Жак-фаталiст i його пан
Denis Diderot
Бiблiотека свiтовоi лiтератури
Майже всi художнi твори Денi Дiдро (1713–1784) французького фiлософа-просвiтителя, творця «Енциклопедii», мистецтвознавця i письменника, побачили свiт i принесли йому славу лише пiсля смертi. Протягом кiлькох столiть уся Європа вiдкривала для себе романи Дiдро-митця, чий творчий пошук значно випередив свiй час, але е актуальним i понинi.
До видання ввiйшли антиклерикальний роман-сповiдь «Черниця»; дотепний, перейнятий дiалектичною грою розуму роман-дiалог «Небiж Рамо» та наповнений життевою мудрiстю та життелюбством свого героя роман «Жак-фаталiст». На думку Дiдро, роман повинен змальовувати навколишнiй свiт, показувати живi характери та зображувати картину звичаiв своеi доби в правдивих деталях, щоб читач змушений був сказати: «Слово честi, це правда! Таке не вигадаеш!»
Денi Дiдро
Жак-фаталiст i його пан
Переклав з французькоi Валерiан Пiдмогильний
© Н. Є. Косенко, передмова i примiтки, 2004
© Є. В. Вдовиченко, iлюстрацii, 2004
© О. А. Гугалова-Мешкова, художне оформлення, 2021
© Видавництво «Фолiо», марка серii, 2001
Передмова
Ім'я Денi Дiдро – творця «Енциклопедii», фiлософа, мистецтвознавця, письменника – стоiть поряд з визначними iменами не тiльки доби Просвiтництва, але й свiтовоi культури.
Дiдро-прозаiк вийшов за межi свого часу. Творчий пошук дозволив йому вiльно спiлкуватися як з античними мудрецями, так i сучасниками. Вiн вибирав собi у спiврозмовники однодумцiв-гуманiстiв: Сократа, Платона, Арiстотеля, Рабле, Монтеня, Паскаля, Декарта, Вольтера, Гельвецiя.
Керуючись допитливим розумом i творчою iдеею, вiн намагався розбудити в людинi людське, зняти з неi нашарування суспiльних забобонiв i споживацького прагматизму, звiльнити ii душу для свiдомого, сповненого вiдповiдальностi за свою долю життя.
Сповiдуючи вiру в перетворюючу силу живого розуму, Дiдро, як й iншi французькi просвiтники, обрав за мету свого творчого пошуку, можливо, дещо iдеалiстичну iдею виховання громадянського суспiльства, де кожен громадянин е вiльним робити свiй вибiр i нести за це вiдповiдальнiсть перед собою та iншими. Просвiтники називали такий стан душi «природним правом людини».
Саму iдею держави, що будувалася б на засадах «природних прав людини», у рiзнi часи називали по-рiзному: «Імперiею розуму», «Утопiею», «Мiстом сонця», «Телемським абатством».
Головними умовами реалiзацii цiеi утопiчноi iдеi вважалися: правитель-фiлософ, який керувався б гуманiстичним свiтоглядом, та суспiльство, що iснувало б на засадах добровiльного обмеження й спiльноi домовленостi. У такiй соцiальнiй схемi перевага вiддавалася «Імперii розуму» над «Імперiею влади». Просвiтники наiвно вiрили, що обiзнаний та розсудливий правитель, на кшталт Пантагрюеля з вiдомоi казки Рабле, здатен керувати «розумним суспiльством».
Ще з часiв Платона фiлософи замислювалися над проблемою правильного виховання. Просвiтники, розвиваючи античне вчення про природу та людину, намагалися довести, що знання та гуманiстичнi цiнностi здатнi повернути суспiльству втраченi моральнi iдеали, якi вважали апрiорi природними. Безумовно, така концепцiя передбачала активну роль Учителя-фiлософа й дiалектика, силою духу подiбного до Сократа або Арiстотеля. Саме такоi суспiльноi ролi прагнули для себе Дiдро, Вольтер, Руссо, свiдомо випробовуючи свiй дух бiднiстю, поневiряннями, опозицiею громадськiй думцi та схоластичнiй науцi. Можливо, вони були останнiми фiлософами-унiверсалiстами, якi поряд iз законами природи дослiджували проблеми людськоi душi та соцiуму.
Денi Дiдро народився 5 жовтня 1713 року в невеличкому мiстечку Лангр в пiвнiчно-схiднiй частинi Францii в родинi заможного ремiсника-ножовника. Батько хотiв забезпечити синовi гарну кар'еру та шкодував грошей на його освiту. У тi часи вважалося престижним навчатися в католицьких школах ордену Єзуiтiв, тому у вiцi 8 рокiв Дiдро поступив до езуiтського коледжу в своему рiдному мiстi, а коли йому виповнилося 12 рокiв, батько вiдiслав його вчитися до Парижа в коледжi д'Аркур.
Денi був старшим сином в родинi та мав успадкувати вiд дядька мiсце священика. Але ще пiд час навчання Дiдро назавжди вирiшив для себе вiдмовитися вiд духовноi кар'ери. Пiсля закiнчення коледжу вiн, порадившись з батьком, йде працювати помiчником до прокурора Клермана де Рi, уродженця Лангра, у якого служить два роки. Але юриспруденцiя також не приваблюе молодого Дiдро, весь вiльний час вiн присвячуе вивченню класичних i нових мов та математики. Театр i лiтература стають його захопленням. Невдовзi Дiдро приймае рiшення повнiстю присвятити себе науцi та вiдмовитися вiд будь-якоi служби. Батько не схвалюе такого вибору сина й погрожуе позбавити його матерiальноi пiдтримки. Але майбутнiй фiлософ вибирае вiльне, хоча й злиденне, життя. Йому доводиться перебиватися випадковими заробiтками. Ситуацiю ще бiльше ускладнюе ранне одруження. Поява родини змушуе Дiдро працювати з потрiйною енергiею. Протягом десятилiття (1730–1740 pp.) Дiдро заробляе на життя як лiтературний поденник. Вiн перекладае для книготорговцiв рiзнi книги з фiлософii, лiтератури, математики. У цей час зав'язуеться його дружба з Руссо, Кондiльяком та iншими майбутнiми знаменитостями. Багато часу вони проводять у бесiдах та фiлософських дискусiях. Можливо, тодi й формуеться енциклопедичний свiтогляд органiзатора та натхненника «Енциклопедii». До цього перiоду вiдноситься його знайомство з англiйським фiлософом-моралiстом Е. Шефтсберi, який мав великий вплив на формування у Дiдро етичних поглядiв. У 1745 роцi вiн перекладае книгу Шефтсберi «Дослiдження про заслуги доброчесностi». По сутi, це перша фiлософська праця самого Дiдро, оскiльки змiст твору Шефтсберi був викладений у перекладi досить довiльно. Перiод 1740–1750 pp. Дiдро проводить у напруженому пошуку власноi фiлософськоi системи. У першому авторському творi «Фiлософськi думки», написаному на початку 1746 року, Дiдро пiддае скептичному перегляду догмати католицькоi церкви. Ця книга викликала жорстоку суспiльну опозицiю. У червнi 1746 року «Фiлософськi думки», за вироком парламенту, були спаленi як небезпечна книга.
У 1747 роцi з'являеться наступна праця Дiдро «Прогулянка скептика, або Алеi», в якiй автор знову намагаеться спростувати церковнi догмати з позицii здорового глузду та науки. Слiдом за нею у 1749 роцi побачила свiт праця «Листи слiпих у настанову зрячим», у якiй автор послiдовно доводить хибнiсть будь-якоi фiлософii, що суперечить розуму та почуттям. Незважаючи на анонiмнiсть цiеi публiкацii, як i бiльшостi iнших прижиттевих творiв Дiдро, автора було викрито та ув'язнено на три мiсяцi до Венсенського замку за «богохульство». Бажану свободу Дiдро отримуе завдяки заступництву Вольтера. Пiд час перебування у Венсенському замку у Дiдро народжуеться задум грандiозного видання – «Енциклопедii, або Тлумачного словника наук, мистецтв та ремесел», яке мае покласти край схоластицi в усiх галузях знань.
Вийшовши з ув'язнення, Дiдро залучае до спiвробiтництва в «Енциклопедii» усiх найталановитiших просвiтникiв: Монтеск'е, Вольтера, Гольбаха, Мармонтеля, Руссо, Гельвецiя, Кондiльяка та iнших. Редактором видання був вiдомий математик та фiлософ Ж. Л. д'Аламбер, проте основнi видавничi справи вiв сам Дiдро. У процесi пiдготовки словника розкрилися його органiзацiйний талант, колосальна енергiя та унiверсальна освiченiсть. Вiн пише для «Енциклопедii» 1259 статей з найрiзноманiтнiших питань: фiлософii, полiтики, естетики, етики, економiки, технiки тощо. Його допитливий розум вбирае в себе все нове як в галузi науково-теоретичноi думки, так i у виробничiй галузi. Недаремно деякi дослiдники порiвнюють Дiдро з унiверсальним тиглем, в якому плавляться, подiбно металам, рiзнi життевi спостереження та факти, прогартованi просвiтницькими iдеями. Перший том видання побачив свiт у 1751 роцi.
«Енциклопедiя» своiми новаторськими iдеями похитнула теоретичнi засади старого свiту, що у свою чергу викликало жорстоку опозицiю церкви. Хоча бiльшiсть статей «Енциклопедii» через цензурнi перешкоди була написана езопiвською мовою, уже пiсля публiкацii другого тому в 1752 роцi королiвський суд заборонив це видання. З цього моменту випуск «Енциклопедii» продовжувався нелегально. Було ще кiлька постанов про заборону ii публiкацii, але популярнiсть видання тiльки зростала. У 1759 роцi влада остаточно зупиняе випуск «Енциклопедii», вiдповiдно до королiвського указу передбаченi суворi покарання (у тому числi й позбавлення життя) за написання статей, якi критикують церкву та королiвську владу або порушують порядок i спокiй у краiнi. Переслiдування похитнули еднiсть енциклопедистiв – посварився зi своiми однодумцями Руссо, вiдмовився вiд редакторства д'Аламбер, вiдiйшов вiд видання Вольтер. Але Дiдро продовжував роботу до кiнця: у 1765 роцi вiн випустив останнi 10 томiв, а у 1772 роцi передплатники отримали додатково ще 11 томiв iлюстрацiй до повного видання «Енциклопедii», що складалося з 17 томiв теоретичних статей. «Енциклопедii» Дiдро вiддав 20 рокiв свого життя, ця праця стала його науковим та громадянським подвигом.
Водночас iз виданням «Енциклопедii» Дiдро продовжував своi науковi дослiдження. За цi роки вiн написав «Думки про пояснення природи» (1754 р.), «Про драматичну лiтературу» (1758 p.), «Фiлософськi засади матерii та руху» (1770 p.), «Системне спростування книги Гельвецiя «Про людину» (1773–1774), «Елементи фiзiологii» (1773–1780 pp.), «Парадокси про актора» (1773 р.) та iншi. Тодi ж були написанi й художнi твори Дiдро, якi принесли йому посмертну свiтову славу: «Черниця» (1760 p.), «Небiж Рамо» (1762–1782 pp.), «Жак-фаталiст та його пан» (1773 p.).
Прагнучи суспiльноi реалiзацii, Дiдро шукав кожноi можливостi для втiлення своiх фiлософських iдей в життя. Як i Платон, який свого часу намагався реалiзувати власнi утопiчнi теорii при дворi сиракузьких тиранiв Дионiсiiв i ледь не був за це проданий ними у рабство, як i Вольтер, який пережив захоплення та розчарування постаттю пруського правителя Фрiдрiха II, Дiдро захоплювався постаттю росiйськоi iмператрицi Катерини II, яка у свою чергу прагнула для себе ореолу освiченоi правительки.
Катерина II вела активне листування з просвiтниками, а коли у Францii заборонили видання «Енциклопедii», запропонувала Дiдро продовжити випускати ii в Росii. Будучи поiнформованою про важкий матерiальний стан фiлософа, вона надала Дiдро фiнансову пiдтримку: придбала в нього за велику грошову суму бiблiотеку та залишила ii у його довiчному користуваннi. Крiм цього, вона призначила Дiдро бiблiотекарем у власнiй бiблiотецi та встановила йому значну платню, яку виплатила за 50 рокiв наперед. Пiсля цього Дiдро отримав запрошення вiдвiдати Росiю.
У вереснi 1773 року Дiдро прибув до Петербурга. При дворi його прийняли з великими почестями. Щоденно вiдбувалися бесiди iмператрицi з фiлософом. За порадою Дiдро Катерина II купила у Францii кiлька сотен полотен уславлених художникiв (Мурiльйо, Рафаеля, Рембрандта, Ван-Лоо, Пуссена, Ван-Дейка та iнших), якi прикрасили картинну галерею Ермiтажу. Дiдро також дав iмператрицi багато корисних порад щодо вдосконалення полiтичного та культурного життя в Росii. Вiн покладав великi надii на «Пiвнiчну Семiрамiду». Фiлософ переконував росiйську iмператрицю в необхiдностi запровадження в краiнi суспiльно-полiтичних реформ, введення парламентського способу правлiння, обмеження прав дворянства на користь «третього стану», радив стимулювати розвиток науки, технiки, землеробства. Катерина II захоплювалась живою уявою Дiдро, але водночас, за його спиною, досить скептично висловлювалась щодо його реформаторських iдей.
Таку, досить поширену в суспiльствi, зрадницьку споживацьку поведiнку iнший фiлософ – Гегель у своiй працi «Феноменологiя духу» назвав «розiрваною свiдомiстю», в якiй водночас iснують «гуманiстичнi iдеi» та «цинiчний практицизм». Цей психологiчний феномен вивiв у своему сатиричному дiалозi «Небiж Рамо» Денi Дiдро.
Пiсля вiдвiдання Росii розчарований Дiдро, втративши останнi iлюзii щодо можливостi ствердження в суспiльствi «Імперii розуму», у 1774 роцi повернувся до Францii.
На батькiвщинi фiлософ продовжував багато працювати, але здоров'я його було виснажене випробуваннями та непомiрною працею. Помер Дiдро 31 липня 1784 року, не зрадивши власним переконанням. На вмовляння священика церкви святого Сульпiцiя зректися богохульних iдей, тому що це може справити гарне враження на iнших, фiлософ вiдповiв: «…Я вiрю, панотче, що це може справити гарне враження, але погодьтеся, що це було б безсоромною брехнею з мого боку».
Свое свiтоглядне кредо Дiдро виклав у написанiй для «Енциклопедii» статтi «Фiлософ», де навiв приклад, що наслiдував у власному життi. Так, за переконанням Дiдро: фiлософ – це «людина, дii якоi спрямованi розумом», вiн «пояснюе причини», «спостерiгае», дослiджуе, не просто судить, але шукае iстину, «намагаеться судити правильно». Це «доброчесна людина», яка «хоче бути корисною». Фiлософ «ревнивий до всього, що називають гiднiстю та чеснiстю», поняття «чесностi настiльки глибоко проникае в кров фiлософа, як i свiтло розуму». У такий спосiб Дiдро ототожнюе просвiтництво з моральним удосконаленням людини та суспiльства. Моральний переворот свiдомостi, що готували просвiтники XVIII столiття, мав на метi звiльнення людини вiд духовного полону «розiрваноi свiдомостi», схоластичних забобонiв та споживацького iснування.
Суспiльна революцiя, пiдготовку якоi часто приписують французьким просвiтникам XVIII столiття, мислилась ними самими, в першу чергу, як революцiя свiдомостi, як перехiд вiд механiстичноi споживацькоi форми iснування, через вiльний вибух душi, яка прагне реалiзацii своеi природи, до свiдомого i вiдповiдального суспiльного життя.
Мисленню Дiдро притаманна певна «парадоксальнiсть», яку правильнiше було б назвати дiалектичнiстю. З одного боку, Дiдро, поряд з Вольтером, Монтеск'е, Гельвецiем, Гольбахом, Руссо та Кондорсе, виступае як один з iдеологiв просвiтництва, з iншого боку – володiючи сильним дiалектичним розумом, вiн усвiдомлюе суперечливiсть просвiтницького iдеалу «природноi людини», оскiльки «природнiсть» не завжди узгоджуеться з гуманiзмом. Так ще Блез Паскаль у своiх фiлософських есе «Думки» зауважував: «Звичка е другою природою, що руйнуе першу. Але що е першою природою? Чому звичка не е природною? Я дуже боюся, що сама природа е тiльки першою звичкою».[1 - Pascal В. Pensees. – P., 1972, p. 514.]
Отже, природа та звичка можуть мiнятися мiсцями, переходити одна в iншу. Вони не протистоять одна однiй, як застиглi опозицii, а е результатом життевого досвiду. «У людинi все вiд природи, будь-яка властивiсть може бути вродженою, але будь-яка вроджена властивiсть може стертися»[2 - Pascal В. Pensees. – P., 1972, p. 587.]. Отже, за думкою Паскаля, життевий досвiд та вiдповiднi обставини, якими б вони не були, можуть стати природою людини.
Дiдро у своiй фiлософськiй прозi йде далi Паскаля, вiн намагаеться показати сучасникам у дiалектичному ракурсi надзвичайно просту iстину: обставини та людина взаемозалежнi, i тiльки неупереджена, духовно вiльна людина може вибирати для себе обставини.
Фiлософськi, натурфiлософськi, етичнi постулати Просвiтництва Дiдро намагаеться розглядати з контроверсiйних позицiй, для того щоб усвiдомити iх можливi наслiдки. За перевiреним античним принципом Дiдро виводить вiдмiннi свiтогляднi мiркування у формi дiалогiв, де спiвбесiдники суперечать не тiльки один одному, але й собi. Дiдро-експериментатор вiдкривае перед читачем свою фiлософську лабораторiю та захоплюе його творчим процесом спiвавторства, вiн показуе йому народження й розвиток думки та ii можливi наслiдки. Такий же принцип Дiдро сповiдуе й у своiй художнiй творчостi.
Якби ерудованого читача другоi половини XVIII столiття спитали, що йому вiдомо з творчого доробку Дiдро, вiн назвав би «Енциклопедiю», деякi драми, можливо, пригадав би дещо з фiлософських творiв, а також фривольний роман у стилi рококо «Нескромнi скарби». Дiдро-прозаiк цьому читачевi був маловiдомий.
Майже всi художнi твори, що принесли Дiдро свiтову славу, побачили свiт пiсля його смертi. У свiтовiй лiтературi небагато авторiв, чию посмертну долю супроводжувала б така кiлькiсть упереджених або хибних оцiнок. Наприклад, законодавець смакiв французького суспiльства кiнця XVIII – початку XIX столiття нинi забутий автор Лагарп ставився до Дiдро рiзко негативно, як до ворога релiгii та класицистичноi традицii, вiн бачив у «Черницi» тiльки три-чотири гарних сторiнки. У кiнцi XIX столiття французький академiк Емiль Фаге безапеляцiйно стверджував, що Дiдро е другорядним автором та докоряв йому у вiдсутностi художньоi уяви.
Протягом XIX столiття Францiя та Європа заново вiдкривали для себе Дiдро-митця, чий творчий пошук значно випередив свiй час. Брати Гонкур називали його «першим генiем новоi Францii». Його творчiсть високо цiнували Гете, Гегель, Бальзак, Стендаль, Достоевський. Французький вчений Жан Тома, автор монографii «Гуманiзм Дiдро», писав: «Саме Дiдро заразив свiй вiк щирою любов'ю до людства, потребою замiнити абстрактне поняття людини взагалi… живою реальнiстю iстоти з плотi та кровi».[3 - Цит за книгою: Diderot. Oeuvres romanesques. – Р: Garnier, 1959. – P. VIII.]
Саме такою е героiня Дiдро «Черниця». Так трапилось, що передплатники популярноi «Лiтературноi кореспонденцii» Мельхiора Гримма довiдалися про iсторiю написання цiеi книги ранiше, нiж ii прочитали. У 1770 роцi Гримм детально описав мiстифiкацiю, з якоi народилася «Черниця», сам же твiр було опублiковано в «Лiтературнiй кореспонденцii» у 1780 та 1782 роках. Широкiй публiцi роман представлено лише в 1796 роцi.
Багато що в авторському задумi роману пояснюе iсторiя написання «Черницi». Зокрема, з енциклопедистами та Дiдро мав дружнi стосунки дотепний та приемний у спiлкуваннi вiдставний офiцер маркiз де Крамар. Якось вiн поiхав до свого маетку в Нормандii i товариство залишилось без приемного спiврозмовника. Друзi вирiшили в будь-який спосiб примусити маркiза повернутися до Парижа. Тут в нагодi трапилась iсторiя про те, як маркiз, будучи за характером сентиментальним фiлантропом, у 1758 роцi щиро перейнявся особистою долею однiеi молодоi черницi – Сюзанни Сiмонен, яка силомiць була ув'язнена до монастиря Лоншан та намагалася вирватися звiдти на свободу. Маркiз нiколи не бачив цiеi дiвчини, хоча й стежив деякий час за ii долею. Дiдро разом з друзями скористалися цим фактом та вигадали цiлу iсторiю з листами черницi Сюзанни Сiмонен, в яких вона звертаеться до свого великодушного благодiйника, розповiдае про те, що начебто втекла з монастиря й переховуеться вiд переслiдування в Парижi та благае прийти до неi на допомогу.
Читаючи в нормандськiй провiнцii цi пристраснi послання, маркiз навiть й гадки не мав, що iх пише Дiдро. Невдовзi друзi зрозумiли, що жарт зайшов дуже далеко та примусили вигадану втiкачку «померти». За кiлька рокiв по тому, коли маркiз повернувся до Парижа, вони зiзналися йому у своiх витiвках.
Але кожен жарт мае частку правди. В основi роману Дiдро лежала доля реального прототипу – черницi Маргарити Деламар, яка за бажанням матерi, що прагнула успадкувати статок свого чоловiка, провела за монастирськими стiнами понад 50 рокiв[4 - Історiя Маргарити Деламар розказана в монографii: George May. Diderot et «La religieuse». – New-Haven-Paris, 1954.]. За лiтературноi уяви Дiдро звична для тих часiв iсторiя «черницi за примушенням» стала яскравим художнiм узагальненням особистоi долi людини, що е жертвою суспiльного блюзнiрства.
Дiдро було 47 рокiв, коли вiн писав «Черницю». До цього часу в нього вже склалася власна система естетичних поглядiв. Драматичний досвiд, який мав Дiдро, вiдповiдав завданням його нового творчого пошуку. І хоча автор не вiдмовився вiд театру, оскiльки саме драматургiя давала йому можливiсть безпосередньоi апробацii просвiтницьких iдей на широкому загалi, вiн усвiдомлював, що саме психологiчний роман дозволить йому бiльш грунтовно виразити власну естетичну програму, нiж драма. Поштовхом для експериментiв Дiдро в жанрi роману стало його захоплення талантом англiйського романiста С. Рiчардсона, якому фiлософ навiть присвятив статтю «Похвальне слово Рiчардсону» («Eloge de Richardson», 1761).
У Дiдро була власна концепцiя жанру роману. Автор «Черницi» не любив галантних авантюрних книг, що завжди мали популярнiсть, не шанував вiн i сухi дидактичнi твори в дусi давньоримського моралiста Катона. За концепцiею Дiдро, роман повинен розкривати свiт, в якому ми живемо, показувати живi характери в дii, зображувати картину звичаiв своеi доби в правдивих деталях так, щоб читач змушений був би сказати: «Слово честi, це – правда! Таке не вигадаеш!» Саме цей художнiй принцип вiдстоюе Дiдро у новелi «Два товариша з Бурбонни».
На вiдмiну вiд своiх попередникiв-прозаiкiв Лесажа, Прево, Марiво, – Дiдро пише пристрасний роман без кохання. Водночас з Руссо, який надав в «Новiй Елоiзi» взiрець французького сентиментального роману, Денi Дiдро творить роман-сповiдь, в якому головна героiня – не виняткова особистiсть, а жертва суспiльства.
Сюзанна Сiмонен – чиста й наiвна iстота, яка вiрить у справедливiсть. Вона прагне вирватися з монастиря тому, що вважае свободу вибору «природним правом людини». Сюзанна вiрить у Бога, але в неi немае схильностi до чернецтва.
«Черниця» – це соцiально-психологiчний роман. Дiдро показуе насильство над особистiстю нещасноi дiвчини як загальний прояв духовного рабства та водночас деспотизму, а також насильства над власною природою, яке прищеплюе людям протиприроднi пристрастi, святенництво та механiстичний спосiб iснування.
Особисту долю героiнi Дiдро зображуе з високих позицiй гуманiста, пiд кутом зору невiдповiдностi цiеi долi iдеалам природи та розуму, гуманiстичноi моралi. Не випадково божевiлля е одним з лейтмотивiв оповiдання. Сюзанна бачить божевiльну черницю, яка без роздумiв дае обiтницю чернецтва, будучи доведеною до стану автомату. Настоятелька Арпажонського монастиря втрачае розум вiд протиприродного кохання до Сюзанни.
