Ваш Ф.
Якби Ви бодай раз черкнули менi слiвце в Карлсбад, до зажадання… Нi, спершу краще в Прагу.
Що це за неймовiрнi школи, де Ви викладаете, двi сотнi учнiв, п’ять десяткiв учнiв. Хотiлося б менi посидiти бiля вiкна в останньому ряду, цiлий урок, тодi я вiдмовлюся вiд жодного побачення з Вами (яке, до речi, i без того не вiдбудеться), вiдмовлюся вiд усiх поiздок – досить, цей бiлий папiр, якому кiнця-краю немае, пече очi, тим-то i пишеш.
* * *
Це було пiсля обiду, зараз без трошки одинадцята. Я влаштував усе так, як тiеi митi було едино можливо. Телеграфував до Праги, що не зможу приiхати в Карлсбад, поясню це нервовим розладом, що, з одного боку, дуже вiрно, з iншого ж – не вельми послiдовно, адже саме через цi розлади я ранiше i збирався в Карлсбад. Ось так я граю з живою людиною. Але iнакше я не можу, бо ж у Карлсбадi я б не змiг нi говорити, нi мовчати, точнiше: я б говорив, навiть мовчки, адже я нинi – одне-едине слово. Поiду я тепер абсолютно не через Вiдень, а в понедiлок через Мюнхен, куди – не знаю, в Карлсбад, у Марiенбад, у всякому разi один. Можливо, я Вам писатиму, листи ж вiд Вас отримаю тiльки в Празi, тiльки за три тижнi.
(Меран, 1 червня 1920 р.) Вiвторок
Вважаю: написано в суботу i, незважаючи на недiлю, отримано вже у вiвторок опiвднi, вихоплено у вiвторок з рук листоношi, до чого ж чудовий поштовий зв’язок, а я в понедiлок поiду i втрачу його.
Як мило з Вашого боку, що Ви турбуетеся, Вам бракуе листiв, так, минулого тижня я кiлька днiв не писав, але, починаючи з суботи, пишу щодня, так що Ви отримаете три листи, порiвняно з якими безлистовний час здасться Вам щастям. Ви зрозумiете, що всi Вашi побоювання цiлком виправданi, себто що я вельми сердитий на Вас узагалi i що особливо у Ваших листах багато менi зовсiм не сподобалося, що фейлетони мене дратували i iн. Нi, Мiлено, цього всього Вам боятися нема чого, але тремтiть перед протилежнiстю!
Як чудово, що я отримав Ваш лист i мушу вiдповiдати Вам на безсонну голову. Не знаю, що написати, просто блукаю тут мiж рядкiв, пiд свiтлом Ваших очей, у диханнi Ваших губ, немов прекрасного щасливого дня, який залишаеться прекрасним i щасливим, хоча голова болить вiд утоми, а в понедiлок треба буде iхати звiдси через Мюнхен.
Ваш Ф.
Через мене Ви бiгом, щодуху тiкали додому? Так, але хiба Ви не хворi i хiба я бiльше про Вас не тривожуся? Справдi, я бiльше не турбуюся – нi, я знову перебiльшую, як тодi, але тривожуся я так, нiби Ви перебуваете тут пiд моiм наглядом, немов я п’ю молоко i одночасно спiваю iм Вас, дихаю повiтрям, яке ллеться до мене iз саду, i одночасно змiцнюю ним Вас, нi, цього обмаль, я куди бiльше змiцнюю ним Вас, анiж себе.
Ймовiрно, з кiлькох причин поiду я не в понедiлок, а трохи пiзнiше. Але в такому разi прямо в Прагу знедавна ходить прямий швидкий потяг Боцен – Мюнхен – Прага. Якщо Ви хочете писнути менi ще кiлька слiв, то цiлком можете це зробити; якщо Ваш лист мене не застане, його перешлють менi в Прагу.
Залишайтеся добрi до мене!
Ф.
Усе ж таки людина – зразок дуростi. Я читаю книгу про Тибет, доходжу до опису селища в горах на кордонi з Тибетом, i раптом на серцi стае важко, таким невтiшно сиротливим видаеться менi там це село, таке далеке вiд Вiдня. Причому дурiстю я називаю те, що Тибет далеко вiд Вiдня. Хiба ж далеко?
(Меран, 2 червня 1920 р.) Середа
Сьогоднi в обiд прийшли вiдразу два листи вiд Вас; iх би не читати, а розкласти на столi, заховати в них обличчя i втратити розум. Але тут-то i з’ясовуеться, як це добре, що ти його вже майже втратив, бо за залишок потiм чiпляешся щонайдовше. І тому моi 38 еврейських рокiв говорять перед лицем Ваших 24 християнських.
Як же воно так? Куди дивилися свiтовi закони i вся небесна полiцiя? Тобi 38 рокiв, i ти так утомився, як, напевно, вiд вiку взагалi не втомлюються. Вiрнiше сказати, ти зовсiм не втомився, а став неспокiйним, ти зайвого кроку боiшся ступити на цiй землi, що ряснiе пастками, i тому у тебе фактично весь час обидвi ноги в повiтрi; ти не втомився, а тiльки боiшся страшноi втоми, яка змiнить цей страшний неспокiй i яку (адже ти еврей i знаеш, що таке страх) можна уявити собi – в кращому випадку – як тваринне животiння, з тупим iдiотським поглядом, у садку божевiльнi позаду Карловоi площi.
Добре, ось ти такий. Не в один бiй примудрився ти вплутатися, зробив при цьому нещасним i друга, i ворога (а навколо ж були навiть суцiльно друзi, милi, добрi люди, не вороги), ставши при цьому вже iнвалiдом, з тих, кого кидае в тремтiння один вид iграшкового пiстолета, i ось раптом, раптом ти нiби покликаний звести великий бiй в iм’я звiльнення свiту. Чи не дивно все це?
Згадай також, що, напевно, найкращою порою у твоему життi, про яку ти, власне, нiкому ще по-справжньому не розповiдав, були тi вiсiм мiсяцiв у селi два роки тому, коли ти, вважаючи, що вже пiдбив усьому пiдсумок, зосередився тiльки на самому в тобi безсумнiвному i почувався вiльним – без листiв, без цього затяжного п’ятирiчного листування з Берлiном, пiд крилом твоеi хвороби – i при цьому тобi зовсiм не багато треба було в собi мiняти, просто твердiшою рисою обвести колишнi тонкi контури твого ества (адже лице твое пiд сивим волоссям майже не змiнилося, вiдколи тобi було шiсть рокiв).
Що це був не кiнець, ти, на жаль, зрозумiв за останнi пiвтора року, i тут ти падаеш так, що нижче майже нiкуди (я не беру до уваги останню осiнь, коли я чесно вiв боротьбу за шлюб), i потягнув за собою iншу людину, милу i добру дiвчину, зразок жертовного самозречення, – о, нижче впасти нiкуди, жодного виходу, i в безоднi теж.
Добре, i ось тебе кличе Мiлена, i голос ii з рiвною силою проникае в розум i серце. Мiлена, звичайно, тебе не знае, наскiльки кiлька твоiх оповiдань i листiв заслiпили ii; вона як море – в нiй та ж сила, що i в морi з його водною громадою, але в невiданнi своему ця стихiя спадае на тебе всiею своею мiццю, пiдкоряючись волi мертвого, а головне, далекого мiсяця. Вона тебе не знае, але, можливо, передчувае iстину, коли кличе тебе. Адже в тому, що твоя реальна присутнiсть уже не заслiпить ii, ти можеш бути впевнений. Чи не тому, нiжна душе, ти не хочеш прийти на поклик, що саме цього i боiшся?
Але якщо навiть визнати, що у тебе е сотня iнших внутрiшнiх причин для вiдмови (а вони справдi е) i, крiм того, одна зовнiшня: ти ж не зможеш говорити з Мiленою або бачити ii, коли чоловiка при цьому не буде, – навiть якщо визнати все це, залишаються ще два мiркування.
По-перше, варто тобi пообiцяти приiхати, як Мiленi, можливо, вже i вiдхочеться, щоб ти приiздив, – причина тут буде не в нерiшучостi, нi, а в природнiй втомi, – i вона з задоволенням i полегшенням вiдпустить тебе на всi чотири сторони.
А по-друге – ну що ж, iдь до Вiдня! Мiлена ж думае тiльки про те, як вiдчиняться дверi. Вони, звичайно, вiдчиняться, а далi що? У дверях стоятиме худий здоровань iз привiтною усмiшкою на обличчi (усмiхатиметься вiн безупинно, це у нього вiд староi тiтоньки, вона теж постiйно усмiхалась, i в обох випадках це не навмисно, а просто вiд збентеження) – i сяде потiм, куди вкажуть. Тут, власне, i буде кiнець всiеi урочистостi i святковостi, бо говорити вiн навряд чи зможе, для цього в ньому замало життевих сил (мiй тутешнiй новий сусiд по столу сказав учора з приводу вегетарiанськоi дiети свого нiмого побратима: «Як на мене, для розумовоi роботи м’ясна iжа просто необхiдна») – i вiн навiть щасливий не буде, йому i для цього бракуе життевих сил.
Бачите, Мiлено, я говорю вiдверто. Але Ви розумнi, Ви вiдразу помiтили, що хоч я i говорю правду (всю – безумовно i як на сповiдi), але говорю занадто вiдверто. Я мiг би приiхати без цього попередження i за двi секунди Вас розчарувати. Якщо я так не вчинив, то це зайвий доказ моеi правдивостi – моеi слабкостi.
Я залишуся тут ще на два тижнi – головним чином тому, що соромлюсь i боюся повернутися з такими мiзерними результатами лiкування. Будинки i, що найприкрiше, на службi вiд цiеi моеi лiкувальноi вiдпустки очiкують мало не одужання. Болiснi цi питання: «Ну, скiльки ти додав?» (А ти все худнеш i худнеш.) «Не економ на iжi!» (Це натяк на мою скупiсть – а я плачу за пансiон, а iсти не можу.) І iншi схожi жарти.
Є ще багато чого сказати, але тодi лист не скiнчиться взагалi. Так, ось тiльки ще що: якщо до кiнця цих двох тижнiв Ви ще так само твердо, як у п’ятницю, хотiтимете, щоб я приiхав, – я приiду.
Ваш Ф.
(Меран, 3 червня 1920 р.) Четвер
Бачите, Мiлено: ранок, я лежу в гойдалцi, роздягнений, наполовину на сонцi, наполовину в тiнi, пiсля майже безсонноi ночi; чи мiг я заснути, якщо я, занадто легкий для сну, весь час кружляв над Вами, якщо я справдi, точнiсiнько як Ви пишете, був нажаханий тим, що «пливе до мене в руки», нажаханий в тому розумiннi, в якому були нажаханi, за розповiдями, пророки, що були слабкими дiтьми (вже чи ще, в даному разi байдуже) i раптом почули голос, який iх закликав, i жахнулись, i не хотiли, i упиралися ногами в землю, охопленi страхом, який розривае мозок, – але ж вони i ранiше чули голоси, але тут не могли зрозумiти, чому саме цей голос звучить так жахливо, чи слух iхнiй занадто слабкий, чи голос занадто могутнiй, – i не розумiли також, будучи дiтьми, що голос уже здобув перемогу й окублився в них саме завдяки цьому наперед посланому вiщому страху, ними випробуваному, – хоча саме по собi це ще нiчого не говорить про iхнiй пророцький дар, бо голос чуе багато, а ось чи гiднi вони його, це, якщо дивитися неупереджено, ще питання, i безпеки заради краще вiдразу вiдповiсти на нього суворим i рiшучим «нi», – загалом, ось так я лежав, коли прийшли обидва Ваших листи.
Одна риса, здаеться, у нас спiльна, Мiлено: ми такi боязкi i заляканi, кожен лист вже iнший, майже кожне страшиться переднiшого, а ще бiльше – у вiдповiдь. Ви ж бо за своею природою не такi, це вiдразу видно, а я – можливо, навiть i я своею натурою не такий, але це майже стало натурою i проходить лише в припливi вiдчаю, хiба що ще в гнiвi i – не забути – в страху.
Інодi в мене таке враження, що у нас iз Вами загальна кiмната з двома дверима, розташованими однi проти одних, кожен тримаеться за ручку, i трохи в одного здригнуться вii, як iнший уже вислизае у дверi, а варто першому сказати ще бодай слово, iнший напевно наступноi митi закрие за собою дверi, та й шукай вiтру в полi. Вiн, звичайно ж, вiдкрие дверi знову, бо цю iхню кiмнату, напевно, i покинути-бо неможливо. Якби перший не був двiйником другого, вiн був би спокiйнiший, вiн удавав, що i не дивиться в той бiк, не поспiшаючи прибирати у кiмнатi, наче вона нiчим не вiдрiзняеться вiд усiх iнших, – а вiн натомiсть робить те ж саме бiля своiх дверей, а iншого разу вони навiть обидва опиняються за дверима, i ось прекрасна кiмната порожня.
З цього випливають болiснi непорозумiння. Ви скаржитесь, Мiлено, що з деяких моiх листiв, як iх не крути, нiчого не витрусиш, але ж усе це, якщо я не помиляюся, саме тi самi листи, в яких я був такий близький до Вас, так гамував свою кров (i Вашу теж), i така була в них лiсова глиб, таке заспокоення в спокоi, коли i справдi не хочеться говорити нiчого iншого, крiм того лише, що крiзь верхiвки дерев видно небо, i це все, а за годину повторюеш те ж саме, – хоча, Ви маете рацiю, в цьому «ani jedinе slovo, kterе by nebylo velmi dobre uvаzeno»[23 - «Жодного слова, яке б не було ретельно зважене» (чес.).]. Таке блаженство i тривае недовго, хiба що мить, – i знову сурмить у своi труби безсонна нiч.
Подумайте також про те, Мiлено, як я прийшов до Вас, яку зробив тридцятивосьмирiчну мандрiвку (а що я – еврей, то вона тривала ще довше), i коли я на нiбито випадковому поворотi дороги раптом бачу Вас, ту, кого нiколи i не мрiяв побачити, а вже тим бiльше тепер, з таким запiзненням, – тодi, Мiлено, не можу я кричати, нiщо не кричить у менi, i тисячу дурниць не можу говорити, iх немае в менi (якщо вiдволiктися зараз вiд iншоi дурницi, якоi в менi предостатньо), i про те, що я впав на колiна, я дiзнаюся, напевно, лише з того, що раптом бачу прямо перед очима Вашi ноги i торкаюся iх.
І не вимагайте вiд мене щиростi, Мiлено. Нiхто не може вимагати ii вiд мене наполегливiше, нiж я сам, однак багато, багато вiд мене вислизае, можливо, навiть усе. Але i всi спроби пiдбадьорити мене на цьому полюваннi марнi, вони мене не пiдбадьорюють, навпаки, тодi вже я взагалi не можу зробити нi кроку, все раптом стае брехнею, i переслiдувана дичина душить мисливця. Я на такому небезпечному шляху, Мiлено! Ви твердо стоiте бiля якогось дерева, молода, красива, i сяйво Ваших очей променями своiми пригнiчуе мирську скорботу. Тут грають в «?katule ?katule hejbejte se»[24 - Дитяча гра, коли ведучий кидае фразу «Деревця, помiняйтеся!», i гравцi, що стоять iззаду, тримаючись за дерева, мають знайти собi нове. Хто не знаходить, стае новим ведучим.] – я крадусь в тiнi вiд одного дерева до iншого, я вже на пiвдорозi, Ви гукае мене, попереджаете про небезпеки, хочете мене пiдбадьорити, жахаетеся тому, який непевний мiй крок, нагадуете менi (менi!), що гра йде серйозно, – а я не можу, я падаю, я вже переможений ниць. Я не можу слухати одночасно жахливих голосiв моеi душi – i Вас, але я можу слухати iх i довiряти iхнi слова Вам – тiльки Вам i нiкому iншому на свiтi.
Ваш Ф.
(Меран, 3 червня 1920 р.)
Не дуже легко тепер, коли я прочитав цього жахливого, але жахливого аж нiяк не суцiль листа, дякувати за втiху, якоi завдало менi його отримання. День святковий, звичайна пошта вже нiяк би не прийшла, та й назавтра, в п’ятницю, навряд чи можна було розраховувати на вiсточку вiд Вас, отже, настало щось на кшталт глухого затишшя, хоча, що стосуеться Вас, аж нiяк не сумного; адже в останньому листi Ви були дуже сильна, i я дивився на Вас так само, як дивився б iз гойдалки на альпiнiстiв, якби мiг розгледiти iх звiдси високо в снiгах. І ось якраз перед обiдом прийшов цей лист, я мiг узяти його з собою, витягнути з кишенi, покласти на стiл, знову заховати в кишеню, ну, словом, як пальцi звичайно грають з листом – дивишся на них i радiеш цим дiтям. Своiх вiзавi, генерала та iнженера (чудовi, милi люди), я часом не впiзнавав, чув iх ще рiдше, iжа – сьогоднi я знову почав iсти (вчора не iв узагалi) – менi теж не надто заважала, з арифметичних вправ, якi були влаштованi пiсля обiду, короткi завдання були менi куди яснiшi за довгi рiшення, пiд час яких менi натомiсть вiдкривався в розчинене вiкно вид на сосни, сонце, гори, село, а перш за все – далеко за ними вгадувався Вiдень.
Утiм, потiм я уважно прочитав лист, себто уважно я прочитав недiльний лист, читання листа вiд понедiлка прибережу до отримання наступноi вiсточки вiд Вас, там е речi, якi я не здужаю читати з усiею увагою, видно, я ще не цiлком здоровий, але ж цей лист i застарiв, – за моiми розрахунками, в дорозi п’ять листiв, принаймнi три з них уже тепер мають бути у Вас в руках, навiть якщо знову один загубився i замовнi йдуть довше. Тепер менi тiльки й лишаеться, що просити Вас вiдповiсти вiдразу i знову сюди, досить одного слова, але воно повинно бути таке, щоб у всiх закидiв з листа, надiсланого в понедiлок, пообламувалися шпильки i можна було цей лист прочитати. До речi, це був якраз той понедiлок, коли я тут (зовсiм не безнадiйним чином) мiцно струсонув своi розумом.
А тепер iнший лист. – Але вже пiзно, пiсля декiлькох непевних обiцянок я нинi твердо обiцяв тому iнженеру зайти i подивитися великi малюнки його дiтей, якi сюди не принесеш. Вiн хiба що трохи старший за мене, баварець, фабрикант, дуже вчений, проте веселий i мудрий, у нього було п’ятеро дiтей, живi лише двое (мiж iншим, дiтей у нього бiльше не буде, через дружину), хлопчику вже 13, дiвчинцi 11. Що за свiт! А вiн держить його рiвновагу. Нi, Мiлено, Вам не варто заперечувати проти рiвноваги.
Ваш Ф.
Завтра знову. Але якщо виявиться пiслязавтра, вже, будь ласка, без «ненавистi», обiйдемося без неi.
* * *
Я ще раз перечитав недiльного листа, вiн iще гiрший, анiж я думав по першому прочитаннi. Треба б, Мiлено, взяти Ваше обличчя в долонi i глянути Вам просто в очi, щоб в очах iншого Ви побачили себе i вiдтодi неспроможнi були навiть подумати про те, про що Ви там понаписували.
(Меран, 4 червня 1920 р.) П’ятниця
Перш за все, Мiлено: що це за помешкання, в якому Ви писали в недiлю? Просторе й порожне? Ви сама? День i нiч?
Напевно, сумно-таки гарноi недiльноi днини сидiти там на самотi проти «чужоi людини», обличчя якоi – це лишень «пописаний аркуш паперу». Наскiльки ж краще ведеться менi! Кiмната у мене, правда, маленька, але зате тут справжня Мiлена, яка, безумовно, втекла вiд Вас на недiлю, i, повiрте, бути бiля неi чудово.
Ви нарiкаете на марнiсть. В iншi днi було i буде iнакше. Одна фраза (з якого приводу вона була сказана?) жахае Вас, але ж вона так зрозумiла i в цьому сенсi звучала – вголос або подумки – вже хтозна-скiльки. Людина, охоплена своiми демонами, абсолютно несвiдомо мститься ближньому. У такi хвилини Вам би хотiлося ii цiлком звiльнити, але це не вдаеться, i тодi Ви називаете себе марною. Кому дозволено бажати такого блюзнiрства? Адже це ще нiкому не вдавалося, зокрема, наприклад, навiть Ісусовi. Вiн мiг тiльки сказати: «Роби моiм робом», а потiм це велике (цитоване мною, на жаль, абсолютно неправильно): роби, як я кажу, i побачиш, що це не слово людини, але слово Бога. І демонiв вiн виганяв тiльки з тих людей, якi слiдували за ним. Та й то не завжди, тому що, якщо вони вiдпадали вiд нього, вiн теж втрачав вплив i «цiль». Мiж iншим – це едине, в чому я з Вами згоден, – вiн теж входив у спокусу.
(Меран, 4 червня 1920 р.) П’ятниця
