Сьогоднi пiд вечiр я, власне кажучи, вперше самотою зробив досить тривалу прогулянку, зазвичай я ходив з iншими людьми або здебiльшого лежав удома. Що це за край! Ненечко моя i бiдолашний, нездатний мислити розум, Мiлено, якби Ви були тут! Притому адже я б збрехав, якби сказав, що менi Вас бракуе; це найдосконалiше, найболючiше диво – Ви тут, точно так само, як я, i навiть сильнiше; де я, там i Ви, i навiть сильнiше. Це не жарт, iнодi я уявляю собi, що Вам – тiй, яка е тут, – бракуе тут мене, i Ви питаете: «Де ж вiн? Хiба вiн не писав, що перебувае в Меранi?»
Ф.
Ви отримали два моi вiдписнi листи?
(Меран, 5 червня 1920 р.) Субота
Я раз по раз запитую себе, чи зрозумiли Ви, що з огляду на загальний мiй стан моя вiдповiдь мала бути саме такою, якою i була, вона навiть вийшла ще занадто м’якою, занадто оманливою, занадто пристойною. Постiйно, день i нiч, я загадуюся над питанням про це, тремтячи перед Вашим вiдповiдним листом, питаю безглуздо, нiби менi наказано цiлий тиждень, без перерви на нiч, забивати цвях у камiнь, бути вiдразу i працiвником, i цвяхом. Мiлено!
* * *
Якщо вiрити чутцi – я не можу iй вiрити, – сьогоднi ввечерi через страйки зупиниться залiзничне сполучення з Тиролем.
(Меран, 5 червня,1920 р.) Субота
Прийшов Ваш лист, щастя Вашого листа. Крiм усього iншого, що в ньому мiститься, там е головне мiсце: що Ви, ймовiрно, бiльше не зможете писати менi в Прагу. Я наголошую на цьому в першу чергу, щоб увесь свiт бачив це окремо, зокрема i Ви, Мiлено. Ось, значить, чим загрожують людинi, хоча, принаймнi вiддалено, знають ii пiдстави, до того ж ще i вдають, нiби ставляться до цiеi людини добре.
Але, можливо, Ви навiть i маете рацiю, що бiльше менi не писатимете, деякi мiсця у Вашому листi натякають на таку необхiднiсть. Проти цих мiсць менi заперечити нiчого. Це саме тi, де я точно знаю i з усiею серйознiстю визнаю, що я на великiй висотi, але саме тому повiтря там занадто розрiджене для моiх легень i я мушу вiдпочити.
Ваш Ф.
Завтра напишу.
(Меран, 6 червня 1920 р.) Недiля
Ця промова на двох сторiнках Вашого листа, Мiлено, йде з глибини серця, пораненого серця («to me rozbolelo» – стоiть там, i це зробив я, я – Вам!), Але звучить так чисто i гордо, немов удар вразив не серце, а крицю; i вимагаете Ви лише природного, але водночас не так мене розумiете, бо цi моi «смiшнi» люди насправдi i Вашi теж, а потiм: хiба у Вашiй з чоловiком iсторii я стаю на чиемусь боцi? Де таке е? В якому моему реченнi вичитали цю божевiльну думку? Та й як я можу тут судити, коли з будь-якого реального погляду – дарма, про що йдеться: про подружжя, про роботу, жертовнiсть, мужнiсть, чистоту, свободу, самостiйнiсть, правдивiсть – я стою настiльки нижче за вас обох, що навiть i говорити про це менi неприемно. А де я наважився запропонувати дiеву допомогу, та якщо б навiть i наважився, яким чином я мiг би ii надати? Але досить питань; вони мiцно спали в пеклi; навiщо викликати iх на свiтло дня? Вони сумнi й сiрi – i роблять людину такою ж. О, не кажiть, що двi години життя дають незрiвнянно бiльше, нiж двi сторiнки листа (лист убогiший, але i яснiший, i чистiший), – отже, Ви неправдиво мене зрозумiли, але все одно: промова звернена до мене, а я аж нiяк не безвинний, i, як це не дивно, головним чином саме тому, що на всi вищеозначенi запитання можу вiдповiдати лише одними «нi» i «нiколи». А потiм прийшла Ваша мила, мила телеграма, заспокiйливий засiб проти ночi, цiеi давньоi супротивницi (якщо вона погано дiе, то Ви тут воiстину нi при чому, винна нiч; цi короткi земнi ночi здатнi завдати людинi страху перед вiчним сном); правда, i в листi Вашому так багато втiхи, i чудесноi розради, але лист – все-таки едине цiле, в якому вируе ураган тих двох сторiнок, а телеграма сама по собi i нiчого про це не знае. Але ось що я можу вiдповiсти цiй телеграмi, Мiлено: якби я, вiдволiкаючись зараз вiд усього iншого, приiхав до Вiдня i Ви цю промову (як я вже сказав, вона зовсiм не пройшла для мене безслiдно, вона мене зачепила, i правом торкнулася – хоч i не повною мiрою, але таки сильно) виголосили б менi вiч-на-вiч (а вона так чи iнакше неодмiнно була б виголошена – не в словах, так у думках, у поглядi, у тремтiннi вiй – або принаймнi малася на увазi б), – тодi б я, нiби убитий одним ударом, просто впав i розтягнувся б у всю довж, i жодна доглядачка, якби Ви покликали ii на допомогу, не змогла б знову поставити мене на ноги. А не сталося б це так, то було б, чого доброго, ще гiрше. Ось бачите, Мiлено.
Ваш Ф.
(Меран, 10 червня 1920 р.) Четвер
Зараз я не хочу говорити нi про що iнше, крiм як ось про це (я i лист Ваш iще як слiд не прочитав, тiльки облетiв поглядом, як мошка свiчку, i кiлька разiв обпалив собi голiвку; до речi, як я встиг установити, це два абсолютно рiзних листи – один, щоб пити його i пити, iнший – щоб жахнутись, але останнiй, мабуть, написано пiзнiше): коли зустрiчаеш знайомого i з напруженим iнтересом питаеш, скiльки буде двiчi по два, то це питання божевiльного, проте в першому класi початковоi школи воно вельми i вельми доречне. Мое ж питання до Вас, Мiлено, таке, що в ньому поеднуеться те й iнше – божевiльня i початкова школа, на щастя, дещиця початковоi школи теж е. Рiч у тому, що мене завжди збивало з пантелику, якщо хто-небудь до мене привертався, i часом руйнував iншi людськi зв’язки (наприклад, з Вайсом[25 - Мова про Ернста Вайса (1882–1940), нiмецькомовного австрiйського письменника i лiкаря еврейського походження.]) через логiчний склад розуму, що завжди бiльше вiрить в оману iншого, нiж у диво (щодо мене, i тiльки).
Навiщо, думав я, каламутити такими речами i без того вже каламутнi води життя. Я бачу перед собою частину можливого шляху i розумiю, на якiй же величезнiй i, напевно, нездоланнiй для мене вiдстанi вiд нинiшнього мого мiсцеперебування я вартуватиму випадкового погляду (мого, що вже там говорити про iнших!), ба – лише випадкового погляду (це не скромнiсть, а пиха, якщо Ви гарненько вдумаетеся), i ось я отримав – Вашi листи, Мiлено. Як висловити цю вiдмiннiсть? Хтось лежить у брудi i смородi у смертельнiй постелi – i приходить янгол смертi, найблагословеннiший iз усiх янголiв, i дивиться на нього. Чи смiе ця людина взагалi вмирати? Вiн перевертаеться, зариваеться ще глибше в лiжко, померти йому зась. Одне слово, я не вiрю в те, що Ви менi пишете, Мiлено, i немае способу все це менi довести – адже i Достоевським тiеi ночi нiхто не змiг би нiчого довести, а мое життя тривае одну нiч, – довести мiг би тiльки я сам, цiлком уявляю собi, що був би на це здатний (як Ви одного разу уявляли собi людину в розкидалцi), але i собi я не повiрю. Ось чому це питання було смiшним палiативом[26 - Лiки чи який-небудь iнший засiб, що дае тимчасове полегшення хворому, але не вилiковуе хвороби.] – Ви, ясна рiч, зрозумiли це вiдразу, – так учитель вiд утоми i туги iнодi, чуючи правильну вiдповiдь учня, навмисне навiюе собi, буцiмто цей учень по-справжньому тямить у предметi, тодi як насправдi той знае вiдповiдь лише з якихось несуттевих причин i жодним чином не може розумiти сутi предмета, бо ж навчити такого розумiння його мiг би лише сам учитель. Але не пхиканням, скаргами, ласками, проханнями, мрiями (у Вас е останнi п’ять-шiсть листiв? Вам би варто було поглянути на них, вони складуть повноту картини), а не чим iншим, як… Залишимо питання вiдкритим.
* * *
Я помiтив, що в своему листi Ви згадали i про ту дiвчину. Щоб вiдразу розвiяти всi сумнiви, скажу так: якщо вiдволiктися вiд хвилинного болю, Ви обдарували цю дiвчину найбiльшою ласкою. Я просто не можу уявити собi, як би вона iнакше мене здихалася. Звичайно, у неi було якесь хворобливе передчуття, але вона зовсiм не бачила, звiдки, власне кажучи, мiстонько поруч зi мною черпало свое (тривожне, але тривожне не для неi) тепло. Пам’ятаю, ми сидiли поруч на канапеi в однокiмнатнiй квартирi у Вршовiцях (здаеться, був листопад, а квартира ця за тиждень мала стати нашим житлом), вона була щаслива, що по стiлькох зусиллях здобула принаймнi цю квартиру, поруч iз нею сидiв ii майбутнiй чоловiк (повторюю, план шлюбу належав менi одному, один я наполягав на весiллi, вона лише злякано i знехотя пiдкорилася, а потiм, звичайно ж, звиклася з цiею думкою). Розмiрковуючи про цю сцену з усiма ii подробицями, куди численнiшими, нiж гарячковi удари серця, я вiрю, що здатен зрозумiти будь-яке людське ослiплення (в даному разi воно мiсяцями панувало i надi мною, утiм, я був не тiльки заслiплений, але ще i уявляв, що з цього вийде шлюб за розрахунком в найкращому сенсi цього слова), так, будь-яке ослiплення, до решти, я боюся пiднести до губ склянку молока, бо вона не випадково, а умисне цiлком може розбитися у мене перед носом i встромити скалки менi в обличчя.
Питання: в чому полягають закиди, якi Вам роблять? Так, менi теж траплялося робити людей нещасними, але вони, зрозумiло, не дорiкають менi весь час, вони просто замовкають i, по-моему, навiть у глибинi душi не картають мене. Таке у мене виняткове становище серед людей.
* * *
Але все це неважливо порiвняно з думкою, яка пройняла мене сьогоднi вранцi, коли я вставав iз лiжка, i так зачарувала, що я навiть не помiтив, як умився й одягнувся, i, напевно, точно б таким само штибом i поголився, якби раннiй гiсть (правник, який вважав за необхiдне харчуватися м’ясом) не вивiв мене з цього стану. Коротко кажучи, рiч ось у чому: Ви на час залишите Вашого чоловiка, нiчого нового в цьому немае, адже одного разу таке вже траплялося. Причини цього: Ваша хвороба, його нервовiсть (Ви полегшите i його життя) i, нарештi, вiденськi обставини. Куди Ви надумаете поiхати, я не знаю, найкраще Вам би пiдiйшла яка-небудь тиха мiсцина в Богемii. Притому особисто менi найкраще стояти осторонь i не з’являтися. Необхiднi для цього грошi Ви поки вiзьмете у мене (про умови повернення ми домовимося). (Назву лише одну побiчну перевагу, яку я б вiд цього отримав: я б став на диво старанним службiстом – служба у мене, до речi, смiховинна i страшенно легка, Ви навiть уявити собi не можете, я поняття не маю, за що отримую грошi.) Якщо на мiсяць iнодi i не цiлком вистачить, Ви напевно легко дiстанете додаткову суму, яка явно буде невелика.
Поки бiльше не спiватиму дитирамби цiй iдеi, але Вам випадае нагода висловити про неi свою думку i таким чином продемонструвати менi, чи дозволено довiрити Вашому присуду про iншi моi вигадки (бо цiннiсть цiеi iдеi менi вiдома).
Ваш Кафка
Читаю минулою датою зауваження з приводу iжi, з цим у мене тодi напевно б теж налагодилося, якщо я став би такою великою персоною. – Читаю цi два листи, як горобець клював у мене в кiмнатi хлiбнi крихти, тремтячи, прислухаючись, насторожено озираючись, хвалькувато напудрюючи все пiр’я.
(Меран, 11 червня 1920 р.) П’ятниця
Коли ж нарештi безглуздий свiт хоч трохи пiдладять? Удень ходиш, похнюпившись – тут на горах усюди такi красивi руiни, що, здаеться, i сам ти неодмiнно повинен стати таким же гарним, – а в лiжку замiсть сну приходять просто чудовi думки. Сьогоднi, наприклад, на додачу до вчорашньоi пропозицii менi спало на думку, що на лiто Вам би не завадило вiдправитися до Сташi[27 - Сташа Їловська.], Ви ж писали, що вона живе в селi. Учора я написав дурницю, що нiби Вам в iншi мiсяцi бракуватиме грошей, це дурниця, iх завжди буде подостатком.
Ранковий i вечiрнiй лист вiд вiвторка пiдтверджуе цiннiсть моеi пропозицii, що не особливо й випадково, бо цiннiсть пропозицii мае пiдтверджуватися всiм, усiм без винятку. Якщо в ньому е лукавство – та де ж його немае, цього страшного звiра, який в потребi вмiе стати зовсiм маленьким, – то я триматиму його в шорах, навiть Ваш чоловiк може в цьому менi повнiстю довiритися. Щось я перебiльшую. А проте довiряти менi можна. Я не бачитимуся з Вами, нi тепер, анi потiм. Ви житимете в селi, яке так любите (у цьому ми схожi, спокiйнi краi, по сусiдству з горами середньоi висоти, я люблю над усе, i щоб обов’язково були озеро й лiс).
Ви недооцiнюете вплив своiх листiв, Мiлено. Листи вiд понедiлка (jen strach o Vаs[28 - Тiльки страх за Вас (чес.).]) я поки ще не дочитав (спробував сьогоднi вранцi, з деяким успiхом, адже завдяки моiй пропозицii вони вже трiшки стали iсторiею, але до кiнця поки дiстатися не змiг). Зате лист вiд вiвторка i дивна листiвка – написана в кав’ярнi? – на Ваше звинувачення на адресу Верфеля менi ще належить вiдповiсти, я ж, власне, нi на що Вам не вiдповiдаю, Ви вiдповiдаете куди краще, i це дуже приемно, надихае менi, попри безсонну нiч через листи вiд понедiлка, досить спокою i впевненостi. Звичайно, в листi вiд вiвторка теж е гостра шпилька, i вона заганяеться в тiло, але ведеш його ти, а чого – звичайно, це лише хвилинна iстина, iстина хвилини, тремтливого щастя й болю, – чого б я не змiг вiд тебе терпiти?
Ф.
Знову виймаю лист iз конверта, ось це мiсце: будь ласка, скажи менi ще раз – не завжди, цього я не бажаю, – ще раз скажи менi «ти».
Будь ласка, якщо це Ви не неприемно, заради мене скажiть Верфелю принагiдно що-небудь добре. – Дещо, на що Ви, на жаль, усе-таки не вiдповiдаете, наприклад, на питання з приводу Ваших писань.
[…слiв iз 9 написано нечiтко…]
Нещодавно Ви знову менi наснилися, сон був довгий, але я майже нiчого не пам’ятаю. Я був у Вiднi, але про це нiчого не пам’ятаю, потiм опинився в Празi i забув Вашу адресу, не тiльки вулицю, але i мiсто, все-все, тiльки iм’я Шрайбер[29 - Себто той, хто пише.] чомусь спливло, проте ж я не знав, що з ним робити. Отже, я зовсiм Вас втратив. У розпачi я придумував усiлякi фокуси, але, не знаю чому, вони не були виконанi, i пам’ятаю я з них тiльки один. Я написав на конвертi: «M. Jesenskа», а внизу: «Прошу доправити цей лист, бо ж iнакше фiнансове вiдомство зазнае величезних збиткiв». Цiею загрозою я сподiвався мобiлiзувати на Вашi розшуки всi допомiжнi засоби держави. Хитро? І нехай це не настроiть Вас проти мене. Я тiльки увi снi такий моторошний.
(Меран, 12 червня 1920 р.) Субота
Ти не цiлком мене розумiеш, Мiлено, я ж майже зовсiм з тобою згоден. Самотужки я зовсiм не збираюся цього робити.
Приiду я до Вiдня, сьогоднi ще не можу сказати, але, думаю, не приiду. Якщо ранiше заперечень у мене було багато, то зараз тiльки одне: це понад моi душевнi сили, ну i, мабуть, хiба що ще далека другорядна причина – так краще для нас усiх. Однак додам, менi було б точно так само, а то i ще бiльше не пiд силу, якщо б ти за нинiшнiх описаних тобою умов (nechat cloveka cekat[30 - Змушувати чекати людину (чес.).]) приiхала до Праги.
Необхiднiсть дiзнатися те, що ти хочеш розповiсти менi про цi шiсть мiсяцiв, виникла не раптом. Я впевнений, що це щось жахливе […слiв iз 15 написано нечiтко…], впевнений, що ти пережила, а може, навiть i накоiла якогось страхiття, впевнений, що як сучасник я, ймовiрно, не змiг би цього винести (хоча ще сiм рокiв тому мiг винести чи не все), впевнений я i в тому, що як сучасник не винiс цього i в майбутньому, – гаразд, але до чого все це, хiба найважливiше для мене – твоi переживання i вчинки, а не просто ти сама? Тебе ж я i без цiеi розповiдi знаю куди краще, нiж себе самого, але цим я зовсiм не хочу сказати, що не знаю стану моiх рук.
Твiй лист нiтрохи не суперечить моiй пропозицii, навпаки, адже ти пишеш: «Nejradeji bych utekla treti cestou, ktera nevede ani k tobe ani s nim, nekam do samoty»[31 - Я хотiла б утекти третiм шляхом, який не веде нi до тебе, нi до нього, десь у самоту (чес.).]. Я пропоную, щоб ти написала його того ж дня, що i я.
Звичайно, на цiй стадii хвороби ти навiть на час не можеш залишити чоловiка, але ж, як ти пишеш, хвороба не нескiнченна, ти писала всього про декiлька мiсяцiв, мiсяць з гаком уже минув, ще через мiсяць вiн зможе сяк-так без тебе обiйтися. Тобто в серпнi, найпiзнiше у вереснi.
До речi, зiзнаюся: це твiй лист iз тих, якi я не можу прочитати вiдразу, i хоча цього разу я прочитав його цiлих чотири рази поспiль, принаймнi думку свою висловити прямо зараз не зможу. Думаю, написане вище так чи iнакше залишаеться в силi.
Твiй
(Меран, 12 червня 1920 р.) Недiля (ще один лист)
Цей перехресний i послiдовний обмiн листами слiд припинити, Мiлено, вiн позбавляе нас розуму, не знаеш, що написано, не знаеш, на що вiдповiдати, i завжди, хай там як, вагаешся. Я дуже добре розумiю вашу чеську, чую смiх, але варто менi закопатися у вашi листи мiж словами та смiхом, i тодi я чую лише слово i, крiм того, авжеж, це моя природа: страх.
Чи ти все ще хочеш побачити мене по моiх листах вiд середи-четверга, я не можу визначити, я знаю мое ставлення до Нього (ви належите менi, навiть якщо я нiколи бiльше не побачу вас). […слiв iз 11 написано нечiтко…] його я знаю, наскiльки воно лежить не в неяснiй царинi страху, але я не знаю вашого ставлення до мене, вся рiч тут у страху. Я повторюю, ти не знаеш мене, Мiлено.
Для мене жахливо те, що вiдбуваеться: мiй свiт валиться, мiй свiт знову постае з руiн, ось i дивись, як тобi тут втриматися. Я не скаржуся на те, що вiн руйнуеться, вiн давно вже хитався, я скаржуся на те, що вiн встае знову, на те, що я народився на свiт, – i на свiтло сонця скаржуся теж.
Як нам жити далi? Якщо ти згодна з моiми дiями у вiдповiдь листами, тобi нiяк не можна бiльше жити у Вiднi, це просто неможливо.
Одночасно з вашими листами сьогоднi надiйшов лист вiд Макса Брода, в якому вiн, зокрема, пише: «Дiйшло до дивноi iсторii, яку я «змалюю» тобi бодай натяком». Молодий редактор «Трибуни» Райнер[32 - Мова про Йозефа Райнера (1898–1920), який наклав на себе руки 19 лютого.] (кажуть, що вельми розумний i справдi непересiчний юнак – можливо, 20 рокiв) отруiвся. Трапилося це, коли ви, гадаю, були ще в Празi. Тепер з’ясовуеться причина: Вiллi Хаас мав з його дружиною[33 - Уроджена Амброжова, подруга Мiлени Єсенськоi.] стосунки, якi, втiм, мабуть, не вкладалися в рамцi духовного зв’язку. Нiхто iх там не захопив розполохом чи щось таке, крiм того, жiнка так замучила людину, яку вона знала за багато рокiв до шлюбу, переважно словами i своею поведiнкою, що вiн заподiяв собi смерть у редакцii. Зрана вона приiхала до редакцii з паном Хаасом, щоб запитати, чому вiн не вернувся з нiчноi змiни. Юнак уже був у шпиталi i помер, перш нiж вони туди дiсталися. Хаас, в якого попереду був останнiй iспит, кинув навчання, посварився з батьком i редагуе кiногазету в Берлiнi. Ведеться йому, мабуть, не з медом. Жiнка також живе у Берлiнi, i, е думка, що вiн одружиться з нею. – Я не знаю, чому розповiдаю вам цю жорстоку iсторiю. Можливо, тiльки тому, що ми потерпаемо вiд того ж демона, i тому iсторiя – така складова нас, як ми суть складовi ii».
Щодо листа. Повторюю, що ти не можеш залишатися у Вiднi. Що за страшна iсторiя. Одного разу я впiймав крота i принiс його в хмiльник. Коли я його вiдпустив, вiн наче сам не свiй полiз пiд землю, i зник, як у воду пiшов. Тому i вiд цiеi iсторii слiд сховатися. Мiлено, мова ж не про це, ти для мене не жiнка, ти – дiвчинка, нiчого бiльш дiвочого я зроду ранiше не бачив, я не смiю навiть подати тобi руку, дiвчинко, брудну, тремтячу, пазуристу, нервову, невпевнену, холодно-гарячу руку.
