Листи до Мілени. Лист батькові. Оповідання
Ну, швиденько, ось вона, можливість, і ми маємо її щотижня; як же я раніше до цього не додумався; правда, спершу мені потрібно отримати паспорт, це не так просто, як ти гадаєш, і без Оттли[97] майже неможливо.
В якусь суботу по обіді я сяду в швидкий потяг і годині десь о 2-й (завтра дізнаюся точний розклад) буду у Відні. А ти ще в п’ятницю купиш квиток на недільний швидкий до Праги і телеграфуєш мені, що квиток є, адже без цієї телеграми я не зможу виїхати з Праги. Ти чекатимеш мене на вокзалі, в нашому розпорядженні більше чотирьох годин, о 7-й ранку в неділю я поїду назад, у Прагу.
Ось така, отже, можливість, щоправда, дещо сумна, всього лише чотири втомлених нічних години вдвох (і де? У готелі біля вокзалу Франца Йозефа?), але все-таки можливість, яку, між іншим, можна дуже прикрасити тим, що ти – але чи є ця можливість? – виїдеш мені назустріч у Ґмюнд, і ми переночуємо у Ґмюнді. Ґмюнд же австрійський? Тоді паспорт тобі не знадобиться. Я буду там, напевно, годині о 10-й вечора, а може, і ще раніше, і поїду в неділю швидким (у неділю місце, напевно, дістати легше) об 11-й ранку, а якщо є відповідний потяг пізніше, то і ще пізніше. Щоправда, як ти туди доберешся і поїдеш назад, я не знаю.
Ну, що скажеш? Дивно, що я тепер маю поставити тобі запитання, а розмовляв з тобою цілий день. Адреса Краси – Марієнбад, готель «Штерн».
(Прага, 2 серпня 1920 р.) ПонеділокОднак, судячи з розкладу, справи ще краще, ніж я думав, сподіваюся, розклад правильний, отже, ось що ми маємо.
1-ша можливість, куди гірша:
У суботу, о 4.12 пополудні, я виїжджаю звідси, об 11.10 вечора приїжджаю до Відня, в нашому розпорядженні сім годин, адже їду я в неділю вранці, о 7-й. Правда сім годин за умови, що напередодні вночі (завдання непросте) я трохи посплю, інакше перед тобою буде лише бідолашний хворий звір.
2-га можливість, яка завдяки розкладу просто чудова: О 4.12 я виїжджаю звідси, але вже (уже! уже!) о 7.28 вечора прибуваю в Ґмюнд. Навіть якщо я поїду в неділю ранковим швидким, це буде тільки о 10.46, отже, в нашому розпорядженні виявиться більше п’ятнадцяти годин, з яких кілька можна буде і поспати. Але справа стоїть іще краще. Мені зовсім не обов’язково їхати цим потягом, бо о 4.38 пополудні в Прагу йде пасажирський, на ньому то я і міг би поїхати. Тоді у нас буде двадцять одна година разом, і ми (тільки подумай!), принаймні теоретично, можемо мати у своєму розпорядженні їх щотижня.
Тут є тільки одна зачіпка, хоча, по моєму, не надто серйозна, у всякому разі тобі варто було б довідатися про це. Річ у тому, що ґмюндський вокзал – чеський, а місто – австрійське[98]; невже дурість із паспортами доходить до того, що без паспорта житель Відня не може пройти через чеський вокзал? Але ж тоді і ґмюндці, що їдуть до Відня, теж повинні мати паспорт із чеською візою, ні, я все-таки не можу в це повірити, адже це було б, як на зло, проти нас [слів із 10 написано нечітко]. І без того погано, що мені доведеться дуже довго стирчати в Ґмюнді на митниці, перш ніж я зможу вийти з вокзалу, а це скорочує нашу двадцять одну годину.
Власне кажучи, після цих важливих речей мені додати нічого. Між іншим, велике спасибі, що ти і сьогодні не залишила мене без листа. Але завтра? Телефонувати я не буду: по-перше, дуже багато хвилювань, по-друге, це просто неможливо (я вже дізнавався), а по-третє, ми скоро побачимося. На жаль, у Оттли нині не було часу сходити в поліцейське управління щодо паспорта, завтра. Так, з марками ти чиниш чудово (на жаль, я кудись закинув марки швидкої пошти, так чоловік мало не заплакав, коли я йому про це сказав). Дякуєш ти мені за марки досить легковажно, але я і цьому радий, та так, що, уяви, пришлю тобі ще й легіонерські марки. Розповідати казки мені нині не хочеться. Голова, як вокзал, потяги вирушають, прибувають, митний огляд, старший прикордонний інспектор чекає моєї візи, але цього разу з нею все гаразд, будь ласка, ось вона; «Так, так, усе гаразд, онде вихід з вокзалу». – «Прошу вас, пане старший інспектор, коли Ваша ласка, відчиніть мені двері, сам я ніяк не можу. Може, ослаб через те, що на вулиці чекає Мілена?» – «О, будь ласка, – каже він, – я ж не знав». І двері відчиняються…
(Прага, 2–3 серпня 1920 р.) Понеділок, увечеріУже пізно, день був дещо похмурий, попри все. Завтра листа від тебе швидше за все не буде; суботній я вже отримав, недільний дійде тільки післязавтра, – тож я матиму день, вільний від безпосереднього впливу твого листа. Дивно, як мене засліплюють твої листи, Мілено. Я-бо вже цілий тиждень або ще довше відчуваю, що з тобою щось трапилося, щось раптове або повільне, щось серйозне або випадкове, ясне або тільки наполовину усвідомлюване; але воно сталось, я знаю. Я це бачу навіть не з деталей твоїх листів, хоча такі деталі і є – наприклад, те, що листи сповнені спогадів (і зовсім особливих спогадів); що хоча ти, як завжди, відповідаєш на все, але й не на все; що ти сумуєш без причини; що ти посилаєш мене в Давос; що ти раптом так наполягаєш на цій зустрічі (а на мою пораду не приїжджати сюди ти пристала відразу; ти заявила, що Відень не підходить для такої зустрічі; ти сказала, що до твоєї поїздки краще нам не зустрічатись, – і раптом, в останніх двох-трьох листах, такий поспіх. Мені б цьому радіти і радіти, та от не можу, бо ж відчуваю в твоїх листах якийсь потаємний страх, чи то за мене, чи то переді мною – не знаю, але в тій раптовості, в тій хапливості, з якою ти наполягаєш на зустрічі, криється страх. Але у кожнім разі я радий, що знайшов можливість, вона є, це вже точно. Якщо ти не зможеш залишитися тут на ніч, то можна і це влаштувати – ну, пожертвуємо декількома спільно проведеними годинами. Ти виїдеш тоді годині о 7-й ранку недільним швидким потягом до Ґмюнда – як я тоді, – приїдеш туди о 10-й, я тебе чекатиму, а що мій зворотний потяг відходить тільки о пів на п’яту, у нас будуть так чи сяк шість годин. Ти повернешся вечірнім швидким потягом до Відня і будеш там о чверть на дванадцяту – невелика недільна прогулянка).
Загалом, усе це мене не турбує, а вірніше кажучи, не обходить – така велика твоя влада наді мною. Замість побиватися – бо ж у листах ти щось замовчуєш, – замість переживати ще більше, я зберігаю спокій, така велика моя віра в тебе, незалежно від того, який вигляд ти маєш. Якщо ти про щось мовчиш, значить, думаю я, так і треба.
Але я залишаюся спокійним ще й з іншої, вже геть незвичайної причини. У тебе є властивість – я гадаю, вона має корінь у глибинах твого єства, і якщо не по відношенню до всіх вона проявляється, це тільки їхня вина, – властивість, яку я ні в кого іншого більше не знаходив і яку я, хоч і знайшов тут, все-таки насилу можу взагалі собі уявити. Вона в тому, що ти не можеш змусити людину страждати. І ти зовсім не із співчуття до мене не змушуєш страждати, а просто тому, що не можеш.
Ні, це майже фантастика: мало не цілий день я думав про це, а ось написати не наважуюся, – може, все це тільки більш-менш промовисте вибачення за обійми.
А тепер – спати! Що, цікаво, ти зараз робиш, у понеділок десь об 11-й вечора?
ВівторокЯке слабке знання людей, Мілено. Я давно це говорив. Ну добре, Ельза захворіла, цілком можливо, і тому, напевно, варто було б поїхати до Відня, але стара тітка Клара важко (хвора)? Що ж, по-твоєму, я міг би, відволікаючись від усього іншого, піти до директора і без усмішки розповісти про тітку Клару? (Звичайно, тут знову не обійшлося без знання людей, у кожного єврея є своя тітка Клара, але моя давно вже померла.) Тож це абсолютно виключено. Добре, що у нас немає більше в ній потреби. Нехай вмирає, вона ж не одна, при ній Оскар. До речі, хто такий Оскар? Тітка Клара – це тітка Клара[99], але хто такий Оскар? Хай там як, а він при ній. Сподіваюся, він хоча б не захворіє, цей вимагач спадщини.
* * *Усе ж лист, та який! Те, що я сказав спочатку, до вечірніх листів не стосується, але цього (як я висловився: спокійного) занепокоєння, якщо вже воно виникло, їм теж не вгамувати. Як добре, що ми побачимося. Напевно, я телеграфую тобі завтра або післязавтра (Оттла вже сьогодні пішла по паспорт), чи зумію ще в цю суботу приїхати в Ґмюнд (для Відня на цьому тижні так чи інакше вже пізно, адже квиток на недільний швидкий потяг треба купувати завчасно), ти відповіси мені теж по телеграфу, чи приїдеш. У будь-якому випадку я ввечері піду на пошту, щоб ти скоріше отримала телеграму. Зробимо так: якщо я телеграфую «Неможливо» – значить, на цьому тижні приїхати не зможу. Тоді я не чекатиму відповіді телеграфом, і все інше ми обговоримо листом (наступні чотири тижні зустріч, звичайно, залежить від того, куди саме за місто ти поїдеш, можливо, занадто далеко від мене, ну, а тоді ми, напевно, цілий місяць не побачимося). Або ж я телеграфую: «Суботу можу бути Ґмюнді». У цьому випадку чекаю відповіді: або «Неможливо», або «Суботу можу бути Ґмюнді». В обох останніх випадках, отже, все домовлено, жодних інших телеграм не потрібно (ні, щоб ти не сумнівалася, що твоя телеграма отримана, я надішлю підтвердження), ми обоє їдемо в Ґмюнд і побачимося ще в цю суботу або в неділю. Звучить усе це дуже просто.
* * *Майже дві години змарновано, довелося відкласти лист. Тут був Отто Пік. Я втомився. Коли ж ми побачимося? Чому за півтори години я всього разів три почув твоє ім’я? Навіть якщо хтось згоджується, визнаючи, що був у Відні, але нікому не говорив, то хіба наше спільне пробування не було «спілкуванням»? Де ти? На шляху до села, де стоїть хатина? Я теж у дорозі, і шлях цей довгий. Тільки не гризи себе через це, будь ласка, так чи інакше, ми в дорозі, а більше ніж виїхати все одно неможливо.
(Прага, 4 серпня 1920 р.) СередаТе, що ти пишеш із приводу моєї поїздки (čеkáš, azto Tobĕ bude nutné[100]), я краще пропущу, по-перше, це вже застаріло, по-друге, завдає болю, утім, тут і виправдання, чому вечірні суботні та ранкові недільні листи були сповнені такого відчаю. І, по-третє, ми ж, можливо, вже в суботу побачимося. (Першу з трьох телеграм ти вранці в понеділок, схоже, ще не отримала, сподіваюся, третя прийде вчасно.)
Відчай з приводу листа батька я розумію лише стільки, скільки будь-яке нове підтвердження таких довгих, страшно болісних узаємин знову доводить тебе до розпачу. Адже нового з цього листа не вичитаєш. Навіть я, який не читав листи батька, не можу вичитати з нього нічого нового. Він сердечний і тиранічний і переконаний, що має бути тиранічним, щоб задовольнити серця. Підпис справді мало що значить, він лише представляє тирана, адже зверху написано «líto»[101] і «strašnĕ smutnĕ»[102], цим усе скасовується.
Між іншим, можливо, тебе лякає невідповідність між твоїм листом і його, ну, твого листа я не знаю, але все ж таки, з іншого боку, мені спадає на думку невідповідність між його «природною» готовністю і твоєю «незрозумілою» упертістю.
Ти сумніваєшся щодо відповіді? Або, вірніше, сумнівалася, адже ти пишеш, що тепер уже знаєш, якою буде твоя відповідь. Це дивно. Якщо б ти вже відповіла і запитала мене: «Що я відповіла?» – я б без найменшого зволікання сказав, що саме ти, по-моєму, відповіла.
Звичайно, поза всяким сумнівом, для твого батька немає жодної різниці між твоїм чоловіком і мною, для цього європейця ми, як негри, на одну особу; але не кажучи вже про те, що ти зараз не можеш сказати про це нічого певного, навіщо потрібно вставляти це у лист-відповідь? І навіщо потрібно брехати?
На мою думку, ти можеш написати у відповідь тільки те, що неодмінно сказала би своєму батькові, якби він заговорив про тебе в такому тоні, людина, яка, не бачачи майже нічого іншого, з напругою і трепетом душевним стежить за твоїм життям: «Усі «пропозиції», всі «певні жорсткі умови» безглузді, Мілена живе своїм життям і інакше жити не зможе. Життя у Мілени хоча і сумне, але все ж таки «здорове й спокійне», як у санаторії. Мілена просить тільки, щоб ви нарешті це зрозуміли, більше вона не просить ні про що, надто про будь-які «лагодіння» навіть мови немає. Вона просить тільки, щоб ви не прагнули гарячково від неї відгородитися, а пішли слідом за своїм серцем і поговорили з нею як людина, як рівний з рівним. Вчинивши так, ви усунете з життя Мілени чимало «смутку» і вам не доведеться більше її “жаліти”».
* * *Що ти маєш на увазі, коли пишеш, що відповідь батькові припадає на твій день народження? Я справді починаю побоюватися за цей день народження. Побачимося ми в суботу чи ні, неодмінно телеграфуй мені ввечері 10 серпня.
* * *Якщо б ти все ж могла бути в Ґмюнді в суботу або хоч у неділю!
Це справді вкрай необхідно.
Тоді це був би останній лист, який ти отримаєш, перш ніж ми зустрінемося віч-на-віч. І мої вже, власне, цілий місяць незайняті очі (ну звичайно, читання листів, виглядання з вікна) побачать тебе.
* * *Чеською стаття куди краще, ніж німецькою, звичайно, деякі недоліки є, вірніше, вона нагадує болото – бредеш, насилу витягаючи ноги. Скількись днів тому один із читачів «Трибуни» сказав мені, що я, мабуть, провів солідні дослідження в божевільні. «Тільки у власній», – відповів я, після чого він спробував зробити мені комплімент з приводу «власної божевільні». (Дві-три дрібні помилки в перекладі є.)
Я ще трішки потримаю в себе переклад.
(Прага, 4–5 серпня 1920 р.) Середа, вечірЗараз, близько 10-ї вечора, я був у бюро, телеграма прийшла, і так скоро, я мало не засумнівався, що це відповідь на мою вчорашню телеграму, але там написано: відправлено 4.VIII, об 11-й годині ранку. Вона прийшла ще о 7-й, тобто всього за вісім годин. Одна з потіх, які додаються до самої телеграми, – географічно ми все-таки досить близько одне від одного: менше ніж за добу я можу отримати твою відповідь. І не завжди ж ця відповідь буде: не їдь.
Як-не-як, крихітна можливість залишається: можливо, ти ще не отримала мій лист, де я пояснюю, що тобі не доведеться відбавлятися з Відня навіть на одну ніч і все-таки можна приїхати в Ґмюнд. Але ж ти, напевно, і сама вже це з’ясувала. Хай там як, я далі розважатиму над тим, чи варто мені в розрахунку на цю крихітну можливість взяти на тридцять днів (твоя відпустка) візу і про всяк випадок замовити квиток на швидкий потяг.
Мабуть, я цього не робитиму, телеграма така категорична, у тебе геть нездоланні сумніви щодо цієї поїздки. Як бачиш, Мілено, нічого страшного, я б і сам не наважився на діяльне бажання (до речі, тому тільки, що не здогадався б, наскільки проста можливість зустрічі) побачити тебе «вже» за чотири тижні; якщо б ми зустрілися, я б завдячував це виключно тобі, ось чому (не кажучи про те, що, якщо ти не приїдеш, значить, так і має бути, я знаю) ти маєш повне право викреслити цю можливість, яку сама Ти і створила, про це мені і писати нема чого, просто я з такою радістю прокладав цю вузьку доріжку з темної квартири до тебе і мало-помалу все, чим є я, було кинуте в цей, можливо (необачність негайно перебиває: звичайно! звичайно! звичайно!) до тебе спрямований хід, а він раптом, замість вивести до тебе, впирається в непроникну [слів із 5 написано нечітко] скелю «будь-ласка-не-приїзди», і мимоволі доводиться тією самою дорогою, яка так швидко була прокладена, [одне слово написано нечітко] повільно повертатися назад і засипати її всім тим, що я є. Загалом, це досить болісно, але навряд чи геть уже погано, якщо вистачає сил так докладно про це писати. Зрештою, з’являться нові ходи, копати старий кріт назвичаєний.
Куди гірше інше: з причин, які я, здається, учора позначив, наша зустріч була б дуже важлива. У цьому сенсі її нічим не заміниш, власне, тому-то я і засмутився через телеграму. Але хто зна, чи раптом у твоєму післязавтрашньому листі не знайдеться розрада.
* * *У мене тільки одне прохання: у твоєму сьогоднішньому листі є дві дуже жорсткі фрази. Перша (а Ту nepřijedeš, ponevadž cekas, až to Tobĕ jednou bude nutné, to, abys přije[103]) ще дещо як виправдана, але далеко не повністю, друга (Mĕj se pĕknĕ, Franku, а потім іде, щоб ти чула звучання всієї фрази: telegrafovat Ti ten falešný telegram nemá tedy smyslu, neposílám ho[104]. Навіщо ж ти іі таки відправила), це «Mejsepekne, Franku» не має взагалі ніякого виправдання. Такі ось фрази. Не могла б ти, Мілено, яким-небудь чином узяти їх назад, цілком однозначно взяти назад, першу, якщо завгодно, почасти, а другу цілком?
* * *Батьковий лист я сьогодні вранці забув укласти в конверт, вибач. До речі, я до того ж випустив з уваги, що це перший лист за три роки, тепер тільки я розумію, як він на тебе вплинув. Але в силу цього, між іншим, і твій лист до батька стає набагато значніше, в ньому, напевно, було щось принципово нове.
До речі: я завжди тебе неправильно розумів, що твій батько і чоловік зроду не розмовляли між собою. Але Сташа казала, що вони часто спілкувались один з одним.
І про що б вони могли говорити?
* * *Так, у твоєму листі є і третя фраза, яка, мабуть, спрямована проти мене ще більше, ніж дві вищезгадані. Фраза про шкідливі для шлунка солодощі.
ЧетверЗначить, сьогодні, причому несподівано, день без листа, якого я давно боявся. Значить, лист від понеділка було написано так серйозно, що на другий день ти писати не могла. Що ж, як підтримка у мене бодай є твоя телеграма.
(Прага, 6 серпня 1920 р.) П’ятницяОтже, тобі погано, як ніколи ще не було за весь той час, що я тебе знаю. І ця непереборна відстань між нами разом з твоєю хворобою навіює мені дивне відчуття, ніби я перебуваю в твоїй кімнаті, але ти мене заледве розрізняєш, а я розгублено блукаю від вікна до ліжка і назад, і нікому і нічому не вірю, жодному лікарю, жодному лікуванню, і не знаю, що робити, і тільки дивлюся на це похмуре небо, яке роками ніби все жартувало і жартувало, а тепер уперше відкрилося мені у всій своїй безнадії, таке ж безпорадне, як я сам. Ти лежиш у ліжку? А хто приносить тобі їжу? Яку? І ці головні болі! Напиши мені про все, коли зможеш. У мене був колись один актор, єврей зі Східної Європи[105], у нього раз на три місяці траплялися страшні напади головного болю і тривали кілька днів; звичайно він був цілком здоровий, але в ці дні, бувало, зіпреться на будинкову стіну десь у провулку і стоїть, і нічим йому не допоможеш – тільки ходиш хвилин тридцять туди-сюди і чекаєш. Хворий, якого кинув здоровий, але і здоровий, якого кинув хворий. А болі повертаються регулярно? І що говорить лікар? Коли вони почалися? Тепер ти, мабуть, ще й пігулки ковтаєш? Ай-яй-яй! – а ось «дитинко» я вже сказати не можу, не маю права.
Прикро, що твій від’їзд знову відкладено, тепер ти, отже, поїдеш тільки за тиждень, починаючи з четверга. А я – я вже не матиму щастя бачити, як ти оживаєш там в оточенні озер, лісів і гір. Але скільки ж мені ще треба щастя, жаднюзі такому? Прикро, що тобі ще так довго доведеться мучитися у Відні.
Про Давос ми ще поговоримо. Не хочу я туди – занадто далеко, задорого і надто дурно. Якщо вже їхати з Праги – а їхати, схоже, доведеться, – то найкраще куди-небудь у село. Правда, хто мене там чекає? Треба ще все це продумати, але до листопада я ж все одно не зможу поїхати.
Учора ввечері я зустрів такого собі Штайна[106], можливо, ти знаєш його з кав’ярень, його завжди порівнювали з королем Альфонсом[107]. Він тепер складає папери в одного адвоката і, зустрівши мене, дуже зрадів: у нього є до мене розмова, службова, все одно довелося б завтра дзвонити мені по телефону. «Ну, то про що йде мова?» – «Справа про розлучення[108], до якої я і сам почасти пришитий, себто він просить мене втрутитися». – «Як це?» Я справді схопився за серце. Але потім з’ясувалося, що мова про розлучення батьків одного поета і що мати, з якою я не знайомий, попросила його, д-ра Штайна, щоб я трохи вплинув на поета, адже йому б слід було краще ставитися до неї, до матері, і не сварити її так.
До речі, дивний шлюб. Уяви собі. Дружина вже раз була в заміжжі, в цьому першому шлюбі у неї народилася дитина від теперішнього її чоловіка, а саме згаданий поет. Отже, він має прізвище першого її чоловіка, а не свого батька. Потім вони все-таки одружилися і по багатьох роках за наполяганням чоловіка, батька поета, знову розлучилися. Відтак шлюбові кінець. А що ця жінка за нинішньої житлової скрути не може знайти собі помешкання, то вони, тільки з цієї причини, і далі живутьу шлюбі, причому це подружнє життя (через брак житла) нітрохи не примирило чоловіка з нею і тим більше не змусило його відмовитися від розлучення. Усе-таки ми до смішного бідні люди, еге ж? Чоловіка я знаю, він людина добра, розумна, дуже порядна, злагідна.
Список того, що тобі потрібно, звичайно ж, прийшов, що довший, то кращий, адже в кожну книгу, в кожну бажану тобою річ я заповз, щоб разом з нею вирушити до Відня (проти такої поїздки директор нічого не має), так що надай мені якнайбільше можливостей поїхати до тебе. А статті, вже надруковані в «Трибуні», можеш надіслати мені на час.
Між іншим, я майже радий твоїй відпустці – якщо не брати до уваги поганий поштовий зв’язок. Ти ж мені опишеш коротко, яке там усе на вигляд? Твоє життя, твоя кімната, твої стежки, вид з вікна, їжа – щоб я теж трошки пожив із тобою.
(Прага, 7 серпня 1920 р.) СуботаЯ такий милий і терплячий – справді? Насправді не знаю; знаю тільки, що від такої телеграми легшає якби в усьому тілі, – але ж це лише телеграма, не простягнута рука.
Але і сумно звучить вона, втомлено – голос із хворого ліжка. Сумно все це. І лист не прийшов, знову цілий день без листа; схоже, що тобі таки дуже погано. Хто мені ручиться, що ти давала телеграму сама, – що ти не лежиш цілий день у ліжку, нагорі, в тій кімнаті, в якій я тепер живу більше, ніж у своїй власній.
Сьогодні вночі я через тебе скоїв убивство – божевільний сон, погана, погана ніч. Подробиці я майже не пам’ятаю.
* * *Лист таки прийшов. З нього вже все ясно. В інших, щоправда, ясності було не менше, але пробитися до неї я не наважувався. Утім, хіба ти могла збрехати? Це чисте чоло – воно не бреше.
Макса я не звинувачую. Звичайно, хоч що він там писав у своєму листі, все було неправильно: ніщо і ніхто, жодна, ба – найкраща людина не повинна вставати між нами, через це я і вчинив убивство сьогодні вночі. Якийсь родич кинув у розмові – сенсу її я не пам’ятаю, але йшлося ніби про те, що хтось чогось не зможе зробити, – якийсь родич, отже, бовкнув на закінчення іронічно: «Зате вже Мілена, звичайно, зуміє». За це я його якимось чином убив, збуджений повернувся потім додому, мати весь час бігала за мною, розмова і тут в’язалася біля того ж таки, врешті-решт я закричав, клекочучи від люті: «Якщо хто-небудь згадає лихом Мілену, наприклад батько (мій батько), я і його вб’ю – або його, або себе». Тут я прокинувся – але це не було ні сном, ані пробудженням.
Знову я повертаюся до старих листів, по суті, вони були схожі на того листа дівчині. А вечірні листи були нічим іншим, як болем по ранковому. І – одного вечора ти написала, що все можливо, тільки от щоб я тебе втратив – неможливо, – треба було, власне, лише легенько натиснути, і неможливе здійснилося б. А можливо, до цього натискання навіть і дійшло, і, можливо, воно мало успіх.
У кожнім разі цей твій лист – як одужання, бо ж під колишніми я був похований заживо і все ж намагався лежати якнайтихіше, тому що думав – а що, коли я і справді мертвий.
* * *Чесно кажучи, усе це мене не так уже й вразило, я цього чекав, я, як міг, готувався це винести, коли воно прийде; і ось воно прийшло, і, звичайно ж, я все ще не готовий, хоча вкрай воно мене і не підкосило. Але те, що ти пишеш про твій стан узагалі і про твоє здоров’я, геть жахливо – і набагато сильніше за мене. Ну, про це ми поговоримо, коли ти повернешся з санаторію, – а раптом там і справді станеться диво, принаймні фізичне чудо, тобою очікуване; я, до речі кажучи, настільки сповнений віри в тебе, що й не бажаю жодного чуда, – я тебе, о, чудова, зганьблена, недоступна нарузі природа, спокійно довіряю лісу, озеру й дієті; утім, тільки б не було чогось іншого.
Коли я знову і знову повертаюся думками до твого листа – поки всього лише раз прочитавши його, – коли думаю про те, що ти пишеш про своє сьогодення та майбутнє, про свого батька, про мене, то врешті-решт усе зводиться саме до того, що я вже сказав тобі одного разу з чудовою ясністю: справжнє твоє нещастя – я, я і ніхто інший (причому – застережуся – лише зовнішнє нещастя); адже якби не я, ти б, можливо, вже місяці три тому поїхала з Відня, а якщо не три місяці тому, то вже зараз напевно. Ти не хочеш їхати з Відня, я знаю, ти і без мене не хотіла б, але саме тому – дивлячись вже наче з пташиної високості, можна пізнати моє значення для світу твоїх почуттів у тому, що я полегшую тобі можливість залишатися у Відні.
Але до чого заходити так далеко і вкидатися в такі складні тонкощі – досить обмежитися одним очевидним міркуванням: ти вже кидала одного разу свого чоловіка і тим легше могла б кинути його зараз, коли обставини тиснуть багато сильніше, – але, звичайно, ти кинула б його тільки заради того, щоб кинути, а не заради якоїсь іще іншої людини.
Але всі ці міркування ні до чого не ведуть – хіба що до більшої відкритості.