* * *
Дякую за «Donadieu»[65 - Мова про роман французького письменника Шарля-Луi Фiлiппа (1874–1909), повна назва якого – «Марi Донадьйо» (Marie Donadieu, 1904).]. (Чи не можу я як-небудь надiслати тобi книги?) Прочитати ii я зараз навряд чи зможу, чергова маленька невдача: я не можу читати i знову-таки не надто через це краюся, – просто не можу, та й годi. Треба прочитати великий рукопис Макса («Юдаiзм, християнство, язичництво» – велика книга[66 - Max Brod, Paganism, Christianity, Judaism: A Book of Creeds, 2 vols. (Munich, 1921).]), вiн мене мало вже не пiдганяе, а я ледь почав; сьогоднi один молодий поет[67 - Здогадно йдеться про Макса Клауса.] принесе 75 вiршiв, деякi з них на кiлька сторiнок, знову з ним поб’ю горщика, одного разу так уже було, до речi кажучи; тодi ж я прочитав есей про Клоделя[68 - Переклад есею Поля Клоделя «Артюр Рембо», що його зробила Мiлена, був надрукований у «Tribuna» 8 липня 1920 р.], але тiльки раз i занадто швидко, але жага моя стосувалася не Клоделя i не Рембо, я хотiв би написати про це, але лише коли прочитаю його вдруге, досi до цього не дiйшло, але ж менi вже страшенно приемно, що переклала ти саме це – чи до решти? (що таке: pamatikаln?? (помилка в згаданому есеi, recte[69 - Правильно (лат.)]: gramatikаln?, отже, граматично), утiм, так вiн зветься, але якщо пам’ять мене не зраджуе), але в моiй пам’ятi ясно залишилося в першу чергу враження вiд «Ave Maria» якогось набожника. У вiдповiдь лист дiвчини, з якого ти можеш скласти i мiй лист, додаю, щоб ти бачила, як мене вiдкидають, небездовiдно. Я бiльше не вiдповiм.
Учорашнiй вечiр був не набагато кращий, анiж минулоi недiлi. Почалося все дуже навiть добре; коли я вийшов з дому, збираючись на цвинтар, було 36° у тiнi, i трамваi страйкували, але саме це надто мене потiшило, адже я смакував цю пiшу прогулянку майже так само, як тодi в суботу прогулянку в садок бiля Бiржi. Але коли добрався до цвинтаря, не змiг знайти могилу[70 - Мiлена просила Кафку знайти ii брата Єнiчека, який помер, коли Мiленi було три роки.], канцелярiя була на замку, нi служителi, нi жiнки нiчого не знали, я навiть в однiй iз книг довiдувався, але з’ясувалося, що книга не та, кiлька годин блукав там, вiд читання написiв голова пiшла обертом, i в такому станi пiшов я з цвинтаря. [3–4 слова написано нечiтко]
Ф.
(Прага, 20 липня 1920 р.) Вiвторок
У перервi мiж диктуванням, на яке я нинi себе порушив: такi маленькi радiснi або бодай природнi листи, як обидва сьогоднiшнiх, це вже майже (майже майже майже майже) лiс i вiтер у твоiх рукавах i вид на Вiдень. Мiлено, як добре в тебе!
Сьогоднi дiвчина без единого слова, лише з кiлькома позначками олiвцем, переслала менi твiй лист. Вочевидь, вона ним незадоволена; звичайно, вiн, як будь-який лист, в якому е закреслення, не позбавлений недолiкiв, i, дивлячись на нього, я усвiдомлюю, якоi безглуздоi неможливостi я вiд тебе зажадав тим листом, i багаторазово прохаю в тебе прощення. Узагалi-то варто було б перепросити i ii, бо ж як би не було написано, ii це напевно образило. Якщо ти, наприклад, пишеш, вельми делiкатно пишеш: «Ponevadz про Vas nikdy ani nepsal ani nehovoril»[71 - «Бо ж вiн про вас нi писав, нi говорив» (чес.).], ii це напевно образить, точно так само, як образило б i протилежне. Даруй менi ще раз.
Іншим листом, адресованим Сташi, ти, мiж iншим, неабияк менi допомогла. Удень менi вдалося збути цей лист у бюро, але далося це нелегко, я майже поклав на це свою енергiю i не зберiг анi краплi для кабiнетноi роботи.
Лист до Сташi: Їловський був у мене вчора вранцi i згадував, що вiд тебе надiйшов лист, що вiн бачив його на столi, коли рано-вранцi вiн iшов iз дому, але ще не знав, що в ньому написано, ввечерi Сташа менi скаже. Перед лицем його люб’язностi менi було досить незручно, бо ж не про все, чому почасти я е причиною, можна було написати у твоему листi.
Але ввечерi з’ясувалося, що вiн-таки дуже добрий, i обох задовольняе з погляду його дружнього настрою (я його не читав), перш за все, тут була невелике слово подяки чоловiковi, який змiг тiльки звернутися до моiх послань i воiстину ущасливити Сташу, змусивши очi ii свiтитися трохи яскравiше, нiж зазвичай. Вони – коли силкуешся дещо забути i полегшити собi завдання, а шлунок, нервовий шлунок, здатен витримати, – люди добрi, надто коли вони разом або вiн сам (Сташа сама – куди непевнiша), i у Сташi була напрочуд гарна мить, коли вона розглядала твою свiтлину хтозна-чому довго й напружено, тихо й серйозно.
Може, я розповiм тобi дещо про вечiр, я був утомлений, порожнiй, нудний, нiкчемний[72 - В оригiналi – «pr?gelnswert» – вартий прочуханки (нiм.).], байдужий i з самого початку не хотiв нiчого, крiм як лягти у лiжко. (Крiм листа я мав прислати тобi ще й записку, рисунок Сташi – ми говорили про план вашоi кiмнати – з поясненнями Їловського). До речi, живуть вони дуже багато, щороку iм потрiбно 60 iз гаком тисяч крон i кажуть, що не могли б обiйтися меншим.
Звiсно, я цiлком пристаю на твiй переклад[73 - Переклад «Нещастя холостяка», що його зробила Мiлена, був надрукований у лiтературному щотижневику «Kmen» 9 вересня 1920 р.]. Хiба що стосуеться вiн до тексту оригiналу, як «Франк» до «Франца», як твiй альпiнiзм – до мого i т. iн. І якщо чоловiковi стачило б сили на «nutno» i «abych»[74 - «Необхiдно», «щоб я» (чес.).], то все не зайшло б так далеко, i вiн справдi мiг би одружитися, дурний, дурний холостяк. Але в будь-якому разi, будь ласка, залиш так, як тобi буде до вподоби, i потiш мене нагодою зiтхнути з полегкiстю, збувшись себе.
Вчора я порадив тобi не писати менi щодня, я i сьогоднi не змiнив своеi думки, так було б краще для нас обох, i раджу тобi це ще раз, i ще наполегливiше, – тiльки, будь ласка, Мiлено, не слухай мене i пиши-таки щодня, бодай кiлька рядкiв, зовсiм коротенькi листи, два рядки, одне, одне слово, але без цього слова я зможу обiйтися, тiльки болiсно страждаючи.
Ф.
(Прага, 21 липня 1920 р.) Середа
Усе-таки мужнiсть дае своi результати.
Перш за все: Гросс, напевно, багато в чому мае рацiю, якщо я правильно його розумiю; на користь його теорii говорить принаймнi те, що я ще живий, – а втiм, якщо враховувати мiй внутрiшнiй баланс сил, я давно вже не житець на цьому свiтi.
Далi: як воно буде потiм – про це зараз не йдеться, ясно тiльки, що вдалинi вiд тебе я можу жити не iнакше, окрiм як цiлком здавшись на страх, довiряючи йому бiльше, нiж вiн того хоче, i роблю я це без будь-якого зусилля, iз захопленням, я наче виливаюся в нього.
Правда твоя, коли, пам’ятаючи про цей страх, ти закидаеш менi мою поведiнку у Вiднi, але страх цей справдi дивний, внутрiшнiх його законiв я не знаю, знаю тiльки його руку на своему горлi, i це справдi найжахливiше, що його я коли-небудь вiдчував або мiг би вiдчути.
Тодi, напевно, виходить, що кожен iз нас живе в шлюбi: ти у Вiднi, я – зi своiм страхом в Празi, i ми обое – не тiльки ти, але i я – марно чiпляемося за наш шлюб. Адже дивись, Мiлено: [одне слово написано нечiтко] якби тодi у Вiднi я тебе до решти переконав (ти була б згодна зi мною аж до кроку, який тебе не переконав), ти б зараз вже не була, попри все, у Вiднi, точнiше кажучи, вже не iснувало б нiякого «попри», а ти просто була б у Празi, i все, чим ти втiшаеш себе в останньому листi, – воно i е розрадою, та й годi. Ти не згодна?
Адже якби ти вiдразу приiхала до Праги або принаймнi вiдразу б прийняла таке рiшення, це не було б для мене доказом тобi на вигоду – щодо тебе я не потребую жодних доказiв, ти для мене понад усе, ти сама яснiсть i надiйнiсть, – але це було б великим доказом на вигоду менi, а менi нинi його бракуе. Тут страх мiй теж знаходить додатковий поживок. А може, все йде ще гiрше, i саме я, «рятiвник», утримую тебе у Вiднi, як нiхто досi.
* * *
Отож-бо в лiсi нам постiйно загрожувала негода, але все одно було добре. Давай i далi жити пiд ii загрозою, якщо вже не можна iнакше.
Що переклад опублiкований в «Tribuna»[75 - Ймовiрно, переклад Кафки «Нещастя», що вийшов на сторiнках газети 16 липня 1920 року.], Лорен телефонував, але позаяк ти не згадала про це, то я не знав, чи хочеш ти його прочитати, i тому я його ще не читав. Тепер спробую пошукати.
Не розумiю, що ти маеш проти листа цiеi панянки. Свое завдання – виклика5ти у тебе легкi ревнощi – вiн виконав, еге ж? Надалi сам час вiд часу винаходитиму такi листи i власноруч iх писатиму, ще краще, нiж той, i без остаточноi вiдмови.
Будь ласка, бодай кiлька слiв про твою роботу! «Cesta»? «Lipa»? «Kmen»? «Politika»[76 - Мiлена час вiд часу дописувала до всiх цих видань.]?
* * *
Хотiв ще дещо сказати, але тут знову з’явився якийсь молодий поет[77 - Мова, певно, про Густава Яноуха, батько якого працював iз Кафкою в однiй страховiй компанii.] – не знаю, як тiльки хто-небудь приходить, я вiдразу згадую про моi документи i пiд час всього вiзиту нi про що iнше думати не можу, – я втомився, нiчого не знаю i хотiв би лише тицьнутися лицем тобi в колiна, вiдчувати на волоссi твою руку i залишитися так навiки.
Твiй
Так ось що я ще хотiв сказати, у твоему листi (серед iнших правд) е одна велика правда, ze vlastne Ту jsi clovek, kter? nemа tu?en? o tom[78 - «Що ти власне людина, яка не мае жодного поняття про» (чес.).]… Це чиста правда, слово в слово. Все було лише бруд, найжалюгiднiша гидь, занурення в пекло, i тут я справдi стою перед тобою, як дитина, яка накоiла щось дуже погане i тепер стоiть перед матiр’ю, i плаче, i дае обiтницю: я бiльше нiколи не буду. Але з усього цього страх якраз i черпае силу: «Як же, як же! – твердить вiн. – Nemа tu?en?! Поки нiчого не сталося! Значить, його ще можна врятувати!»
* * *
Я здригаюся – телефон! Викликають до директора! Вперше, вiдколи я повернувся в Прагу, мене викликають до начальства у службових справах! Ось зараз i розкриеться все мое дурисвiтство! Вiсiмнадцять днiв тiльки й робив, що писав листи, читав листи, а головне – витрiщався у вiкно: покрутиш лист у руцi, вiдкладеш, вiзьмеш знову; ще розмовляв з вiдвiдувачами – та й годi!
Але варто було менi тiльки спуститися до нього i переступити порiг, як мене зустрiла привiтна усмiшка, щось вiн менi розповiдав дiлове (я нiчого не зрозумiв), потiм заходився прощатися зi мною – вiн iде у вiдпустку; незбагненно добра людина! (Щоправда, я промимрив щось незрозумiле щодо того, що у мене все готово i з завтрашнього дня я вже починаю диктувати.) І ось я поспiшаю коротко доповiсти про це тобi, мiй добрий дух. Як не дивно, мiй вiденський лист ще й досi лежав у нього на столi, а згори ще один вiденський лист, i спочатку я хтозна-чому думав, що в ньому мова про тебе.
(Прага, 22 липня 1920 р.) Четвер
Так, цей лист. Це як глянути у Пекло i гукати до когось унизу, пояснювати свое життя i радити, як йому там улаштуватися. Спочатку вiн обсмажуе в одному казанку, потiм в iншому, а тодi вмощуеться в кутку, щоб трохи випарувалося. Але ж я знаю його не з минулого (тiльки pitomec[79 - Бовдур (чес.).] M.[80 - Йдеться про письменника i журналiста Мiхала Мареша, який виклав обставини смертi Хааса Кафцi.] я знаю давно, навiть Лорен його так називае, я не помiтив), можливо, вiн справдi збаламучений або причинний. Як ii могла не збаламутити така доля, якщо вона й нас баламутить, i я думаю, що був би дуже схвильований, якби опирався такiй долi, бо вже не тiльки людина, але щось iще. І я не можу повiрити, що вона також цього не розумiе i не вiдчувае, своею чергою, твоеi огиди до ii листа. Люди часто говорять речi, чужi природi мови, але нинi доводиться говорити постiйно так, як, мiж iншим, здаеться, Ярмiла Хаас, якщо я правильно розумiю – але це нiякий не лист, це якась хмiльна мука, i я анiтрохи не розумiю, як це бути всiма полишеним. – Мiлено, роботяща ви моя Мiлено, твоя кiмната мiняеться в моему спогадi, письмовий стiл i все умеблювання спочатку, власне, аж нiяк не справляли враження, що там кипить робота, а зараз роботи так багато, я ii вiдчуваю, вона мене переконуе, я чiтко вiдчуваю, як у цiй кiмнатi гаряче, прохолодно й радiсно. Хiба що шафа i ранiше незграбна, та замок iнодi затинаеться – нiчого не вiддае, конвульсивно впираеться, а надто не хоче видавати сукню, яку ти вдягала «в недiлю». Це нiкудишня шафа; якщо тобi доведеться обживатися в новiй квартирi, ми ii викинемо.
Я дуже шкодую про те, що понаписував останнiм часом, не гнiвайтеся на мене. І, будь ласка, не катуйтеся увесь час думкою, що це тiльки ваша або навiть узагалi ваша вина, що ви не можете пiти. Це моя провина, колись я напишу про це.
(Прага, 23 липня 1920 р.) П’ятниця
Нi, отже, насправдi все йде не так вже й погано. А потiм – як душi iнакше звiльнитися вiд тягаря, якщо не краплею злостi? І, крiм того, я сьогоднi вважаю вiрним майже все, що написав. Дещо ти неправильно зрозумiла – наприклад, щодо «единого болю»; бо ж це саме твое самокатування менi його завдае, а не твоi листи, вони щоранку дають менi сили перенести день – i так добре перенести, що я не хотiв би позбутися жодного з них (цих листiв, що само собою зрозумiло, – нi единого з них! – але й цих днiв теж). І листи, що лежать на столику в моему передпокоi, мене аж нiяк не спростовують – вже сама можливiсть написати iх i покласти туди неабияк для мене важила. І я зовсiм не ревную, запевняю тебе; але ось те, що ревнувати взагалi нi до чого, – це менi важко зрозумiти. Не ревнувати – це менi вдаеться завжди; усвiдомити марнiсть ревнощiв – набагато рiдше. Так, iще з приводу «рятiвникiв». Найдивовижнiше в них (i знаеш, так iм i треба, я стою осторонь i радiю – радiю тепер не кожному окремому випадку, а цьому свiтовому закону) – те, що вони, бажаючи щось витягти, лише зi звiрячою завзятiстю забивають це ще глибше.
Тепер менi, отже, е що повiдомити Максу: твою – хоч i вельми коротку – думку про його розлогий опус. Адже вiн увесь час про тебе питае, як тобi ведеться, що нового – все те його турбуе до глибини душi. Але я майже завжди мало що можу йому сказати, – на щастя, вже сам язик не повертаеться. Не можу ж я любiсiнько розповiдати про якусь там Мiлену з Вiдня – мовляв, ось «вона» те чи те говорить, робить, мае на увазi. Ти ж нiяка не «Мiлена» i не «вона», це все чистий абсурд, тому i сказати менi нiчого. Це настiльки очевидно, що менi навiть анiтрохи не шкода.
А ось говорити про тебе з чужими людьми – це я можу, i це навiть геть витончена втiха. Якби я ще дозволяв собi при цьому трохи ламати комедiю – а спокуса велика, – втiха була б iще бiльша. Нещодавно я зустрiв Рудольфа Фукса[81 - Поет i перекладач чеськоi лiтератури, Фукс (1890–1942) належав до того ж таки кола, що й Хаас.]. Я до нього вельми прихиляюся, але сама по собi радiсть зустрiчi, звичайно ж, не була б для мене така велика, i руку йому я не тиснув би з такою мужичою запопадливiстю. При цьому я розумiв, що пуття буде iз мишачу бiдницю, але нехай бодай геть мале, думав я. Розмова вiдразу перейшла на Вiдень i на товариство, в якому вiн там обертався. Я виявив жвавий iнтерес до iмен, вiн почав перераховувати, але нi, я не те мав на увазi, менi жiнок називай. «Ну, там була i ця Мiлена Поллак, Ви ж ii знаете». – «Так, Мiлена», – повторив я i вп’явся очима у Фердiнандштрассе – що вiн на це скаже. Потiм посипались iншi iмена, мене знову охопив напад мого вiчного кашлю, i нитка розмови згубилася. Як ii оживити? «Ви не пам’ятаете, якого року пiд час вiйни я був у Вiднi?» – «Сiмнадцятого». – «А Ернста Поллака тодi ще не було у Вiднi? Я його не бачив. Вiн був ще не одружений?» – «Нi». Кiнець. Я б, звичайно, мiг його примусити ще трохи поговорити про тебе, але сил на це вже менi забракло.
* * *
Як у тебе справи з пiгулками зараз i останнiм часом? Ти вперше знову пишеш про головнi болi.
Що, власне, вiдповiла Ярмiла на твое запрошення?
Можеш сказати кiлька слiв про паризький план?
Куди ти тепер поiдеш? (Мiсце з добрим поштовим зв’язком?) Коли? Чи надовго? На шiсть мiсяцiв?
Повiдомляй менi завжди номери часописiв, де е якi-небудь твоi публiкацii.
Як же ти все-таки влаштувала цей дводенний вiзит до Праги? (Питаю з пустоi цiкавостi.)
Дякую за «хоча», чарiвне слово, яке проходить менi просто в кров.
(Прага, 23 липня 1920 р.) П’ятниця, по обiдi
Знайшов удома ось цей лист. Дiвчину цю я знаю вже давно, ми, напевно, навiть трiшки в родинних стосунках, у кожнiм разi у нас е спiльний родич, той самий кузен, про якого вона згадуе i який лежав у Празi важкохворий, а вона i ii сестра кiлька мiсяцiв за ним доглядали. Фiзично вона менi майже неприемна, надмiру велике кругле червонощоке лице, маленьке кругле тiло, обридливо шепiтка говiрка. Втiм поза цим я чув про неi добре, себто поза очi рiдня ii лаяла.
