* * *
Непритомнiсть – тiльки один iз багатьох знакiв. Будь ласка, обов’язково приiзди в Гмюнд. Якщо вранцi в недiлю буде дощ, то ти не зможеш приiхати? [Слiв iз 4 написано нечiтко] Ну, я то хай там як, а буду вранцi в недiлю бiля гмюндського вокзалу. Паспорт тобi, напевно, не потрiбен? Ти вже дiзнавалася? Чи не потрiбно тобi чого-небудь, що я мiг би для тебе привезти? Згадавши про Сташу, ти маеш на увазi, що менi слiд пiти до неi? Але вона навряд чи в Празi. (Якщо вона в Празi, пiти, звичайно, ще важче.) Почекаю з цим до наступноi згадки або до Гмюнду.
До речi, Сташа казала, скiльки я пам’ятаю, як щось цiлком природне, атож, що твiй батько i чоловiк розмовляли один з одним i частенько.
* * *
Зауваження про Л. (що за пам’ять! – це не iронiя, а ревнощi, i не ревнощi, а дурний жарт) ти зрозумiла перекручено. Менi просто впало в очi, що всi люди, про яких вiн говорив, були «дурнi», або «шахраi», або «стрибунки з вiкна», тодi як ти була просто Мiленою, i вельми респектабельною. Це мене потiшило, тому я i написав тобi про це, а зовсiм не тому, що це був порятунок твоеi честi, нi, це був порятунок його честi. Мiж iншим, якщо вже бути точним, були i ще деякi винятки: його на той час майбутнiй тесть, його невiстка, його зять, колишнiй наречений його нареченоi – усi вони були справдi «чудовi» люди.
Твiй сьогоднiшнiй лист такий сумний, а головне, бiль у ньому так захований, що я здаюся собi абсолютно стороннiм. Якщо доводиться вийти з кiмнати, я бiгаю вгору-вниз сходами, тiльки б опинитися знову там i знайти на столi телеграму: «Я теж буду суботу Гмюндi». Але поки нiчого не отримав.
(Прага, 9 серпня 1920 р.) Понедiлок, по обiдi
Я був би брехуном, якщо б не наважився сказати ще бiльше, нiж у сьогоднiшньому ранковому листi, – брехуном особливо перед тобою, з якою я говорю так вiльно, як нi з ким iншим, адже нiхто ще так мене не пiдтримував – знаючи i прощаючи, – як ти, попри все, попри все (i не плутай це настiльки вагоме «попри все» з твоiм настiльки вагомим «i все-таки!»).
Серед твоiх листiв найпрекраснiшi (i цим багато сказано, бо ж вони всi взагалi, мало не в кожному рядку, найпрекраснiше з усього, що зi мною траплялося в моему життi) – отже, найпрекраснiшi серед них тi, в яких ти виправдовуеш мiй «страх» i одночасно намагаешся переконати мене, що вiн невиправданий. Я ж теж, хоч, напевно, i справляю часом враження пiдплаченого адвоката свого страху, в глибинi душi, здаеться, щиро його виправдовую – я ж цiлком iз нього складаюсь, i вiн, можливо, краще, що в менi е. А позаяк вiн найкраще в менi, то, можливо, його ти едино i любиш. Адже що вже в менi такого особливого можна любити. А його – можна.
Ось ти запитала якось, як мiг я назвати «чудовою» нашу суботу з цим страхом у серцi; пояснити це неважко. Що я люблю тебе (а я тебе люблю, нетямуще ти створiння, i як любить море крихiтну гальку на своему днi, так i мое кохання затоплюе тебе всю, – а для тебе такою галькою буду я, якщо дозволять небеса) – що я тебе люблю, то я люблю весь свiт, а весь свiт – це i твое лiве плече – нi, спочатку було праве, – i тому цiлую його, коли менi заманеться (а ти, будь ласка, трохи спусти на ньому блузку), – але i лiве плече теж, i твое обличчя над моiм у лiсi, i твое обличчя пiд моiм у лiсi, i забуття на твоему напiвоголеному лонi. І тому ти маеш рацiю, коли кажеш, що ми тодi являли одне цiле, i тут менi страх невiдомий, адже це мое едине щастя, едина моя гордiсть – i я зараз маю на увазi не один тiльки лiс.
Але ось мiж цим денним свiтом i тiею «пiвгодиною в лiжку», про яку ти одного разу презирливо написала як про «чоловiчу рiч», для мене зяе прiрва, подолати яку я не можу – а може, i не хочу. Там справа суто нiчна, у всiх сенсах нiчна; а тут цiлий свiт – мiй, я ним володiю, i невже я маю тепер раптом перестрибнути в нiч, щоб i ii ще раз опанувати? Та й чи можна щось iще раз опанувати? Чи не означае це його втратити? Тут я володiю свiтом – i раптом маю перенестися туди, а його залишити – на догоду несподiваному чарiвництву, спритному фокусу, каменю мудрецiв, алхiмii, чаклунському персню. Геть, геть – я страшенно цього боюся!
Жадати за допомогою чаклунства схопити за одну нiч – похапцем, натужно дихаючи, безпорадно, одержимо, – за допомогою чаклунства схопити те, що кожен день даруе розкритим очам! (Напевно, дiтей iнакше не отримаеш, напевно, дiти теж чаклунство, – «напевно». Залишимо питання вiдкритим.) І тому я такий вдячний (тобi i всьому), i тому, отже, samozrejmе[111 - Природно (чес.).], що поруч iз тобою я такий спокiйний i такий неспокiйний, такий скутий i такий вiльний, – i тому-то я, усвiдомивши це, вiдкинув усю решту життя. Подивись менi в очi!
* * *
Отже, лише вiд панi Колер я дiзнаюся, що книги перебралися з нiчного столика на письмовий стiл. Варто було б перш неодмiнно запитати мене, чи згоден я з цим переселенням. Я б сказав: «Нi!»
* * *
А тепер менi подякуй. Я успiшно задавив у собi бажання написати в цих останнiх рядках ще дещо абсолютно божевiльне (шалено-ревниве).
Ну все, досить, тепер розкажи про Емiлiю.
(Прага, 10 серпня 1920 р.) Вiвторок
До дня народження я пiдготувався не надто добре, спав ще гiрше, нiж звичайно, голова гаряча, очi запаленi, скронi болять, до того ж кашель. Напевно, навiть найменшого бажання не здолаю висловити без кашлю. На щастя, бажати нiчого не потрiбно, тiльки дякувати, що ти е на цьому свiтi, а я спочатку (бачиш, я теж не дуже добре знаю свiт, тiльки, на вiдмiну вiд тебе, зiзнаюся в цьому) – а я спочатку навiть i гадки не мав, що ти можеш там знайтися. І за це я дякую тобi (це подяка?) поцiлунком точно як на вокзалi, хоча вiн тобi не сподобався (сьогоднi я чомусь упертий).
Не завжди останнiм часом менi було так погано, часом було навiть дуже добре, але до дня головного мого трiумфу дiйшло з тиждень тому. У моiй цiлковитiй безпорадностi я робив нескiнченну прогулянку навколо басейну в школi плавання, наближався вечiр, народу було вже небагато, але все ж цiлком достатньо, раптом приходить другий iнструктор iз плавання, який вочевидь мене не знае, озираеться навсiбiч, нiби когось шукаючи, потiм помiчае мене, явно вибирае мене i питае: «Chtel byste si zajezdit[112 - Хочете покататися на човнi? (чес.).]?», рiч у тому, що тут був якийсь пан, який приiхав iз Софiйського острова i хотiв перевезтися на Єврейський острiв, по-моему, вiн якийсь великий будiвельний пiдрядник; на Єврейському островi йде велике будiвництво. Звичайно, не варто передавати кутi меду, iнструктор просто помiтив мене, бiдолаху, i вирiшив потiшити дармовим катанням на човнi, але, хай там як, пам’ятаючи про солiднiсть пiдрядника, вiн безумовно шукав людину молоду, досить надiйну як по силi i вправностi, так i в тому сенсi, що, виконавши завдання, вiн не скористаеться човном для недозволеного катання, а вiдразу ж повернеться. Певне, вiн вважав, що в мене е всi цi риси. Здоровань Трнка (власник школи плавання, про якого я тобi ще розповiм) пiдiйшов до нас i запитав, чи вмiе хлопець плавати. Інструктор, який, ймовiрно, читав у менi як у вiдкритiй книзi, заспокоiв його. Я взагалi майже нi слова не сказав. Тут пiдiйшов пасажир, i ми вiдпливли. Як вихований юнак, я мовчав. Вiн зауважив, що вечiр сьогоднi прекрасний, я вiдказав: ano[113 - Так (чес.).], потiм вiн сказав, що вже прохолодно, я знову сказав: ano, врештi-решт вiн сказав, що я гребу дуже швидко, i вже тут я через вдячнiсть узагалi нiчого не мiг вимовити. Я, зрозумiло, спритно пiдгрiб до Єврейського острова, вiн зiйшов на берег, подякував, але, менi на розчарування, забув про чайовi (авжеж, ти ж не дiвчина). Я вiдразу поплив назад. Здоровань Трнка здивувався, що я повернувся так скоро. Давненько я так не величався як кукий бик у чередi, як того вечора, я здавався собi трiшечки, зовсiм трiшечки, але все ж е бiльш гiдним тебе, нiж завжди. Вiдтодi я щовечора чекаю в школi плавання, чи не з’явиться, бува, знову якийсь пасажир, але нiхто не приходить.
Сьогоднi вночi в короткому забуттi менi спало на думку, як слiд вiдзначити твiй день народження: я вiдвiдаю важливi для тебе мiсця. І вiдразу ж, абсолютно мимоволi, я опинився бiля Захiдного вокзалу[114 - Мова про збудований у 1861–1862 рр. Смиховський вокзал.]. Будiвля була геть крихiтна, i всерединi мiсця напевно було мало, бо ж саме пiдiйшов швидкий потяг, i один вагон усерединi будiвлi не вмiстився. Я був вельми потiшений тим, що бiля вокзалу стояла трiйця геть хороше вбраних дiвчат (одна з косою), правда дуже худеньких, носiй. Я зрозумiв, що в цьому твоему заняттi немае, отже, нiчого незвичайного. А проте порадiв, що зараз тебе там немае, хоча, з iншого боку, був i засмучений, що тебе там немае. Але на втiху я знайшов маленьку течку, загублену кимось iз пасажирiв, i, на подив пасажирiв довкола мене, витягнув iз цього маленького портфеля купу великого вбрання. Але плаща, якого вимагав хтось iз недiльноi «Трибуни» у «Вiдкритому листi», адресованому менi, на жаль, серед нього не було; доведеться менi вiдiслати свое, хоча це неправильно.
Особливо друга частина «Типу»[115 - Кафка згадуе статтi Мiлени на тему моди.] чудова – рiзка, зла, антисемiтська, чудова. Я досi взагалi не помiчав, яка це витончена штука – публiцистика. Ти говориш iз читачем так спокiйно, так довiрливо, так зацiкавлено, ти забуваеш про все на свiтi, думаеш тiльки про читача, але пiд кiнець раптом кажеш: «Чи добре те, що я написала? Так? Добре? Ну що ж, це мене тiшить, а втiм, я далеко, i цiлувати мене на знак подяки не дозволяю». А потiм i справдi кiнець, i тебе бiльше немае.
А чи знаеш ти, що тебе менi подарували до конфiрмацii (у евреiв теж е своя конфiрмацiя)[116 - Бар-мiцва вiдбулася 13 червня 1896 року у так званiй Циганськiй синагозi на Виноградах.]? Я народився 83-го року, тож менi було тринадцять рокiв, коли ти народилася. Тринадцятий день народження – особливе свято, менi слiд було вiдчитати в синагозi насилу витовчений текст, а потiм виголосити вдома маленьку (теж вивчену) промову. І подарункiв я отримав чимало. Але зараз я собi це уявляю так: я був не зовсiм задоволений, якогось подарунка менi ще бракувало, я попросив його у небес – а вони до десятого серпня зволiкали.
* * *
Звичайно ж, я з великим задоволенням перечитую останнi десять листiв, хоча знаю iх до тонкощiв. Але i ти перечитай моi, там знайдеться цiлий дiвочий пансiон питань.
* * *
Про батька поговоримо у Гмюндi.
Перед «Гретою», як i в бiльшостi випадкiв перед дiвчатами, я безпорадний. Чи була у мене тодi взагалi хоч якась думка щодо тебе? Не пам’ятаю. Я люблю тримати твою руку в своiй, люблю дивитися в твоi очi. Ось, мабуть, i все, Гретугеть! Щодо «не заслужив», nechаpu, jak takov? clovek[117 - Не розумiю, як така людина (чес.).]… то я i сам стою перед такою ж загадкою; цю загадку, думаю, ми i разом не розгадаемо. До речi, це блюзнiрство. Хай там як, у Гмюндi я не збираюся витрачати на це нi хвилини. Тепер я бачу, що ти змушена брехати бiльше, нiж довелося б менi. Мене це пригнiчуе. Якщо виникне серйозна перешкода, спокiйно залишайся у Вiднi – навiть не сповiщаючи мене, – я просто поiду в Гмюнд i побуду на три години ближче до тебе. Вiза в мене вже е. Телеграфувати менi, принаймнi сьогоднi, ти нiяк не зможеш, через ваш страйк.
(Прага, 11 серпня 1920 р.) Середа
Твого прохання про прощення я не розумiю. Коли все минулося, само собою зрозумiло, що я тебе прощаю. Невблаганний я був тiльки доти, доки все не минуло, а тодi це тебе не обходило. Як би я мiг щось тобi не подарувати, коли все це минуло! Яка ж плутанина, мабуть, у тебе в головi, що ти здатна таке подумати. [Слiв iз 6 написано нечiтко.]
Порiвняння з батьком, принаймнi, цiеi митi, менi не до вподоби. Невже i я тебе втрачу? (Мiж iншим, у мене нема необхiдних для цього сил твого батька.) Але якщо ти наполягаеш на цьому порiвняннi, тодi краще вiдiшли трико назад.
Купiвля i вiдправка трико, до речi, тривали цiлих три години, i ця iсторiя – я тодi дуже цього потребував – справдi пiдбадьорила мене, i я тобi за неi вдячний. Щоб розповiдати про це, я нинi дуже втомився, другу нiч майже не спав. Чи не можна менi трохи поеднати сили, щоб у Гмюндi мене трiшки похвалили?
Невже справдi – заздрiсть до амстердамськоi мандрiвницi? Звичайно, те, що вона робить, чудово, якщо вона робить це переконано, проте ти припускаешся логiчноi помилки. Для людини, яка живе ось так, ii життя – примус, а для того, хто так жити не вмiе, воно здаеться свободою. Адже всюди так. Подiбна «заздрiсть» урештi-решт лише бажання смертi.
Звiдки взялися «t?ha, nevolnost, hnus»[118 - «Тягар, нудота, огида» (чес.).]? Як це поеднувалося з «заздрiстю»? Вони взагалi непоеднуванi. Тiльки в смертi мiститься прагнення до життя.
Я казав ще лукавiшi речi про «перебування у Вiднi», нiж тi, якi ти згадуеш, але правда твоя. Єдине, що впадае у вiчi, це те, що твiй батько, як менi здаеться, порiвняно з попереднiми роками дiстае неабиякий вплив (тож бери собi трико).
Щодо Макса думай що хочеш. Але що я тепер знаю твое до нього доручення, то, коли прийде кiнець, накажу вiднести мене до нього, обговорю з ним багатоденну спiльну прогулянку, «бо ж почуваюся на силi, ще й якiй», а потiм поповзу додому i востанне витягнуся на своему ложi.
Так я говорю, звичайно, поки справа до цього не дiйшла. Але тiльки-но в мене буде 37,5 (при 38° пiд час дощу!), приставники телеграм перечiплятимуться на твоiх сходах один об одного. Ось тодi вони, сподiваюся, страйкуватимуть, а тепер, у день народження, час для цього абсолютно невiдповiдний!
До моеi погрози, що марки я тiй людинi не вiддаватиму, пошта поставилася надто буквально. Коли я отримав швидкий лист, марка була вже вiдклеена. До речi, зрозумiй правильно ту людину, адже вiн збирае не по однiй марцi кожного виду. Для кожного виду у нього великi аркушi, а для всiх аркушiв – великi альбоми, i, коли цiлий аркуш одного виду заповнений, вiн бере новий аркуш i т. д. Над ними вiн просиджуе всi вечори, товстий, веселий, щасливий. І з кожним новим видом у нього з’являеться нова причина радiти, наприклад, сьогоднi з приводу п’ятидесятигеллерових[119 - Геллер – грошова одиниця Австро-Угорщини i Чехословацькоi Соцiалiстичноi Республiки; з’явився у 1892 р. як 1/100 австро-угорськоi грошовоi одиницi – крони.] марок: тепер листове пiдвищуеться (бiдна Мiлена!) i марки по 50 геллерiв траплятимуться рiдше!
Те, що ти говориш щодо Кройцена, менi подобаеться (Аффленц[120 - Мова про два австрiйськi санаторii: Бад Кройцен поблизу Грайна на Дунаi, i Аффленц – у верхнiй Штирii.] нi, це справжнiй легеневий санаторiй, там роблять уколи – тьху! – для одного з наших спiвробiтникiв це була перша станцiя перед смертю вiд сухот), така краiна менi до душi, у неi е i iсторичнi спогади. Але чи вiдкрито там пiзньоi осени, i чи беруть вони iноземцiв, i чи не дорожче там усе для iноземцiв, i чи зрозумiе хтось, окрiм мене, чому я iду в голодну краiну, щоб вiд’iдатися? Втiм, я все ж напишу туди.
Учора знову говорив з тим Штайном. Вiн iз тих людей, з якими завжди i в усьому поводяться несправедливо. Не знаю, чому над ним смiються. Вiн знае всiх i кожного, знае всi приватнi подробицi, а до того ж скромний, судження його вельми обережнi, розумно сформульованi, поважнi; i що вони трохи занадто виразнi, дуже невинно пихатi, то це тiльки збiльшуе його вагу, надто коли знаеш людей пихатих потай, хтиво, злочинно. Я раптом почав з Гааса, прослизнув повз Ярмiлу, трохи згодом опинився бiля твого чоловiка i нарештi… До речi кажучи, неправда, що я люблю слухати розповiдi про тебе, де там, менi хочеться тiльки чути твое iм’я, цiлий день. Якби я запитав, вiн би i про тебе багато розповiв, але я не запитав, i вiн лише зi щирим жалем констатував, що ти майже що й не живеш, загублена кокаiном[121 - Мiлена Єсенська час вiд часу вживала кокаiн, щоб притлумити головний бiль.] (який я вдячний був тiеi митi за те, що ти жива). Мiж iншим, вiн обережно i скромно, в звичайнiй своiй манерi, докинув, що навiч цього не бачив, а тiльки чув. Про твого чоловiка вiн говорив як про могутнього чарiвника. Ще вiн назвав менi нове iм’я з твого празького перiоду: здаеться, Крейдлова[122 - Амалiя Крейдлова – однокласниця Мiлени Єсенськоi.]. Вiн би ще довго розповiдав, але я попрощався, менi було дещо нiяково, в першу чергу через мене самого, бо я мовчки йшов поруч з ним i слухав те, чого не хотiв слухати i що мене аж нiяк не обходило.
* * *
Повторюю: якщо виникне яка-небудь перешкода, яка могла б стати для тебе причиною якихось дрiбних неприемностей, залишайся у Вiднi, якщо вже iнакше не можна, навiть i не попереджаючи мене. Але якщо поiдеш, вiдразу проривайся за прикордонний бар’ер. Якщо через будь-яку невiдому менi зараз безглуздiсть трапиться так, що я не зможу приiхати i не зумiю сповiстити тебе в Вiднi (я тодi телеграфую панi Колер), то в Гмюндi в привокзальному готелi ти знайдеш мою телеграму.
* * *
Ти всi шiсть книжок отримала?
* * *
Читаючи «Kavarna»[123 - Стаття Мiлени Єсенськоi пiд назвою «Каварня» вийшла на сторiнках «Трибуни» 10 серпня 1920 року.], я вiдчував себе приблизно так само, як слухаючи Штайна, тiльки ти розповiдаеш набагато краще його; хто взагалi розповiдае краще? Але чому ж ти розповiдаеш кожному, хто купуе «Трибуну»? Поки я читав, менi здавалося, немов я ходив перед кав’ярнею, день i нiч, роками; а коли який-небудь вiдвiдувач входив або виходив, я зазирав у вiдчиненi дверi, щоб переконатися, що ти, як i ранiше, там, i знову брався ходити i чекати. Було це не сумно i не стомливо. Який же смуток або втома в тому, щоб чекати перед кав’ярнею, в якiй сидиш ти!
(Прага, 12 серпня 1920 р.) Четвер
Сьогоднi сходжу до Лорена, телефонувати занадто непевно i заскладно. А от Пiковi я можу хiба що написати, i я навiть не знаю його адресу, його останнiй лист навряд чи вже знайду. Вiн десь у селi, у Празi був лише кiлька днiв i повернувся назад.
Те, що Мюнхгаузен усе зробив добре, дуже мене радуе, йому доводилося виконувати i куди складнiшi завдання. І за трояндами доглядатимуть так само ретельно, як колись за квiтами? (nаruc?[124 - Оберемок (чес.).]!) А що це були за квiти? І вiд кого?
Щодо Гмюнду я тобi вже вiдповiв, перш нiж ти запитала. Мучусь якнайменше, тодi ти i мене мучитимеш зовсiм мало. Я не надто вже й розраховував, що тобi доведеться так брехати. Але як твiй чоловiк може повiрити, що, побачивши тебе одного разу, я тобi не пишу i не хочу тебе бачити.
