… А я, коли що, то там i зазимую. Так менi тут остогидло!
Дiждали весни. Порадився Остап з жiнкою та з тещею, узяв пашпорт, пiшов собi. Мотря з старою матiр’ю зостались самi собi на хазяйствi.
Вирядили Остапа на Дiн у Великий пiст, а так – к зеленiй недiлi – приходить з Дону бумага: чи е, мов, у вас такий i такий козак Остап Хрущ? i де вiн у вас узявся? Що тут вiн прозивався не Хрущ, а Притика… що вiн кинув у нас жiнку й трое дiтей, пропадав був – не знать де – три роки без малого… А ось тепер – у пашпортi вiн уже Хрущем пишеться, та ще й жонатим. Що се воно за знак? з якоi це речi така плутаниця?…
Так оце запитувала якась Донська станиця Пiщанськоi волостi… І задала ж роботу волосним оця несподiвана бумага!
Як прочитала ii козацька старшина, то голову й руки опустила.
