– Нi, – сказала я, – iдiть…
Вiн пiшов, а я сидiла, не маючи сил нi ворухнутись, нi встати.
У монастирi не можна нi писати, нi одержувати листiв без дозволу настоятельки; iй вiддають i одержанi, i написанi – отже й мого листа треба було iй вiднести. Для цього я зрушила з мiсця, здавалося менi, що не дiйду нiколи – так поволi й пригноблено не йдуть i стратенцi з в'язницi на кару. Аж ось i ii дверi. Вiддалiк пильнували мене черницi. Вони не хотiли нiчого втратити з видовища мого горя й приниження. Я постукала, менi вiдчинили. У настоятельки було кiлька черниць – я помiтила iх по подолах iхнiх суконь, бо пiдвести очi не зважувалась. Тремтячою рукою подала iй листа. Вона взяла, прочитала, вiддала.
У своiй келii я кинулась на лiжко, поруч поклала листа, але не читала його, не встала обiдати, не зворухнулась навiть аж до пообiдньоi вiдправи. О третiй з половиною я вийшла, коли задзвонили. Зiбралось уже кiлька черниць. При входi до хору була настоятелька. Вона спинила мене, сказала стати зовнi навколiшках; решта громади ввiйшла, дверi зачинились. По вiдправi всi вийшли. Я iх пропустила, пiдвелася за ними останньою – з тiеi хвилини я почала сама себе змушувати до всього, чого вiд мене хотiли. Менi заборонили ходити до церкви, я ж сама собi заборонила ходити до трапезноi й на прогулянку. Я бачила свiй порятунок тiльки в тому, що тут потрiбнi моi таланти i мое впокорення. Рада була б, коли б про мене назавжди так нiби забули, як уже було це впродовж кiлькох днiв. До мене приходило кiлька вiдвiдувачiв, але побачитись менi дозволили тiльки з паном Манурi. Увiйшовши до приймальнi, я застала його в такому самому станi, як i сама була, коли приймала його посланця, – вiн стояв, схиливши на руки голову, руками спершись на гратки. Я зрозумiла його, не сказала нiчого. Вiн не зважувався нi глянути на мене, нi заговорити.
– Панi, – сказав вiн, – я писав вам, ви прочитали мого листа?
– Одержала, але не читала.
– Так ви не знаете…
– Усе знаю, пане; про свою долю я здогадалась i скорилась iй.
– Як з вами поводяться?
– Покищо не думають про мене, але з минулого я бачу, що готуе менi майбутне. Єдина в мене е розрада – що без надii, яка пiдтримувала мене, не зможу ще раз витерпiти те, що перетерпiла, – помру. Моя провина не з тих, що iх прощають у чернецтвi. Я не прошу в Бога зм'якшити серця тих, на чию волю вiн полишив мене. Прошу тiльки, щоб вiн надав менi сили страждати, порятував вiд розпачу й невдовзi покликав мене до себе.
– Коли б ви були менi рiдна сестра, то й тодi я не зробив би краще… – промовив вiн плачучи. Серце в нього було чуле. – Панi, – додав вiн, – якщо я зможу в чомусь бути корисний вам, розпоряджайтеся мною. Я побачуся з головою суду, вiн шануе мене, побачуся з вiкарiями i архiепископом.
– Не варто нi з ким бачитись, пане, усе скiнчено…
– А якби вам можна було перемiнити монастир?
– Надто багато е перешкод.
– Яких саме?
– Важко дiстати дозвiл, треба дати новий уклад або старий справити з цього монастиря. Та й що знайду я в iншому монастирi? Свое незламне серце, невблаганних начальниць, не кращих, нiж тут, черниць, тi самi обов'язки, тi самi покарання. Краще вже тут менi дожити своi днi, тут вони будуть коротшi.
– Але ж ви, панi, зацiкавили багатьох чесних людей. Здебiльшого вони багатi. Вас не затримуватимуть тут, коли ви нiчого звiдси не братимете.
– Мабуть.
– Черниця своiм виходом чи смертю збiльшуе добробут тих, хто залишаеться.
– Але тi чеснi люди, тi багатi люди не думають уже про мене, i побачите, якi вони будуть холоднi, коли йтиметься про те, щоб дати менi iхнiм коштом уклад. Чому ви гадаете, що свiтським людям легше визволити з монастиря черницю без покликання, нiж людям побожним примiстити в нього покликану? Хiба легко такiй дають уклад? Ех, пане, всi ж вiдвернулись вiд мене, коли позов програно, нiхто до мене не приходить.
– Тiльки вповноважте мене, панi, на цю справу, я буду щасливий.
– Я нiчого не прошу, нiчого не сподiваюсь, нiчого не заперечую; едина моя надiя втрачена. Коли б то я могла сподiватись, що Бог перемiнить мене i замiсть утраченоi надii вийти з чернецтва в менi з'являться потрiбнi для нього прикмети… Але це неможливо. Ця одежа прикипiла до моеi шкiри, до моiх кiсток i душить мене ще бiльше. Ох, що за доля! Бути назавжди черницею i почувати, що завжди будеш поганою черницею! Усе життя свое битись головою об грати в'язницi!..
На цiм словi я почала кричати, хотiла стриматись, та не могла. Пан Манурi, украй цим здивований, сказав менi:
– Чи можу я запитати вас про щось, панi?
– Питайте.
– Чи не мае таке глибоке горе якоiсь таемноi причини?
– Нi, пане. Я ненавиджу самотне життя, тепер ненавиджу i почуваю, що ненавидiтиму довiку. Я не зможу пiдкоритися безглуздю, якого повен день самотницi; це – плетиво нiсенiтниць, якi я зневажаю; коли б могла зробити це, то зробила б; скiльки разiв пробувала я ошукати себе, перемогти – не можу. Я бажала, просила в Бога щасливоi духовноi тупостi своiх товаришок, але не дiстала ii, Бог менi ii не дав. Я все роблю погано, кажу все не до ладу, брак покликання знати у всiх моiх учинках, це видно. Я щохвилини ображаю монастирське життя; мою нездатнiсть називають гордощами, силкуються принизити мене. Провини й кари збiльшуються без краю, цiлi днi минають у тому, що я мiряю очима височiнь мурiв.
– Я не можу повалити iх, панi, але можу щось iнше.
– Не треба нiчого, пане.
– Треба змiнити монастир. Я за це вiзьмуся. Знову прийду до вас. Сподiваюся, що вас не сховають. Ви зразу ж матимете вiд мене звiстки. Коли ваша згода, будьте певнi, що менi пощастить витягти вас звiдси. Якщо з вами надто суворо поведуться, не забудьте повiдомити менi про це.
Коли пан Манурi пiшов, було вже пiзно. Я повернулася до келii. Невдовзi задзвонили до вечiрнi. Я прийшла одна з перших, пропустила черниць, знаючи, що менi належить лишатись коло дверей. Справдi, настоятелька зачинила iх передi мною. За вечерею вона, ввiйшовши, дала менi знак сiсти долi посеред трапезноi. Я скорилася, i менi дали хлiба з водою, я з'iла трохи, зросивши його слiзьми. Наступного дня радили раду; усю громаду скликали судити мене, i присудили: не мати годин спочинку, мiсяць вистоювати вiдправу на порозi хору, iсти долi посеред трапезноi, три днi вряд прилюдно каятися, поновити постриг i обiтницю, постувати через день i щоп'ятницi пiсля вечiрнi вмертвляти плоть. Я стояла навколiшках, спустивши покривало, коли менi зачитували цей вирок.
Другого ж дня настоятелька прийшла до мене в келiю, а за нею одна черниця несла волосяницю й ту грубу полотняну сукню, що на мене надiли тодi, як вели в темну. Я зрозумiла, що воно значить, роздяглася, чи, певнiш, iз мене здерли покривало й одiж i надiли ту сукню. Голова була непокрита, ноги босi, довге волосся спадало на плечi, за все вбрання була волосяниця, що дали менi, груба сорочка й та довга сукня, що облягала мене вiд шиi до п'ят. Отак ходила я цiлий день, так виконувала й обов'язки.
Увечерi, сидячи в келii, я почула, що наближаеться спiв лiтанii – то цiлий монастир iшов парами. Увiйшли, я встала. Менi накинули на шию мотузку, дали в одну руку запалений смолоскип, а в другу – канчука. Одна з черниць узяла мотузку за кiнець, провела мене мiж двома лавами, i похiд рушив до внутрiшньоi каплички, присвяченоi св. Марii – до мене йшли, тихо спiваючи, а поверталися мовчки. У тiй капличцi, освiтленiй двома свiчками, менi сказали просити прощення в Бога й громади за ганьбу, що я вчинила. Черниця, що вела мене, тихцем пiдказувала, що менi казати, i я казала те слово в слово. Пiсля того скинули з мене мотузку, роздягли до пояса, зiбрали волосся, що розсипалося по плечах, i перекинули на груди, дали менi в праву руку канчука, що я була тримала в лiвiй, i заспiвали Miserere. Я зрозумiла, чого вiд мене чекають, i виконала. Коли Miserere проспiвали, настоятелька звернулася до мене з короткою намовою. Погасили свiчки, черницi розiйшлися, i я одяглася.
Вернувшись до келii, я вiдчула в ногах страшний бiль. Глянула на них – вони були геть скривавленi вiд шматкiв скла, що iх зозла розкидали менi по дорозi.
Так само склала я прилюдне каяття i двома наступними днями; тiльки останнього дня до Miserere додали ще одного псалма.
Четвертого дня менi повернули чернечу одiж майже так само врочисто, як i тодi, коли вперше одягаеш ii прилюдно.
П'ятого дня я поновила свою обiтницю. За мiсяць я виконала решту покладеноi на мене спокути, пiсля цього життя мое в громадi потекло бiльш-менш звичайно: я знову посiла свое мiсце в хорi та трапезнi й вiдбувала своею чергою рiзнi монастирськi обов'язки. Але як я здивувалася, коли глянула на ту молоду подругу, що цiкавилась моею долею! Вона, здалося менi, так само змiнилася, як i я, – схудла страшенно, була смертельно блiда, губи побiлiли, очi майже погасли.
– Сестро Урсуло, – спитала я тихо, – що це з вами?
– Що зi мною? – вiдповiла вона. – Я люблю вас, а ви ще мене питаете! Добре, що кара ваша скiнчилася, а то померла б я.
Якщо у два останнi днi прилюдного каяття я не поранила собi ноги, то тiльки iй маю дякувати – вона нишком вимiтала коридори й вiдкидала набiк шматки скла. У тi днi, коли менi приречено постувати хлiбом та водою, вона зi своеi пайки уривала частину, загортала в бiлу шматку й кидала менi в келiю. На черницю, що мала мене на мотузцi вести, кинули жеребок, i вiн якраз на неi випав. iй не забракло мужностi пiти до настоятельки й заявити, що вона волiе краще вмерти, нiж виконувати такий ганебний i жорстокий обов'язок. На щастя, ця дiвчина була iз шанованоi родини. Вона мала велику пенсiю, яку використовувала по волi настоятельки, i за кiлька фунтiв цукру та кави вона знайшла черницю, що ii заступила. Не смiю думати, що на цю негiдницю вдарила Божа рука – вона збожеволiла, ii замкнули. Проте настоятелька живе, керуе, мучить i почувае себе добре.
Звичайно, мое здоров'я не могло вистояти проти таких довгих i жорстоких iспитiв – я захворiла. Отодi й виявила сестра Урсула всю свою приязнь до мене. Я завдячую iй життям. Порятунок цей не був добром для мене, вона сама менi це не раз казала, проте, коли чергувала в лiкарнi, робила менi якi тiльки можна послуги. В iншi днi я теж не була занедбана завдяки ii турботам про мене i тим невеличким подарункам, що вона роздавала черговим залежно вiд того, чи добре мене доглянуто. Вона просилася доглядати мене вночi, але настоятелька вiдмовила iй з тоi причини, що для такоi працi вона надто тендiтна, – це було для неi великим горем. Усi ii турботи не могли спинити моеi хвороби – я була безнадiйна, мене запричастили. Хвилин за кiлька перед тим я попросила, щоб до мене зiбралася вся громада. Менi це дозволили. Черницi оточили мое лiжко, серед них була й настоятелька. Моя молода подруга стояла в головах i тримала мене за руку, обливаючи ii слiзьми. Гадаючи, що я маю щось сказати, мене пiдвели й посадили на лiжковi, обклавши подушками. Тодi, звертаючись до настоятельки, я попросила ii поблагословити мене й забути про моi провини, а в усiх товаришок своiх попросила прощення за ганьбу, що вчинила iм. Сказала принести до себе купу всякого бездiлля, що прикрашало мою келiю i було в особистому моему користуваннi, i попросила в настоятельки дозволу розпорядитися ним. Вона погодилась, i я роздала його тим, хто був у неi за поплiчниць, коли мене кидали в темну. Черницю, що вела мене на мотузцi в день прилюдного каяття, я пiдкликала до себе й сказала iй, обiймаючи i даючи своi чотки й розп'яття:
– Люба сестро, згадуйте мене у своiх молитвах i знайте певно, що я не забуду вас перед Господом…
Чому ж Бог не взяв мене в ту хвилину? Я йшла до нього без тривоги. Яке це велике щастя! І хто може сподiватися його вдруге? Хто знае, яка буде в мене остання хвилина?
А бути вона мусить. Хай же поновить Бог моi муки, тiльки дасть той спокiй смертi, що я мала! Я бачила вiдкритi небеса. Так воно, певно, й було, бо сумлiння тодi не обманюе, а воно обiцяло менi вiчне блаженство.
Запричастившись, я поринула в якусь летаргiю. Тiеi ночi всi втратили надiю на мiй порятунок. Вряди-годи приходили помацати в мене пульс. Я почувала, як проводили рукою по моему обличчю, чула рiзнi голоси, що мовби здалека казали: «Помирае… нiс холодний… До завтра не доживе… Чотки й розп'яття вам лишаться…» І другий, обурений голос: «Вiдiйдiть, вiдiйдiть, дайте iй спокiйно померти! Хiба ви ще не досить мучили ii?» Дуже солодка була менi хвилина, коли я вийшла iз цiеi кризи, розплющила очi й побачила себе в обiймах подруги. Вона не вiдходила вiд мене, цiлу нiч пильнувала мене, проказувала молитви за мрущих, давала менi цiлувати розп'яття i сама цiлувала його, вiдiйнявши вiд моiх уст. Побачивши, що я широко розплющила очi й глибоко зiтхнула, вона подумала, що то вже перед смертю. Почала кричати, взивати мене своiм другом, казати:
– Боже, зглянься над нею i надi мною! Боже, прийми ii душу! Люба подруго, коли станете перед Богом, згадайте про сестру Урсулу…
Я глянула на неi, посмiхнулася сумно, заплакала, потиснула iй руку. На ту хвилину прийшов пан Бувар, монастирський лiкар; вiн, кажуть, тямущий, але деспот, трохи пихатий i суворий. Вiн грубо вiдсторонив мою подругу, помацав менi пульс i шкiру. З ним прийшла й настоятелька та ii фаворитки. Коротко розпитав про те, що було зi мною, сказав:
– Вона очуняе… – І додав, дивлячись на настоятельку, якiй цi слова не сподобались: – Так, панi матко, очуняе; шкiра добра, пропасниця спадае, в очах починае жеврiти життя…
Вiд кожного цього слова на обличчi в моеi подруги розливалась радiсть, а в настоятельки та в ii супутниць – якийсь зле прихований жаль.
– Я не хочу жити, пане, – мовила я.
