Я гiрко нарiкала, обливалася слiзьми. Настоятельку попередили, вона чекала мене бiля приймальнi. Годi казати, яка я була збентежена.
– Що це з вами, люба дитино? (Вона краще за мене знала, що трапилось.) Вам, я бачу, не по собi! Такий розпач – менi аж страшно! Може, батька або матiр втратили?
«Якби ж то!» – хотiлось менi вiдповiсти, кинувшись iй у обiйми, але я тiльки скрикнула:
– Лишенько! Немае в мене нi батька, нi неньки… Я – безталанна, яку ненавидять i живцем хочуть отут поховати!
Вона дала утишитись моему пориву, перечекала, поки заспокоюся. Я розказала iй яснiше, про що саме менi оповiщено. Вона нiбито зворушилася, пожалiла мене, пiдбадьорила, щоб я не згоджувалась на те, до чого в мене немае нахилу, пообiцяла просити, умовляти, клопотатися.
Ох, пане, якi тi настоятельки монастирськi облуднi!.. Ви про це й гадки не маете.
Справдi, вона написала. Вона знала, яка буде вiдповiдь, показала менi ii, i лише геть згодом я навчилася сумнiватися в ii щиростi. Тим часом вийшов термiн, що дали менi на роздуми. Вона прийшла сказати менi про це зi смутком, чудово вдаваним. Спочатку помовчала, потiм кинула менi кiлька спiвчутливих слiв, що з них я зрозумiла вже й решту. Знову дала я волю розпачу, та це вже востанне. Умiти стримуватись – то велике вмiння! Потiм вона сказала, справдi таки, гадаю, плачучи:
– Так, ви покидаете нас, дитино моя! Не побачимося вже, мое серденько… – та iнше, чого я не почула. Я впала на стiлець, мовчала, ридала, завмирала, схоплювалась, кидалася до стiни, виливала скорботу свого серця. Отаке зо мною коiлося, коли вона промовила:
– А чого б вам однiеi речi не зробити? Слухайте, та тiльки не кажiть, що я вам пораду давала. Покладаюсь на вашу непорушну скромнiсть, бо нiзащо у свiтi не хочу, щоб менi чим-небудь докоряли. Що вiд вас вимагають? Щоб ви взяли послушенство? А чому б вам i не взяти? До чого це вас зобов'язуе? Нi до чого, ну, ще два роки з нами поживете. Не знати, хто помре, а хто житиме. Два роки – час чималий, за два роки багато що може трапитися.
І разом з облесною цiею мовою – щедрi ласки, дружнi нарiкання, нiжне лукавство. Я знала, де я е, не знала, куди мене повезуть, i дала себе переконати. Тож вона написала батьковi. ii лист був гарний, кращого й не треба! Не потаiла вона нi моiх мук, нi горя, нi скарг. Запевняю вас, що й хитрiшу вiд мене дiвчину той лист ошукав би. Проте наприкiнцi в ньому писалося про мою згоду. Як хутко все приготували! Призначили день, пошили схиму. Настав момент церемонii, так що тепер мiж тими подiями я не помiчаю нiякiсiнькоi перерви.
Забула вам сказати, що бачилася з батьками й не спинялася нi перед чим, щоб iх зворушити. Але вони були непохитнi.
Напучував мене доктор Сорбонни, абат Блек, а постриг давав епископ Алепський. Ця церемонiя сама по собi вже невесела, а того дня була й зовсiм сумна. Хоч мене й пiдтримували натовпом черницi, не раз, не раз пiдгиналися в мене колiна, i я мало не падала на приступки вiвтаря. Нiчого не чула, нiчого не бачила, у головi запаморочилось. Мене вели, я йшла, мене питали й вiдповiдали за мене. Зрештою, жорстока церемонiя скiнчилась, усi розiйшлися, i я лишилася серед отари, до якоi мене допiру прилучили. Товаришки оточили мене, обiймали, казали:
– А дивiться, сестри, яка вона гарна! Як вiдтiняе покривало ii бiлу шкiру! Як личить iй пов'язка! Як округляе ii обличчя! Як схима облягае стан i руки!..
Я чи й чула iх, бо була безпорадна. Проте мушу признатися, коли лишилася наодинцi iз собою у своiй келii, пригадала iхнi лестощi, не могла стриматися, щоб не перевiрити iх у своему люстерку, i менi здалося, що вони не зовсiм недоречнi.
Цей день провадиться з пишнотою: для мене ii ще збiльшили, але на неi я зовсiм не зважала. Проте всi вдавали, що навпаки якраз, i казали менi це, хоч ясно було, що воно зовсiм не так. Увечерi по молитвi до мене в келiю завiтала настоятелька.
– Не знаю вже, – сказала вона, подивившись на мене, – чому вам одiж ця така вiдразна – вам у нiй чудово, ви чарiвна. Сестра Сюзанна – прегарна черниця, тепер вас ще бiльше любитимуть. Ану, пройдiть… Не досить рiвно тримаетесь, не треба горбитись отак…
Вона показала, як тримати голову, ноги, руки, стан. Це було щось нiби лекцii Марселя[11 - Вiдомий паризький учитель танцiв.] з чернечоi Грацii, бо кожен стан свою мае. Потiм сiла й сказала:
– Гаразд, а тепер поговорiмо трохи про серйозне. Отже, маемо два роки. Батьки вашi можуть передумати. Ви самi, може, схочете лишитися тут, коли вони захочуть вас забрати. У цьому нема нiчого неможливого.
– Не думаю так, панiматко.
– Ви довго прожили серед нас, але нашого життя ще не знаете. Воно, певна рiч, важке, але мае i своi приемностi…
Ви й самi добре уявляете, що вона казала менi про свiт i монастир – про це скрiзь пишуть, i скрiзь однаково, бо, слава Богу, начиталась я предосить теревенiв, що iх ченцi розводять про свiй стан, який вони добре знають i ненавидять, супроти свiту, який вони люблять, ганьблять i не знають.
Про свое послушенство докладно не розповiдатиму. Коли б додержувати його з усiею суворiстю, його не можна було б витримати, але в монастирському життi це найкращий час. Годi знайти сестру вибачливiшу, як мати-послушниця. ii завдання – уберегти вас вiд усiх тернiв становища. Це – найтонший i найвправнiший курс зваблення. Вона згущуе темряву навколо вас, заколисуе, присипляе, упокорюе, заворожуе. До мене наша мати зокрема прихилилася. Не думаю, щоб якась молода й недосвiдчена душа встояла проти цього згубного мистецтва. У свiтi е своi безоднi, але не уявляю, що в них так легко можна скотитися. Коли я чхну, було, двiчi пiдряд, мене звiльняли вiд вiдправи, працi, молитви. Я лягала ранiше й пiзнiше вставала – правило скасовувалося для мене. Уявiть, пане, бували днi, коли я жадала лишитися тут назавжди.
У свiтi не трапляеться жодноi iсторii, про яку тут не говорили б – правду прикрашають, додають брехнi, а потiм без кiнця славлять Бога й дякують йому, що захистив нас вiд таких ганебних пригод. Проте наближався час, що його я сама iнодi пришвидшувала своiми бажаннями. Тодi я стала мрiйною, вiдчула, що прокинулась i зростае моя огида. Я сповiдала ii настоятельцi або нашiй матерi-послушницi. Цi жiнки добре мстяться за нудьгу, якоi ви завдаете iм, бо не треба думати, що iх дуже тiшить лицемiрна роль, яку вони грають, i тi дурницi, якi вони мусять вам казати, – зрештою, iм це так увiряеться i обридае! Але вони згоджуються на це, i то за тисячу екю, що перепадае iм у монастирi. Задля цiеi важливоi мети вони й брешуть усе життя та готують молодим простушкам на сорок-п'ятдесят рокiв вiдчаю, а може, й вiчну муку; бо то певна рiч, пане, що на сотню черниць, якi помирають перед п'ятдесятьма роками, всi сто – на пекло приреченi, не згадуючи вже тих, що на цi роки збожеволiли, здурiли й ошалiли.
Якось одна така вирвалася з келii, де ii було замкнуто. То була година мого щастя чи нещастя – залежно вiд того, як ви, пане, зi мною вчините. Нiколи я не бачила нiчого гидкiшого. Вона була розпатлана, майже гола; тягла своi кайдани, очi були безтямнi, вона рвала на собi волосся, била кулаками в груди, бiгла, вила, кляла страшенно сама себе й iнших, шукала вiкна, щоб викинутись. Жах пройняв мене, я геть уся затремтiла, побачила свою власну долю в цiй безталаннiй i зразу у своему серцi поклала, що тисячу разiв помру краще, нiж з такою долею житиму.
Про мое враження вiд цiеi подii здогадалися й визнали за потрiбне запобiгти йому. Про цю черницю менi розповiли он скiльки всякоi смiшноi i суперечноi брехнi: що й прийняли ii вже несповна розуму, що в критичний час[12 - Тобто коли вона брала постриг.] ii жах великий охопив, що видива почали iй маритись, що вона гадала, нiби з янголами мае стосунки, що читала згубнi книжки, що чула проповiдникiв, занадто суворих у моралi, якi так налякали ii Судом Божим, аж вона й зовсiм побавилася глузду; що бачила лише чортiв, пекло й геену вогненну; що вони всi через неi нещаснi, що це рiч нечувана, що нiколи в монастирi такого не бувало i ще не знати що. Це на мене аж нiяк не вплинуло. Щомить божевiльна черниця ставала передi мною, i я знову й знову заприсягалася, що обiтницi не дам нiколи.
Ось настала i хвилина, коли треба було показати, чи зумiю я встояти на словi. Якось уранцi по вiдправi до мене зайшла настоятелька. Вона тримала листа. На обличчi в неi була туга й пригнiчення; руки в неi опадали, здавалось, лист той був iм не пiд силу. Вона дивилася на мене, до очей iй мов би сльози пiдступали. Вона мовчала, я теж – вона чекала, щоб я перша заговорила. Менi хотiлося, але я стрималася. Вона запитала, як я себе почуваю, сказала, що вiдправа була сьогоднi дуже довга, що я трохи кашляла, що виглядаю недужою. На все це я вiдповiла:
– Нi, панiматко.
Вона все тримала листа в спущенiй долу руцi, розпитуючи, поклала його собi на колiна й напiвзакрила рукою; потiм, закинувши про мого батька, про матiр i побачивши, що я про той папiр нiчого не питаю, сказала:
– Ось лист…
На цьому словi серце мое закалатало, i я додала уривчасто тремтячими устами:
– Вiн вiд матерi?
– Так. Ось читайте…
Я трохи оговталася, взяла листа, почала читати досить твердо, та дедалi жах, обурення, гнiв, злiсть – рiзнi пристрастi забуяли в менi, голос мiй змiнився, обличчя мiнилося, тiло смикалося. Інодi я насилу тримала той папiр або так тримала, нiби хотiла подерти, а то мiцно стискала, мов хотiла зiбгати й геть викинути.
– Ну, дитино моя, що ми вiдповiмо на це?
– Ви знаете, панiматко.
– Нi, не знаю. Часи нещасливi, ваша родина зазнала втрат, справи ваших сестер розлагодженi, в однiеi i в другоi багато дiтей. Коли вiддавали iх, то всього збулися, а тепер зовсiм занепадають, пiдтримуючи iх. Батьки вас улаштувати не можуть; ви пiшли в послушницi, вони витратились, бо цей крок ваш давав надiю. У свiтi поширилась чутка про ваше майбутне чернецтво. Зрештою, завжди розраховуйте на мою допомогу. Я нiколи й нiкого не втягала в чернецтво. То становище й Бог кличе нас, а долучати до його голосу й свiй – небезпечно. Я не говоритиму до серця вашого, якщо благодать йому ще нiчого не сказала. Досi я не можу докорити собi за чуже нещастя, то не з вас же починати, дитино моя, така люба менi! Я не забула, що першi кроки ви зробили з моеi намови, i не дозволю зловжити iх на те, щоб проти волi далi вас спонукати. Помiркуймо ж разом, порозумiймося. Ви хочете взяти чернецтво?
– Нi, панiматко.
– Не почуваете нiякого нахилу до монастирського життя?
– Нi, панiматко.
– Не послухаетесь батькiв?
– Нi, панiматко.
– Чим же ви хочете бути?
– Чим хочете, тiльки не черницею. Не хочу черницею бути, й не буду.
– Гаразд, не будете. Але подумаймо, що вiдповiсти матерi…
Ми обговорили вiдповiдь. Вона написала й показала менi листа – вiн знову видався менi дуже гарним. Тим часом до мене прислали монастирського духiвника, прислали й того доктора, що мене напучував, припоручили мене матерi-послушницi, я побачилась була з епископом Алепським, сперечалася зi святобливими жiнками, що втрутилися в мою справу, хоч я й не знала iх, розмовляла раз у раз iз ченцями та священиками, прийшов батько, сестри листа написали, наприкiнцi й мати з'явилася – я опиралася всьому. Проте призначили день мого постригу. Згоди моеi добивалися як i чим тiльки можна, та, коли побачили, що годi ii здобути, вирiшили обiйтися без неi.
Тодi замкнули мене в келiю, наклали на мене мовчанку, вiдокремили вiд усiх, полишили на саму себе; i я ясно побачила, що мною задумали розпорядитися всупереч моiй волi. Проте становище мое було сумне – я не знала, скiльки воно може тривати, чи кiнчиться, не знала й того, що зi мною буде. У такiй непевностi я прийняла рiшення, про яке ви, пане, судитимете, як самi захочете. Я не бачила нiкого – нi настоятельки, нi матерi-послушницi, нi товаришок своiх. Я покликала настоятельку й прикинулася, нiби схиляюся на волю батькiв, але на думцi мала покласти край цим утискам i прилюдно висловити свiй протест проти задуманого насильства. Тож i сказала, що доля моя в iхнiх руках, що розпоряджатися мною можуть по своiй волi, що коли вимагають вiд мене бути черницею, то я й буду.
По всьому монастирi радiсть пiшла, до мене повернулася ласка з усiма лестощами й звабою. Бог, мовляв, моему серцю говорив, для цього високого стану я просто народилася. Цього не могло не бути, усi цього завжди сподiвалися. Хiба ж виконуе так пильно й невiдступно своi обов'язки той, хто справдi до них не призначений? Матерi-послушницi нiколи не траплялося бачити вихованок з таким виразним покликанням. Моi чудноти, мовляв, дуже дивували ii, але вона завжди казала матерi-настоятельцi, що треба на своему стояти i воно минеться; що такi хвилини бували й у найкращих черниць, що це – навiяння лихого духа, який подвоюе пiдступи своi тодi, коли ось-ось утратить свою здобич; що я звiльнюся вiд нього, що далi менi будуть самi троянди, що обов'язки чернецтва будуть менi тим легшi, бо я дуже iх перебiльшувала, що раптове обтяження тягаря було ласкою неба, яке в такий спосiб послугувалось, щоб його послабити…
Менi дуже дивним здавалося, що та сама рiч вiд Бога й вiд диявола походить залежно вiд того, з якого боку ii розглядати. Таких обставин у релiгii багато, i серед тих, що потiшали мене, однi казали про моi думки, що то сатанинське пiдбурення, а другi – що то Боже натхнення. Те саме зло походить то вiд Бога, що випробовуе нас, то вiд диявола, що нас спокушае.
Я трималася обачно, вважала, що сама за себе можу вiдповiдати. Побачилася з батьком – вiн говорив зi мною холодно; побачилася з матiр'ю – вона поцiлувала мене; одержала привiтальнi листи вiд сестер i багато iнших. Я дiзналася, що промову скаже сен-роський вiкарiй Сорнен[13 - Сен-роський вiкарiй – вiкарiй церкви св. Роха в Парижi.], а обiтницю мою прийме канцлер унiверситету Тьеррi. До вечора знаменного дня все йшло гаразд, от тiльки довiдалася я, що церемонiя мае вiдбутися таемно, що людей на нiй буде дуже мало, церковнi дверi будуть вiдчиненi лише для родичiв – тодi через воротарку я покликала всiх наших сусiдiв, своiх приятелiв та приятельок. Менi дозволили навiть написати декому зi знайомих. Усi цi люди, яких не чекали, з'явилися. Довелося впустити iх. Зiбралося iх майже стiльки, скiльки й треба було для мого намiру.
О, пане, яку нiч я перед тим пережила! Не лягала зовсiм, сидiла на лiжку, прикликала Бога на допомогу, зводила до неба руки, брала його за свiдка насильства, яке чинили надi мною, уявляла свою роль бiля пiднiжжя вiвтаря: молоду дiвчину, що голосно протестуе проти вчинку, на який нiбито погодилася, обурення присутнiх, розпач черниць, гнiв батькiв. О Боже, що зi мною буде?.. Вимовивши цi слова, я вiдчула млость у всьому тiлi, впала непритомна в головах лiжка, потiм колiна в мене затрусилися й зуби зацокотiли, потiм у страшний жар мене кинуло, розум мiй потьмарився. Не пригадую, щоб роздягалася й з келii виходила, а проте мене знайшли в самiй сорочцi долi коло настоятельчиних дверей, нерухому, обмерлу. Про це я довiдалася згодом. Мене вiднесли до келii, i вранцi коло мого лiжка зiбралися настоятелька, мати-послушниця й так званi помiчницi. Я була зовсiм розбита. Мене почали розпитувати i з вiдповiдей побачили, що я нiчогiсiнько не знаю, що сталося, i менi про це нiчого не сказали. Спитали, як я себе почуваю, чи не змiнила я свого святого рiшення i чи почуваю себе в станi знести втому цього дня. Я вiдповiла – так, i проти iхнього сподiвання нiщо не розладилось.
