Батьковий лист я сьогоднi вранцi забув укласти в конверт, вибач. До речi, я до того ж випустив з уваги, що це перший лист за три роки, тепер тiльки я розумiю, як вiн на тебе вплинув. Але в силу цього, мiж iншим, i твiй лист до батька стае набагато значнiше, в ньому, напевно, було щось принципово нове.
До речi: я завжди тебе неправильно розумiв, що твiй батько i чоловiк зроду не розмовляли мiж собою. Але Сташа казала, що вони часто спiлкувались один з одним.
І про що б вони могли говорити?
* * *
Так, у твоему листi е i третя фраза, яка, мабуть, спрямована проти мене ще бiльше, нiж двi вищезгаданi. Фраза про шкiдливi для шлунка солодощi.
Четвер
Значить, сьогоднi, причому несподiвано, день без листа, якого я давно боявся. Значить, лист вiд понедiлка було написано так серйозно, що на другий день ти писати не могла. Що ж, як пiдтримка у мене бодай е твоя телеграма.
(Прага, 6 серпня 1920 р.) П’ятниця
Отже, тобi погано, як нiколи ще не було за весь той час, що я тебе знаю. І ця непереборна вiдстань мiж нами разом з твоею хворобою навiюе менi дивне вiдчуття, нiби я перебуваю в твоiй кiмнатi, але ти мене заледве розрiзняеш, а я розгублено блукаю вiд вiкна до лiжка i назад, i нiкому i нiчому не вiрю, жодному лiкарю, жодному лiкуванню, i не знаю, що робити, i тiльки дивлюся на це похмуре небо, яке роками нiби все жартувало i жартувало, а тепер уперше вiдкрилося менi у всiй своiй безнадii, таке ж безпорадне, як я сам. Ти лежиш у лiжку? А хто приносить тобi iжу? Яку? І цi головнi болi! Напиши менi про все, коли зможеш. У мене був колись один актор, еврей зi Схiдноi Європи[105 - Мова про Іцхака Льовi, з яким Кафка заприязнився 1911 року, коли львiвська трупа Льовi гастролювала у Празi.], у нього раз на три мiсяцi траплялися страшнi напади головного болю i тривали кiлька днiв; звичайно вiн був цiлком здоровий, але в цi днi, бувало, зiпреться на будинкову стiну десь у провулку i стоiть, i нiчим йому не допоможеш – тiльки ходиш хвилин тридцять туди-сюди i чекаеш. Хворий, якого кинув здоровий, але i здоровий, якого кинув хворий. А болi повертаються регулярно? І що говорить лiкар? Коли вони почалися? Тепер ти, мабуть, ще й пiгулки ковтаеш? Ай-яй-яй! – а ось «дитинко» я вже сказати не можу, не маю права.
Прикро, що твiй вiд’iзд знову вiдкладено, тепер ти, отже, поiдеш тiльки за тиждень, починаючи з четверга. А я – я вже не матиму щастя бачити, як ти оживаеш там в оточеннi озер, лiсiв i гiр. Але скiльки ж менi ще треба щастя, жаднюзi такому? Прикро, що тобi ще так довго доведеться мучитися у Вiднi.
Про Давос ми ще поговоримо. Не хочу я туди – занадто далеко, задорого i надто дурно. Якщо вже iхати з Праги – а iхати, схоже, доведеться, – то найкраще куди-небудь у село. Правда, хто мене там чекае? Треба ще все це продумати, але до листопада я ж все одно не зможу поiхати.
Учора ввечерi я зустрiв такого собi Штайна[106 - Йдеться про Пауля Штайна, вiдомого празького правника.], можливо, ти знаеш його з кав’ярень, його завжди порiвнювали з королем Альфонсом[107 - Кафка мае на увазi швидше за все iспанського монарха Альфонса ХІІІ (1886–1941), який правив своею краiною з 1902-го по 1931 рiк.]. Вiн тепер складае папери в одного адвоката i, зустрiвши мене, дуже зрадiв: у нього е до мене розмова, службова, все одно довелося б завтра дзвонити менi по телефону. «Ну, то про що йде мова?» – «Справа про розлучення[108 - Батько Густава Яноуха, Густав Кубаса, був колегою Кафки по страховiй агенцii. Хоча перший чоловiк його матерi – Павел Яноух – вважався офiцiйно «зниклим», Густав Яноух не мiг легально мати прiзвище свого справжнього батька, бо ж його мати i батько офiцiйно були не розлученi.], до якоi я i сам почасти пришитий, себто вiн просить мене втрутитися». – «Як це?» Я справдi схопився за серце. Але потiм з’ясувалося, що мова про розлучення батькiв одного поета i що мати, з якою я не знайомий, попросила його, д-ра Штайна, щоб я трохи вплинув на поета, адже йому б слiд було краще ставитися до неi, до матерi, i не сварити ii так.
До речi, дивний шлюб. Уяви собi. Дружина вже раз була в замiжжi, в цьому першому шлюбi у неi народилася дитина вiд теперiшнього ii чоловiка, а саме згаданий поет. Отже, вiн мае прiзвище першого ii чоловiка, а не свого батька. Потiм вони все-таки одружилися i по багатьох роках за наполяганням чоловiка, батька поета, знову розлучилися. Вiдтак шлюбовi кiнець. А що ця жiнка за нинiшньоi житловоi скрути не може знайти собi помешкання, то вони, тiльки з цiеi причини, i далi живутьу шлюбi, причому це подружне життя (через брак житла) нiтрохи не примирило чоловiка з нею i тим бiльше не змусило його вiдмовитися вiд розлучення. Усе-таки ми до смiшного бiднi люди, еге ж? Чоловiка я знаю, вiн людина добра, розумна, дуже порядна, злагiдна.
Список того, що тобi потрiбно, звичайно ж, прийшов, що довший, то кращий, адже в кожну книгу, в кожну бажану тобою рiч я заповз, щоб разом з нею вирушити до Вiдня (проти такоi поiздки директор нiчого не мае), так що надай менi якнайбiльше можливостей поiхати до тебе. А статтi, вже надрукованi в «Трибунi», можеш надiслати менi на час.
Мiж iншим, я майже радий твоiй вiдпустцi – якщо не брати до уваги поганий поштовий зв’язок. Ти ж менi опишеш коротко, яке там усе на вигляд? Твое життя, твоя кiмната, твоi стежки, вид з вiкна, iжа – щоб я теж трошки пожив iз тобою.
(Прага, 7 серпня 1920 р.) Субота
Я такий милий i терплячий – справдi? Насправдi не знаю; знаю тiльки, що вiд такоi телеграми легшае якби в усьому тiлi, – але ж це лише телеграма, не простягнута рука.
Але i сумно звучить вона, втомлено – голос iз хворого лiжка. Сумно все це. І лист не прийшов, знову цiлий день без листа; схоже, що тобi таки дуже погано. Хто менi ручиться, що ти давала телеграму сама, – що ти не лежиш цiлий день у лiжку, нагорi, в тiй кiмнатi, в якiй я тепер живу бiльше, нiж у своiй власнiй.
Сьогоднi вночi я через тебе скоiв убивство – божевiльний сон, погана, погана нiч. Подробицi я майже не пам’ятаю.
* * *
Лист таки прийшов. З нього вже все ясно. В iнших, щоправда, ясностi було не менше, але пробитися до неi я не наважувався. Утiм, хiба ти могла збрехати? Це чисте чоло – воно не бреше.
Макса я не звинувачую. Звичайно, хоч що вiн там писав у своему листi, все було неправильно: нiщо i нiхто, жодна, ба – найкраща людина не повинна вставати мiж нами, через це я i вчинив убивство сьогоднi вночi. Якийсь родич кинув у розмовi – сенсу ii я не пам’ятаю, але йшлося нiби про те, що хтось чогось не зможе зробити, – якийсь родич, отже, бовкнув на закiнчення iронiчно: «Зате вже Мiлена, звичайно, зумiе». За це я його якимось чином убив, збуджений повернувся потiм додому, мати весь час бiгала за мною, розмова i тут в’язалася бiля того ж таки, врештi-решт я закричав, клекочучи вiд лютi: «Якщо хто-небудь згадае лихом Мiлену, наприклад батько (мiй батько), я i його вб’ю – або його, або себе». Тут я прокинувся – але це не було нi сном, анi пробудженням.
Знову я повертаюся до старих листiв, по сутi, вони були схожi на того листа дiвчинi. А вечiрнi листи були нiчим iншим, як болем по ранковому. І – одного вечора ти написала, що все можливо, тiльки от щоб я тебе втратив – неможливо, – треба було, власне, лише легенько натиснути, i неможливе здiйснилося б. А можливо, до цього натискання навiть i дiйшло, i, можливо, воно мало успiх.
У кожнiм разi цей твiй лист – як одужання, бо ж пiд колишнiми я був похований заживо i все ж намагався лежати якнайтихiше, тому що думав – а що, коли я i справдi мертвий.
* * *
Чесно кажучи, усе це мене не так уже й вразило, я цього чекав, я, як мiг, готувався це винести, коли воно прийде; i ось воно прийшло, i, звичайно ж, я все ще не готовий, хоча вкрай воно мене i не пiдкосило. Але те, що ти пишеш про твiй стан узагалi i про твое здоров’я, геть жахливо – i набагато сильнiше за мене. Ну, про це ми поговоримо, коли ти повернешся з санаторiю, – а раптом там i справдi станеться диво, принаймнi фiзичне чудо, тобою очiкуване; я, до речi кажучи, настiльки сповнений вiри в тебе, що й не бажаю жодного чуда, – я тебе, о, чудова, зганьблена, недоступна нарузi природа, спокiйно довiряю лiсу, озеру й дiетi; утiм, тiльки б не було чогось iншого.
Коли я знову i знову повертаюся думками до твого листа – поки всього лише раз прочитавши його, – коли думаю про те, що ти пишеш про свое сьогодення та майбутне, про свого батька, про мене, то врештi-решт усе зводиться саме до того, що я вже сказав тобi одного разу з чудовою яснiстю: справжне твое нещастя – я, я i нiхто iнший (причому – застережуся – лише зовнiшне нещастя); адже якби не я, ти б, можливо, вже мiсяцi три тому поiхала з Вiдня, а якщо не три мiсяцi тому, то вже зараз напевно. Ти не хочеш iхати з Вiдня, я знаю, ти i без мене не хотiла б, але саме тому – дивлячись вже наче з пташиноi високостi, можна пiзнати мое значення для свiту твоiх почуттiв у тому, що я полегшую тобi можливiсть залишатися у Вiднi.
Але до чого заходити так далеко i вкидатися в такi складнi тонкощi – досить обмежитися одним очевидним мiркуванням: ти вже кидала одного разу свого чоловiка i тим легше могла б кинути його зараз, коли обставини тиснуть багато сильнiше, – але, звичайно, ти кинула б його тiльки заради того, щоб кинути, а не заради якоiсь iще iншоi людини.
Але всi цi мiркування нi до чого не ведуть – хiба що до бiльшоi вiдкритостi.
* * *
Два прохання, Мiлено: одне маленьке й одне велике. Маленьке: покинь розбазарювати марки, навiть якщо ти й далi слатимеш марки, я бiльше жоднiй людинi не вiддам. Я пiдкреслив це прохання червоно-блакитним, себто, щоб ти знала надалi, я вимагаю цього з усiею суворiстю.
Велике прохання: покинути листуватися з Максом, я не можу попросити його до пуття. У санаторii-бо дуже добре, якщо по вiзиту до хворого спитати по секрету у коридорi доброго лiкаря, як насправдi почуваеться «наш пацiент». Але навiть у санаторii хворий, напевно, скрегоче зубами на дверi.
* * *
Цi речi я, звичайно, з радiстю забезпечу. Тiльки, по моему, краще б купити трико у Вiднi, адже для нього, мабуть, знадобиться дозвiл на вивезення (недавно у мене на поштi навiть книги не прийняли без дозволу на вивезення, хоча в сусiдньому поштовому вiддiленнi iх потiм спокiйно прийняли), утiм, напевно, в магазинi знають, що потрiбно робити. Грошi я весь час потроху докладатиму до листiв. Якщо ти скажеш «досить», я вiдразу припиню.
Дякую за дозвiл читати «Трибуну». Цими днями, в недiлю, я бачив одну дiвчину, яка на Вацлавськiй площi купувала «Трибуну», напевно ж, тiльки заради замiток про моди. Одягнена вона була не дуже добре, поки не дуже. Шкода, я ii не запам’ятав i не можу простежити за ii розвитком. Нi, ти не маеш рацii, що так низько цiнуеш своi замiтки на тему моди. Я справдi тобi вдячний, що можна тепер читати iх вiдкрито (потай-бо я у пiдлий спосiб уже не раз iх читав).
(Прага, 8 серпня 1920 р.) Недiля
Телеграма. Так, мабуть, краще за все нам зустрiтися. Інакше невiдомо, скiльки ще так триватиме, перш нiж ми наведемо лад. Звiдки все це взялося мiж нами? Адже бачиш хiба що на крок уперед. І як ти, напевно, страждала вiд цього на додачу до всього iншого. І адже я давно мiг би все це припинити, я досить ясно бачив перспективу, але боягузтво перемагало. І хiба я не брехав, вiдповiдаючи на листи, якi (я розумiв!) менi явно не належали, так, нiби вони адресованi менi? Сподiваюся, приiхати у Гмюнд змусила тебе не одна з «брехливих» у цьому сенсi вiдповiдей.
На душi у мене зовсiм не так сумно, як можна було б подумати з цього листа, просто нiчого iншого зараз не скажеш. Так тихо стало, i в тишi не смiеш сказати нi слова. Ну що ж, у недiлю ми будемо разом, п’ять-шiсть годин, для розмов мало, а для мовчання, для тримання за руку, для перегляду в очi – достатньо.
(Прага, 8–9 серпня 1920 р.) Недiля, ввечерi
Одне збивае мене з пантелику в твоiй аргументацii, в останньому листi це особливо ясно, тут безперечна логiчна помилка, можеш себе на нiй перевiрити. Скажи ти менi, що ти занадто кохаеш свого чоловiка (а це чиста правда) i тому не можеш його кинути (не можеш уже заради мене самого, я хочу сказати: для мене було б жахливо, якби ти на це все-таки зважилася), – я тобi повiрю i з тобою погоджуся. Скажи ти, що ти сама готова була б його кинути, але в глибинi душi вiн потребуе тебе i не може без тебе жити, тим-то ти не можеш його кинути, – я i тут тобi повiрю, i тут з тобою погоджуся. Але коли ти говориш, що вiн зовнi без тебе не впораеться з життям i що ти саме тому (як головна причина!) не можеш його кинути, то це говориться або для приховування вищеназваних причин (саме для приховування, а не як для пiдпертя, бо пiдпертя таким причинам не потрiбно) – або ж це один iз тих злих жартiв мозку, про якi ти писала в останньому листi i вiд яких корчиться в судомах усе наше тiло, i не тiльки тiло.
Понедiлок
Тiльки я зiбрався написати тобi ще дещо в дусi колишнього, як прийшли чотири листи, до речi не вiдразу, спершу той, у якому ти шкодуеш, що написала менi про непритомнiсть, трохи згодом той, який ти написала вiдразу по непритомностi, разом з тим, нарештi воiстину прекрасний, а ще трохи згодом лист, де йдеться про Емiлiю. Їхню послiдовнiсть я поки не цiлком уторопав, хiба що ти бiльше не вказуеш днi.
Вiдповiсти, отже, на питання «strach – touha» одразу навряд чи вийде, але я постараюся в декiлькох листах повернутися до цього, i тодi, напевно, буде як треба. Добре було б також, якби ти познайомилася з моiм (узагалi-то поганим, непотрiбним) листом до батька. Можливо, я вiзьму його до Гмюнда.
Якщо обмежити «strach» i «touha» так, як ти це робиш в останньому листi, то питання нелегке, але вiдповiсти на нього дуже легко. Тодi у мене тiльки «strach». І рiч ось у чому.
Менi пригадуеться перша нiч. Ми жили тодi на Цельтнер-гассе[109 - Нинi – Целетна – одна з центральних вулиць столицi Чехii мiста Праги; нинi е пiшохiдною зоною, популярною в туристiв. Свою назву вулиця дiстала вiд назви пекарнi цалтнерш (чес. caltnеr), що пекли на нiй своiй вироби, що називалися «цалта» (чес. calta). Пролягае вiд Пороховоi брами на площi Республiки до Старомiськоi площi.], напроти був магазин готового одягу, у дверях там вiчно стояла одна з продавчинь, а нагорi я, юнак рокiв двадцяти з гаком, снувався кiмнатою, зайнятий нервовим довбанням безглуздих для мене речей до першого державного iспиту. Було це влiтку, спека, в таку пору цiлком природна, але нестерпна, бiля вiкна я з мерзенною жуйкою iсторii римського права в зубах, увесь час зупинявся, врештi-решт ми знаками домовилися про зустрiч. Увечерi о 8-й я мав зайти за нею, але, коли спустився ввечерi вниз, там уже був iнший, хоча це мало що змiнювало, я боявся усього свiту, а значить, i цiеi людини; якби не було ii тут, я б все одно ii боявся. Дiвчина, однак, узявши його пiд руку, зробила менi знак iти слiдом за ними. Так ми дiсталися до Стрiлецького острова, випили там пива, я – за сусiднiм столиком, потiм неквапом пiшли – я позаду – до будинку дiвчини, десь бiля Фляйшмаркта, там ця людина попрощалася, дiвчина увiйшла в будинок, я трохи почекав, вона з’явилася знову, i ми з нею пiшли в готель на Малiй странi. До самого готелю все було чарiвно, хвилююче й огидно, та й у готелi було так само. А пiд ранок – як i ранiше, було жарко i красиво, – коли ми йшли Карловим мостом додому, я був загалом щасливий, але щастя це полягало лише в тому, що вiчно бунтiвна плоть нарештi вгамувалась, а головне – все не стало ще огиднiшим, ще бруднiшим. Згодом я ще раз зустрiвся з цiею дiвчиною, по-моему, ночей через двi, усе виявилося так само добре, як у перший раз, але потiм я вiдразу поiхав на дачу, пофлiртував там трошки з однiею дiвчиною i в Празi вже дивитися не мiг на продавчиню, бiльше словом iз нею не перемовився, вона (з моеi точки зору) була моею лихою злобителькою i все ж залишалася доброю, привiтною дiвчиною, постiйно переслiдувала мене здивованим поглядом. Я не хочу сказати, що единою причиною моеi ворожостi (звичайно, нi) було те, що в готелi ця дiвчина без жодного намiру зробила крихiтну гидоту (дрiбниця, про яку i говорити не варто), сказала маленьку непристойнiсть (дрiбниця, про яку i говорити не варто), але пам’ять залишилася, я одразу зрозумiв, що нiколи цього не забуду, i одночасно зрозумiв, або вирiшив, нiби зрозумiв, що це мерзенне i брудне зовнi, зрозумiло, не неминуче, а ось внутрiшньо куди як неминуче пов’язане з усiею iсторiею i що саме це мерзенне i брудне (лише дрiбним знаком якого були ii невеликий вчинок, коротке слiвце) з такою шаленою силою вабило мене в готель, вiд якого я в iншому випадку тiкав би з немочi.
Так було тодi, i так залишилося. Мое тiло, нерiдко роками спокiйне, раптово знову здригалася вiд нестерпного прагнення до маленькоi, цiлком певноi мерзоти, до чогось трiшки огидного, прикрого, брудного; навiть i до кращого, що я тут отримував, домiшувалася частка цього, слабенький поганий припах, трошки сiрки, трошки пекла. У цьому потязi було щось вiд Вiчного жида, що безглуздо бреде, безглуздо мандруе безглуздо брудним свiтом.
Але траплялися й часи, коли тiло не було спокiйне, коли взагалi не було нiчого спокiйного, i все ж я зовсiм не вiдчував примусу, життя було хороше, спокiйне, тривожене лише надiею (чи знаеш ти тривогу краще цiеi?). У такi часи, якщо вони виявлялися хоч скiльки-небудь тривалими, я завжди був один. Уперше в моему життi зараз такi часи – i я не один. Тим-то не тiльки твоя тiлесна близькiсть, але ти сама i заспокоюеш мене, i тривожиш. Тим-то я не прагну до бруду (в Меранi попервах я всупереч своiй вiдкритiй волi день i нiч будував плани, як би менi заволодiти покоiвкою – i навiть гiрше, – до кiнця перебування там до мене пристала вельми згодлива дiвчина, довелось якоюсь мiрою спершу перекласти ii слова на свою мову, щоб узагалi ii зрозумiти), я по-справжньому не бачу бруду, нiчого такого, що дратуе ззовнi, навколо нiчого такого, зате е все, що даруе життя зсередини, – коротко кажучи, дещиця того повiтря, яким дихали в раю до грiхопадiння. Дещиця цього повiтря, i тому бракуе «touha»[110 - Жага (чес.).], але не все повiтря – тому i е «страх». – Ну ось, тепер ти все знаеш. Якраз тому я i «боявся» гмюндськоi ночi, але це був звичайний «страх» – ет, але ж i звичайного досить, – який е у мене i в Празi, а не якийсь особливий, гмюндський страх.
А тепер розкажи про Емiлiю, я зможу отримати лист ще в Празi.
* * *
Сьогоднi нiчого в конверт не вкладу, тiльки завтра. Цей лист-бо важливий, я хочу, щоб ти отримала його безпечно.
