Сьогоднi, здаеться, вперше вiдтодi, як повернувся до Праги, я бачив тебе увi снi. Передранкове сновидiння, коротке i важке, пiсля поганоi ночi урвав-таки трошки сну. Пам’ятаю мало що. Ти була в Празi, ми йшли Фердiнандштрассе, приблизно навпроти Вiлiмека, у бiк набережноi, по iнший бiк вулицi пройшли якiсь твоi знайомi, ми озирнулися i провели iх поглядом, ти заговорила про них, може бути, мова зайшла i про Красу[95 - Йдеться про Ганса Красу (1899–1944), нiмецькомовного композитора з кола, що збиралось у празькому закладi «Кафе Континенталь». Загинув в Освенцимi.] (вiн не в Празi, я знаю, адресу його я спробую з’ясувати). Ти говорила як завжди, але в цьому прозирав якийсь незбагненний, невловимий протест, я нiчого не сказав, але проклинав себе, просто-напросто висловив прокляття, яке лежало на менi. Потiм ми були в кав’ярнi, ймовiрно в кафе «Унiон» (воно ж було по дорозi), за нашим столиком сидiли якийсь чоловiк i дiвчина, але iх я зовсiм не пам’ятаю, i ще один чоловiк, дуже схожий на Достоевського, тiльки молодий, чорнобородий i чорнявий, усе, наприклад, брови i горби над очима, виглядало надзвичайно потужно. А ще ми з тобою. І знову твого протесту нiщо не видавало, але вiн усе одно був. Обличчя в тебе – я просто очей не мiг вiдiрвати вiд болiсноi чудноти – було напудроване, причому дуже помiтно, невмiло, погано, до того ж, напевно, було жарко, i на твоiх щоках утворилися цiлi картини з пудри, я iх i зараз бачу. Я знову i знову нахилявся вперед, щоб запитати, чому ти напудрована; а ти, помiтивши, що я хочу задати питання, попереджувально – протест-бо був непомiтний – питала: «Чого ти хочеш?» Але я не мiг запитати, менi бракувало смiливостi, i при цьому я якимось чином здогадувався, що ця напудрованiсть – випробування для мене, вирiшальне випробування, щоб я саме поставив свое запитання, адже я хотiв, але смiливостi бракувало. Ось так сумний сон навалювався на мене. До того ж мене мучив ще й цей Достоевський. Зi мною вiн тримався десь так само, як ти, але все ж i трiшки по-iншому. Коли я питав про що-небудь, вiн був дуже привiтний, спiвчутливий, щиро нахилявся вперед, коли ж я знову не знав, що запитати i що сказати – а так вiдбувалося щохвилини, – вiн ривком вiдкидався назад, заглиблювався в книгу, забував про все на свiтi, а надто про мене, зникав у своiй бородi i волоссi. Не знаю, чому це було для мене так нестерпно, i я знову i знову – iнакше я не мiг – мусив притягати його до себе питанням i щоразу знову втрачав його зi своеi ж вини.
Є у мене маленька розрада, що не забороняй менi ii сьогоднi, передi мною лежить «Трибуна», я зовсiм навiть не порушував заборону i не купував ii, а позичив у швагра, нi, швагро позичив ii менi. Будь ласка, не позбавляй мене цього щастя. Адже загалом мене не цiкавить поки, що там написано, але я чую голос – мiй голос! – у галасi свiту, не лишай мене цього щастя. І як це все чудово! Не знаю, як це виходить, я ж читаю тiльки очима, а моя кров негайно все дiзналася i палко несе це в собi. І до чого весело. Я, звичайно, належу до другоi групи: гиря на ногах – це якраз моя власнiсть, i я зовсiм не згоден, що мою суто приватну обставину роблять публiчним надбанням; одного разу хтось сказав, що я плаваю, як лебiдь, але це був не комплiмент. А ще це викликае хвилювання. Я здаюся собi велетнем, який, витягнувши руки, утримуе публiку вiд тебе на вiдстанi – йому доводиться тяжко, вiн повинен утримати публiку i все ж хоче чути кожне твое слово, нi на секунду не втрачаючи тебе з уваги, – публiка, ймовiрно, твердолоба, страшенно дурна, а до того ж жiночна, яка, напевно, ще й кричить: «Де мода? Ну, де ж нарештi мода? Усе, що ми бачили досi, “лише” Мiлена». Лише i цим «лише» я живу. А решту свiту я взяв, як Мюнхгаузен лафети Гiбралтару[96 - Мова про епiзод, описаний автором у 14-му роздiлi, де йдеться про облогу Гiбралтару.], та й скинув у величезне море. Як? Весь iнший свiт? А брехати? У бюро ти брехати не можеш? Авжеж, я сиджу там, як i ранiше похмурий, i лист завтра не прийде, i цей сон – остання звiсточка вiд тебе.
(Прага, 1 серпня 1920 р.) Недiля, вечiр
Ну, швиденько, ось вона, можливiсть, i ми маемо ii щотижня; як же я ранiше до цього не додумався; правда, спершу менi потрiбно отримати паспорт, це не так просто, як ти гадаеш, i без Оттли[97 - Сестра Кафки.] майже неможливо.
В якусь суботу по обiдi я сяду в швидкий потяг i годинi десь о 2-й (завтра дiзнаюся точний розклад) буду у Вiднi. А ти ще в п’ятницю купиш квиток на недiльний швидкий до Праги i телеграфуеш менi, що квиток е, адже без цiеi телеграми я не зможу виiхати з Праги. Ти чекатимеш мене на вокзалi, в нашому розпорядженнi бiльше чотирьох годин, о 7-й ранку в недiлю я поiду назад, у Прагу.
Ось така, отже, можливiсть, щоправда, дещо сумна, всього лише чотири втомлених нiчних години вдвох (i де? У готелi бiля вокзалу Франца Йозефа?), але все-таки можливiсть, яку, мiж iншим, можна дуже прикрасити тим, що ти – але чи е ця можливiсть? – виiдеш менi назустрiч у Гмюнд, i ми переночуемо у Гмюндi. Гмюнд же австрiйський? Тодi паспорт тобi не знадобиться. Я буду там, напевно, годинi о 10-й вечора, а може, i ще ранiше, i поiду в недiлю швидким (у недiлю мiсце, напевно, дiстати легше) об 11-й ранку, а якщо е вiдповiдний потяг пiзнiше, то i ще пiзнiше. Щоправда, як ти туди доберешся i поiдеш назад, я не знаю.
Ну, що скажеш? Дивно, що я тепер маю поставити тобi запитання, а розмовляв з тобою цiлий день. Адреса Краси – Марiенбад, готель «Штерн».
(Прага, 2 серпня 1920 р.) Понедiлок
Однак, судячи з розкладу, справи ще краще, нiж я думав, сподiваюся, розклад правильний, отже, ось що ми маемо.
1-ша можливiсть, куди гiрша:
У суботу, о 4.12 пополуднi, я виiжджаю звiдси, об 11.10 вечора приiжджаю до Вiдня, в нашому розпорядженнi сiм годин, адже iду я в недiлю вранцi, о 7-й. Правда сiм годин за умови, що напередоднi вночi (завдання непросте) я трохи посплю, iнакше перед тобою буде лише бiдолашний хворий звiр.
2-га можливiсть, яка завдяки розкладу просто чудова: О 4.12 я виiжджаю звiдси, але вже (уже! уже!) о 7.28 вечора прибуваю в Гмюнд. Навiть якщо я поiду в недiлю ранковим швидким, це буде тiльки о 10.46, отже, в нашому розпорядженнi виявиться бiльше п’ятнадцяти годин, з яких кiлька можна буде i поспати. Але справа стоiть iще краще. Менi зовсiм не обов’язково iхати цим потягом, бо о 4.38 пополуднi в Прагу йде пасажирський, на ньому то я i мiг би поiхати. Тодi у нас буде двадцять одна година разом, i ми (тiльки подумай!), принаймнi теоретично, можемо мати у своему розпорядженнi iх щотижня.
Тут е тiльки одна зачiпка, хоча, по моему, не надто серйозна, у всякому разi тобi варто було б довiдатися про це. Рiч у тому, що гмюндський вокзал – чеський, а мiсто – австрiйське[98 - Згiдно з Версальським договором Австрiя (Австро-Угорщина) змушена була поступитися частиною теренiв новоутворенiй Чехословаччинi, серед них i мiстечко Гмюнд, яке з 1920 року мало назву Ческе Веленiце (Ceskе Velenice).]; невже дурiсть iз паспортами доходить до того, що без паспорта житель Вiдня не може пройти через чеський вокзал? Але ж тодi i гмюндцi, що iдуть до Вiдня, теж повиннi мати паспорт iз чеською вiзою, нi, я все-таки не можу в це повiрити, адже це було б, як на зло, проти нас [слiв iз 10 написано нечiтко]. І без того погано, що менi доведеться дуже довго стирчати в Гмюндi на митницi, перш нiж я зможу вийти з вокзалу, а це скорочуе нашу двадцять одну годину.
Власне кажучи, пiсля цих важливих речей менi додати нiчого. Мiж iншим, велике спасибi, що ти i сьогоднi не залишила мене без листа. Але завтра? Телефонувати я не буду: по-перше, дуже багато хвилювань, по-друге, це просто неможливо (я вже дiзнавався), а по-трете, ми скоро побачимося. На жаль, у Оттли нинi не було часу сходити в полiцейське управлiння щодо паспорта, завтра. Так, з марками ти чиниш чудово (на жаль, я кудись закинув марки швидкоi пошти, так чоловiк мало не заплакав, коли я йому про це сказав). Дякуеш ти менi за марки досить легковажно, але я i цьому радий, та так, що, уяви, пришлю тобi ще й легiонерськi марки. Розповiдати казки менi нинi не хочеться. Голова, як вокзал, потяги вирушають, прибувають, митний огляд, старший прикордонний iнспектор чекае моеi вiзи, але цього разу з нею все гаразд, будь ласка, ось вона; «Так, так, усе гаразд, онде вихiд з вокзалу». – «Прошу вас, пане старший iнспектор, коли Ваша ласка, вiдчинiть менi дверi, сам я нiяк не можу. Може, ослаб через те, що на вулицi чекае Мiлена?» – «О, будь ласка, – каже вiн, – я ж не знав». І дверi вiдчиняються…
(Прага, 2–3 серпня 1920 р.) Понедiлок, увечерi
Уже пiзно, день був дещо похмурий, попри все. Завтра листа вiд тебе швидше за все не буде; суботнiй я вже отримав, недiльний дiйде тiльки пiслязавтра, – тож я матиму день, вiльний вiд безпосереднього впливу твого листа. Дивно, як мене заслiплюють твоi листи, Мiлено. Я-бо вже цiлий тиждень або ще довше вiдчуваю, що з тобою щось трапилося, щось раптове або повiльне, щось серйозне або випадкове, ясне або тiльки наполовину усвiдомлюване; але воно сталось, я знаю. Я це бачу навiть не з деталей твоiх листiв, хоча такi деталi i е – наприклад, те, що листи сповненi спогадiв (i зовсiм особливих спогадiв); що хоча ти, як завжди, вiдповiдаеш на все, але й не на все; що ти сумуеш без причини; що ти посилаеш мене в Давос; що ти раптом так наполягаеш на цiй зустрiчi (а на мою пораду не приiжджати сюди ти пристала вiдразу; ти заявила, що Вiдень не пiдходить для такоi зустрiчi; ти сказала, що до твоеi поiздки краще нам не зустрiчатись, – i раптом, в останнiх двох-трьох листах, такий поспiх. Менi б цьому радiти i радiти, та от не можу, бо ж вiдчуваю в твоiх листах якийсь потаемний страх, чи то за мене, чи то передi мною – не знаю, але в тiй раптовостi, в тiй хапливостi, з якою ти наполягаеш на зустрiчi, криеться страх. Але у кожнiм разi я радий, що знайшов можливiсть, вона е, це вже точно. Якщо ти не зможеш залишитися тут на нiч, то можна i це влаштувати – ну, пожертвуемо декiлькома спiльно проведеними годинами. Ти виiдеш тодi годинi о 7-й ранку недiльним швидким потягом до Гмюнда – як я тодi, – приiдеш туди о 10-й, я тебе чекатиму, а що мiй зворотний потяг вiдходить тiльки о пiв на п’яту, у нас будуть так чи сяк шiсть годин. Ти повернешся вечiрнiм швидким потягом до Вiдня i будеш там о чверть на дванадцяту – невелика недiльна прогулянка).
Загалом, усе це мене не турбуе, а вiрнiше кажучи, не обходить – така велика твоя влада надi мною. Замiсть побиватися – бо ж у листах ти щось замовчуеш, – замiсть переживати ще бiльше, я зберiгаю спокiй, така велика моя вiра в тебе, незалежно вiд того, який вигляд ти маеш. Якщо ти про щось мовчиш, значить, думаю я, так i треба.
Але я залишаюся спокiйним ще й з iншоi, вже геть незвичайноi причини. У тебе е властивiсть – я гадаю, вона мае корiнь у глибинах твого ества, i якщо не по вiдношенню до всiх вона проявляеться, це тiльки iхня вина, – властивiсть, яку я нi в кого iншого бiльше не знаходив i яку я, хоч i знайшов тут, все-таки насилу можу взагалi собi уявити. Вона в тому, що ти не можеш змусити людину страждати. І ти зовсiм не iз спiвчуття до мене не змушуеш страждати, а просто тому, що не можеш.
Нi, це майже фантастика: мало не цiлий день я думав про це, а ось написати не наважуюся, – може, все це тiльки бiльш-менш промовисте вибачення за обiйми.
А тепер – спати! Що, цiкаво, ти зараз робиш, у понедiлок десь об 11-й вечора?
Вiвторок
Яке слабке знання людей, Мiлено. Я давно це говорив. Ну добре, Ельза захворiла, цiлком можливо, i тому, напевно, варто було б поiхати до Вiдня, але стара тiтка Клара важко (хвора)? Що ж, по-твоему, я мiг би, вiдволiкаючись вiд усього iншого, пiти до директора i без усмiшки розповiсти про тiтку Клару? (Звичайно, тут знову не обiйшлося без знання людей, у кожного еврея е своя тiтка Клара, але моя давно вже померла.) Тож це абсолютно виключено. Добре, що у нас немае бiльше в нiй потреби. Нехай вмирае, вона ж не одна, при нiй Оскар. До речi, хто такий Оскар? Тiтка Клара – це тiтка Клара[99 - Тiтка Клара, жiнка дядька письменника Фiлiппа, померла 1908 року.], але хто такий Оскар? Хай там як, а вiн при нiй. Сподiваюся, вiн хоча б не захворiе, цей вимагач спадщини.
* * *
Усе ж лист, та який! Те, що я сказав спочатку, до вечiрнiх листiв не стосуеться, але цього (як я висловився: спокiйного) занепокоення, якщо вже воно виникло, iм теж не вгамувати. Як добре, що ми побачимося. Напевно, я телеграфую тобi завтра або пiслязавтра (Оттла вже сьогоднi пiшла по паспорт), чи зумiю ще в цю суботу приiхати в Гмюнд (для Вiдня на цьому тижнi так чи iнакше вже пiзно, адже квиток на недiльний швидкий потяг треба купувати завчасно), ти вiдповiси менi теж по телеграфу, чи приiдеш. У будь-якому випадку я ввечерi пiду на пошту, щоб ти скорiше отримала телеграму. Зробимо так: якщо я телеграфую «Неможливо» – значить, на цьому тижнi приiхати не зможу. Тодi я не чекатиму вiдповiдi телеграфом, i все iнше ми обговоримо листом (наступнi чотири тижнi зустрiч, звичайно, залежить вiд того, куди саме за мiсто ти поiдеш, можливо, занадто далеко вiд мене, ну, а тодi ми, напевно, цiлий мiсяць не побачимося). Або ж я телеграфую: «Суботу можу бути Гмюндi». У цьому випадку чекаю вiдповiдi: або «Неможливо», або «Суботу можу бути Гмюндi». В обох останнiх випадках, отже, все домовлено, жодних iнших телеграм не потрiбно (нi, щоб ти не сумнiвалася, що твоя телеграма отримана, я надiшлю пiдтвердження), ми обое iдемо в Гмюнд i побачимося ще в цю суботу або в недiлю. Звучить усе це дуже просто.
* * *
Майже двi години змарновано, довелося вiдкласти лист. Тут був Отто Пiк. Я втомився. Коли ж ми побачимося? Чому за пiвтори години я всього разiв три почув твое iм’я? Навiть якщо хтось згоджуеться, визнаючи, що був у Вiднi, але нiкому не говорив, то хiба наше спiльне пробування не було «спiлкуванням»? Де ти? На шляху до села, де стоiть хатина? Я теж у дорозi, i шлях цей довгий. Тiльки не гризи себе через це, будь ласка, так чи iнакше, ми в дорозi, а бiльше нiж виiхати все одно неможливо.
(Прага, 4 серпня 1920 р.) Середа
Те, що ти пишеш iз приводу моеi поiздки (cеkа?, azto Tobe bude nutnе[100 - Чекаеш, поки тобi буде потрiбно (чес.).]), я краще пропущу, по-перше, це вже застарiло, по-друге, завдае болю, утiм, тут i виправдання, чому вечiрнi суботнi та ранковi недiльнi листи були сповненi такого вiдчаю. І, по-трете, ми ж, можливо, вже в суботу побачимося. (Першу з трьох телеграм ти вранцi в понедiлок, схоже, ще не отримала, сподiваюся, третя прийде вчасно.)
Вiдчай з приводу листа батька я розумiю лише стiльки, скiльки будь-яке нове пiдтвердження таких довгих, страшно болiсних узаемин знову доводить тебе до розпачу. Адже нового з цього листа не вичитаеш. Навiть я, який не читав листи батька, не можу вичитати з нього нiчого нового. Вiн сердечний i тиранiчний i переконаний, що мае бути тиранiчним, щоб задовольнити серця. Пiдпис справдi мало що значить, вiн лише представляе тирана, адже зверху написано «l?to»[101 - Шкода (чес.).] i «stra?ne smutne»[102 - Страшенно сумний (чес.).], цим усе скасовуеться.
Мiж iншим, можливо, тебе лякае невiдповiднiсть мiж твоiм листом i його, ну, твого листа я не знаю, але все ж таки, з iншого боку, менi спадае на думку невiдповiднiсть мiж його «природною» готовнiстю i твоею «незрозумiлою» упертiстю.
Ти сумнiваешся щодо вiдповiдi? Або, вiрнiше, сумнiвалася, адже ти пишеш, що тепер уже знаеш, якою буде твоя вiдповiдь. Це дивно. Якщо б ти вже вiдповiла i запитала мене: «Що я вiдповiла?» – я б без найменшого зволiкання сказав, що саме ти, по-моему, вiдповiла.
Звичайно, поза всяким сумнiвом, для твого батька немае жодноi рiзницi мiж твоiм чоловiком i мною, для цього европейця ми, як негри, на одну особу; але не кажучи вже про те, що ти зараз не можеш сказати про це нiчого певного, навiщо потрiбно вставляти це у лист-вiдповiдь? І навiщо потрiбно брехати?
На мою думку, ти можеш написати у вiдповiдь тiльки те, що неодмiнно сказала би своему батьковi, якби вiн заговорив про тебе в такому тонi, людина, яка, не бачачи майже нiчого iншого, з напругою i трепетом душевним стежить за твоiм життям: «Усi «пропозицii», всi «певнi жорсткi умови» безглуздi, Мiлена живе своiм життям i iнакше жити не зможе. Життя у Мiлени хоча i сумне, але все ж таки «здорове й спокiйне», як у санаторii. Мiлена просить тiльки, щоб ви нарештi це зрозумiли, бiльше вона не просить нi про що, надто про будь-якi «лагодiння» навiть мови немае. Вона просить тiльки, щоб ви не прагнули гарячково вiд неi вiдгородитися, а пiшли слiдом за своiм серцем i поговорили з нею як людина, як рiвний з рiвним. Вчинивши так, ви усунете з життя Мiлени чимало «смутку» i вам не доведеться бiльше ii “жалiти”».
* * *
Що ти маеш на увазi, коли пишеш, що вiдповiдь батьковi припадае на твiй день народження? Я справдi починаю побоюватися за цей день народження. Побачимося ми в суботу чи нi, неодмiнно телеграфуй менi ввечерi 10 серпня.
* * *
Якщо б ти все ж могла бути в Гмюндi в суботу або хоч у недiлю!
Це справдi вкрай необхiдно.
Тодi це був би останнiй лист, який ти отримаеш, перш нiж ми зустрiнемося вiч-на-вiч. І моi вже, власне, цiлий мiсяць незайнятi очi (ну звичайно, читання листiв, виглядання з вiкна) побачать тебе.
* * *
Чеською стаття куди краще, нiж нiмецькою, звичайно, деякi недолiки е, вiрнiше, вона нагадуе болото – бредеш, насилу витягаючи ноги. Скiлькись днiв тому один iз читачiв «Трибуни» сказав менi, що я, мабуть, провiв солiднi дослiдження в божевiльнi. «Тiльки у власнiй», – вiдповiв я, пiсля чого вiн спробував зробити менi комплiмент з приводу «власноi божевiльнi». (Двi-три дрiбнi помилки в перекладi е.)
Я ще трiшки потримаю в себе переклад.
(Прага, 4–5 серпня 1920 р.) Середа, вечiр
Зараз, близько 10-i вечора, я був у бюро, телеграма прийшла, i так скоро, я мало не засумнiвався, що це вiдповiдь на мою вчорашню телеграму, але там написано: вiдправлено 4.VIII, об 11-й годинi ранку. Вона прийшла ще о 7-й, тобто всього за вiсiм годин. Одна з потiх, якi додаються до самоi телеграми, – географiчно ми все-таки досить близько одне вiд одного: менше нiж за добу я можу отримати твою вiдповiдь. І не завжди ж ця вiдповiдь буде: не iдь.
Як-не-як, крихiтна можливiсть залишаеться: можливо, ти ще не отримала мiй лист, де я пояснюю, що тобi не доведеться вiдбавлятися з Вiдня навiть на одну нiч i все-таки можна приiхати в Гмюнд. Але ж ти, напевно, i сама вже це з’ясувала. Хай там як, я далi розважатиму над тим, чи варто менi в розрахунку на цю крихiтну можливiсть взяти на тридцять днiв (твоя вiдпустка) вiзу i про всяк випадок замовити квиток на швидкий потяг.
Мабуть, я цього не робитиму, телеграма така категорична, у тебе геть нездоланнi сумнiви щодо цiеi поiздки. Як бачиш, Мiлено, нiчого страшного, я б i сам не наважився на дiяльне бажання (до речi, тому тiльки, що не здогадався б, наскiльки проста можливiсть зустрiчi) побачити тебе «вже» за чотири тижнi; якщо б ми зустрiлися, я б завдячував це виключно тобi, ось чому (не кажучи про те, що, якщо ти не приiдеш, значить, так i мае бути, я знаю) ти маеш повне право викреслити цю можливiсть, яку сама Ти i створила, про це менi i писати нема чого, просто я з такою радiстю прокладав цю вузьку дорiжку з темноi квартири до тебе i мало-помалу все, чим е я, було кинуте в цей, можливо (необачнiсть негайно перебивае: звичайно! звичайно! звичайно!) до тебе спрямований хiд, а вiн раптом, замiсть вивести до тебе, впираеться в непроникну [слiв iз 5 написано нечiтко] скелю «будь-ласка-не-приiзди», i мимоволi доводиться тiею самою дорогою, яка так швидко була прокладена, [одне слово написано нечiтко] повiльно повертатися назад i засипати ii всiм тим, що я е. Загалом, це досить болiсно, але навряд чи геть уже погано, якщо вистачае сил так докладно про це писати. Зрештою, з’являться новi ходи, копати старий крiт назвичаений.
Куди гiрше iнше: з причин, якi я, здаеться, учора позначив, наша зустрiч була б дуже важлива. У цьому сенсi ii нiчим не замiниш, власне, тому-то я i засмутився через телеграму. Але хто зна, чи раптом у твоему пiслязавтрашньому листi не знайдеться розрада.
* * *
У мене тiльки одне прохання: у твоему сьогоднiшньому листi е двi дуже жорсткi фрази. Перша (а Ту neprijede?, ponevadz cekas, az to Tobe jednou bude nutnе, to, abys prije[103 - А ти не приiдеш, бо чекаеш, поки самiй тобi не знадобиться приiхати (чес.).]) ще дещо як виправдана, але далеко не повнiстю, друга (Mej se pekne, Franku, а потiм iде, щоб ти чула звучання всiеi фрази: telegrafovat Ti ten fale?n? telegram nemа tedy smyslu, nepos?lаm ho[104 - Бувай, Франце. Тодi безглуздо вiдправляти цю нещиру телеграму (чес.).]. Навiщо ж ти ii таки вiдправила), це «Mejsepekne, Franku» не мае взагалi нiякого виправдання. Такi ось фрази. Не могла б ти, Мiлено, яким-небудь чином узяти iх назад, цiлком однозначно взяти назад, першу, якщо завгодно, почасти, а другу цiлком?
* * *
