* * *
Дивно, що твiй чоловiк збираеться написати менi те й те. Може, ще й побити мене, i задушити? Я, iй-бо, цього не розумiю. Я тобi, зрозумiло, цiлком вiрю, але для мене настiльки неможливо собi це уявити, що я абсолютно нiчого при цьому не вiдчуваю, як нiби ти була б зараз зi мною i раптом сказала: «Ось у цю хвилину я перебуваю у Вiднi, там страшний скандал i все таке». І ми б обое подивилися з вiкна в сторону Вiдня, i, зрозумiло, це анiтрохи нас би не зачепило. Але ось ще що: говорячи про майбутне, чи не забуваеш ти iнодi, що я еврей – jasnе, nezapletenе[90 - Ясно, однозначно (чес.).]? О, еврейство – небезпечна штука, навiть i бiля нiг твоiх.
* * *
Прекрасна записка, та, що вiд Сташi. Але не можна сказати, щоб в цiй тодiшнiй записцi вона була не така, як нинi, у записцi ii просто немае, вона каже за тебе, неймовiрне злиття мiж нею i тобою, майже щось духовне, немов би хтось, сам майже незворушний, адже не смiе бути бiльше нiж посередником, переказуе почуте, i до того ж – свiдомiсть цього тут присутня i становить гордiсть i красу цiлого – почути це i зрозумiти здолав тiльки вiн один. Але вона, як на мене, абсолютно така ж, як тодi; таку записку вона б, напевно, могла написати i сьогоднi, якщо б склалися подiбнi обставини.
Дивна рiч iз цими iсторiями, що iх ти менi розповiла. Вони пригнiчують мене не тому, що вони «про евреiв» i що будь- якому еврею, вже якщо загальний казан на стiл поставлено, доводиться сьорбати свою частку цього огидного, отруйного, але й древнього i, властиво, вiчного пiйла, – зовсiм тому вони мене не пригнiчують. Ет, чи не протягнеш ти менi зараз поверх них руку, щоб я довго, довго тримав ii у своiй?
Вчора я знайшов нарештi могилу. Коли шукаеш ii несмiливо, то ii i справдi неможливо знайти, я ж не знав, що це могила твоiх родичiв по материнськiй лiнii, та й прочитати написи можна, тiльки якщо уважно до них нахилятися, – золото майже до решти пообсипалось. Я довго стояв там, могила гарна, така незламно кам’яна, щоправда, цiлком без квiтiв, але нащо ця купа квiтiв на могилах, я нiколи цього не мiг второпати. Кiлька строкатих гвоздик я поклав геть на краечку. На цвинтарi менi було краще, нiж у мiстi, i вiдчуття це довго зберiгалося, мiстом я довго ходив, як цвинтарем.
Енiчек – це твiй молодший брат?
Чи справдi ти здорова? На картцi з Ной Вальдегга ти на вигляд явно хвора, там це, звичайно, перебiльшено, але все-таки лише перебiльшено. Справжньоi твоеi свiтлини я так i не маю. На однiй стоiть аристократично витончена, тендiтна, охайна дiвчинка, яку вже геть скоро, за рiк-два, заберуть з монастирського пансiону (куточки губ, щоправда, трiшки поопускались, але це лише через витонченiсть i побожну лагiднiсть), а другу свiтлину хоч зараз на пропагандистський плакат: «Ось як нинi живуть у Вiднi». Мiж iншим, на цiй другiй свiтлинi ти знову жахливо нагадуеш менi мого загадкового першого друга; коли-небудь я тобi про нього розповiм.
А до Вiдня я не приiду, нi; зовнi для цього знадобилися б або вiдверта брехня (об’явитися на службi хворим), або два вихiдних днi поспiль. Але це ще тiльки зовнiшнi перешкоди, друже (це я говорю сам iз собою). Сташа так довго була в тебе у Вельславiнi? Я писав щодня, ти, ймовiрно, отримуватимеш листи ще.
Телеграма! Дякую, дякую, беру всi закиди назад; але то були i не докори зовсiм – та ж ласка, тiльки гладив я цього разу не долонею, а навiдворiть долонi, бо вона давно вже вся назаздростилася. – До мене знову заходив той молодий поет i графiк (але головним чином вiн музикант), вiн заходить постiйно, сьогоднi вiн принiс двi гравюри (на однiй Троцький, на iншiй – Благовiщення – як бачиш, його Свiт не вузький); щоб зробити приемне йому i собi, я швидко перекинув ниточку до тебе, сказавши, що пошлю iх своему друговi до Вiдня; правда, непередбаченим наслiдком було те, що я замiсть одного отримав по два примiрники кожноi гравюри (твоi я збережу тут – або ти хочеш отримати iх одразу?). Ну а потiм прийшла телеграма; поки я ii читав i читав, i не мiг начитатися, переповнений радiстю i вдячнiстю, вiн i далi любiсiнько базiкав (при цьому вiн зовсiм не мае намiру заважати, о нi, скажи я, що у мене е справи, i якби я сказав це голосно, щоб вiн отямився, то юнак обiрвав би себе на пiвсловi i втiк, анiтрохи не ображаючись). Сама по собi звiстка вельми важлива, але подробицi важитимуть ще бiльше. І перш за все: як це ти повинна «себе берегти», це ж неможливо; на мене, бiльшоi нiсенiтницi лiкар i сказати не мiг. Ах, погано це все; але, у всякому разi, – дякую тобi, дякую.
(Прага, 29 липня 1920 р.) Четвер, трохи пiзнiше
Отже, щоб не залишалося жодних сумнiвiв, Мiлено.
Можливо, нинiшнiй мiй стан i тепер iнший, що краще не бувае; можливо, я винiс би i ще бiльше щастя, i захищеностi, i повноти – хоча зовсiм у цьому не впевнений, тим бiльше тут, у Празi, – але, хай там як, загалом менi добре, i радiсно, i вiльно – абсолютно незаслужено добре, так добре, що навiть страшно стае, – i якщо такi умови хоч трохи протримаються без особливих зривiв, якщо я щодня отримуватиму вiд тебе бодай слово i вiдчуватиму по ньому, що ти не вкрай замучена, то, можливо, вже цього буде достатньо, не муч себе бiльше; а фiзику я нiколи не розумiв (хiба що про «стовп полум’я» менi зрозумiло – це ж фiзика, так?), i vaha sv?ta[91 - Правильно: vаha sv?ta – «ваги свiту» (чес.).] я теж не розумiю, а вони мене, напевно, i того менше (та й що робити таким неймовiрно величезним вагам з моiми 55-ма кiлограмами в голому виглядi, вони iх просто не помiтять i тому напевно навiть не смикнуться), i я тут точно такий самий, яким був у Вiднi, i твоя рука спочивае в моiй, поки ти ii не вiднiмеш.
* * *
Вiрш Верфеля як портрет, який дивиться на кожного, зокрема й на мене, а головне, на лиходiя, який його на додачу ще й написав.
* * *
Твое зауваження з приводу вiдпустки я не зовсiм розумiю. Куди ти хотiла б поiхати?
(Прага, 30 липня 1920 р.) П’ятниця
Тобi неодмiнно треба знати, Мiлено, люблю я тебе, ти знову i знову ставиш менi це важке запитання, але як на нього вiдповiсти в листi (хай це навiть i останнiй недiльний лист)? Ось коли ми незабаром побачимося, я тобi напевно це скажу (якщо не вiдмовить голос).
Тiльки не пиши бiльше про поiздку до Вiдня; я не приiду, але кожною згадкою про це ти немов пiдносиш язичок полум’я до моеi оголеноi шкiри, полум’я вже перетворилося на маленьке багаття, воно не згасае, а горить рiвно, ба – навiть розгораеться. Ти не можеш цього захотiти.
Цих квiтiв, що ти отримала, менi дуже шкода. Через жаль я навiть не змiг розiбрати, що це за квiти. Тим-то вони тепер стоять у твоiй кiмнатi. Якби я i справдi був шафою, то серед бiлого дня взяв би i висунувся геть iз кiмнати. Так i стояв би в передпокоi – принаймнi доти, доки вони не зав’януть. Нi, це недобре. І все так далеко – хоча ручка твоiх дверей так само близько у мене перед очима, як оцей каламар.
Звичайно, у мене е твоя вчорашня, нi, позавчорашня телеграма, але квiти i тодi ще стояли живi. А чому вони тебе тiшать? Якщо це твоi «найулюбленiшi», тодi ти повинна радiти всiм узагалi подiбним квiтам на землi – чому ж саме цим? Але, можливо, це теж надто важке запитання, i вiдповiсти на нього можна тiльки усно. Так, але де ти? У Вiднi? А де це – Вiдень?
Не можу позбутися цих квiтiв. Кернтнерштрассе – ах, це вже щось примарне, сон, мрiя, примарилося нiчного дня, – а квiти реальнi, вони заповнили всю вазу (ти говориш: nаruc[92 - Обiйми (чес.).] – i притискаеш iх до грудей), доторкнутися до них не можна, адже це твоi «найулюбленiшi». Ну, почекайте, ось вийде Мiлена з кiмнати, я вас схоплю i викину у двiр.
Чому ти сумна? Що-небудь трапилося? І ти менi нiчого не кажеш? Нi, це неможливо.
Ти питаеш про Макса, але вiн же давно тобi вiдповiв, я, щоправда, не знаю що, але в недiлю вiн при менi опустив лист. А мiй недiльний лист ти отримала?
Учора був украй неспокiйний день, не болiсно неспокiйний, а просто неспокiйний, – можливо, наступного разу я про це розповiм. Головне – що у мене в кишенi була твоя телеграма: ходити з нею – це абсолютно особливе вiдчуття. Існуе особлива людська доброта, про яку люди не пiдозрюють. Наприклад, йдеш у напрямку до Чехового моста[93 - Один iз найкоротших мостiв Праги, i единий, зроблений у стилi модерн. Перетинае Влтаву, з’еднуючи набережну Дворжака з набережною Едуарда Бенеша. Названий на честь чеського письменника i мандрiвника XIX столiття Сватоплука Чеха. За час iснування мiст двiчi перейменовували: з 1908-го по 1940 р. це був мiст Сватоплука Чеха (Svatopluk Cech); у 1940 р. нiмцi перейменували його в мiст Менделя (Johann Gregor Mendel); пiсля iх вигнання мосту повернули назву, але в дещо iншому виглядi – Чехув мiст (Cechuv most).], витягаеш по дорозi телеграму i читаеш (слова ii завжди новина; прочитаеш iх, увiбравши в себе – папiр порожнiй, але як тiльки застромиш аркуш у кишеню, вiн знову миттю заповнюеться словами). Тут ти озираешся i побачиш сердитi мiни, в них не заздрiсть, нi, але все-таки на цих обличчях написано: «Як? Саме тобi прийшла ця телеграма? Про це треба термiново повiдомити нагору. Хай хоча б негайно будуть посланi до Вiдня квiти (оберемок). У кожному разi, ми цю справу з телеграмою так не залишимо». Але де там, куди не глянь, усе спокiйно, рибалки i далi надять рибу, роззяви i далi на них витрiщаються, дiти грають у футбол, жебрак бiля входу на мiст збирае крейцери[94 - Це навряд чи. З 25 лютого 1919 року в обiгу була вже чехословацька крона.]. Звичайно, якщо придивитися уважнiше, в усьому цьому е якась нервовiсть, люди змушують себе робити те, що вони робили й до цього, щоб не виказати своiх думок. Але саме те, що вони себе змушують, дуже зворушливо з iх боку, – нiби звiдусiль чуеться голос: «Усе так i е, телеграма належить тобi, ми згоднi, ми не збираемося з’ясовувати, чи мав ти право ii отримати, ми закриваемо на це очi, можеш собi ii залишити». І коли я за хвилину витягаю ii знову, спочатку виникае побоювання, що вони-таки розгнiваються, – мовляв, чого це я принаймнi не знiтився i не сховався, – але нi, вони не сердяться, як були, так i е.
* * *
Увечерi я знову розмовляв з одним палестинським евреем, пояснити це в листi неможливо (я маю на увазi важливiсть цiеi розмови для мене), – маленький, майже крихiтний, миршавий, бородатий, одноокий чоловiчок. Але вiн забрав у мене пiвночi – раз по раз згадувався. Наступного разу розповiм детальнiше.
* * *
Отже, паспорта у тебе немае i можливостi отримати його – теж?
(Прага, 31 липня 1920 р.) Субота
Я неуважний i сумний – загубив твою телеграму; вона, звичайно, не могла зовсiм загубитися, але вже одне те, що доводиться ii шукати, вибивае мене з колii. Мiж iншим, це все ти винна: якби вона не була така прекрасна, я б не крутив ii весь час у руках.
Лише одне мене втiшае – те, що ти написала про лiкаря. Тож кровотеча нiчого не означала; що ж, я ж так i припускав – у медицинi я битий собака. А що вiн говорить про пошкодження в легенях? Голодування i тягання валiз вiн напевно тобi не прописав. А з тим, щоб ти i надалi була добра до мене, вiн погодився? Або про мене взагалi не було мови? Так, але як я можу тодi всiм цим задовольнитися, якщо лiкар не виявив анi найменшого мого слiду? Або виявлене ним пошкодження в легенях – це мiй дефект?
Так справдi немае нiчого серйозного? І едине, що йому спало на думку, – це вiдiслати тебе на мiсяць у село? Не так вже й багато.
Але проти самоi поiздки в село я нiчого не маю – в усякому разi не набагато бiльше, нiж проти життя у Вiднi. Їдь, будь ласка, iдь. Колись ти писала про надii, якi покладаеш на таку поiздку; для мене цього достатньо, щоб бажати ii.
Тепер – ще раз – про мiй приiзд до Вiдня. Коли ти пишеш про це серйозно, це найгiрше – тодi грунт тут справдi починае гойдатися, i я з трепетом чекаю, коли вiн мене викине. Не викидае. Про зовнiшню перешкоду (про внутрiшнi не кажу: хоч вони i сильнiшi, вони б мене не втримали, не тому що я сам сильний, а тому що занадто слабкий, щоб дозволити iм утримати себе) я вже писав, для цiеi поiздки менi довелося б вдатися до брехнi, а брехнi я боюся, не як чесна людина, а як учень. Крiм того, е у мене таке вiдчуття – принаймнi передчуття, – що одного разу менi, чи заради себе самого, чи заради тебе, неодмiнно, неминуче доведеться iхати до Вiдня, а вдруге я не зможу збрехати навiть i як гультяй – учень. Ця можливiсть майбутньоi брехнi – мiй резерв, ним я живу, так само як i твоею обiцянкою в потребi вiдразу ж приiхати. Тому-то я i не приiду зараз; замiсть реальностi цих двох днiв (будь ласка, не змальовуй iх, Мiлено, це майже катування для мене – ще не злиднi, але безмежна жага) – замiсть реальностi цих двох днiв я маю iхню невпинну можливiсть.
А квiти? Вони, звичайно, вже зiв’яли? З тобою бувало коли-небудь, щоб квiти потрапляли «не в те горло», як менi цi? Жахливо неприемне вiдчуття.
У твою суперечку з Максом я не втручаюся. Тримаюся осторонь, визнаю кожному рацiю i почуваюся нiби в схованцi. Ти, безперечно, маеш слушнiсть у всiх своiх мiркуваннях, але тепер спробуй встати на його мiсце. У тебе е батькiвщина, i ти можеш ii знехтувати (можливо, це i найкраще, що можна з нею зробити, – особливо якщо врахувати, що те, що в нiй можна знехтувати, зневажити все одно неможливо). А у нього батькiвщини немае i тому нехтувати йому нема чого, i вiн увесь час мае думати про те, як би ii знайти i побудувати, – весь час: чи знiмае вiн капелюх iз цвяха, чи лежить на сонцi в басейнi або пише книгу, яку ти перекладатимеш (тут вiн, напевно, ще найменш напружений – але ж ти, бiдолашна, кохана моя, яку роботу ти завдала собi на плечi з почуття провини, я бачу, як ти горбатiеш над цiею роботою, шия гола, я стою за тобою, а ти i не скажеш, – будь ласка, не лякайся, якщо вiдчуеш дотик моiх губ, бо це не поцiлунок, то лише безпорадне мое кохання), – ех, Макс, вiн увесь час повинен про це думати, навiть коли пише тобi.
І ось що дивно: в цiлому справедливо проти нього боронячись, у деталях ти йому пiддаешся. Вiн явно писав тобi про мое життя з батьками i про Давос. Усе це не так. Звичайно, жити разом з батьками – це дуже погано, причому погано тут не тiльки проживання плiч-о-плiч, але й цiле життя, саме занурення в це коло доброти i любовi (ах так, не знаеш ти мого листа до батька), борсання мухи на клейкiй стрiчцi, – але, мiж iншим, у цьому е i своi очевиднi переваги, один бореться пiд Марафоном, iнший за обiднiм столом, бог вiйни i богиня перемоги панують усюди. До того ж просто так, механiчно взяти i переселитися – який у цьому сенс, особливо якщо й далi обiдати вдома, що зараз для мене, звичайно ж, найкраще. А про Давос поговоримо наступного разу. Якщо я i хотiв би, щоб Давос чимось менi прислужився, то, вiд’iжджаючи, не проти був би дiстати поцiлунок.
(Прага, 31 липня 1920 р.) Субота, трохи пiзнiше
Як не крути твiй сьогоднiшнiй лист, такий милий, такий вiдданий, який принiс менi стiльки радостi i щастя, – це таки «лист рятувальника». Мiлена серед рятувальникiв! (Якби я був серед них, чи була б вона тодi вже зi мною? Нi, якраз тодi, напевно, нi.) Мiлена помiж рятувальникiв – вона, на самiй собi досв?дчивши це, переконуе знову i знову, що врятувати iншу людину можна тiльки самим фактом свого буття, i нiчим iншим. І ось вона, яка врятувала мене вже одним тим, що вона е, намагаеться тепер заднiм числом зробити те ж саме iншими, такими куди жалюгiднiшими засобами. Коли людина рятуе потопельника, це, звичайно, подвиг, але коли вона потiм даруе врятованому ще й абонемент на уроки плавання – це навiщо? Навiщо рятiвнику полегшувати собi завдання, навiщо вiн вiдмовляеться i надалi рятувати iншого тiльки самим фактом свого буття, своеi постiйноi готовностi врятувати, нащо вiн перекладае цей обов’язок на плечi тренерiв та власникiв давоських готелiв? А крiм усього iншого, я важу цiлих п’ятдесят п’ять кiлограмiв i сорок грамiв! І куди я полечу, якщо ми одне з одним тримаемося за руки? А якщо ми полетимо обое, тодi навiщо все це? І крiм того – ось, власне кажучи, суть усiх моiх попереднiх розумувань, – я нiколи бiльше не поiду вiд тебе в таку далечiнь. Я ж щойно вибрався з тяжкого ув’язнення Мерано.
Субота, увечерi
Усе це було написано, я хотiв сьогоднi ще дещо написати, але тепер це не мае значення. Я повернувся додому, побачив у темрявi невiдомий лист на столi, переглянув його, мене кiлька разiв кликали вечеряти, я щось iв, а воно, на жаль, не хотiло зникати з тарiлки нiяким iншим шляхом – ковтай його, та й годi, – потiм прочитав лист грунтовно, повiльно, квапливо, несамовито, тремтячи вiд щастя, якоiсь митi здивувавшись – неможливо повiрити у щось, але воно тут, перед тобою, ти все-таки не вiриш, але раптом знiчуешся, змиряешся i розумiеш: ось i вiра, – а в кiнцi розпачуеш, розпачуеш, розпачуеш, аж серце колотиться. «Приiхати не можу» – це я знав уже з першого рядка i до останнього, хоча в промiжку стiльки раз побував у Вiднi, – так у довгу нiч, коли сну хоч би тобi тiнь, людина з десяток разiв бачить сни, що тривають з пiвхвилини кожен. Потiм я сходив на пошту, послав тобi телеграму, трохи заспокоiвся i ось сиджу над цим листом. Сиджу i мучуся жалюгiдним обов’язком доводити тобi, що приiхати я не можу. Правда, ти пишеш, що я людина не слабка, тож, можливо, менi це вдасться, але важливiше, щоб менi вдалося витримати наступнi тижнi, з яких кожен уже зараз невiдступно i глузливо дивиться на мене, нiби запитуе: «Ти, отже, справдi не поiхав до Вiдня? Отримав такий лист – i не поiхав? Не поiхав? Справдi не поiхав?» Я не розумiю музики, але цю музику, на жаль, я розумiю краще за всiх музикантiв. Я не мiг поiхати, бо не можу брехати на службi. Себто я можу брехати i на службi, але тiльки з двох причин – зi страху (це, отже, чисто службова справа, вона з цiеi сфери, тут я брешу без будь-якоi пiдготовки, навмання, натхненно) або в разi крайньоi потреби (то тобто коли «Ельза» справдi захворiе, – Ельза, Ельза, не ти, Мiлено, ти не можеш захворiти, ось це була б уже крайня потреба, про неi я i думати не хочу), – отже, в разi потреби я збрешу, оком не моргнувши, тут не потрiбнi жоднi телеграми, над бiдою вже не владне нiяке бюро, тут я поiду з дозволу або без нього. Але у всiх випадках, коли в числi причин для брехнi найголовнiшим буде щастя, потреба i щастя, я не зможу збрехати, не зможу – точно так само, як не зможу пiдняти двадцятикiлограмову гирю. Якби я прийшов з телеграмою про Ельзу до директора, вона напевно випала б у мене з рук, а коли випала б, я напевно на неi, на цю брехню, наступив би, а коли наступив, напевно зараз же вибiг з директорського кабiнету, нi про що не попросивши. Ти зрозумiй, Мiлено, бюро ж не просто дурний заклад (вiн, звичайно, i нерозумний теж, дуростi в ньому хоч вiдбавляй, але не про це зараз мова, до того ж воно бiльше фантастичне, нiж нерозумне) – воно ще й все мое колишне i нинiшне життя, я можу, звичайно, вiд нього вiдкинутись, i це, можливо, було б зовсiм непогано, але поки це все-таки мое життя, я можу розпоряджатися ним безладно – працювати абияк (що я i роблю), без кiнця ухилятися (що я i роблю), при всьому при цьому гнути кирпу (що я i роблю), спокiйно приймати як належне найдоброзичливiше ставлення до себе, яке тiльки можливе в бюро, – але раптом збрехати, для того щоб зiрватися з мiсця i, як вiльна людина (це я, звичайнiсiнький найманий службовець!), поiхати туди, куди мене жене «всього лише» елементарне серцебиття, – нi, так брехати я не можу. Але що я хотiв тобi написати, ще перш нiж отримаю твiй лист, – це ось що: я на цьому ж тижнi виправляю собi новий паспорт або, в усякому разi, зроблю лад у старому, щоб приiхати по змозi без зволiкання, коли буде необхiдно.
* * *
Перечитав усе i зрозумiв, що зовсiм не те хотiв сказати i що, отже, нiякий я не «сильний», якщо не зумiв сказати як треба. Додам ще одне: напевно, я здатен там збрехати ще меншою мiрою, нiж змогла б людина, яка вважае (а така бiльшiсть чиновникiв), що всi до неi несправедливi, що вона надсаджуеться на роботi (якби я так думав про себе, це був би вже майже швидкий потяг на Вiдень!), що бюро являе собою якусь зле керовану машину (вiн би робив це багато краще), що в цiй машинi вiн, через цю безглуздiсть управлiння, працюе не на своему мiсцi: вiн, за його здiбностями, най-най-чiльнiше колесо, а мусить працювати най-най-меншим колiщатком i т. д.; а для мене бюро – як це було i зi школою, гiмназiею, унiверситетом, сiм’ею, з усiм взагалi – жива людина, яка, де б я не був, дивиться на мене невинними очима, людина, з якою я якимось незрозумiлим менi чином пов’язаний, хоча вона менi бiльш чужа, нiж тi люди, що iдуть зараз, я чую, на автомобiлях Рингом. Чужа вона менi до божевiлля, але саме тому i треба бути особливо до неi уважним, адже я майже не приховую своеi чужостi, але хiба така невиннiсть здатна ii взагалi розпiзнати, – тому-то я i не можу збрехати; нi, я не «сильний», i писати не можу, i нiчого не можу. А ти, Мiлено, ще й одвертаешся вiд мене, не надовго, я знаю, але, бач, довго людина i не витримае, якщо серце не б’еться, а як же йому битися, якщо ти вiдвернулася?
Якщо б ти змогла послати менi телеграму пiсля цього листа! Це лише вигук, не прохання. Тiльки якщо зможеш зробити це вiльно – а ти зробиш. Тiльки тодi – ти бачиш, я навiть не пiдкреслюю цi слова.
Я забув ще третю умову, яка змогла б полегшити менi брехню: якщо б ти була поруч зi мною.
Але тодi це була б i найбезневиннiша брехня на свiтi – тодi-бо в директорськiй кiмнатi не було б нiкого, крiм тебе.
(Прага, 1 серпня 1920 р.) Недiля
Не знаю поки, що ти скажеш щодо вечiрнього суботнього листа, i ще довго не знатиму, як би там не було, сиджу зараз у бюро, недiльний чергування (теж дивне заняття, сидиш, i всi iншi пiд час таких чергувань працюють, зрозумiло, менше, нiж звичайно, я – рiвно стiльки ж), похмуро, то дощ накрапае, то хмарне свiтло заважае писати – словом, усе сумно i прикро, iнакше не скажеш. Ти ось пишеш, що в менi е радiсть життя, але сьогоднi ii майже немае; та й звiдки б iй узятися – що дасть ii, нинiшня нiч, нинiшнiй день? У глибинi душi вона, попри все, е (приходь час вiд часу, добре слово), а ось на поверхнi ii обмаль. Я i сам собi таким не подобаюся, сиджу тут перед дверима дирекцii, директора немае, але я б не здивувався, якщо б вiн раптом вийшов i сказав: «Менi ви теж не подобаетеся, тому я вас звiльняю». – «Спасибi, – скажу я, – менi це дуже до речi, бо треба термiново з’iздити до Вiдня». – «Так, – скаже вiн, – тепер ви менi знову подобаетеся, i я вас не звiльнятиму». – «Ах, – скажу я, – значить, знову не можна поiхати». – «Чому? – скаже вiн. – Ви менi знову не подобаетеся, i я вас звiльняю». І так до нескiнченностi.
