Два мiсяцi тому моя вiдповiдь на подiбний лист була б дуже проста: нi, нi, нi. Тепер, думаю, я не маю на це права. Не те щоб я вважав, буцiмто можу якось iй допомогти, звичайно, ще Бiсмарк остаточно i безповоротно розправлявся з такими листами, посилаючись на те, що життя – це безглуздий бенкет, де з нетерпiнням чекаеш закуски, а тим часом повз тебе крадькома встигають пронести парадну печеню, ось на це, мовляв, i треба налаштовуватися – ах, до чого ж дурна мудрiсть, страх яка дурна! – не так задля себе, нiж заради неi, я напишу iй, що готовий з нею зустрiтися, завдяки тобi, Мiлено, в руки менi дещо перепало, i, по-моему, менi не годиться тримати це в кулацi!
Дядько завтра iде, я знову ненадовго виберуся на повiтря, в воду, за мiсто, менi це дуже потрiбно.
Вона пише, що лист можна читати тiльки менi, це прохання я виконую, посилаючи його тобi. Порви його. До речi, чарiвне мiсце: zeny nepotrebuji mnoho[82 - Жiнкам потрiбно небагато (чес.).].
(Прага, 24 липня 1920 р.) Субота
Ось уже, напевно, пiвгодини я читаю цi два листи i листiвку (не забути i конверт, дивуюся, що весь вiддiл вхiдноi кореспонденцii не приходить i не перепрошую за тебе) i тiльки тепер помiтив, що весь час смiюся. То чи знайдеться у всесвiтнiй iсторii який-небудь iмператор, якому було б краще, нiж менi? Вiн входить у свою кiмнату, а там лежать три листи, i йому тiльки й лишаеться, що iх вiдкрити, – ах, повiльнi пальцi! – вiдкинутися назад i – не могти повiрити, що це щастя йому присунуло.
Нi, смiявся я не весь час, про перенесення багажу я нiчого не кажу, я просто не можу в це повiрити, а якщо i повiрю, не зможу собi уявити, а якщо i зможу собi уявити, ти, така красива – нi, то була вже не краса, то була омана небес, – як у «недiлю», i я розумiю того «пана» (вiн, певно, дав 20 кр. i отримав 3 кр. решти). Проте повiрити я таки не можу, а якщо це все ж таки сталося, згоден – це було i жахливо, i чудово. Але що ти нiчого не iси i сумуеш (тодi як мене тут без будь-якого голоду наполегливо загодовують), i у тебе кола пiд очима (це ж напевно не ретуш, то вони забирають у мене половину радостi вiд фотографii, хоча залишаеться все ж досить, щоб менi хотiлося цiлувати тобi за неi руку довго-довго, цiле життя, адже тодi в тебе не буде бiльше можливостi нi перекладати, нi носити з вокзалу багаж) – отже, ось цього я тобi подарувати не можу i нiколи не пробачу, i, навiть якщо ми за сто рокiв сидiтимемо бiля нашоi хатини, я все одно картатиму тебе через це. Нi, я не жартую. Що ж це за протирiччя – говориш, що кохаеш мене, себто стоiш на мою руку, а сама наперекiр менi голодуеш, а тут лежать зайвi грошi i там стоiть «Бiлий пiвень».
Те, що ти говориш про лист дiвчини, я як виняток прощаю, бо ти (нарештi!) називаеш мене секретарем (мене звати tajemn?k[83 - «Секретар» (чес.).], бо ж те, чим я займаюся останнi три тижнi, дуже tajemne), та й взагалi правда твоя. Але чи достатньо – мати рацiю? А головне: я не маю рацii, отже, чи не бажаеш i ти трiшки – це неможливо, я знаю, але мова тiльки про бажання – роздiлити мою неправоту, вiдвернувшись вiд байдужостi дiвочого листа i вичитавши з нього мою неправоту, записану там величезними лiтерами? Втiм, я б волiв зовсiм не чути бiльше про це листування, яке безглуздим чином виникло з моеi ж вини. Твiй лист я вiдiслав iй назад з декiлькома привiтними рядками. Вiдтодi нiчого не чув, з’ясувалося, що запропонувати зустрiч над мою силу, сподiваюся, все скiнчиться тихо й мирно. Ти захищаеш лист Сташi, але ж я подякував тобi за нього. Найпевнiш, я обох образив, i, можливо, однiеi красноi днини змушу себе бiльше iх не кривдити.
Ти була в Ной Вальдеггу[84 - Мова, певно, про бароковий палац, розташований нинi у Гернальсi, 17-му окрузi Вiдня.]? Я теж часто туди iжджу, дивно, що ми не зустрiлися. Так, ти берешся в гори i ходиш так швидко, напевно, промайнула повз мене, як у Вiднi. Що ж це були за чотири днi? Богиня вийшла з кiно, i маленька тягоноша стояла на перонi – це i е чотири днi?
Цей лист Макс отримае ще сьогоднi. Бiльше, нiж удалося вичитати потайки, я нiчого не вичитав.
Так, з Ландауером[85 - Йдеться про Густава Ландауера (1870–1919) – нiмецького фiлософа й письменника, анархо-iндивiдуалiста, соцiалiста.] тобi й справдi не щастить. А в нiмецькiй вiн тобi, як i ранiше, подобаеться? Що ти з цього зробила, бiдолашне дитя (не дитинко, крий Боже!), змучене i збентежене вiд моiх листiв. Хiба я не маю слушностi, що листи тобi заважають? Але який зиск у правотi? Коли я отримую листи, мое завжди зверху i все таке, а якщо б не отримував, не мав би нi правоти, нi життя, нi чогось iншого.
Ех, поiхати б до Вiдня!
Переклад, будь ласка, пришли – я ще обмаль тримав у руках од тебе.
Тут е один затятий фiлателiст, вiн виривае в мене марки просто з руки. Тепер вiн назбирав уже досить цих марок за 1 кр., але стверджуе, буцiмто е iншi, ширшi, чорно-коричневi марки за 1 кр. Я розважаю: якщо я отримую листи, то чи не спробувати дати йому якiсь марки? Коли ти, отже, могла б клеiти цi iншi марки за крону або й першi-лiпшi марки за 2 кр.
(Прага, 26 липня 1920 р.) Понедiлок
Телеграма не була вiдповiддю, а ось лист, надiсланий в четвер увечерi, – це вiдповiдь. Недаремно ж я мучився безсонням, недарма сьогоднi з ранку мене давила ця жахлива туга – все вiрно. А чоловiк твiй знае про кашляння кров’ю? Я розумiю, що не варто все це перебiльшувати, може, тут i немае нiчого особливого, бувае, часом пiде кров, але все-таки це кров, i забути про це неможливо. А ось ти живеш собi, не замислюючись, живеш своiм героiчно-веселим життям, живеш так, нiби вмовляеш кров: «Ну, йди вже, йди». І вона йде. А що тут буде зi мною – це тебе нiтрохи не обходить, хоча ти, звичайно, аж нiяк не nemluvn?[86 - Мовчазний, неговiркий (чес.). Тут помилка Кафки, який вжив це слово замiсть «nemuvlne» (немовля).] i знаеш, що робиш, але саме цього ти i хочеш – щоб я стояв тут на празькому березi, а ти тонула на моiх очах, поринала в хвилi вiденського моря, цiлком самохiть. І якщо тобi немае чого iсти, це, значить, зовсiм не потреба pro sebe[87 - В собi (чес.).]? Або ти думаеш, що це скорiше моя потреба, нiж твоя? Що ж, значить, ти маеш слушнiсть. І грошей тобi, на жаль, я не зможу бiльше надiслати, бо ж в обiд я пiду додому i жбурну непотрiбнi папiрцi в грубку на кухнi.
Виходить, ми зовсiм вiддалились одне вiд одного, Мiлено, i лише одне, але могутне бажання нас об’еднуе: щоб ти була тут, щоб обличчя твое було поруч зi мною, якнайближче. І звичайно, ще бажання смертi – нас об’еднуе бажання «легкоi» смертi, але воно ж уже i геть дитяче бажання; ось так само на уроцi математики, коли вчитель на кафедрi гортав свiй кондуiт i, можливо, шукав мое прiзвище, я стежив за ним i, порiвнюючи з цим втiленням сили, жаху i реальностi свое незбагненне невiгластво, охоплений напiвсонним оцiпенiнням страху, бажав одного: пiднятися б зараз невидимкою, пробiгти невидимкою мiж партами, пролетiти повз вчителя на невагомих, як моi математичнi пiзнання, крилах, сяк-так подолати дверi i, опинившись зовнi, отямитись i вдихнути вiльно на чудовому вiльному повiтрi, знаючи, що нiде в пiдмiсячному свiтi вiн не буде так напружений, як у залишенiй мною кiмнатi. Атож, так було б «легше». Але так не сталося. Мене викликали до дошки, диктували завдання, для вирiшення потрiбна була таблиця логарифмiв, у мене ii не було (забув удома), але я брехав, що вона залишилася в партi (сподiваючись, що вчитель дасть менi свою), вiн посилав мене за таблицею, я – з аж нiяк навiть не награним жахом (вдавати жах у школi менi нiколи не доводилося) – з’ясовував, що ii там немае, i вчитель (позавчора я його зустрiв) говорив менi: «Ох i крокодил!», я вiдразу отримував «незадовiльно», i це було навiть добре, адже я отримував цю оцiнку, власне кажучи, лише формально, та ще й несправедливо (я хоч i збрехав, але нiхто не мiг цього довести – тодi ж це несправедливо?), а головне – менi не довелося виказувати свое ганебне невiгластво. Значить, загалом навiть i це ще було цiлком «легко»: виходило, що за сприятливих умов можна було «зникнути» навiть i в самiй кiмнатi, можливостi тут безмежнi, i «померти» можна i в самому життi.
Я так базiкаю, бо, попри все, в тебе менi добре.
Тiльки однiеi можливостi не iснуе – i що б я не базiкав, це ясно, – можливостi того, що ти зараз увiйдеш i будеш тут, i ми докладно поговоримо про твое одужання; але ж саме ця можливiсть – найнагальнiша!
* * *
Багато про що я хотiв тобi сьогоднi сказати, перш нiж прочитав лист, але що можна сказати, коли – пiшла кров? Будь ласка, вiдразу напиши менi, що сказав лiкар i що вiн за людина.
Сцену на вокзалi ти описала невiрно, я не вагався нi секунди, все було так нескiнченно сумно i прекрасно, i ми були зовсiм однi, i було щось незбагненно комiчне в тому, що люди – яких там не було! – раптом збунтувались i зажадали, щоб iм вiдкрили ворота на перон.
А ось перед готелем усе було так, як ти кажеш. Ти була там така гарна! А може, то була зовсiм не ти. Адже це дуже дивно, що ти так рано встала. Але якщо це була не ти, звiдки ж ти так точно все знаеш?
Добре, що тобi потрiбнi марки. Два днi я картаю себе за те, що попросив марки. Навiть коли я написав iй, я собi дорiкав.
(Прага, 26 липня 1920 р.)
Ах, стiльки документiв прийшло саме зараз. І для чого я працюю, i до того ж на невиспану голову. Для чого? Для кухонноi грубки.
* * *
Тепер ще й поет, перший, вiн до того ж гравер по дереву, офортист, i не йде, i стiльки в ньому життя, що вiн усе вивалюе на мене i дивиться, як я тремчу вiд нетерпiння, рука над цим листом тремтить, голова у мене вже впала на груди, а вiн не йде, добрий, живий, щасливо-нещасний, чудовий, але для мене саме зараз страх який обтяжливий юнак. А в тебе кров iде з рота.
* * *
Взагалi-то ми весь час пишемо одне й те саме. То я питаю, чи ти, бува, не хвора, потiм ти пишеш про це, то я хочу померти, то ти, то я хочу плакати перед тобою, як маленька дитина, то ти передi мною, знову ж як маленька дитина. І один раз, i десять, i тисячу, i завжди я хочу бути з тобою, i ти говориш так само. Годi, годi.
* * *
І, як i ранiше, нема листа про те, що сказав лiкар, ти повiльна й кепська кореспондентка, ти зла, мила – ну, що ж iще? Нiчого, заспокоiтися в тебе на колiнах.
(Прага, 27 липня 1920 р.) Вiвторок
Де ж лiкар? Я обшукав увесь лист, не читаючи його, тiльки щоб знайти лiкаря. Де вiн?
Я оком не стинаю: це не означае, що я через це не сплю, немузичну людину справжнi клопоти присипляють швидше, нiж будь-що iнше, але все-таки я не сплю. Чому? Занадто багато часу пройшло, вiдколи я iздив до Вiдня? Або я перестарався, прославляючи свое щастя? Молока, масла й салату менi вже мало i потрiбна iнша iжа – твоя присутнiсть? Цiлком можливо, що причини тут зовсiм iншi, але днi моi нелегкi. До того ж ось уже три днi я позбавлений такого щастя, як порожня квартира, я живу у своiх (тому й телеграму вiдразу отримав). Можливо, на мене так спасенно впливае аж нiяк не пустельнiсть квартири – або не тiльки вона, – а сама можливiсть мати у своему розпорядженнi два помешкання: одне для життя вдень, а iнше, на вiддалi, для вечорiв i ночей. Тобi це зрозумiло? Менi – нi, але це так.
Так, щодо шафи. Схоже, що вона буде причиною нашоi першоi й останньоi сварки. Я скажу: «Ми ii викинемо». Ти скажеш: «Нi, залишимо». Я: «Або вiн, або я. Вибирай». Ти: «Зараз. Шафа, Кафка[88 - В оригiналi рима – Frank und Schrank (шафа).] – тут е спiвзвуччя. Обираю шафу». – «Гаразд», – скажу я i поволi пiду вниз сходами. – «Якими?» – І якщо не знайду вiдразу Дунайський канал, житиму й далi.
А в iншому я дуже навiть за цю шафу, тiльки ту сукню не одягай. Адже зовсiм ii зносиш, а що я тодi робитиму?
Дивно, могила. Адже я шукав саме (vlastn?) на тому мiсцi, але лише несмiливо, зате дуже впевнено робив чимраз бiльшi i врештi-решт величезнi кола, а в результатi зупинив вибiр геть на iншiй каплицi.
Отже, ти iдеш i вiзи у тебе теж немае. І впевненiсть, що при потребi ти вiдразу приiдеш, таким чином втрачена. А ти ще хочеш, щоб я спав. А лiкар? Де вiн? Його як i ранiше немае?
Спецiальноi марки на честь конгресу нема, я теж думав, що така була. Менi на розчарування, нинi принесли «конгресову марку», виявилося – звичайнiсiнька, хiба що зi штемпелем конгресу; але через цей штемпель вони напевно все одно досить цiннi, хоча хлопчик же цього не зрозумiе. Вкладатиму щоразу в конверт по однiй марцi, по-перше, через iхню цiннiсть, а по-друге, щоб щодня отримувати подяку.
Ось бачиш, тобi потрiбна ручка, так чому ж ми не використали час у Вiднi з бiльшою користю? Чому, наприклад, не залишилися довше в паперовiй крамницi, там було так красиво, i ми були так близько одне вiд одного.
Ти ще не читала шафi цi дурнi жарти? Я просто без пам’ятi люблю майже все, що стоiть у твоiй кiмнатi.
* * *
А лiкар?
Ти часто бачиш фiлателiста? Питання зовсiм не пiдступне, хоча i здаеться таким. Коли погано спиш, задаеш питання i сам не знаеш про що. Хочеться питати вiчно, адже не спати i значить питати; якби була вiдповiдь, був би i сон.
* * *
А ця заява про невсуднiсть узагалi-то штука погана. Паспорт таки ти ж отримала?
(Прага, 28 липня 1920 р.) Середа
Ти знаеш iсторiю втечi Казанови з олив’яноi камери[89 - Мова про так званi «Олив’янi камери» (iх було сiм), розташованi пiд дахом Палацу дожiв.]? Знаеш, звiсно. Там мимохiдь описуеться найгiрший вид ув’язнення – в пiдземеллi, в непрогляднiй темрявi, у вогкостi, на рiвнi лагун, конозишся на вузькiй дошцi, вода доходить майже до сходинок, а з припливом i справдi пiднiмаеться вище колiн; але найжахливiше – це оскаженiлi водянi щури, iхнiй писк уночi, скрегiт, гризня (здаеться, йому доводилося боротися з ними за скоринку хлiба), i найстрашнiше – те, що вони весь час чекають, коли людина знесилiе i звалиться з дошки. Знаеш, ось iз таким же вiдчуттям я читав твого листа. Усе таке жахливе, незбагненне, а головне – так близько i так далеко, як власне минуле. І ось сидиш, скоцюбившись, нагорi, поставi це не на користь, ноги зводить судома, i ти трусишся вiд страху, а ти нiчого iншого не маеш робити, як дивитися на величезних чорних щурiв, а вони тебе слiплять у нiчнiй темрявi, i врештi-решт ти вже не розумiеш, чи сидиш ти ще нагорi або вже серед них i пищиш, скалячи вузьку морду з гострими зубками. Ах, не розказуй бiльше таких iсторiй, приiзди до мене, та що там, справдi, приiзди. А цих «звiряток» я тобi дарую, але з умовою, що ти iх зразу ж повиганяеш з дому.
* * *
А про лiкаря вже i взагалi не йдеться? Ти ж вочевидь запевняла, що пiдеш до лiкаря, а слово свое ти завжди додержувала. Коли не бачиш бiльше кровi, то i не йдеш? Я не хочу говорити про себе, ти незрiвнянно здоровiша за мене, я завжди буду тiльки паном, якому треба пiднести валiзу (що само по собi ще не вказуе на мiсце в табелi про ранги, бо тут спочатку йде пан, який пiдкликае носiя, потiм сам носiй, а потiм уже пан, який просить пiднести йому валiзу, бо iнакше вiн впаде. Коли я недавно – недавно! – йшов з вокзалу додому, служитель, який нiс мою валiзу, раптом з власноi волi – я, здаеться, i слова на цю тему не сказав, – заходився мене втiшати: зате я, мовляв, напевно тямлю в речах, в яких вiн нi в зуб, а тягати валiзи – ось це його справа, вiн до цього звичний i т. д.; лише тодi менi спало на думку таке, на що його промова була (цiлком незадовiльною) вiдповiддю, – так ось, я себе тут зовсiм iз тобою не порiвнюю, але мимоволi доводиться думати i про свiй стан, а що бiльше думаеш, то бiльше тривожишся, i ти повинна пiти до лiкаря. Це було рокiв три тому, нiколи я не скаржився на легенi, нiколи не втомлювався, ходити мiг без кiнця i до меж своiх сил нiколи при цьому не доходив (чого не скажеш про моi думки – тут я на межi натикався постiйно), i раптом десь у серпнi – у всякому разi була спека, прекрасна погода, i все було гаразд, окрiм моеi голови, – я на заняттях плаванням вiдкашлявся i виплюнув щось червоне. Це було дивно i навiть цiкаво, правда? Я мимохiть зиркнув на цю пляму i зараз же про неi забув. А потiм це стало траплятися чимраз частiше, i взагалi, варто було менi захотiти сплюнути, як з’являлася червона пляма – немов на замовлення. Уже стало навiть не цiкаво, а нудно, i я знову про це забув. Пiди я тодi вiдразу до лiкаря – що ж, можливо, все залишилося б точно в такому ж становищi, як i без лiкаря, але тодi нiхто не знав про те, що у мене йде кров, i нiхто не переймався. А тепер хтось тривожиться, тож, будь ласка, сходи до лiкаря.
