– Нiякого милосердя, панiматко, не давайте зворушити себе – хай вiддасть папери або йде з миром.[22 - Жорстока двозначнiсть: слово «мир» (лат. pax, фр. раiх) означае також в'язницю в католицьких монастирях.]
Я обiймала то тiй, то тiй колiна, казала iм, називаючи iх на ймення:
– Сестро Агнесо, сестро Жулi, що я зробила вам? Чому ви пiдбурюете настоятельку проти мене? Хiба я так робила? Скiльки разiв просила я за вас, ви позабували це… Ви помиляетесь, а не я.
Настоятелька незворушно дивилася на мене й казала:
– Дай твоi папери, негiднице, або скажи, що в них було.
– Панiматко, – казали вони, – годi ii просити! Ви занадто добра, ви не знаете ii – це непокiрна душа, приборкати ii можна тiльки крайнiми заходами. Вона сама вас до цього призводить, тим гiрше для неi!
– Панiматко, – казала я iй, – я не зробила нiчого, що могло б образити Бога й людей, присягаюсь на тому.
– Це не та присяга, якоi я хочу.
– Вона написала на нас, на вас якусь заяву вiкарiевi, архiепископовi. Бог знае, як вона змалювала монастирськi порядки, а поганому легко вiри дiймають. Панiматко, треба присоромити цю тварюку, щоб вона нам лиха не наробила!
– Бачите, сестро Сюзанно… – додала настоятелька.
Я зненацька пiдвелася й сказала iй:
– Я все, панiматко, бачу й почуваю, що веду себе на погибель, та хвилиною ранiше чи пiзнiше – яка рiзниця? Робiть зi мною, що знаете: слухайтесь шаленства iхнього, доконуйте свою несправедливiсть…
І простягла iм руки. Черницi схопили мене. Здерли з мене покривало, без сорому роздягли мене. На грудях у мене знайшли маленький портрет колишньоi настоятельки, взяли його. Я благала, щоб дозволили менi ще хоч раз його поцiлувати, – вiдмовили. Накинули на мене сорочку, стягли панчохи, накрили мiшком i повели, простоволосу й босу, коридорами. Я кричала, гукала на допомогу. Але дзвонили в дзвони, даючи знак, щоб нiхто не виходив. Я волала до неба, впала, мене поволокли. Коли стягли мене сходами, ноги моi були в кровi, руки позаклякали. Становище мое могло зворушити й залiзнi душi. Тим часом грубим ключем вiдiмкнули дверi пiдземноi темноi комiрки, де мене кинули на мат, напiвзгнилий вiд вологи. Там я знайшла шматок чорного хлiба, кухоль води i якусь брудну посудину. За подушку був той самий мат, скручений з одного кiнця. На каменi лежав череп i дерев'яне розп'яття.
Перша думка в мене була – щось зробити iз собою. Я схопилася за горло, пошматувала зубами одежу, скажено кричала, вила диким звiром, билася головою об мури, геть уся закривавилась, силкувалася заподiяти собi смерть, аж поки виснажилась, а це невдовзi сталося. Отам пробула я три днi. Гадала, що все життя там буду. Щоранку приходила одна з моiх мучительок i казала:
– Скорiться настоятельцi, i вийдете звiдси.
– Я нiчого не зробила, не знаю, чого вiд мене хочуть. Ох, сестро Клементiно, е ж Бог!..
Третього дня, годинi о дев'ятiй увечерi, дверi вiдчинились – то прийшли тi черницi, що привели мене сюди. Похваливши доброту нашоi настоятельки, вони оповiстили, що вона чинить менi ласку й випускае мене на волю.
– Надто пiзно, – мовила я, – лишiть мене. Я хочу померти тут.
Проте вони пiдвели мене й потягли. Привели мене до моеi келii. В нiй була настоятелька.
– Я питалася в Бога про вашу долю, вiн зворушив мое серце, вiн велить менi змилосердитись над вами, i я скорилась. Ставайте навколiшки й просiть у нього прощення.
Я стала навколiшки й промовила:
– Молю тебе, Боже, прости грiхи моi, як ти молився за мене на хрестi.
– Якi гордощi! – скрикнули вони. – Вона порiвнюе себе до Ісуса Христа, а нас до евреiв, що розп'яли його!
– Не мене судiть, судiть себе, – сказала я.
– Це не все, – сказала настоятелька. – Заприсягнiться менi святою покорою, що не розкажете нiколи про те, що трапилось.
– Погано ж ви вчинили зi мною, коли вимагаете, щоб я мовчала. Присягаюсь, що нiхто, крiм вашого сумлiння, про це не знатиме.
– Присягаетесь?
– Так, присягаюсь.
Пiсля цього вони стягли з мене одежу, в якiй я була, й дозволили одягтися в мою власну.
Я застудилася, становище мое було небезпечне, все тiло в мене занiмiло – адже кiлька днiв я жила краплиною води та крихтою хлiба. Гадала, що це вже терплю останню муку. Але цей хвилинний занепад тiльки показуе, яка сильна природа в молодому органiзмi – я одужала зовсiм швидко, а коли вийшла, довiдалась, що вся громада мала мене за хвору. Я знову почала виконувати монастирськi обов'язки i посiла свое мiсце в церквi. Нi про свiй папiр, нi про молоду сестру, якiй доручила його, я не забула. Я була певна, що вона не вжила на зло мою довiру, але наражаеться на небезпеку, зберiгаючи мою записку. Згодом, за кiлька днiв по моему виходi з в'язницi, в хорi, в ту саму мить, як i тодi, коли я передала iй папiрця, тобто коли ми поставали навколiшки й позникали, схилившись, за ситцями, я почула, що мене тихенько смикають за сукню. Я простягла руку й дiстала записку, в якiй вона писала: «Як я турбувалася за вас! І що зробити з тим жахливим папером?..» Прочитавши, я скрутила папiрця руками й ковтнула його.
Усе це трапилося на початку посту. Наближався час, коли з Парижа до Льоншана збираеться добре й лихе товариство, цiкаве до спiву. Голос у мене тремтiв, я трохи втратила його.
По монастирях, як нiде, дбають про своi найдрiбнiшi iнтереси, тому менi дали пiльгу – трохи волi. Сестри, якими я керувала в хорi, могли пiдходити до мене без перешкоди, серед них i та, кому я доручила свою записку. Пiд час перерви, коли ми були в саду, я вiдвела ii набiк, змусила спiвати, i поки вона спiвала, сказала iй:
– У вас багато знайомих, а в мене нiкого. Я не хочу, щоб ви через мене зазнали лиха! Менi краще вмерти, нiж накликати на вас пiдозру в тому, що ви допомогли менi. Подруго, ви загинули б, я знаю, а мене це не врятувало б. Та коли б ви й порятували цим мене, я не хочу порятунку такою цiною.
– Облишмо це, – сказала вона. – Що я маю зробити?
– Передати в певнi руки мою заяву якомусь вправному адвокатовi так, щоб вiн не знав, з якого вона монастиря, i дiстати вiд нього вiдповiдь, яку ви передасте менi в церквi чи деiнде.
– До речi, – спитала вона, – що ви зробили з моею запискою?
– Будьте спокiйнi, я ii ковтнула.
– Будьте й ви спокiйнi, я помiркую про вашу справу…
Зважте, пане, на те, що, поки вона говорила, я спiвала, а вона спiвала, поки я вiдповiдала, отже, наша розмова перемiшувалася зi спiвом. Ця молода черниця, пане, ще й досi в монастирi. ii безпека у ваших руках. Коли б тiльки довiдались, що вона зробила для мене, то нiякi тортури ii не минули б. Менi не хотiлося б призвести ii до в'язницi, я сама краще туди повернулася б. Спалiть же цi листи, пане. Коли вiдкинути той iнтерес, що ви з ласки своеi виявляете до моеi долi, у них не лишаеться нiчого такого, щоб iх варт було зберiгати.
Отак я писала вам тодi, – та лишенько! ii вже немае, я зосталася сама.
Вона невдовзi додержала слова i повiдомила мене про це нашим звичайним способом. Настав Страсний тиждень! На вечiрнi до нас збиралася сила люду. Я так добре спiвала, що навiть викликала гучнi, ганебнi оплески, якими вiтають ваших акторок по театрах, але якi не мусили б нiколи лунати в храмах Господнiх, та ще й в урочистi, жалобнi днi, коли славлять пам'ять Сина Божого, розiп'ятого на хрестi за грiхи людського роду. Моi молодi ученицi були добре пiдготованi. У декого з них були гарнi голоси, всi вони спiвали з виразом i чуттям, i менi здалося, що публiка слухала iх з утiхою, а громада наша задоволена з успiху моiх заходiв.
Ви знаете, пане, що в четвер святi дари з дарохранильницi переносять на окремий олтар, де вони лишаються до п'ятницi вранцi[23 - Ви знаете, пане, що в четвер святi дари з дарохранительницi переносять на окремий олтар… Йдеться про перенесення так званоi евхаристii (св. причастя) з дарохранительницi до тимчасового вiвтаря, так званоi могили.]. У цей час черницi одна по однiй або парами ходять по черзi поклонитися iм до того олтаря. Є таблиця, де кожнiй зазначено час ii поклонiння. Я дуже зрадiла, прочитавши на нiй: «Сестра Сюзанна й сестра Урсула вiд другоi години ранку до третьоi». Я прийшла до олтаря призначеноi години, моя товаришка вже там була. Ми стали поруч на приступки олтаря, разом припали ниць i поклонялися Боговi пiвгодини. Пiсля цього моя молода подруга взяла мене за руку, потиснула ii й сказала:
– Певно, нам удруге не випаде нагоди так довго й вiльно поговорити. Боговi вiдомо, в якому примусi ми живемо, i вiн простить нас, коли ми подiлимо час, який мусимо вiддати йому цiлком. Вашоi заяви я не читала, але не важко здогадатися, про що ви пишете. Незабаром я дiстану вiдповiдь. Та коли ця вiдповiдь i дасть вам пiдставу домагатися скасування обiтницi, то чи не гадаете ви, що вам конче треба буде порадитися з юристами?
– Звичайно.
– І що вам потрiбна буде воля.
– Звичайно.
– І що ви, у разi, коли все гаразд пiдеться, скористаетеся з теперiшнього свого становища, щоб здобути ii?
– Я про це не думала.
– Так зробите це?
– Побачу.
