– Тим гiрше, – вiдповiв вiн.
Потiм наказав щось i вийшов. Кажуть, що пiд час своеi летаргii я промовила кiлька разiв: «Люба мати, я йду до вас, я розкажу вам усе…» Мабуть, я зверталась до нашоi колишньоi настоятельки, то рiч певна. Я нiкому не дала ii портрета, хотiла забрати його iз собою в домовину.
Пана Бувара завбачення справдилось: пропасниця зменшилась i зовсiм зiйшла з рясним потом. Я вже казала, що вистраждала в монастирi всi муки, якi тiльки можна пiзнати, та й хвороба моя була тяжка. Сестра Урсула майже не вiдходила вiд мене. Коли я почала набиратися сили, вона геть знесилiла, травлення в неi розладилось, пiсля полудня ii обiймали млостi, що тривали iнодi чверть години. У цьому станi вона була немов мертва, погляд iй тьмарився, на чолi проступав холодний пiт i, збираючись краплями, стiкав по обличчю. iй ставало трохи легше, коли ii розсупонювали й розстiбали одежу. Коли вона опритомнювала, перша думка в неi була – шукати мене коло себе, i я була коло неi завжди. Інодi навiть, коли в неi лишалися якiсь сили, вона водила рукою навкруг себе, не розплющуючи очей. Бажання в неi було цiлком певне, бо дехто з черниць, спробувавши схилитись пiд дотик ii руки, яка зразу й опадала нерухомо, не пiзнаючи бажаного, казали менi:
– Сестро Сюзанно, то вона вас хоче, пiдiйдiть же…
Я ставала навколiшки, клала ii руку собi на чоло, i рука так лишалась, аж поки вона опритомлювала, а, опритомнiвши, вона казала менi:
– Ну, сестро Сюзанно, менi випадае iти, а вам лишитися. Я перша побачу ii i розкажу про вас. Плакатиме вона, мене слухаючи (якщо е гiркi сльози, то е також i солодкi). І коли е любов на небесах, то чому б не бути й сльозам? – Тодi клала голову менi на плече, плакала ревно й казала: – Прощайте, сестро Сюзанно, подруго моя! Хто дiлитиме вашi муки, коли мене не буде? Хто?.. Ох, друже любий, шкода менi вас! Я йду, почуваю це, я йду. Коли б ви була щаслива, як жаль було б менi покидати!
Їi стан лякав мене. Я сказала настоятельцi. Я хотiла, щоб ii поклали в лiкарню, звiльнили вiд служби й iнших важких монастирських повинностей, щоб покликали до неi лiкаря, але менi все вiдповiдали, що то дрiбницi, що млостi самi по собi минуться i що сестра Урсула не бажае нiчого кращого, як виконувати своi обов'язки й жити, як усi. Одного дня, пiсля заутренi, на якiй вона була, вона вже не вийшла. Я гадала, що iй дуже погано, i як тiльки кiнчилась ранкова вiдправа, помчала до неi. Застала ii в лiжковi, одягнену. Вона сказала менi:
– Це ви, любий друже? Я знала, що ви не забаритеся прийти, й чекала вас. Слухайте. Як менi хотiлося, щоб ви прийшли! Я так дуже й так надовго зомлiла, що вже думала – не очуняю i не побачу вас. Ось ключ вiд шафи, вiдчините ii, виймете планку, що дiлить надвое кожну шухляду, за планкою знайдете пакунок з паперами. Я нiяк не могла наважитись розлучитися з ними, хоч як небезпечно було iх тримати i хоч як тяжко було менi iх читати… Лишенько! На них майже все змили моi сльози… Коли мене вже не буде, спалiть iх…
Вона була така слаба й пригнiчена, що не могла двох слiв уряд вимовити. Мало не на кожному складi спинялась i говорила так тихо, що я насилу розбирала ii, хоч майже припала вухом до ii уст. Я взяла ключа, показала пальцем на шафу, i вона кивнула головою. Потiм, передчуваючи, що втрачу ii, i знаючи, що ii хвороба через мою взялася, через муку, що вона прийняла, через клопiт за мною, я почала плакати й гiрко побиватися. Поцiлувала ii в чоло, очi, обличчя, руки, попросила прощення в неi. Однак вона була мов неуважна, не чула мене, а одна ii рука лежала в мене на обличчi й гладила його. Мабуть, вона й не бачила мене, може, гадала, що я вийшла, бо гукнула:
– Сестро Сюзанно!
– Я тут, – вiдповiла я.
– Котра година?
– Половина на дванадцяту.
– Половина на дванадцяту! Ідiть обiдати. Ідiть, та зразу й вертайтесь…
Подзвонили на обiд, я мусила покинути ii. Коли я була вже коло дверей, вона гукнула на мене, я вернулась. Вона через силу пiдставила менi щоки, я поцiлувала iх. Вона взяла мене за руку, стиснула ii. Здавалося, вона не хотiла, не могла зi мною розлучитись.
– Але треба, – мовила вона, пускаючи мене, – так Боговi вгодно. Прощайте, сестро Сюзанно. Дайте менi розп'яття…
Я поклала iй у руки розп'яття й вийшла.
Обiд уже закiнчувався. Я звернулася до настоятельки, сказала iй при всiх черницях, у якiй сестра Урсула небезпецi, квапила ii переконатися в тому на власнi очi.
– Гаразд, треба побачити ii, – сказала вона.
І пiшла ще з кiлькома, я за ними. Коли вони ввiйшли до келii, бiдноi сестри вже не було. Вона лежала вдягнена на лiжку, голова похилилася на подушку, рот був напiврозтулений, очi сплющенi, в руках – розп'яття. Настоятелька холодно глянула на неi i сказала:
– Вона мертва? Хто б подумав, що ii кiнець такий близький? Чудова була дiвчина. Хай задзвонять по нiй i загорнуть у саван.
Я лишилася сама в ii головах. Свого горя не зумiю вам змалювати, а проте я заздрила ii долi. Я пiдiйшла до неi, заплакала, поцiлувала ii кiлька разiв i закрила iй простирадлом обличчя, що починало вже змiнюватись. Потiм подумала про дане менi доручення. Щоб менi в цьому дiлi не завадили, я почекала, поки всi пiшли до церкви, тодi вiдчинила шафу, вийняла планку й знайшла чималенький сувiй паперiв, якi ввечерi спалила. Ця дiвчина завжди була сумовита, не пригадаю, щоб вона посмiхнулась коли, крiм одного разу пiд час своеi хвороби.
От i сама лишилась я в монастирi, на свiтi, бо не знала нiкого, хто мною цiкавився б. Про адвоката Манурi не чула нiчого. Гадала, що вiн оступився перед труднощами або за розвагами й справами в нього з голови вийшли обiцянки, що вiн iх дав менi, i за це не дуже-то й сердилась на нього – я на вдачу вибачлива, усе можу простити людям, крiм несправедливостi, невдячностi й немилосердя. Тож i вибачала, як тiльки могла, адвокатовi Манурi, усiм свiтським людям, якi виявили стiльки прихильностi пiд час мого позову i для яких я перестала iснувати, i навiть вам, пане маркiз, – коли це до монастиря завiтало наше церковне начальство.
Воно приiздить, ходить по келiях, розпитуе черниць, править звiт за матерiальне й духовне врядування i, залежно вiд розумiння своiх обов'язкiв, усувае або побiльшуе безлад. Тож я побачила чесного й суворого панотця Ебера з його двома молодими й спiвчутливими супутниками. Видно, вони пригадали, в якому сумному станi я колись з'явилася перед ними. Очi iхнi зволожились, i на обличчi в них я побачила зворушення й радiсть. Ебер сiв i менi сказав сiсти навпроти себе. Два його супутники стояли за його стiльцем, не зводячи з мене очей.
Вiн спитав:
– Ну, сестро Сюзанно, як з вами тепер поводяться?
– Про мене забули, панотче, – вiдповiла я.
– Тим краще.
– Цього я тiльки й бажаю, але хочу просити у вас великоi ласки – покликати сюди матiр-настоятельку.
– Навiщо?
– Бо коли вам хто-небудь поскаржиться на неi, вона неодмiнно обвинуватить мене.
– Розумiю. Але скажiть менi все-таки те, що ви знаете.
– Благаю вас, панотче, покликати ii, хай вона сама почуе вашi запитання i моi вiдповiдi.
– Кажiть усе-таки.
– Ви погубите мене, панотче.
– Нi, не бiйтесь нiчого. Із цього дня ви вже не пiдвладнi iй. Наприкiнцi тижня вас переведуть до монастиря св. Євтропii бiля Арпажона. У вас е щирий приятель.
– Щирий приятель, панотче? Не знаю такого.
– Ваш адвокат.
– Пан Манурi?
– Саме вiн.
– Не думала, що вiн ще згадуе про мене.
– Вiн бачився з вашими сестрами, з архiепископом, головою суду й усiма особами, вiдомими своiм благочестям. Вiн дав за вас уклад у монастир, що я допiру назвав, i вам лишилося тут бути недовго. Отож, коли знаете про якийсь нелад, можете розказати менi без страху, i я святою покорою наказую вам зробити це.
– Не вiдаю нiчого.
– Як! Хiба вас помилувано пiсля того, як ви програли позов?
– Тут вважали й мусили вважати, що я вчинила грiх, зрiкаючись обiтницi, i звелiли менi просити прощення в Бога.
– Але якого саме прощення, хотiлося б менi знати…
І на цих словах вiн похитав головою, нахмурився. Я зрозумiла, що лише вiд мене залежить повернути настоятельцi частину канчукiв, що я з ii наказу дiстала, але не було в мене такого намiру. Архiдиякон побачив, що нiчого не дiзнаеться вiд мене, i вийшов, порадивши тримати в секретi його повiдомлення про мiй перехiд до монастиря св. Євтропii. Коли добрий Ебер вийшов у коридор, два його супутники попрощалися зi мною дуже палко й нiжно. Не знаю, хто вони такi, але хай збереже iм Бог нiжну й милосердну вдачу, що так рiдко трапляеться в iхньому станi й так пасуе до охоронцiв людськоi немощi й заступникiв Божого милосердя.
Я гадала, що отець Ебер розраджуе, допитуе або догану дае якiйсь iншiй черницi, аж вiн знову зайшов до мене в келiю. Спитав мене:
– Звiдки ви знаете пана Манурi?
– З мого позову.
