– Коли у вас не було покликання, коли вас змушено, чому ви не сказали менi, коли ще був час?
– А що б це менi дало?
– Чому ви не виявили такоi твердостi, як у тому монастирi?
– Хiба вiд нас залежить твердiсть? Перший раз я була тверда, а другий раз була не в собi.
– Чому ви не вдалися до юриста? Чому не протестували? У вас було двадцять чотири години, щоб заявити про вiдмову.
– Хiба я знала що-небудь про цi формальностi? Та якби й знала, то чи спроможна була скористатися з них? Та коли б i була спроможна, то чи змогла б? Хiба ви самi не помiтили моеi непритомностi? Якщо я вiзьму вас за свiдка, хiба ви заприсягнетесь, що я була при розумi?
– Заприсягнусь.
– Тодi ви, панiматко, а не я, будете присягопорушниця.
– Дитино моя, ви тiльки даремно зiб'ете бучу. Схаменiться, заклинаю вас вашими власними iнтересами й iнтересами монастиря. Такi справи спричиняють скандальнi суперечки.
– То не моя буде провина.
– Свiтськi люди лихi. Пiдуть найгiршi здогади про ваш розум, серце, звичаi, подумають…
– Усе, що завгодно.
– Але скажiть менi щиро – якщо ви потай з чогось незадоволенi, з чого б то не було, ми доберемо ради.
– Я була й буду незадоволена зi свого стану.
– Невже дух-спокусник, що весь час пiдступае до нас, жадаючи нас погубити, скористався з надто великоi волi, яку ви з недавнього часу маете, щоб навiяти вам якийсь згубний нахил?
– Нi, панiматко. Ви знаете, що присягатися менi завжди важко – так от, Богом свiдчуся, що серце мое безневинне i в ньому нiколи не було нiякого ганебного почуття.
– Незрозумiла рiч!
– Рiч дуже зрозумiла, панiматко. У кожного своя вдача, у мене – своя, ви любите монастирське життя, а я ненавиджу; ви дiстали вiд Бога ласку чернечу, а менi ii бракуе зовсiм; ви у свiтi загинули б, а тут – для вас спасiння, а я тут погублю себе, а у свiтi сподiваюся на порятунок. Черниця з мене була й буде погана.
– Та чому? Ви своi обов'язки краще за всiх виконуете.
– Але з мукою i проти бажання.
– Тим бiльшого ви вартi.
– Нiхто краще за мене не знае, чого я варта. А я мушу зiзнатися собi, що, скоряючись усьому, я не варта нiчого. Менi обридло бути лицемiркою. Роблячи те, що спасае iнших, я ненавиджу себе i проклинаю. Одне слово, панiматко, за справжнiх черниць я вважаю тих, кого в цiй оселi затримуе iхнiй нахил i хто лишився б у нiй, коли б i не було навкруги грат та мурiв. Багато чого менi бракуе, щоб до таких належати. Мое тiло тут, а серця немае, воно – по той бiк. І коли б треба було вибирати мiж смертю i довiчним монастирем, я б, не вагаючись, померла. Отакi в мене думки.
– Як! Ви без гризоти скидаете покривало й одiж, яку присвятили Ісусовi Христу?
– Так, панiматко, бо вдягла iх без роздуму й волi.
Я вiдповiла iй дуже стримано, бо серце пiдказувало менi зовсiм iнше, воно казало менi: «О, коли вже настане хвилина, щоб подерти iх i викинути геть вiд себе!» Проте моя вiдповiдь справила на неi гнiтюче враження. Вона зблiдла, хотiла ще щось сказати, але губи в неi тремтiли. Вона не тямила гаразд, що iй далi говорити. Я великими кроками ходила по келii, а вона скрикнула:
– О Боже мiй! Що скажуть нашi сестри? О Ісусе! Зглянься на неi! Сестро Сюзанно!
– Що, панiматко?
– Так це вирiшено? Ви хочете нас ославити, зробити нас i стати самiй осудовиськом людським, погубити себе!
– Я хочу вийти звiдси.
– Та коли вам не подобаеться тiльки цей монастир…
– І монастир, i становище, i чернецтво. Я не хочу ув'язнення нi тут, нi деiнде.
– Дитино моя, вас нечистий дух полонив. То вiн хвилюе вас, говорить вашими устами й поривае вас. Це суща правда, подивiться, в якому ви станi!
Справдi, як скинула на себе очима й побачила, що сукня моя в безладдi, нагрудник майже задом наперед одiтий, покривало впало на плечi. Менi набридли слова лихоi настоятельки, що тiльки голосу прибрала нiжного й фальшивого, i я сказала iй прикро:
– Нi, панiматко, нi, я не хочу цiеi одежi, не хочу…
Водночас я намагалася поправити покривало, руки моi тремтiли, що бiльше я силкувалась припорядити його, то гiрше робила. Знетерпеливившись, я нагло схопила його, зiрвала iз себе й лишилась перед настоятелькою з пов'язкою на чолi, розпатлана. Тим часом вона, не знаючи, чи треба iй лишатись, ходила туди й сюди й казала:
– О Ісусе! ii полонив нечистий дух, то суща правда… – i лицемiрка хрестилася чотками.
Я вiдразу отямилася, вiдчула непристойнiсть свого становища i необачнiсть своiх слiв; опорядилася якнайкраще, пiдняла покривало, надiла його; потiм, звертаючись до неi, сказала:
– Я не божевiльна, в мене не вселився нечистий дух, панiматко. Менi соромно за свое зухвальство, даруйте менi його, прошу. Але зважте на те, як мало пасуе до мене чернецтво i як справедливо прагну я вийти з нього…
Вона приказувала, не слухаючи мене:
– Що скажуть люди? Що скажуть сестри?
– Ви хочете уникнути скандалу, панiматко? – спитала я. – На те е спосiб. Я не домагаюся свого вкладу, прошу тiльки волi. Я не скажу, щоб ви розчинили менi браму, але зробiть сьогоднi, завтра чи згодом так, щоб ii погано охороняли, i моеi втечi не помiчайте якомога довше…
– Нечистивиця! Що ви зважуетесь менi пропонувати?!
– Даю пораду, якою добра й розважлива настоятелька мусила б скористатися i застосувати до всiх тих, кому ii монастир мов в'язниця, а менi вiн у тисячу разiв гiрший вiд тих в'язниць, де тримають лиходiiв. Я мушу вийти з нього або загинути в ньому. Панiматко, – мовила я, прибираючи поважного тону й упевненого вигляду, – послухайте мене: якщо закони, до яких я звернулася, ошукають моi сподiвання i мене опануе розпач, занадто добре менi вiдомий… у вас е колодязь, вiкна в будинку… скрiзь – мури перед тобою… е одежа, яку можна подерти… руки, якi можна пустити в дiло…
– Спинiться! Мене жах проймае. Як Ви можете…
– Можу, коли не випаде менi вiдразу скiнчити життьовi страждання, вiдмовитися вiд iжi – кожному вiльно пити, iсти чи не пити й не iсти… Якщо пiсля всього, що я сказала вам, менi стане на це вiдваги – а ви знаете, що менi ii не бракуе i що iнодi для життя треба бiльшоi вiдваги, нiж для смертi, – подумайте про Суд Божий i скажiть менi, хто тодi, настоятелька чи черниця, буде злочиннiша? Панiматко, я нiчого не вимагаю i не вимагатиму iз монастиря. Не доводьте мене до злочину, не доводьте себе до гризоти, – порозумiймося вдвох…
– То ви гадаете, сестро Сюзанно, що я порушу свiй найперший обов'язок i подам руку злочину, вiзьму участь у нечестивостi?
– Справжня нечестивиця – я, панiматко, бо щодня споганюю зневагою священну одiж, яку ношу на собi. Знiмiть ii з мене, я недостойна ii. Знайдiть менi на селi руб'я найбiднiшоi селянки i вiдхилiть менi монастирську браму.
– Куди ви пiдете шукати кращоi долi?
– Не знаю, куди пiду, але погано тiльки там, де Бог нас не хоче, а Бог не хоче мене тут.
– У вас же нiчого немае!
