– Хто вам його порадив?
– Панi головиха.
– Мабуть, ви з ним часто бачились пiд час вашоi справи?
– Нi, панотче, я з ним рiдко бачилась.
– Як же ви дали йому всi вiдомостi?
– Писала власною рукою всi заяви.
– У вас е копii тих заяв?
– Нi, панотче.
– Хто ж передавав йому заяви?
– Панi головиха.
– А ii ви звiдки знаете?
– Мене познайомила з нею сестра Урсула, моя подруга, а ii родичка.
– А пiсля того як позов було програно, ви бачилися з паном Манурi?
– Один раз.
– Дуже мало. Вiн не писав вам?
– Нi, панотче.
– А ви йому?
– Теж нi, панотче.
– Певно, вiн повiдомить вас про те, що зробив для вас. Наказую вам не бачитися з ним у приймальнi, а коли вiн напише вам вiдверто чи нишком – прислати менi його листа нерозпечатаним. Чуете – нерозпечатаним!
– Чую, панотче, i зроблю як ви кажете.
Чи то Ебер менi самiй не довiряв, чи моему добродiйниковi, але це мене образило.
Пан Манурi приiхав до Льоншана того самого вечора – я додержала дане архiдияконовi слово, вiдмовилась говорити з ним. Наступного дня вiн прислав менi посланцем листа. Я листа взяла й послала нерозпечатаним панотцю Еберовi. Це було у вiвторок, як я пригадую. Я ввесь час нетерпляче чекала наслiдку архiдияконовоi обiцянки й заходiв пана Манурi. Минула середа, четвер, п'ятниця, а новин не чути було. Якими довгими видалися менi цi днi! Я боялася, щоб не трапилося якоi перешкоди i все не звелося нанiвець. Я не здобувала волi, тiльки в'язницю свою перемiняла, але й тим радiла. Одна щаслива подiя збуджуе в нас надiю на другу – iз цього, мабуть, i пiшла приказка, що «щастя щастя водить».
Я знала товаришок, яких покидала, i була цiлком певна, що з iншими полонянками менi житиметься не краще. Хоч якi вони будуть, але не можуть бути нi лихiшими, нi зломиснiшими. У суботу вранцi монастир щось збурило – щоб збурити черниць, багато не треба. Вони ходили туди й сюди, розмовляли пошепки, дверi з келiй вiдчинялись i зачинялись – це, як ви вже знаете, гасло монастирських революцiй. Я була сама в келii, серце мое калатало. Я прислухалася коло дверей, виглядала у вiкно, безтямно вешталася по келii й казала сама собi, тремтячи з радощiв: «Це по мене приiхали, зараз мене вже тут не буде!..» І не помилилась.
Двi невiдомi постатi з'явилися до мене – черниця й воротарка з Арпажона, без зайвих балачок пояснили менi, чого саме приiхали. Я без ладу схопила ту мiзерiю, що належала менi, кинула ii воротарцi у фартух, а вона вже склала те манаття в пакунок. З настоятелькою я й не хотiла бачитись, сестри Урсули не було – я не покидала тут нiчого. Виходжу, менi вiдчиняють браму, оглянувши попереду мое майно, сiдаю в карету i iду.
Архiдиякона з його двома молодими церковниками, панi головиху та пана Манурi повiдомили про мiй приiзд, i вони зiбралися в новоi настоятельки. Дорогою черниця розповiдала менi про монастир, а воротарка додавала, мов приспiв, щоразу, як черниця вихваляла його:
– Це суща правда…
Вона пишалася з того, що саме ii послали по мене, й хотiла бути менi за приятельку, тому звiрила менi деякi секрети й дала менi деякi поради щодо поводження. Цi поради, мабуть, до неi пасували, але до мене аж нiяк. Не знаю, чи бачили ви Арпажонський монастир: це чотирикутна будiвля, що одним боком виходить на великий шлях, а другим – на поле й сади. З кожного вiкна на першому фасадi виглядало двi-три черницi. З одного цього я довiдалася про лад у монастирi бiльше, нiж з усього того, що розказала менi черниця та ii товаришка. Мабуть, вiдомо було, якою каретою ми iхатимемо, бо всi тi запнутi голови вмить позникали, i я прибула до брами своеi новоi в'язницi. Настоятелька вийшла до мене з обiймами, поцiлувала мене, взяла за руку й повела до монастирськоi зали, де вже було кiлька черниць, а решта позбiгалися.
Настоятельку цю звали панi ***. Не можу побороти в собi бажання змалювати ii, перш нiж писати далi. Це – маленька, кругленька жiнка, проте моторна й жвава. Голова в неi нiколи не тримаеться рiвно на плечах, у вбраннi завжди якийсь безлад. З обличчя вона не така вже й погана, очi в неi (одне з них, праве, вище й бiльше вiд другого) повнi вогню й неуважностi. Коли ходить, махае руками. Коли починае говорити, вiдкривае рота, перше нiж зiбралася з думками, тому трохи заникаеться. Сiвши, йорзае на крiслi, немов iй щось муляе, забувае всяку добропристойнiсть, пiднiмае нагрудника, щоб почесати тiло, кладе ногу на ногу, питае вас, ви iй вiдповiдаете, а вона вас не слухае, говорить, збиваеться, спиняеться, не знае, про що казала, гнiваеться, взивае вас дуркою, йолопкою, тупицею, якщо ви не наведете ii на мову; iнодi за панiбрата з вами, навiть на ти звертаеться, а то владна й гордовита, аж зневажлива; моменти гiдностi короткi в неi: вона то вибачлива, то сувора, i в змiнах ii обличчя позначаеться вся химернiсть ii розуму та нерiвнiсть вдачi. Тому в монастирi лад i безлад чергуються – бували днi, коли все переплутувалось: пансiонерки з послушницями, послушницi з черницями, коли починалася бiганина з кiмнати в кiмнату, коли всi гуртом пили чай, каву, шоколад, лiкери, коли службу Божу правили непристойно хапливо – i ось раптом серед цього розгардiяшу настоятелька мiняеться в обличчi, дзвонить дзвiн, усi замикаються, розходяться, пiсля галасу, крикiв i гармидеру западае найглибша тиша, так нiби все зненацька тут вимерло. Отодi хай черниця схибить хоч у будь-чому – настоятелька кличе ii до себе в келiю, суворо вимовляе iй, велить роздягтися й дати собi двадцять канчукiв; черниця скоряеться, роздягаеться, бере канчука, починае мордувати себе, та тiльки вдарить себе разiв кiлька, настоятелька, розчулившись, виривае в неi спокутне знаряддя, починае плакати, каже, яка вона нещасна, що мусить карати, цiлуе черницю в чоло, очi, уста, плечi, голубить ii, вихваляе:
– А яка в неi шкiра бiла та нiжна! І повненька! Чудова шия! Чудова потилиця!.. Сестро Августино, та чи ти при розумi – соромитись! Спусти бiлизну, я ж жiнка i твоя настоятелька. О, груди чудовi! Якi твердi! І щоб ото я дозволила шматувати iх наконечниками? Нi, нi, не буде цього…
Вона знову ii цiлуе, пiдводить, сама одягае, говорить iй нiжнi слова, звiльняе вiд вiдправи й вiдсилае до келii. Лихо з такими жiнками – нiколи не знаеш, чим iм догодиш, а чим прогнiваеш, що треба робити, а чого уникати; правила немае нiякого, то годують до несхочу, то голодом морять, у монастирi заходить скрута, на попередження зважають мало, а то й зовсiм не зважають. З настоятельками ii вдачi або надто близький, або надто далекий буваеш, нi вiдстанi, нi мiри правдивоi немае. З неласки потрапляеш у ласку, з ласки – у неласку, не знаючи за що. Хочете, на дрiбницi покажу вам загальний приклад ii врядування? Двiчi на рiк вона бiгала з келii до келii i велiла викидати за вiкно всi пляшки з лiкером, якi знаходила, а днiв за чотири сама присилала iх бiльшостi своiх черниць. Оце такiй жiнцi дала я врочисту обiтницю покори, бо ж ми своi обiтницi переносимо з монастиря в монастир.
Я ввiйшла разом з нею. Вона вела мене, обiйнявши за стан. Подали фрукти, марципани, варення. Шановний архiдиякон почав про мене мову, але вона перебила:
– То була помилка, атож, помилка, я це знаю…
Шановний архiдиякон хотiв далi казати, але настоятелька знову перебила:
– Як могли вони вiдпустити ii? Адже вона – сама скромнiсть та нiжнiсть i сповнена, кажуть, талантiв…
Шановний архiдиякон хотiв-таки провадити, але настоятелька знову перебила йому, шепнувши менi на вухо:
– Ви менi страшенно подобаетесь, i коли цi педанти пiдуть, я скличу наших сестер, i ви заспiваете нам якоiсь пiсеньки, правда?
Менi кортiло засмiятися. Шановний панотець трохи збентежився, i його молодi супутники посмiхалися з моеi та його скрути. Проте панотець Ебер не зрадив своеi вдачi й звичайного свого поводження – вiн рiзко сказав iй сiсти й помовчати. Вона сiла, але нелегко то iй було – вона крутилася на своему мiсцi, чесала голову, поправляла на собi одiж, хоч i не треба було, позiхала, а тим часом архiдиякон розважливо промовляв про монастир, що я покинула, про прикростi, яких я зазнала в ньому, про той монастир, куди я вступала, про мою зобов'язанiсть перед особами, що допомогли менi. На цьому словi я глянула на пана Манурi, вiн опустив очi. Пiсля того пiшла загальна розмова. Важка, змушена мовчанка настоятельчина розв'язалася. Я пiдiйшла до пана Манурi, подякувала за зробленi менi послуги. Я тремтiла, затиналася, не знала, що пообiцяти йому в подяку. Мое збентеження, замiшання, розчулення – бо я справдi зворушилася, – мiшанина слiз i радостi, увесь учинок мiй сказав йому бiльше, нiж я могла висловити. Його вiдповiдь теж не була доладнiша вiд моеi мови. Вiн так само був збентежений. Не знаю, що саме вiн казав менi, розумiла тiльки, що за велику винагороду йому вже те буде, що вiн пом'якшив мою сувору долю i що спогад про зроблене для мене буде йому ще милiший, нiж менi самiй, i що дуже прикро йому, що через судовi справи, якi пов'язують його з Парижем, йому не можна буде часто навiдуватися до Арпажона, але вiн сподiваеться, що панотець архiдиякон i панiматка настоятелька дозволять йому довiдуватись про мое здоров'я i становище. Архiдиякон цього не чув, але настоятелька вiдповiла:
– Що хочете, пане. Вона робитиме все, що iй бажатиметься. Ми вже подбаемо тут загладити неприемностi, яких завдали iй… – І до мене пошепки: – Так ти дуже намучилась, дитино моя? Та як тим льоншанським страховиськам достало смiливостi збиткуватися над тобою? Твою настоятельку я знала, ми разом були пансiонерками в Пор-Роялi[30 - …пансiонерками в Пор-Роялi… – вихованками в монастирi Пор-Рояль. Пор-Рояль – жiночий монастир, заснований у 1204 р. неподалiк вiд Парижа. Його було перенесено до Парижа у 1625 р. i розпущено у 1709 р. У 1636 р. Пор-Рояль був духовним центром янсенiзму.] – то був серед нас недолюдок. Ми ще побачимось, ти про все розкажеш менi…
І на цьому словi взяла мене за руку й злегка поляскала своею рукою. Молодi церковники теж мене привiтали. Було пiзно. Пан Манурi поiхав, архiдиякон iз своiми супутниками рушили до арпажонського пана, куди iх запрошено, i я лишилась наодинцi з настоятелькою. Та недовго було це: юрбою збiглися всi черницi, послушницi й пансiонерки, i за мить мене обступило душ сто. Я не знала нi кого слухати, нi кому вiдповiдати. Навколо себе бачила рiзнi обличчя i чула найрiзноманiтнiшi запитання. Проте завважила, що нi моi вiдповiдi, нi моя особа нi в кого не викликала невдоволення.
Якийсь час проминув у цiй докучнiй розмовi, i, коли першу цiкавiсть було вдоволено, юрба зменшилася, решту черниць вирядила настоятелька й сама повела мене до моеi келii. За звичаем похвалила ii, показала менi налой i мовила:
– Отут моя подруженька Богу молитиметься, та треба ж подушку покласти на приступку, щоб ii колiнця не натрудилися. А в кропильницi свяченоi води й немае, ота сестра Доротея завжди забуде щось. А ось гляньте на крiсло, спробуйте, чи зручно в ньому сидiти?
І, говорячи так, посадовила мене, вiдхилила менi голову на спинку й поцiлувала в чоло. Тодi пiдiйшла до вiкна, пересвiдчилась, чи легко воно вiдчиняеться й зачиняеться; потiм до лiжка – тут вiдiпнула й запнула заслону, щоб побачити, чи добре вона закриваеться. Оглянула ковдри – вони новi. Взяла подушку, перебила ii, сказала:
– Любiй голiвоньцi дуже добре буде на нiй спати; простирадла не тонкi, та такi вже у всьому монастирi; матраци хорошi…
По тому пiдiйшла до мене, обняла й вийшла. Пiд час цiеi сцени я гадала сама собi: «От безумне створiння». І сподiвалася для себе гарних i лихих днiв.
Я влаштувалася в келii, ходила ввечерi до церкви, була на вечерi, а потiм вiдпочивала. Деякi черницi пiдiйшли до мене, а деякi вiдсторонилися; однi сподiвалися вiд мене заступництва перед настоятелькою, а других уже тривожила прихильнiсть, яку вона до мене виявляла. Першi хвилини минули у взаемних похвалах, розпитуваннi про монастир, що я покинула, вивiдуваннi моеi вдачi, нахилiв, смакiв, розуму – вас звiдусюди мацають та все мережi на вас ставлять i з усього висновки роблять якнайвiрнiшi. Наприклад, закинуть якесь обмовницьке слово й дивляться на вас; уривають раптом якусь розповiдь i чекають, чи спитаете ви, що далi сталося, а чи так обминете; ви щось звичайнiсiньке скажете, а вони його чарiвним називають, хоч i знають добре, що то абищиця; силкуються довiдатись ваших найпотаемнiших думок, розпитують, що ви читаете, пропонують вам книги священнi й свiтськi, помiчають, якi ж ви вибрали; пiдохочують вас порушувати в дрiбницях статут, звiряються вам, закидають про настоятельчинi дивацтва, все це докупи збирають, переказують, облишають вас, знову до вас беруться, вивiдують вашi думки про звичаi, благочестя, свiт, релiгiю, монастирське життя, про все.
Вы ознакомились с фрагментом книги.
Для бесплатного чтения открыта только часть текста.
Приобретайте полный текст книги у нашего партнера:
