– З другого боку, коли почнеться ваша справа, ви цим накличете на себе всю лють нашоi громади. Чи завбачаете ви переслiди, що чекають на вас?
– Вони будуть не бiльшi, нiж я перетерпiла.
– Про це я не знаю нiчого.
– Даруйте. Передусiм утискувати мою волю не зважаться.
– Чому так?
– Бо тодi я буду пiд охороною закону, у всiх перед очима, буду, мовляв, посерединi мiж свiтом i монастирем, матиму змогу говорити, волю скаржитися, про всiх правду сказати. Тодi вже не чинитимуть менi кривди, щоб я не поскаржилась, боятимуться погiршити справу. Менi найкраще було б, коли б зi мною зле поводилися, та тiльки цього не зроблять, – будьте певнi, що якраз навпаки робитимуть. Мене проситимуть, доводитимуть, що я сама собi й монастиревi пошкоджу, загрожуватимуть тiльки тодi, як побачать, що ласкою та звабою нiчого не вдiеш, а сили нiколи не вживатимуть.
– Аж не вiриться, що професiя, якоi обов'язки ви так легко й сумлiнно виконуете, така огидна вам!
– Справдi огидна. Із цим почуттям я народилася й помру. Черниця з мене буде в кiнцевому пiдсумку погана. Треба цьому запобiгти.
– А коли ви, на лихо, програете справу?
– Коли програю, попрошу, щоб до iншого монастиря перевели, або помру в цьому.
– Перед смертю доведеться зазнати багато муки. Ох, друже, ваш намiр дуже страшить мене – я боюся як вiдмови, так i скасування вашоi обiтницi. Якщо ii скасують, що з вами буде? Що ви робитимете у свiтi? Ви гарна, розумна, здiбна, але чесноти, кажуть, у свiтi нiчого не вартi, а я знаю, що вони з вами лишаться довiку.
– Ви вiддаете належне менi, але не чеснотам. На них я й покладаюсь. Що менше iх серед людей, то в бiльшiй вони мусять бути пошанi.
– Їх хвалять, але нiчого не роблять для них.
– А тiльки вони й надають менi сили, пiдтримують у моему намiрi. Хоч би що там менi закидали, але моральнiсть мою поважатимуть. Нiхто, щонайменше, не скаже, що з чернецтва я пориваюсь через якусь безпутну пристрасть: я нiкого не бачу, нiкого не знаю. Я хочу бути вiльна, бо своею волею я пожертвувала не з власного бажання. Ви прочитали мою заяву?
– Нi, пакет, що ви його дали менi, я розпечатала, бо вiн був без адреси i я спочатку подумала, що вiн призначений менi. Але з перших рядкiв побачила свою помилку i далi не читала. Яке щастя, що ви вiддали його менi! Ще хвилина – i його знайшли б у вас… Але година нашого стояння кiнчаеться, припадiмо ж ниць. Нехай тi, що заступатимуть нас, застануть нас у належному станi. Просiть у Бога, щоб просвiтив вас i керував вами. Я теж молитимусь i зiтхатиму разом з вами…
На душi в мене трохи полегшало. Моя товаришка молилася стоячи. Я ж чолом припала до останньоi приступки перед олтарем, а руки простягла по вищих приступках. Здаеться, я нiколи не зверталась до Бога з такою радiстю й запалом. Серце мое калатало. На мить я забула про все навкруги. Не знаю, чи довго я пробула в такому станi i чи довго пробула б iще в ньому. Але для моеi товаришки й двох черниць, що прийшли, я була, треба гадати, видовищем зворушливим. Коли пiдвелася, я думала, що коло мене нiкого немае. Я помилялася, – вони втрьох стояли позад мене й плакали. Вони не зважились потурбувати мене й чекали, аж поки я сама вийду з надпориву й захвату, в якому я була. Коли я обернулась до них, то, певно, на обличчi в мене було щось величне, як судити по iхньому враженню. До того ж вони казали, що я нагадала iм тодi нашу стару настоятельку у тi хвилини, коли вона розраджувала мене, i що iх обiйняло таке саме тремтiння, коли вони на мене дивились. Якби я мала нахил до лицемiрства й фанатизму й захотiла грати роль у монастирi, то цiлком певна, що в цьому менi пощастило б. Моя душа легко займаеться, захоплюеться, зворушуеться, i добра настоятелька не раз казала менi, цiлуючи, що нiхто так не любить Бога, як я, що в мене серце з тiла, а в iнших – з каменю. Рiч певна, я почувала, як легко я переймалася ii надпоривом, коли вона молилася вголос. Я iнодi й сама починала говорити, пiдхоплювала нитку ii думок i нiби з натхнення висловлювала частину того, що вона сама сказала б. Іншi слухали ii мовчки або проказували за нею. Я ж уривала ii, випереджала чи говорила разом з нею. У такому станi я сама лишалася дуже довго, але, мабуть, почасти пiдтримувала його в настоятельцi, бо ж видно було, що iншi говорять до неi, а вона – до мене. Але до чого все це, коли не маеш покликання?..
Коли кiнчилося наше стояння, ми дали мiсце тим, хто заступив нас. На прощання ми з моею молодою товаришкою дуже нiжно обнялися.
Ця сцена коло Святих дарiв не лишилася непомiченою в монастирi. Додайте до цього мiй успiх на вечiрнi в чисту п'ятницю – я спiвала, грала на органi, здобула оплески. О, безглуздi голови чернечi! Я майже нiчого не зробила, щоб замиритися з громадою. Вони самi до мене прийшли, настоятелька найперша. Кiльком мирянам захотiлося познайомитися зi мною. Це дуже сприяло моiм намiрам, тож я й не вiдмовилась. Я побачилася з головою суду, з панi де Субiз[24 - Панi де Субiз – йдеться про дружину маршала Субiза, фаворитку маркiзи Помпадур.] i багатьма чесними людьми, ченцями, священиками, вiйськовими, суддями, побожними жiнками, свiтськими жiнками, а серед них i з тими вiтрогонами, що ви називаете «червоними закаблуками»[25 - «Червоними закаблуками» називали придворних.] – iх я зразу й спровадила. Я була прихильна лише до тих знайомств, що не могли накинути на мене нiякоi тiнi; решту полишила тим нашим черницям, що не були такi перебiрливi.
Забула вам сказати, що першою ознакою зичливостi до мене було те, що мене знову оселили в моiй келii. Я зважилась попросити назад портрет колишньоi настоятельки, i менi не зважились у цьому вiдмовити. Вiн знову посiв свое мiсце бiля мого серця й лишиться там, поки мого життя. Щоранку мiй перший рух – пiднестися душею до Бога, а другий – поцiлувати портрет; коли я хочу молитися й почуваю байдужiсть у душi, то знiмаю його з шиi, ставлю перед собою, дивлюся на нього й надихаюсь. Дуже шкода, що ми не знаемо святих осiб, чиi iкони поставлено нам до поклонiння. Вони справляли б на нас зовсiм iнше враження, не лишали б нас такими холодними коло своiх нiг чи перед собою, як тепер бувае.
На свою заяву я дiстала вiдповiдь вiд пана Манурi[26 - Пан Манурi – вiдомий адвокат тих часiв.], не сприятливу i не безнадiйну. Перед тим як висловитись остаточно про мою справу, вiн зажадав силу пояснень, що iх важко було дати, не побачившись, тому я вiдкрила свое iм'я й попросила Манурi приiхати до Льоншану. Цим добродiям зрушитися важко, проте вiн приiхав. Ми розмовляли дуже довго, домовилися про листування, щоб його запити певно доходили до мене, а моi вiдповiдi – до нього. Зi свого боку, я весь час, поки вiн провадив мою справу, використала на те, щоб прихилити до себе iнших, зацiкавити iх своею долею i заручитися пiдтримкою. Я назвала себе й розказала про свое життя в батькiвському домi, про муки в монастирi, про свiй протест проти постригу, про перебування в Льоншанi, про свое послушенство, постриг i про жорстоке поводження зi мною з того часу, як я дала обiтницю. Мене жалiли, запропонували допомогу. Зичливiсть, яку виявляли до мене, я попросила зберегти до того часу, коли буде в нiй потреба, а докладнiше не пояснювала. У монастирi нi про що не знали. Я дiстала з Рима дозвiл просити про скасування обiтницi. Це я негайно й зробила для всiх зовсiм несподiвано. Уявiть, як здивувалася настоятелька, коли iй подали вiд сестри Марii-Сюзанни Сiмонен протест проти обiтницi з проханням покинути чернецтво й вийти з монастиря, щоб розпорядитися собою по своiй волi.
Я, звiсно, завбачала, що натраплю на рiзнi перешкоди – з боку законiв, з боку монастиря й з боку сполошених зятiв та сестер. У iхнiх руках було все родинне майно, а я, звiльнившись, могла б заявити на нього серйознi претензii. Я написала сестрам, благала iх не чинити нiяких перепон моему виходовi з монастиря, зверталася до iхнього сумлiння, посилаючись на недобровiльнiсть своеi обiтницi, пропонувала iм пiдписати акт зречення спадщини батькiв, всiляко переконувала iх, що дiю не з помсти. На iхнi почуття я не зважала. Пропонований вiд мене акт не мав сили, якби був пiдписаний у чернецтвi, а для них дуже непевним було, чи потверджу я його на волi. Та чи й пасувало iм пристати на моi пропозицii? Хiба годилося iм покинути сестру без пристановища й грошей, а самим користуватися ii майном? Що скажуть люди? Чи ж зможуть вони вiдмовити, якщо вона прийде просити в них шматок хлiба? А коли iй заманеться вийти замiж, то хто може поручитися за ii чоловiка? А коли ще дiти в неi будуть… Треба всiма способами перешкоджати цiй небезпечнiй спробi. Ось що вони скажуть i зроблять.
Одержавши мою заяву, настоятелька вiдразу ж прибiгла до мене в келiю.
– Як, сестро Сюзанно, – сказала вона, – ви хочете покинути нас?
– Так, панiматко.
– І хочете зректися обiтницi?
– Так, панiматко.
– Хiба ви не добровiльно дали ii?
– Нi, панiматко.
– Що ж вас примусило?
– Все.
– Батько?
– Так.
– Мати?
– Так само.
– Чому ж ви не заявили про це бiля пiднiжжя олтаря?
– Я так себе почувала, що й не пам'ятаю, чи була при тому.
– Що ви кажете!
– Правду кажу.
– Як! Хiба ви не чули, коли священик запитав вас: сестро Сюзанно Сiмонен, чи даете ви Боговi обiтницю покори, чеснотi й бiдностi?
– Не пам'ятаю.
– І ви вiдповiли тодi – так.
– Не пам'ятаю.
– І ви гадаете, що вам хто-небудь повiрить?
– Повiрить чи нi, але правда лишиться правдою.
– Люба дитино, коли б на такi заяви зважали, подумайте, якi були б з того зловживання! Ви зробили нерозважний крок, захопилися почуттям помсти, ваше серце вразили кари, на якi ви самi наражалися; ви подумали, що iх досить, щоб зламати обiтницю, – помиляетесь, це неможливо нi перед людьми, нi перед Богом. Згадайте про те, що присягопорушення – це найтяжчий злочин i що ви вже зробили його в серцi своему i хочете довершити його.
– Я не порушу присяги, бо нi до чого не присягалась.
– Коли вас i скривдили, то хiба цих кривд не виправлено?
– Не цi кривди спонукали мене до прийняття рiшення.
– А що ж?
– Брак покликання, брак волi в моiй обiтницi.
