всього кiлька слiв, завтра напевно напишу Вам знову; сьогоднi ж я пишу тiльки заради себе, тiльки для того, щоб бодай щось зробити для себе, тiльки щоб трохи вiдсунути враження вiд Вашого листа, iнакше вiн переслiдуватиме мене день i нiч. Ви дуже дивна, панi Мiлено, живете там, у Вiднi, страждаете вiд того i того i, крiм того, ще знаходите час дивуватися, що iншим, менi, наприклад, живеться не з медом i що якусь нiч я сплю гiрше, нiж попередню. У трьох тутешнiх моiх приятельок (трьох сестричок, найстаршiй – п’ять рокiв) бачення розумнiше, за будь-якоi зручноi i незручноi нагоди, бiля рiчки чи нi, вони силкувалися спихнути мене в воду, i зовсiм не тому, що я якось iх скривдив, аж нiяк. Коли дорослi загрожують дiтям такими речами, то це, зрозумiло, жарт i любов i означае приблизно таке: скажемо задля смiху що-небудь ну геть, абсолютно неможливе. Але дiти беруть усе серйозно, i неможливе для них не iснуе, десять невдалих спроб зiпхнути тебе в воду не переконають iх, що i одинадцята закiнчиться невдачею, бо вони не пам’ятають, що колись десять разiв вони вхопили шилом патоки. Якщо наповнити дитячi слова i намiри знанням дорослих, стае моторошно. Коли така собi чотирирiчна дiвчинка, яка немовби i створена лише для того, щоб ii цiлували i мнули, а до того ж сильна, як ведмежа, i ще по-дитячому опецькувата, йде на тебе в атаку, а двi сестрички допомагають iй злiва i справа, i за спиною у тебе вже бильця, а щирий татусь цiеi трiйцi i м’яка красива товстуля-мати (в колисцi у неi четвертий) з посмiшкою здалеку спостерiгають за тим, що вiдбуваеться, i геть не квапляться тобi допомогти, – ти майже на краю загибелi, i годi описати, яким чином усе ж вдаеться врятуватися. Розумнi або прозорливi дiти намагалися скинути мене в воду просто так, можливо, тому, що вважали мене зайвим, непотрiбним, але ж вони не знали нi Ваших листiв, анi моiх вiдповiдей.
Нехай Вас не лякають «добрi намiри» останнього листа. У мене був – тут це часто трапляеться – перiод цiлковитого безсоння, я записав цю iсторiю, про яку часто розмiрковував у зв’язку з Вами, але, коли закiнчив, скронi i праворуч, i лiворуч так зчавило, що я вже не розумiв до пуття, нащо ii розповiдав, до того ж заважала i безформна брила всього того, що я хотiв сказати Вам на балконi, в гойдалцi, тому менi нiчого i не залишалося, крiм як послатися на основне вiдчуття, та я i тепер ще не можу iнакше.
У Вас е все, що я опублiкував, крiм останньоi книжки «Сiльський лiкар», збiрки невеликих оповiдань, яку Вам надiшле Вольф, у всякому разi тиждень тому я просив його про це в листi. У пресi немае нiчого, i не пригадаю, щоб щось могло вийти. Хоч як Ви вчинили би з цими книгами i перекладами, все буде правильно, шкода, що вони не такi менi дорогi, щоб передача iх в Вашi руки по-справжньому висловила ту довiру, яку я до Вас маю. Зате я дуже радий, що за допомогою декiлькох зауважень з приводу «Паровичника», про якi Ви просите, справдi можу принести маленьку жертву; це буде передвiстя тiеi пекельноi кари, яка полягае в тому, що необхiдно ще раз перевiрити свое життя поглядом пiзнання, причому найгiрше тут не перегляд явних переступiв, а саме тих, якi колись вважав спасенними.
Хоч би там що, а писати-таки добре i корисно, менi тепер спокiйнiше, нiж було двi години тому з Вашим листом на балконi, в гойдалцi. Я лежав там, а за крок вiд мене горiзнач упав якийсь жук, комашка вiдчайдушно намагалася пiдвестись i не могла, я б охоче допомiг жуковi, адже це було геть легко: зробити крок i трохи його пiдштовхнути – чим не дiева допомога, але я забув про нього, читаючи Ваш лист, я не мiг встати, лише якась ящiрка знову привернула мою увагу до життя навколо, шлях ящiрки лежав якраз через кузьку, яка вже зовсiм затихла, – значить, сказав я собi, це була не дрiбна невдача, а сутичка зi смертю, рiдкiсне видовище природноi смертi живоi тварини; та, коли ящiрка уджигнула через жука, вона ненароком поставила його на ноги, вiн, щоправда, ще хвилину-другу не ворушився, але потiм любiсiнько побiг угору по стiнi. Якимось чином це, мабуть, дещо мене осмiлило, я встав, випив молока i написав Вам.
Ваш Франц К.
Отже, коментарi:
Колонка I, рядок 2 arm («рука») мае тут також значення: «bedauernswert» («бiдолашний»), але без особливого емоцiйного наголосу, симпатичного спiвчуття, що його Карл вiдчувае до своiх батькiв, можливо, uboz?[8 - Жалюгiдний (калiч. чес.).], I 9 «вiтри» трохи розкiшнiшi, але, ймовiрно, тут немае виходу; I 17 z dobrе nаlady a ponevad byl siln? chlapec[9 - «З гарного настрою i тому, що був сильним хлопцем» (калiч. чес.).] геть викреслено.
Нi, листа пошлю краще сьогоднi, а завтра вiдправлю Вам своi зауваження, до речi, iх дуже небагато, на бiльшостi сторiнок iх узагалi нема, наче сама собою зрозумiла правдивiсть переказу знову i знову – коли я змiчаю, що це зовсiм не само собою зрозумiло, – дивуе мене, майже жодноi похибки, та й те через дрiбницi, завжди мiцне i рiшуче розумiння. Я ось тiльки не знаю, чи не поремствують на Вас чехи за цю вiрнiсть, яка менi в перекладi особливо мила (зовсiм не в iм’я розповiдi, але в iм’я мене самого); мое чеське вiдчуття мови, а воно у мене теж е, повнiстю задоволене, але вкрай упереджене. Принаймнi, якщо хтось Вам це закине, постарайтеся врiвноважити образу моею вдячнiстю.
(Меран, травень 1920 р.)
Дорога панi Мiлено,
(так, звернення це вже набридло, але в нашому ненадiйному свiтi воно – один iз тих поручнiв, за якi можуть вхопитися хворi, i якщо хапатися за поручень набридло, – це все одно ще не ознака одужання) я нiколи не жив серед нiмецького народу, нiмецька мова менi рiдна по матерi i тому для мене природна, проте чеська менi куди милiша, тим-то Ваш лист нiби розривае туманнi завiси, я бачу Вас яснiше, рухи тiла, рук, такi швидкi, такi рiшучi, це майже зустрiч, – правда, коли я потiм хочу звести очi, щоб побачити Ваше обличчя, то лист мiй – оце пригода! – спалахуе полум’ям, i я нiчого не бачу, тiльки полум’я.
Так можна спокуситися й повiрити в виведений Вами закон Вашого iснування. Те, що Ви не хочете, щоб Вас шкодували через цей, нiбито навислий над Вами закон, цiлком зрозумiло, бо незнання закону е не що iнше, як високодумство i пересада (ja jsem ten kter? plat?[10 - Я той, до кого це стосуеться (чес.).]); правда, приклади прояву цього закону, Вами наведенi, обговоренню не пiдлягають, тут залишаеться тiльки мовчки поцiлувати Вам руку. Що ж до мене, я, звичайно, вiрю у цей Ваш закон, я не вiрю тiльки, що вiн так уже й неприховано жорстоко i навiки поклав свiй знак на Ваше життя; хоч вiн i одкровення, але одкровення в дорозi, а шлях нескiнченний.
Однак незалежно вiд цього для людського земного обмеженого розуму жахливо уявляти Вас у тiй розпеченiй печi, в якiй Ви живете. Я спробую говорити тiльки про себе. Якщо розглядати все як якусь натяму шкiльного завдання, то у Вас щодо мене були три можливостi. Ви могли б, наприклад, нiчого не розповiдати менi про себе, але тодi ви позбавили б мене щастя знати Вас i – що ще важливiше – щастя перевiряти на цьому себе саму. Тож Вам не можна було критися передi мною. Ви могли б, далi, про щось промовчати, багато прикрасити – i тепер iще можете, – але я б за нинiшнього стану речей це вiдчув, хоч i нiчого не сказав би, i менi було б лише вдвiчi боляче. Значить, i цього Вам не можна робити. Залишаеться тiльки третя можливiсть: намагатися по змозi врятувати саму себе. І боязка надiя на таку можливiсть прослизае-таки у Ваших листах. Я часто-густо тепер читаю в них про спокiй i твердiсть, нерiдко, щоправда, доводиться досi читати i про iнше – а то навiть i про «reeln? hr?za»[11 - «Справжнiй жах» (чес.).].
Того, що Ви повiдомляете про свое здоров’я (у мене воно гарне, тiльки сплю я в цьому гiрському повiтрi погано), менi недостатньо. Дiагноз лiкаря я не вважаю надто вже сприятливим – точнiше кажучи, вiн нi те нi се, i лише вiд Вашоi поведiнки залежить, як його витлумачити. Звичайно, всi лiкарi – бовдури; втiм, вони, напевно, i не дурнiшi за iнших, але iхнi амбiцii смiшнi; хай там як, треба взяти до уваги, що варто нам тiльки з ними зв’язатись, як вони дедалi вiдбiгають розуму; але те, що лiкар вiд Вас поки вимагае, не назвеш нi дуже дурним, анi неможливим. Неможливо лише, щоб Ви серйозно захворiли, i так воно i мае залишитися неможливим. У чому змiнилося Ваше життя пiсля розмови з лiкарем – ось найголовнiше питання.
А тепер кiлька другорядних питань – Ви дозволите? – Чому i вiдколи Ви сидите без грошей? Чи пiдтримуете стосунки з родичами? (Я так думаю, бо якось ви дали менi адресу, з якоi ви регулярно отримували пакунки, це скiнчилося?) Чому Ви ранiше, як Ви пишете, спiлкувалися в Вiднi з багатьма людьми, а тепер нi з ким?
Своi фейлетони Ви не хочете менi надiслати; отже, не вiрите, що я зможу правильно i доречно вписати цi фейлетони в той образ, який я собi про Вас склав. Гаразд, тодi я буду з цього погляду на Вас сердитий, що, втiм, не бiда, адже для збереження рiвноваги навiть краще, якщо в одному куточку мого серця для Вас буде приготовлено дрiбку сердитостi.
Ваш Франц К.
(Меран, 29 травня 1920 р.)
Дорога панi Мiлено,
день такий короткий, проведено його з Вами з деякими незначними дрiбницями, i вiн уже добiг кiнця. Залишаеться хiба що трохи часу, щоб написати справжнiй Мiленi, позаяк ще справжнiший цiлий день вона пробула тут, у кiмнатi, на балконi, в хмарах.
Звiдки йде свiжiсть, настрiй, безтурботнiсть Вашого останнього листа? Щось змiнилося? Або я помиляюсь i цьому сприяють буденнi речi? Або Ви так добре владаете собою, а заразом i всiм цим? У чому ж тут рiч?
Починаеться Ваш лист прямо як судовий документ, я серйозно так вважаю. І Ви мае слушнiсть, дорiкаючи: «ci ne tak docela pravdu»[12 - «Або не зовсiм правильно» (чес.).], так само як Ви, по сутi, мали рацiю щодо «dobre mineno»[13 - «Доброi думки» (чес.).]. Адже це само собою зрозумiло. Коли б я був стривожений так сильно i безперервно, як написав, то не витримав би у гойдалцi i жоднi перешкоди не завадили б менi вже за день з’явитися у Вашiй кiмнатi. Це едина перевiрка на правдивiсть, все iнше – розмови, зокрема й ось це. Або апеляцii до основоположного вiдчуття, але воно мовчить i сидить склавши руки.
Як же виходить, що всi цi смiшнi люди, тi, кого Ви описуете (з любов’ю i тому чудово), потiм той, хто ставить питання, i багато iнших, Вам iще не набридли? Ви ж повиннi скласти вирок, адже врештi-решт вирок складае саме жiнка. (Легенда про Парiса дещо напускае туману, а й Парiс судить лише про те, вирок якоi iз богинь найвагомiший.) Рiч-то, загалом, не в смiховинних дрiбницях, можливо, смiховинне в них миттеве, а ставши частиною цiлого, вони потiм стануть серйознi i хорошi, – чи не ця надiя утримуе Вас при тих людях? Хто може сказати, що йому вiдомi таемнi думки судii, але менi здаеться, що Ви прощаете смiховиннi дрiбницi як такi, розумiете iх, любите i Вашою любов’ю ушляхетнюете. А тим часом цi смiховиннi дрiбницi суть не що iнше, як зигзаги собачоi бiганини, тодi як господар прямуе навпростець, ну не напролом звичайно, а якраз там, де проходить дорога. Однак у Вашiй любовi, напевно, все одно е сенс, я в цьому абсолютно впевнений (просто я не можу не питати i не вважати це дивним), i, тiльки щоб пiдтвердити таку можливiсть, менi пригадуються слова одного з колег по роботi. Кiлька рокiв тому я часто плавав в човнику «душогубцi» (manas[14 - Легкий човен (чес.).]) по Влтавi, пiднiмався на веслах угору рiчкою, а потiм, розтягнувшись на весь зрiст на днi, плив iз примхи хвиль пiд мостами. Через мою худорбу згори, з мосту, видовище явно було вельми смiшне. Так ось, той товариш по службi, який одного разу побачив мене з моста, так пiдсумував свое враження, перше досить пiдкресливши комiзм ситуацii: картина – як перед початком Страшного суду, коли вiкна вже повiдкриванi, але мертвi ще не повоскресали.
Зробив невелику прогулянку (не ту велику, про яку згадував i яка так i не вiдбулася) i майже три днi через (зовсiм не неприемну) втому майже нiчого не мiг робити, навiть писати, тiльки читав, лист, статтi, i не по одному разу, вважаючи, що така проза iснуе, зрозумiло, не заради себе самоi, а править за своерiдний дороговказ на шляху до людини, на шляху, яким iдеш дедалi щасливiший, поки в мить прозрiння не усвiдомлюеш, що нiтрохи не просуваешся вперед, просто й далi блукаеш у власному лабiринтi, тiльки у ще бiльшому, нiж зазвичай, хвилюваннi i сум’яттi. Але хай там як, написала це не яка-небудь пересiчна авторка. Пiсля цього я маю до Ваших писань майже стiльки ж довiри, як i до Вас самоi. Чеською мовою (за мiзерних моiх знань) менi вiдомий лише один зразок словесноi музики – музика Божени Немцовоi[15 - Божена Немцова (уродж. – Барбора Панклова; 1820–1862) – славетна чеська письменниця.], i ось нова музика, але рiднить ii з першою рiшучiсть, пристрасть, витонченiсть i перш за все прозорливiсть розуму. Це зродили останнi роки? Ранiше Ви теж писали? Звичайно, Ви можете сказати, що я до смiшного упереджений, i Ви маете рацiю, я безумовно упереджений, але лише через те, що я не просто вперше знайшов у цих (до речi, нерiвних, подекуди позначених поганим впливом газети) нотатках, але знайшов знову. Неповноцiннiсть мого судження Ви, однак, можете помiтити вiдразу по тому, що я, зведений двома пасажами, вважаю Вашою i порiзану статтю про моду. Я б iз великим задоволенням залишив цi витинки в себе, щоб принаймнi показати iх своiй сестрi, але, що вони потрiбнi Вам негайно, то докладаю iх до листа, до того ж по краях я бачу пiдрахунки. Вашого чоловiка я все ж оцiнював iнакше. У колi завсiдникiв кав’ярнi вiн здавався менi найпоступливiшим, найтямковитiшим, найспокiйнiшим, чи не перебiльшено по-батькiвському турботливим, утiм, i закритим, але не до такоi мiри, щоб це усунуло вищеозначенi риси. Я завжди ставився до нього з повагою, а познайомитися з ним ближче не мав нi нагоди, нi здатностi, але друзi, надто ж Макс Брод, були про нього високоi думки, i, думаючи про нього, я постiйно про це пам’ятав. Свого часу менi особливо подобалося його дивацтво: у будь-якiй кав’ярнi йому по кiлька разiв за вечiр телефонували. Схоже, хтось, замiсть спати, сидiв бiля апарата, дрiмав, поклавши голову на спинку фотеля, i час вiд часу в панiцi прокидався, щоб зателефонувати. Менi так зрозумiлий цей стан, що, напевно, я тiльки тому про це i пишу. Поза цим я визнаю рацiю Сташi[16 - Мова про Сташу Їловську (1898–1955), перекладачку i близьку подругу Єсенськоi.]; у всьому, менi недосяжному, я визнаю рацiю, тiльки коли нiхто не стежить, я крадькома визнаю бiльшу рацiю Сташi.
Ваш Франц К.
Як ви думаете? Чи вдасться менi ще до недiлi отримати лист? Можливiсть е ж. Але ця пристрасть до листiв просто безглузда. Хiба мало одного листа, однiеi звiсточки? Звичайно досить, i все ж вiдкидаешся на спинку гойдалки, i п’еш цi листи, i знаеш тiльки, що так би i пив iх безпересталь. Пояснiть це, Мiлено, вчителько!
(Меран, 30 травня 1920 р.)
Як iдуть справи з Вашим знанням людей, Мiлено?
Інодi я вже починаю в ньому сумнiватися, наприклад коли Ви пишете про Верфеля; у Ваших рядках звучить i любов (i, може, тiльки любов), але любов не зовсiм розумiють; якщо, однак, забути про все, що собою являе Верфель як чоловiк, i закидати йому огряднiсть (до речi, i цей докiр я вважаю несправедливим, – як на мене, Верфель з кожним роком гарнiшае i милiшае, щоправда, ми бачимося лише мигцем), хiба не вiдомо Вам, що тiльки товстуни i заслуговують на довiру? Тiльки в цих грубезних посудинах усе доварюеться до готовостi, тiльки цi капiталiсти повiтряного простору убезпеченi вiд турбот i божевiлля, наскiльки це взагалi можливо для людини, вони можуть спокiйно займатися своiм дiлом, i лише вiд них одних, як хтось одного разу сказав, е пуття на землi як вiд ii справжнiх громадян, бо на пiвночi вони зiгрiвають, а на пiвднi дають тiнь. (Можна, звичайно, сказати i навпаки, але тодi це буде неправда.) (слiв iз 40 написано нечiтко)
Тепер про еврейство. Ви питаете мене, чи не еврей я; може, це просто жарт, а може, Ви хочете лише дiзнатися, чи не з тих я, бува, заляканих евреiв; але ж Ви пражанка i тому з цього погляду не можете бути такою ж наiвною, як, скажiмо, Матильда, дружина Гайне. До речi, чи знаете Ви цю iсторiю? Взагалi-то у мене знайшлося б що важливiше Вам розповiсти, та ще я напевно собi ж якось i нашкоджу – не самою iсторiею, а тим, що ii розповiдаю; але ж Вам цiкаво буде почути вiд мене для рiзноманiтностi що-небудь веселе. Майснер[17 - Мова про Альфреда Майснера (1822–1885), нiмецькомовного чеського письменника i поета, онука письменника Августа Готтлiба Майснера.], нiмецький поет з Богемii, не еврей, розповiдае цю iсторiю у своiх спогадах. Матильда завжди дратувала його своiми вихватками проти нiмцiв: i ехиднi вони, i зарозумiлi, i самовпевненi, i дрiб’язковi, i нав’язливi – коротше кажучи, нестерпний народ! Майснер одного разу не витримав i сказав: «Але ж ви зовсiм не знаете нiмцiв! Гайнрiх спiлкуеться тiльки з нiмецькими журналiстами, а вони тут у Парижi всi евреi». – «Ах, – каже Матильда, – всюди ви перебираете через край. Один-другий серед них, можливо, i знайдеться, наприклад, Зейферт…» – «Нi, – мовить Майснер, – вiн тут единий не еврей». – «Це ж як? – дивуеться Матильда. – Ось Ейтелес – вiн що, еврей?» (А це був могутнiй бiлявий здоровань.) – «Ще й який!» – вiдказуе Майснер. «А Бамбергер?» – «Вiн теж». – «А Амштайн?» – «І вiн». Так вони перебрали всiх знайомих. Зрештою, Матильда розлютилась i сказала: «Ви просто мене морочите. Скажiть iще насамкiнець, що Кон теж еврейське прiзвище, але ж Кон – зять Гайнрiха, а Гайнрiх – лютеранин». На це вже Майснеру було нiчого заперечити. – Хай там як, Ви, схоже, не боiтесь евреiв. Щодо нинiшнього i попереднього поколiння евреiв у наших мiстах це майже геройство, i – киньте жарти далеко! – якщо чисте юне створiння говорить своiм батькам: «Пустiть мене!» – i йде до еврея, це куди вагомiша подiя, нiж вихiд Орлеанськоi дiви зi свого села.
У такому разi Ви, звичайно, мае право картати евреiв за надмiрну заляканiсть, хоча такий закид свiдчить бiльше про теоретичне, нiж про практичне знання людей; теоретичне – тому що, по-перше, цей закид, судячи з Вашого ж, як i ранiше опису, анiтрохи не зачiпае Вашого чоловiка; по-друге, вiн, судячи з мого досвiду, такий, що не зачiпае i бiльшiсть евреiв; по-трете, вiн зачiпае лише окремi екземпляри, але вже iх вельми сильно, – наприклад, мене. Найдивовижнiше тут – що докiр несправедливий щодо бiльшостi. Здавалося б, загальне почуття невпевненостi у евреiв (тут i невпевненiсть внутрiшня, i невпевненiсть в оточеннi, серед громадян) мае робити бiльш нiж зрозумiлою iхню звичку вважати своiм лише те, що схоплено руками або зубами; тiльки мiцна хватка дае iм право на життя, адже варто було б iм одного разу щось прогавити, i воно до них вже нiколи не повернеться, а тихо-мирно попливе вiд них. З найнесподiванiших бокiв евреям загрожуе небезпека – чи, щоб бути точнiше, залишимо небезпеки i скажемо: «iм загрожують загрози». Ось один приклад, що стосуеться Вас, i лежить вiн на поверхнi. Щоправда, я, здаеться, обiцяв свого часу мовчати (тодi я ще ледь був знайомий з Вами), але без жодних докорiв сумлiння розповiм Вам про це, бо нiчого нового Ви не дiзнаетеся, зате оцiните любов своiх рiдних, а iмен та деталей я не наводитиму, я iх уже не пам’ятаю. Найменша моя сестра збиралася замiж за чеха, християнина, вiн одного разу обмовився однiй Вашiй родичцi про свiй намiр одружитися на еврейцi, а та сказала: «Зв’язуватися з евреями? Хай Бог милуе! Ось послухайте: наша Мiлена…» i т. iн.
Куди я мав намiр Вас з усiм цим вивести? Я трiшки заблукав, але це нiчого, бо, сподiваюся, Ви йшли зi мною i ми заблукали разом. До речi, що найпрекраснiше в Вашому перекладi – це його вiрнiсть (лайте мене за цю «вiрнiсть» скiльки завгодно, Ви все можете, але сваритися, напевно, вдаеться Вам найкраще, я хотiв би бути Вашим учнем i весь час робити помилки, тiльки щоб Ви весь час мене лаяли; сидиш за партою, ледь наважуешся звести очi, а Ви нахиляетеся над зошитом, i весь час миготить Ваш палець, тицяючи в помилки, – так же, так?), – отже, переклад «вiрний», i у мене таке вiдчуття, що я вiв Вас за руку похмурими, низькими, страшними, вiдразливими пiдземними ходами i переходами своеi iсторii, майже нескiнченними (тому i речення нескiнченнi, хiба Ви це не зрозумiли?), майже нескiнченно (Ви сказали, тiльки два мiсяцi?), а потiм по виходi, при свiтлi дня, як я сподiваюся, виявив у себе достатньо здорового глузду, щоб зникнути без слiду.
Це менi знак закiнчити на сьогоднi, вiдпустити на сьогоднi благословенну руку. Завтра я напишу знову i поясню, чому я – скiльки я можу за себе ручитися – не приiду до Вiдня, i я не заспокоюся, доки Ви не скажете: вiн мае рацiю.
Ваш Ф.
Будь ласка, пишiть адресу розбiрнiше; коли лист Ваш уже в конвертi, вiн уже майже моя власнiсть, i Вам треба поступувати з чужою власнiстю дбайливiше, з бiльшою вiдповiдальнiстю. Tak[18 - В оригiналi чеською.].
До речi, у мене теж таке враження, абсолютно несвiдоме, що один iз моiх листiв загубився. Острах перед евреями! Іншого треба боятися – що листи безпечно дiйдуть!
Зараз я скажу ще одну дурницю з цього ж приводу, вiрнiше, дурiсть полягае в тому, що я говорю те, що вважаю правильним, не беручи до уваги, що менi це шкодить. А на додачу ще й Мiлена мiркуе про острах, штовхае мене в груди або запитуе про те, що в чеськiй i за жестом, i за звучанням абсолютно однакове: jste zid?[19 - Ви – еврей? (Чес.)]. Хiба Ви не бачите, як у цьому «jste» кулак замахуеться, […одне слово нечiтке…] збираючи мускульну силу? А потiм у «zid» завдае радiсного, безпомилкового, спрямованого вперед удару? Так нерiдко чеська мова опосередковано впливае на нiмецьке вухо. Наприклад, Ви якось запитали, як це я примудряюся узалежнити свое перебування тут вiд письма, i негайно ж самi вiдповiли: «nechаpu»[20 - «Не розумiю» (чес.).]. [Дивне слово в чеськiй, а понад те у Вашiй мовi, таке суворе, байдуже, холодне, економне, а головне – схоже на Лускунчик, тричi на цьому словi щелепи клацають, точнiше сказати: перший склад намагаеться схопити горiх, другий склад вiдкривае рот ширше, тепер горiх цiлком туди входить, i, нарештi, третiй розколюе шкаралупу, чуете зуби? Особливо це рiшуче стуляння губ у кiнцi заказуе iншому будь-яке, протилежне пояснення, що часом дуже навiть непогано, наприклад, коли iнший такий балакучий, як я зараз. На що базiка знову-таки, виправдовуючись, каже: «Язик як на коворотi гуляе тiльки тодi, коли трiшки радiеш».]
До речi, листа вiд Вас нинi не було. А що я, власне, хотiв насамкiнець сказати, досi так i не сказав. Іншим разом. Менi дуже, дуже хочеться почути завтра що-небудь вiд Вас, адже останнi слова, якi я почув вiд Вас, перш нiж зачинилися дверi – усi зачинюванi дверi огиднi, – були жахливi.
Ваш Ф.
Цiлком можливо, що три склади означають також три рухи апостола на годиннику Праги[21 - Мова про знанi куранти на Старомiськiй площi, встановленi 1410 року. У XVII столiттi до оздоби Празьких курантiв додали рухомi фiгурки. Фiгурки апостолiв додано в ходi капiтального ремонту 1865–1866 рокiв.].
Прибуття, Поява, Сердите зникнення.
(Меран, 31 травня 1920 р.) Понедiлок
Отже, обiцяне вчора пояснення.
Я не хочу (Мiлено, допоможiть менi! Постарайтеся зрозумiти бiльше, нiж я говорю!), не хочу (але не подумайте тут, що я заiкаюся), не хочу приiздити до Вiдня, бо мiй слабкий дух не витримав би такоi напруги. Я хворий духом, а захворювання легень – лише наслiдок того, що духовна хвороба вийшла з берегiв. Я хворий так ось уже рокiв чотири-п’ять, з часу моiх двох заручин. (Усе нiяк не мiг пояснити собi безтурботно веселий тон Вашого останнього листа, тiльки потiм зрозумiв: я постiйно забуваю, що Ви ще такi молодi, Вам, напевно, i двадцяти п’яти ще немае, а може, лише двадцять три.
Менi тридцять сiм, майже тридцять вiсiм, я майже на цiле юне поколiння старший за Вас, майже сивий вiд старечих ночей i мiгренi.) Не розгортатиму перед Вами всю цю довгу iсторiю з ii воiстину густими нетрями подробиць, яких я i зараз боюся як дитина, тiльки без дитячого дару забуття. Загальним для всiх трьох заручин було те, що в усьому був винен я, винен безперечно, обох дiвчат я зробив нещасними, а саме (тут я говорю тiльки про першу, про другу не можу говорити, вона дуже вразлива, кожне слово, навiть найдобрiше, завдало б iй жахливоi образи, i я ii розумiю) – а саме лише тому, що я всупереч усiм ii старанням (а вона, варто було менi побажати, принесла б, напевно, себе в жертву) не мiг бути весь час веселим, спокiйним, рiшучим – у загальному, готовим до шлюбу, хоча я знову i знову, i з власноi волi, обiцяв iй це, хоча я часом вiдчайдушно бував закоханий у неi, хоча нiчого не було для мене бажанiшим, нiж шлюб як такий. Майже п’ять рокiв я безперервно ii (або, якщо завгодно, себе) лупцював; на щастя, вона виявилася непохитною – сумiш пруссацтва i еврейства, сумiш сильна, переможна. Я не був такий мiцний; правда, iй доводилося тiльки страждати, а я одночасно i завдавав удари, i страждав.
– Усе, бiльше писати не можу, пояснювати – теж, хоча я щойно взявся описувати духовну хворобу i збирався навести iншi причини, з яких не можу приiхати, – прийшла телеграма: «Вiдносно зустрiчi Карлсбадi прошу письмового повiдомлення». Зiзнаюся, коли я ii розкривав, вона зробила жахливе обличчя, хоча за нею стоiть найсамовiдданiше, найтихiше, найскромнiше створiння i хоча все, власне, бере початок у моiх власних намiрах. Зараз менi цього не пояснити, адже не можу ж я посилатися на опис хвороби. Ясно поки одне: в понедiлок я звiдси iду; часом я дивлюся на телеграму i не здолаю до пуття ii прочитати, в нiй немов присутнiй тайнопис, який стирае верхнi письмена i каже: iдь через Вiдень! – очевидний наказ, але без остраху наказiв. Я цього не зроблю, навiть на найпозверховiший погляд безглуздо – iхати не короткою дорогою через Мюнхен, а вдвiчi довшою через Лiнц, та ще й роблячи гак через Вiдень. Роблю пробу: горобець на балконi чекае, що я кину йому хлiб зi столу на балкон, натомiсть я кидаю хлiб бiля себе, в серединi кiмнати, на пiдлогу. Вiн лишаеться зовнi i бачить у напiвтемрявi свою улюблену iжу, яка неймовiрно його притягуе, вiн стрiпуеться, вiн уже скорiше тут, нiж там, але тут темрява, а з хлiбом я, таемна сила. А проте вiн перескакуе через порiг, робить iще стрибок iнший, на бiльше не наважуеться, раптово лякаеться i летить геть. Але якi сили ховаються в цiй непоказнiй пташцi – трохи згодом горобець знову тут, вивчае обстановку, я пiдсипаю ще крихт, щоб полегшити йому справу, i – якби я не злякав його навмисно-ненавмисно (так дiе таемна мiць) непримiтним рухом – вiн доскочив би собi хлiба.
Що ж, у кiнцi червня моя вiдпустка добiгае кiнця, i для переходу – до того ж тут уже стае занадто спекотно, що, втiм, саме по собi менi б i не завадило, – я хочу пожити ще де-iнде за мiстом. Вона теж збиралася приiхати, i ми там зустрiнемося, я залишуся там на кiлька днiв i, можливо, проведу ще кiлька днiв iз батьками в Константинсбадi[22 - Мова про Константиновi Лазнi (Konstantinovy Lаzne) – курортне селище на заходi Чехii, приблизно за 40 км на пiвнiчний захiд вiд мiста Пльзень i 60 км на пiвденний схiд вiд курорту Карловi Вари.], а потiм поiду в Прагу; розважаючи над цими поiздками i порiвнюючи iх зi станом моеi голови, я вiдчуваю щось таке, як, напевно, Наполеон, якби вiн, накидаючи плани росiйськоi кампанii, заздалегiдь точно знав ii результат.
Пiд той час, коли вiд Вас прийшов перший лист, по-моему, це було незадовго до запланованого весiлля (плани якого, наприклад, були цiлком i повнiстю справою моiх рук), я зрадiв i показав його iй. Згодом – нi, досить, нi слова бiльше, i цей лист я не рватиму, звички в нас подiбнi, тiльки у мене пiд рукою немае печi, i я, майже жахаючись, думаю, що цiлком мiг послати на зворотному боцi такого розпочатого листа записку тiй дiвчинi.
Але це несуттево, я i без телеграми не змiг би приiхати до Вiдня, навпаки, телеграма – це швидше аргумент на користь поiздки. Я напевно не приiду, а якщо все-таки – цього не станеться – раптом, собi на жах, опинюся в Вiднi, менi знадобляться не снiданок i не вечеря, а скорiше ношi, щоб ненадовго на них прилягти.
Бувайте здоровi, тутешнiй тиждень не буде легким.
