– Оце так! – скрикнули в один голос i голова й писар. – Буде ж тепер вiд окружного… І як-таки повiрити такому волоцюзi?! Прийшов – чорт його зна й вiдки, сказавсь – бiс його зна й ким; а ми – на тобi, та цить! – i лапки поклали… Окунiв небiж, та й Окунiв, – нестеменно Окунiв… Чому не прийняти?… Аж воно – он який небiж!!
– Еге ж… Недаром я казав, – вибрiхувавсь писар, – пiдождемо трохи, спишемось… Не послухали?…
– Що ж тепереньки робити? – мов не чув, питае голова в писаря.
Той мовчав, потупивши в землю очi. Видно було – щось пригадував.
– Недурно менi сю нiч чорна собака снилася, – похваливсь голова. – Жiнка одгадувала: напасть… Так воно й е!
– А менi руда свиня, – увернув писар.
Порадившись, мерщiй послали за Мотрею десятника. Мотря прийшла.
– Чи не розказував тобi чоловiк чого про Дiн? – стрiли ii волоснi.
– Нi, не розказував, – одказала Мотря, здивувавшись такому питанню. – А що там? Хiба яка чутка прийшла?… – запитала вона зляканим голосом.
Так i так – кажуть; таке й таке диво…
Як почула таке Мотря, то й лиця на iй не стало: поблiдла, як крейда, затряслась, як лист на осичинi; хотiла щось сказати, та не вимовила й слова, – тiльки раз по раз тяжко зiтхала i якось чудно дивилась мутними очима…
– Чого ти здихаеш? – гримнув на неi голова. – У чоловiка навчилася?… Той теж, як прийшов, то такого Лазаря скорчив… Проклятi! Через вас на Сибiр ще пiдеш…
Мотря нiчого не одказала, – тiльки жалiбно дивилася. Коли б хто заглянув тодi в ii душу, – що там робилося! Якби зазирнув у серце, – що в йому поверталося!
– Іди собi! – гукнув голова, бачачи, що в неi й рiч вiдтяло.
Мотря повернулася, вийшла. Ішла по вулицi, – не бачила свiта перед собою; прийшла додому, – як п’яна, мов чмелена…
– Що там, дочко? – стрiла ii мати. – Чого тебе кликали?
Пожовкло в Мотрi у вiччю, заколихався свiт, пiшло все ходором… Не пам’ятала вона, як опустилась на лаву – так не роздягнена, не розбута – i впала опукою. Сльози, як горох, полилися з очей.
– Чого ти, дочко? Чи, не приводь господи?… – Оришка не доказала. У неi в думцi пробiгла смерть Остапова.
Мотря не озивалася; плакала мовчки. Оришка пильно дивилася на неi. Серце почуло якесь лихо; перед очима вже стояла бiда… В Оришки затiпались челюстi, забiгала по виду мишка.
– Та кажи!.. чого ти плачеш? – аж скрикнула вона.
Мотря утерла рукавом сльози й простогнала… А далi натужилась i, схлипуючи, перериваючи слова, стала казати: «О-о, Боже мiй!.. недурно вiн все сумний був… мовчав… журився… та все через сон про Дiн викрикував… про Хiврю та Грицька… Недурно ж це воно!.. Ой, пропала ж моя голiвонька бiдная!!.»
– Що ж там таке? кажи вже, не мороч моеi голови! Про яку це ти Хiврю плещещ?
– Про жiнку того сучого сина, щоб йому… нi добра, нi життя!..
– Кого?
– Остапа…
– Чи ти не збожеволiла, дочко?
– Поневолi збожеволiеш, коли таке…
– Мотре! не тумань ти моеi голови: розкажи по-людськи – що там таке?
– Отой волоцюга, блудяга… покинув на Дону жiнку з дiтьми… приплiвся сюди на мою голову… Господи! i за що ти мене отак караеш на сiм свiтi? – скрикнула Мотря i знову залилась сльозами.
Тепер тiльки Оришка розiбрала свое лихо. Образа, гора тяжкоi образи дочки, людськi поговори та смiхи, – все разом пiднялось у головi матерi, налягало iй на старе серце важким жалем… Вона глянула ще раз на Мотрю, поступилася назад, простогнала, сiла мовчки на пiл, узявшись холодними руками за крайню дошку, щоб не впасти. Старе тiло тремтiло, колихалося, стара голова не здержувалась на в’язах – хилилася на груди. Оришка болiсно пiднiмала ii i тяжко стогнала… Мотря не переставала плакати. Гiркий ii плач, стогнання матерi зливалися вкупу, носилися по хатi, слались по бiлих стiнах. І темнiли вони для дочки й для матерi; здавалась темною хата, й свiт, що вривався у вiкна, чорнiв у вiччю в них… І стояла в темнотi тiй ще темнiша доля iх – чорна, темна, страшна, з худим, з’iденим нуждою лицем, з злими од голоду очима.
Таке лихо скоiлось перед обiдом. Страва давно стояла у печi: ще як у волость iшла Мотря, то засунула, щоб упрiвала. Тепер нiхто й не згадав про неi. Горе без страви нагодувало обох. Нiхто з них не кидався до печi. Обидвi навiть забули про обiд.
Так день настав, так i минув. Одходячи на спокiй, сонце обдало землю блискучим промiнням; земля на прощання усмiхнулася – i потемнiла. Спустилася нiч; викликала собi на втiху зорi; викотився з-за гаю мiсяць – i став оглядати околицю… Усе кругом спало, мов зачароване, в тихiм забуттi теплоi ночi, – не спав тiльки один соловейко, виспiвуючи в зеленiм садочку свою любу пiсню, – та не спало ще лихо в Орищинiм та в Мотринiм серцi… Завело i воно свою пiсню – гiрку, журливу, безнадiйну… І не розходилась та пiсня по свiту, не окликалася луною в лузi, як соловейкова, а, як важкий камiнь, налягала на душу, морочила голову цiлим роем темних гадок, пекла серце нерозважною тугою… Мотря й Оришка не спали, не плакали, – тiльки то одна, то друга зiтхала… І вiдкiля це лихо взялося? i чого воно до них вчепилося? чим була Мотря Остаповi?… чим вона тепер осталася?… Мотря й Оришка роздумували, розгадували… Жiнка жонатого чоловiка? покритка-дiвка?… Нi жiнка, нi дiвка, а замужня вдова… Грiх перед Богом, – чим його замолити? Сором перед людьми, – чим його змити?… А ще ж, може, i каратись за це прийдеться – хоч не на сiм, то на тiм свiтi… Непевний той Остап, – вiн щось лихе, страшне… Страх справдi пiсля таких думок закрадався iм в душу – i вони обидвi тихо молилися.
Як не мучились вони цiлу ту нiч, що вже не думали, а все-таки не видумали нiчого для себе утiшного.
Не вигадали поради й волоснi. Судили, рядили – та окружному, а окружний – та губернаторовi. Пiшли писати та одписувати…
Незабаром наiхало в село чиновного панства. Питають-розпитують, пишуть-записують. Натерпiлася страху Мотря од тих хитрих спросiв та переспросiв; набралася горя Оришка, глядя на свою дитину.
А в селi – тiльки й мови, тiльки й речi, що про Хруща. Наче все на свiтi для Пiсок провалилося, один Хрущ зостався, а через Хруща – й Мотря… Хто ii зроду не знав – став допитуватись: де вона й що вона. Не можна Мотрi нiкуди очей показати, щоб на неi пальцями не тикали. Вийде Мотря на вулицю, – малi дiти слiдком за нею; пораеться Мотря на вгородi, – бачить: двi жiнки стоять коло тину, дивляться на неi й перешiптуються. Немае Мотрi спокою i в церквi: i там ii не спускають з очей.
– Ото… ото вона! низенька, чорнява… чорним платком голова пов’язана, – чуе Мотря позад себе в бабинцi.
– Ото чорнява, що хреститься?
– Еге ж, еге… Ото вона сама… за жонатого замiж пiшла.
Чуе Мотря, та боiться озирнутись: iй чогось соромно, страшно.
Вона впаде навколiшки, приникне головою до помосту, – шепче молитву щиру, просить у Бога ласки, одмолюе свiй грiх – i разом сльози ковтае.
Тодi тiльки люди трохи забули про Хруща, як жнива настали. Своi клопоти, праця, утома трохи зацiпили язики людськi.
Коли це – перед другою Пречистою ведуть Хруща у ланцюгах через Пiски. Як зачули люди, то за малим не все село вибiгло з хати, мов на ведмедя, дивитись. «Хрущ!.. Хрущ iде!.. Хруща… Хруща ведуть!..» – викрикують з усiх бокiв по селу. І бiжить на Хруща дивитись старе й мале.
Повели Хруща у Гетьманське; засадили в тюрму за залiзнi штиби; давай випитувати та розпитувати. Пiднялися знову спроси та переспроси… Зовсiм загубила спокiй Мотря: водять ii то в город, то з города… А тут – друге лихо: Мотря почула – щось заворушилось пiд серцем…
Помiтили люди – та як у дзвiн задзвонили:
– Чи чули?… – питае молодиця другу, стрiвши на улицi. – Завагiтнiла…
– Чула, серденько, чула… І скажiть: од такого!!
– Це вже, видно, не перед добром, моя матiнко!.. Чи не кiнець, бува, й вiку швидко буде… Там торiк хвостата зоря свiтила, а се знов проява якась вирискалась…
– І я кажу: не перед добром таке на свiтi коiться!
Та як пiдуть отак цокотати, – не переслухаеш.
