Листи до Мiлени. Лист батьковi. Оповiдання
Franz Kafka
«Листи до Мiлени» адресованi Мiленi Єсенськiй, чеськiй журналiстцi, коханiй Франца Кафки. Їхнiй роман розпочався навеснi 1920-го i тривав усього кiлька мiсяцiв, однак листування продовжувалося аж до 1923 року. Саме Мiленi Єсенськiй письменник передав своi щоденники та «Лист батьковi», в якому вiдобразив своi вельми складнi стосунки з батьком. Страхи Кафки, якi розпiзнала Мiлена, не дали iм бути разом. Тож не дивно, що iхнi шляхи розiйшлися.
Оповiдання («Опис однiеi боротьби», «Нора», «Вирок», «Перетворення», «Голодомайстер» та iн.), що також увiйшли до цього видання, як i iншi твори Кафки, просякнутi абсурдом i страхом перед зовнiшнiм свiтом та вищим авторитетом i здатнi пробуджувати в читачевi почуття тривоги.
Героi оповiдань – люди, яких байдуже суспiльство вiдторгае, бо вони – iнакшi, а значить «хворi», тому iм немае мiсця серед звичайних людей. Вони мають пiти…
На жаль, саме це в реальному життi вiдчував i сам Кафка.
Франц Кафка
Листи до Мiлени. Лист батьковi. Оповiдання
© С. Мендор, художне оформлення, 2021
© Ігор Андрущенко, переклад украiнською, 2019
© Наталка Сняданко, переклад украiнською, 2006
© Петро Таращук, переклад украiнською, 2006
* * *
Листи до Мiлени
(Квiтень 1920 р.) Мерано-Унтермайс[1 - Мiстечко, що з 1924 року е частиною мiста Мерано, що у Пiвденному Тиролi (тут i далi примiтки перекладача).], пансiон «Оттобург»
Дорога панi Мiлено,
щойно ущух дощ, який падав два днi й одну нiч, ймовiрно, лише ненадовго, – подiя, втiм, така, що ii варто вiдсвяткувати, i з такоi нагоди я пишу Вам. Дощ був, до речi, доволi стерпний, це через те, що навколо мене чужина, вона, щоправда, невелика, але грiе душу. Ви ж теж, якщо мое враження точне (недовге едине напiвнiме побачення вочевидь у пам’ятi не стерти), тiшилися вiденською чужиною; потiм, можливо, все затьмарили обставини, але Ви теж радiете на чужину як таку? (Втiм, це, напевно, недобра ознака, i краще б на неi не радiти.)
Живу я тут байдуже собi, ретельнiшоi турботи тлiнне тiло навряд чи б i витримало, балкон моеi кiмнати купаеться в зеленi, оповитий, залитий квiтучими кущами (дивна тут рослиннiсть – в таку погоду, за якоi в Празi вже i калюжi б позамерзали, перед моiм балконом лельом-полельом розкриваються квiти), i при цьому вiн увесь виповнений сонцем (або, точнiше, повитим у низькi хмари небом, ось уже майже тиждень), ящiрки i птах, – дивний мезальянс, – вiдвiдують мене; о, як би я хотiв подарувати Вам Мерано. Ви нещодавно написали, що «задихаетесь», образ тут цiлком збiгаеться зi змiстом, а цi краi, можливо, бодай трохи все пом’якшили.
Зi щирими вiтаннями,
Ваш Ф. Кафка
(Квiтень 1920 р.) Мерано-Унтермайс, пансiон «Оттобург»
Дорога панi Мiлено,
я послав Вам кiлька рядкiв з Праги, а потiм з Мерано. Вiдповiдi не було. Втiм, рядки моi, звичайно ж, не потребували якоiсь пильноi вiдповiдi, i якщо Ваше мовчання – це всього лише ознака вiдносних гараздiв, якi, ми знаемо, часто виражаються у нехотi до писання листiв, то я цiлком задоволений. Але ж можливо також – i тому я пишу знову, – що в тих рядках своiх я Вас чимось образив (яка у мене тодi проти моеi волi груба рука, коли це так) або, що було б куди гiрше, та хвилина перепочинку, про яку ви писали, знову позаду, i для Вас знову настали важкi днi. Щодо першого припущення менi сказати нiчого, такий чужий менi цей намiр, а все iнше трохи ближче; що ж до другого не наважуюсь гадати, – та й як я можу гадати? – хочу тiльки запитати: чому б Вам бодай ненадовго не виiхати з Вiдня? Ви ж не безпритульнi, як iншi. Можливо, прогулянка в Богемiю додала б Вам сил? А якщо з якихось причин, менi невiдомих, Ви не хочете в Богемiю, то куди-небудь iще – може, незле було б навiть у Мерано? Ви бували в Мерано?
Отже, я очiкую одного з двох. Або подальшого мовчання, це означае: «Не переймайтеся, у мене все гаразд»; або ж хоч декiлькох рядкiв.
Сердечно Ваш Кафка
Я раптом зрозумiв, що, власне кажучи, не можу згадати в будь-яких подробицях Ваше обличчя. Бачу тiльки, як Ви тодi проходили помiж столикiв у кафе, прямуючи до виходу, Вашу фiгуру, Вашу сукню – це все я бачу й досi.
Дорога панi Мiлено,
серед вiденськоi зневiри Ви працюете над перекладом. Для мене це i зворушливо, i ганебно. Ви, напевно, встигли вже отримати лист вiд Вольфа[2 - Мова про Курта Августа Пауля Вольфа (1887–1963), нiмецького видавця, засновника видавництва «Kurt Wolff Verlag», що видавало здебiльшого експресiонiстську лiтературу й iснувало з 1913-го до 1940 року.], принаймнi деякий час тому вiн уже писав менi про такий лист. Новели «Вбивця», нiбито оголошеноi в якомусь каталозi, я не писав, це непорозумiння; але якщо вона, далебi, краща, можливо, так воно i е.
Якщо судити з вашого останнього i передостаннього листiв, тривоги й турботи, здаеться, геть цiлком Вас вiдпустили, i я вельми цього Вам зичу – i Вам, i Вашому чоловiковi. Пригадую, як одного недiльного вечора кiлька рокiв тому брiв набережною Франца Йозефа[3 - Нинi Набережна Бедржиха Сме5тани.] попiд стiнами будинкiв, i надибав на Вашого чоловiка: не кращий на вигляд, вiн йшов менi назустрiч, – двое великих фахiвцiв з головного болю, втiм, кожен цiлком на свiй лад. Я уже не пам’ятаю, чи то ми пiшли далi вдвох, чи так i розминулися, зрештою, мабуть, рiзниця не така вже й велика. Але все це минуло i мае залишитися в глибинах минулого. Чи добре у Вас удома?
Зi щирими вiтаннями,
Ваш Кафка
(Мерано, квiтень 1920 р.)
Отже, легенi. Цiлий день я повертав цю думку в головi й так i сяк, нi про що iнше думати не мiг. Не те щоб хвороба надто мене налякала; напевно – я на це сподiваюсь, i Вашi натяки про це, здаеться, свiдчать, – вона торкнулася Вас лише м’яко, але навiть i серйозне захворювання легенiв (половина Захiдноi Європи зараз мае бiльш-менш ушкодженi легенi), знайоме менi самому ось уже три роки, радше прислужилося менi, нiж зашкодило. Рокiв зо три тому це почалося в мене посеред ночi: з горла пiшла кров. Я встав з лiжка (i це замiсть лежати й далi, як я згодом дiзнався з приписiв), – те, що трапилося, мене схвилювало, як усе нове, але, звичайно, трохи i налякало; я пiдiйшов до вiкна, вистромився назовнi, потiм пройшов до умивальника, походив по кiмнатi, сiв на лiжко – кров цiдилася невпинно. Але при цьому я не те щоб був нещасний – бо перегодом я чомусь ясно раптом усвiдомив, що по трьох, та нi, чотирьох роках нiчниць я вперше – якщо, звичайно, кров зупиниться – зможу заснути. Незабаром усе припинилося (i вiдтодi не поверталося), тож залишок ночi я спав спокiйно. Щоправда, вранцi прийшла покоiвка (я наймав тодi квартиру в Палацi Шенборнiв), добра, мало не самовiддана, але напрочуд дiлова дiвчина, i, побачивши кров, сказала: «Pane doktore, s Vami to dlouho nepotrva»[4 - «Пане докторе, Вам недовго лишилося жити» (чес.).]. Втiм, я почувався краще, нiж звичайно, пiшов у контору i лише по обiдi подався до лiкаря. Розповiдати, що було далi, тут уже нi до чого. Що я хотiв сказати: мене налякала не Ваша хвороба (тим бiльше що я, без кiнця перебиваючи сам себе i перебираючи своi спогади, прозираю за всiею Вашою тендiтнiстю майже по-селянськи бадьору, мiцну натуру i доходжу висновку: нi, Ви не хворi, це лише застереження, а не захворювання легенiв), – так от, не це мене налякало, а думка про те, що5 мало б передувати такому зриву. Тут я для початку виключаю iнше, про що Ви пишете: вiтер у кишенях свище, тiльки чай та яблука, щодня з другоi до восьмоi, – все це речi, яких я не розумiю, i вони явно потребують усних роз’яснень. Вiд цього я, отже, зараз вiдволiкаюся (але тiльки в листi – бо забути таке неможливо) i думаю лише про пояснення, яке я тодi наготував для захворювання в моему випадку i яке надаеться до багатьох випадкiв. Здавалося, мозок мiй тодi просто не мiг бiльше витерплювати покладенi на нього турботи й муки. Вiн сказав: «Я здаюсь; а якщо комусь таки важливо по змозi зберегти цiле, нехай полегшить мене вiд тягаря, i тодi ми ще якийсь час протримаемось». Аж тут озвалися легенi – iм, видко, нiчого було втрачати. Цi перемовини мiж мозком i легенями – без мого вiдома – були, напевно, жахливi.
І що ж Ви тепер робитимете? Скiльки я розумiю, трiшки оберiгати Вас – це рiч мала. А те, що Вас треба трiшки оберiгати, мае збагнути кожен, хто Вас любить, тут усi iншi мiркування повиннi припнути язика. Отже, порятунок знайдено? Я ж сказав уже – але нi, не жартуватиму, в мене геть невесело на душi i не буде весело, доки Ви не напишете менi, чи вдалося Вам налагодити новий i здоровiший спосiб життя. Чому Ви на деякий час не поiдете з Вiдня – про це я вже не питаю по Вашому останньому листi, я все зрозумiв, але ж i поблизу вiд Вiдня е чудовi мiсця i багато де про Вас могли б пильно попiклуватись. Я не пишу сьогоднi нi про що iнше, нiчого важливiшого у мене немае в головi. Все iнше – на завтра, зокрема i подяку за журнал: я був зворушений i посоромлений, засмучений i втiшений. Нi, ще тiльки про одне сьогоднi: якщо Ви пожертвуете бодай хвилиною Вашого сну заради перекладу, це буде все одно що навiк мене проклясти. Бо коли одного разу дiйде до суду, жодного особливого слiдства не знадобиться, буде просто встановлено: вiн позбавив ii сну. Тим самим я буду засуджений – i правом. Отже, я борюся i за себе, коли прошу Вас бiльше цього не робити.
Ваш Франц К.
(Мерано, кiнець квiтня 1920 р.)
Дорога панi Мiлено,
сьогоднi я хочу писати про iнше, але – не пишеться. Не те щоб я брав усе аж надто серйозно; якби це було так, я писав би по-iншому, але ж мае десь стояти для Вас шезлонг у саду, в напiвзатiненому куточку, i склянок десять молока пiд рукою, щоб вiдразу дотягнутися. Нехай це навiть буде у Вiднi, ну i що, тим бiльше влiтку, тiльки б не голодувати i не тривожитися. Невже немае нiкого, хто б у цьому допомiг? А що каже лiкар?
Коли я вийняв журнал з великого конверта, я був майже розчарований. Я хотiв почути що-небудь про Вас, а не цей аж надто знайомий голос зi староi могили. Навiщо вiн встряв помiж нас? А потiм я зрозумiв, що вiн же нас i звiв. Але, мiж iншим, для мене незбагненно, як Ви зважилися взяти на себе цю тяжку працю, i я глибоко зворушений тим, з якою вiрнiстю Ви ii зробили, речення за реченням; що така вiрнiсть i та чудова природна впевненiсть, з якою Ви ii зберiгаете, можливi в чеськiй мовi, я й гадки не мав. Невже нiмецька й чеська мови такi близькi? Але хай там як, сама розповiдь, кажучи по честi, кепська та й годi; менi було б легше, дорога панi Мiлено, довести Вам це рядок за рядком, i хiба що моя вiдраза пересилила б необхiднiсть доказiв. Те, що розповiдь Вам сподобалася, природно, надае iй цiннiсть, але i трохи затьмарюе для мене картину свiту. Досить про це. «Сiльського лiкаря» Ви отримаете вiд Вольфа, я йому написав.
Звiсно, я розумiю чеську. Менi вже не раз хотiлося запитати Вас, чому Ви не напишете менi якось чеською. Це зовсiм не тому, що Ви не володiете нiмецькою мовою. Здебiльшого володiете Ви нею блискуче, а якщо десь раптом виявиться, що ви нею не володiете, вона самохiть схиляеться перед Вами, i тодi це особливо чудово; ось нiмець цього вiд своеi мови нiяк не очiкуе, тож особисто вiн не наважуеться писати. Але я б хотiв почитати Вас чеською, це ж ваша мова, адже тiльки там, у нiй, уся Мiлена (переклад про це свiдчить), а тут хiба що Мiлена вiденська або та, що збираеться до Вiдня. Отже, по чеськи, будь ласка. І надiшлiть своi фейлетони, про якi Ви пишете. Нехай вони «убогi», Ви ж пробралися крiзь мою повiстину – до якого мiсця? Не знаю. Але раптом i я зможу, а вже якщо не зможу, що ж – так i залишуся й далi в найкращому упередженнi з усiх можливих.
Ви питаете про моi заручини. Я був заручений двiчi (коли хочете, навiть тричi – бо ж двiчi з однiею i тiею ж дiвчиною[5 - Мова про Фелiцiю Бауер (1887–1960). Перший раз заручини зiрвалися у серпнi 1914 року, другий – 12 липня 1917 року, по чому у груднi знову дiйшло до розриву.]); отже, тричi я був за якихось кiлька днiв од шлюбу. Перша iсторiя цiлком позаду (там уже нове подружжя i, як я чув, з’явився малюк), друга ще жива, але без будь-яких намiрiв узяти шлюб, себто, власне, вже й не жива – або, точнiше кажучи, живе тепер самостiйним життям завдяки людям. Узагалi я в цьому випадку – та й в iнших теж – дiйшов висновку, що чоловiки, можливо, бiльше страждають або, якщо поглянути на справу iнакше, виявляють меншу опiрнiсть, а ось жiнки завжди страждають безвинно, i це не тому, що вони тут «неспроможнi що-небудь вдiяти», а в прямому розумiннi, хоча воно, напевно, врештi-решт виявляеться тiею-таки «неспромогою». Втiм, ламати над цим голову нi до чого. Ти нiби силкуешся розбити один-единий казан у пеклi; по-перше, це не вдаеться, а по-друге, якщо i вдасться, ти хоч i згориш сам у розтопленiй лавi, що з нього хлюпне, та пекло все одно залишиться у всiй своiй красi. Треба дiяти iнакше.
Але спочатку, в усякому разi, треба лягти в саду i спробувати скуштувати всiеi розкошi, яка тiльки можлива, з хвороби, особливо якщо це хвороба несправжня. А розкошi в нiй багато.
Ваш Франц К.
* * *
Дорога панi Мiлено,
скажу вiдразу – а то Ви, чого доброго, проти моеi волi вичитаете це з мого листа: ось уже тижнiв зо два менi дедалi дужче дошкуляють нiчницi, взагалi то я не роблю з цього трагедii, такi перiоди приходять i йдуть, i для них завжди е навiть бiльше причин, нiж потрiбно (це смiшно, але, за Бедекером, одна з них – Меранське повiтря[6 - Кафка згадуе один iз найвiдомiших путiвникiв того часу, де, зокрема, зазначено, що Мерано являе собою «вельми популярний курорт, з огляду на м’який клiмат, серед пацiентiв, якi страждають на легеневi хвороби, i навеснi тут використовують сироватку, а восени – виноградне вино» (Southern Germany and Austria, Including the Eastern Alps, 1871. P. 240).]), – хоч цi причини iнодi майже i не видно; хай там як, через усе це стаеш тупим, як колода, i нервовим, як лiсовий звiр.
Але хоч одна радiсть у мене е. Ви спали спокiйно – нехай i «дивним чином», нехай ще вчора ви були «у нестямi», – але спали спокiйно. Якщо вночi, отже, сон тiкатиме вiд мене, я тепер знаю його дорогу – i прийму ii. Та й нерозумно було б нарiкати: адже з усiх створiнь сон – найбезневиннiше, а людина, яка не знае сну, – сама винна.
І ось цiй людинi, позбавленiй сну, Ви дякуете в своему останньому листi. Якби хтось збоку прочитав його, вiн би, напевно, подумав: «Що за людина! Схоже, вона здолала зрушити гори». А тим часом людина нiчого не зробила, пальцем не ворухнула (хiба що пером), харчуеться молоком i всякою всячиною (не завжди – хоч i часто – маючи пiд рукою «чай та яблука»), а в iншому пускае речi самопливом i дозволяе горам залишатися на своiх мiсцях. Ви знаете iсторiю першого успiху Достоевського? Ця iсторiя чимало в себе увiбрала, i я наводжу ii лише для зручностi, через славетне iм’я, бо ж будь-яка iсторiя, що трапилася по сусiдству, а то i ще ближче, мала той-таки сенс. До речi, я вже i пам’ятаю-бо ii лише приблизно – тим бiльше iмена. Достоевський писав у цей час свiй перший роман «Бiднi люди», а жив разом зi своiм другом, лiтератором Григор’евим[7 - Кафкa мае на увазi, очевидно, Аполлона Григор’ева (1822–1864), росiйського поета, а також лiтературного й театрального критика. Проте насправдi це помилка – Достоевський дiлив помешкання з письменником i мистецтвознавцем Дмитром Григоровичем (1822–1900), а Григор’ев написав одну з перших рецензiй на роман «Бiднi люди».]. Той хоч i бачив мiсяцями купу списаних аркушiв на столi, але манускрипт отримав у руки, лише коли роман був готовий. Вiн його прочитав, був у захватi i, нi слова не сказавши Достоевському, вiднiс його знаменитому тодi критику Некрасову. О третiй ночi у дверi Достоевського дзвонять. Вриваються Григор’ев з Некрасовим, кидаються до Д. з обiймами i поцiлунками, Некрасов, який перше його не знав, називае його надiею Росii, вони розмовляють годину, двi, головним чином про роман, i розходяться лише пiд ранок. Достоевський, який потiм назвав цю нiч найщасливiшою у своему життi, пiдходить до вiкна, дивиться iм услiд, не може стямитися i заливаеться сльозами. Почуття, що його охопило – вiн сам його потiм описав, не пам’ятаю де, – було приблизно таке: «Що за чудовi люди! Якi добрi, якi шляхетнi! І який низький я сам. Якщо б вони могли заглянути в мою душу… Але ж якби я сказав iм – не повiрили б». Те, що Достоевський потiм ще i вирiшив ступати iм у слiди, – це вже химера, це останне слово, яке залишае за собою непереможна юнiсть, до розказаноi iсторii це вже не мае вiдношення, вона, отже, добiгла кiнця. Чи розумiете Ви, люба панi Мiлено, таемний сенс цiеi iсторii, непроникний для думки? На мою думку, вiн ось у чому: Григор’ев i Некрасов, якщо говорити взагалi, були, звичайно ж, не шляхетнiшi за Достоевського, але Ви вiдмовтеся зараз вiд загального погляду (Достоевському вiн-бо теж не потрiбен був тiеi ночi, та й що зиску вiд нього в кожному окремому випадку?), Ви слухайте тiльки Достоевського, i Ви перейметеся тодi переконанням, що Гр. i Н. справдi були прекраснi, а Д. брудний, нескiнченно низький, що вiн, звичайно ж, нiколи навiть i вiддалено не доскочить до цих висот i вже тим бiльше мови бути не може про те, щоб вiддячити Гр. i Н. за iх нечуване, незаслужене добродiйство. Я буквально бачу iх з вiкна – як вони даленiють i тим самим пiдтверджують свою недосяжнiсть. На жаль, iстинний сенс цiеi iсторii розмиваеться великим iм’ям Достоевського. Куди мене завело мое безсоння? Туди, у всякому разi, де я i залишаюся, щоб побажати Вам усього найкращого.
Ваш Франц К.
(Меран, травень 1920 р.)
Дорога панi Мiлено,
