Ти пишеш, що iнколи тобi хочеться мене випробувати. Це просто жарт, еге ж? Будь ласка, не роби цього. Уже визнання забирае неймовiрно багато сил, а скiльки ж iх знадобиться на невизнання? Що «Annoncen» тобi до смаку, то це вельми мене радуе. Ось i iж, iж! Можливо, якщо я почну сьогоднi збирати, а ти почекаеш рокiв iз двадцять i шуби тодi подешевшають (бо, напевно, Європа злюднiе i вулицями бiгатиме хутрова звiрина), – може, тодi на одну шубу i вистачить.
Не знаеш часом, коли я нарештi спатиму, може, вночi в суботу або в недiлю?
Щоб ти знала: цi марки з наддруком[125 - Йдеться про марки, на якi шляхом наддруку додаеться певна iнформацiя. Основною традицiйною функцiею наддруку е оперативна змiна iнформацii на вже вiддрукованих марках через рiзко змiненi обставини – у тих випадках, коли останнi настiльки важливi, що вимагають обов’язкового вiдображення, а оперативно пiдготувати новий тираж марок у поштового вiдомства не мае змоги.] – його заповiтна мрiя (у нього суцiль «заповiтнi» мрii). «То je krаsa, to je krаsa!»[126 - Це гарно, це гарно! (Чес.)] – твердить вiн. Що вiн там таке бачить!
Тепер пiду поiм, а потiм у валютне управлiння – службовий ранок.
(Прага, 13 серпня 1920 р.) П’ятниця
До пуття не знаю, навiщо пишу, через нервовiсть, напевно, так само як уранцi, нервуючи, вiдправив телеграфом недоладну вiдповiдь на швидкий лист, який отримав учора ввечерi. Сьогоднi пiсля обiду дiзнаюся все у Шенкера[127 - Себто у фiрмi «Schenkerand Co».] i термiново вiдповiм.
* * *
Знову i знову розмiрковуючи в листах про цi речi, незмiнно доходиш висновку, що ти пов’язана зi своiм чоловiком (як у мене розхиталися нерви, мiй корабель, здаеться, пливе у цi днi без правила й без вiтрила) путами якогось воiстину сакраментального нерозривного шлюбу, а я такими ж путами пов’язаний вже не знаю з ким, але поглядом ця жахлива дружина часто спадае на мене, я це вiдчуваю. І найдивнiше те, що, хоча кожен iз цих шлюбiв непорушний, i, отже, тут нема про що бiльше говорити, – що, попри все, нерозривнiсть одного шлюбу становить i нерозривнiсть iншого – в усякому разi, пiдкрiплюе ii – i навпаки. Так i вирок, винесений тобою, залишаеться в силi; nebude toho nikdy[128 - Цього не буде нiколи (чес.).], – i давай бiльше нiколи не говорити про майбутне, тiльки про сьогоднiшне.
* * *
Ця iстина безумовна, непохитна, на нiй грунтуеться свiт, але зiзнаюся все ж, що почуттю моему (тiльки почуттю – iстина ж залишаеться, як була, безумовною. Знаеш, коли я наважуюсь написати те, що далi пiде, то мечi, вiстря яких вiнцем оточують мене, вже повiльно наближаються до мого тiла, i це найвитонченiшi тортури, а iм варто тiльки дряпнути мене, я вже не кажу – простромити, тiльки дряпнути, – як мене охоплюе такий жах, що я ладен зараз же, з першим же зойком видати i зрадити все – тебе, себе, все), – ось iз цим застереженням я зiзнаюся, що листування про такi речi почуттю моему (повторюю ще раз, заради самого життя мого, – тiльки почуттю!) видаеться чимось таким – нiби я, живучи десь у Центральнiй Африцi i проживши там усе свое життя, повiдомляю в листах тобi, котра живе в Європi, в центрi Європи, своi нехибкi думки про полiтичнi перетворення. Але це тiльки метафора, дурна, незручна, помилкова, сентиментальна, жалюгiдна, умисне слiпа метафора, i нiщо iнше, – а тепер стромляй своi мечi!
Вы ознакомились с фрагментом книги.
Для бесплатного чтения открыта только часть текста.
Приобретайте полный текст книги у нашего партнера:
