– Менi не дають нi панчiх, нi черевикiв.
– Чому бiлизна й одiж у вас такi подертi й бруднi?
– Вже три мiсяцi менi не дають бiлизни, а в одежi я мушу спати.
– Чому ви спите в одежi?
– Бо не маю нi заслони, нi ковдри, нi матрацу, нi постелi.
– Чому не маете?
– Вiдiбрали в мене.
– Їсти вам дають?
– Я прошу, щоб давали.
– Виходить, не дають?
Я мовчала, вiн додав:
– Не може бути, щоб з вами так суворо поводились, коли б ви не вчинили якоiсь тяжкоi провини.
– Провина моя в тому, що я не покликана до чернецтва i хочу зректися обiтницi, яку дала недобровiльно.
– Справу цю належить розв'язати законам, i хоч би який був iх вирок, ви тим часом мусите виконувати чернечi обов'язки.
– Нiхто, панотче, не виконуе iх пильнiше за мене.
– І мусите користуватися з усього, що й вашi товаришки.
– Цього я тiльки й прошу.
– Може, ви скаржитесь на когось?
– Нi, панотче, я вже казала: прийшла не винуватити, а боронитися.
– Ідiть.
– Куди мушу йти, панотче?
– До своеi келii.
Я ступила кiлька крокiв, потiм повернулась i впала до нiг настоятельцi й архiдияконовi.
– Що таке? – спитав вiн.
– Ви бачите! – сказала я, показуючи йому свою побиту в кiлькох мiсцях голову, своi скривавленi ноги, своi посинiлi, кiстлявi руки, свою брудну й подерту одiж.
Чую, пане маркiз, що ви й бiльшiсть тих, хто цi записки прочитае, скажете: «Скiльки жахiв, таких вигадливих i довготривалих! Яка витончена жорстокiсть у чернечих душах!» Неймовiрна рiч, скажете ви всi. Погоджуюсь, але це – правда, i хай небо, яким свiдчуся, судить мене з усiею суворiстю i вiддасть на вiчнi муки, коли я дозволила наклеповi хоч краечком своеi тiнi затьмарити де-небудь моi рядки! Хоч i глибоко пiзнала я, яким сильним збудником стае настоятельчина ненависть для природноi зiпсутостi, надто ж коли зiпсутiсть ця може своiми злочинами вислужуватись, хвалитися й пишатися, але злопомнiсть не заглушила в менi справедливостi. Що бiльше я мiркую, то бiльше переконуюсь, що такого, як менi трапилось, не траплялось i, мабуть, не трапиться нiколи. Один раз (дай, Боже, щоб перший i останнiй) угодно було провидiнню, чиi путi невiдомi нам, зiбрати над однiею безталанною всю силу жорстокостi, що розподiляеться за його незбагненними велiннями на безконечну многiсть нещасних, якi перед нею були i по нiй будуть у монастирi. Я страждала, дуже страждала, але доля моiх мучительок здаеться i завжди здавалась менi гiднiшою жалю, нiж моя власна. Волiю i волiтиму краще вмерти, нiж помiнятися з ними роллю. Моi муки кiнчаться, сподiваюсь цього вiд ваших доброт; а спогад, сором i гризота злочину лишаться iм довiку. Вони вже винуватять себе, не сумнiвайтесь; вони винуватитимуть себе все свое життя, i жах зiйде разом з ними в домовину.
Проте, пане маркiз, теперiшне мое становище сумне. Життя тяжке для мене: я – жiнка, духом слаба, як i всi в моiй статi. Бог може покинути мене. Я не почуваю нi сили, нi вiдваги терпiти далi те, що перетерпiла. Бiйтеся, пане маркiз, щоб не настала фатальна хвилина. Хоч ви й очi тодi виплачете за моею долею, хоч i сточить вас гризота, я не вийду вже з безоднi, в яку впаду, – вона навiки замкнеться над зневiреною.
– Ідiть, – сказав менi архiепископ.
Один iз церковникiв допомiг менi пiдвестися, i архiепископ додав:
– Я допитав вас, зараз допитаю вашу настоятельку… i не вийду звiдси, поки не вiдновлю тут ладу…
Я пiшла. Монастир був у тривозi; усi черницi стояли на порогах своiх келiй, перемовлялись одна з одною через коридор. Тiльки-но я з'явилась, як вони позникали, i почувся довгий стукiт дверей, що одна по однiй з гуркотом зачинялись. Я ввiйшла в келiю, стала навколiшки коло стiни й попросила Бога зважити на мою скромнiсть у розмовi з архiдияконом i показати йому мою безневиннiсть i правоту.
Я молилася, коли архiдиякон з двома своiми супутниками з'явились у моiй келii. Я вже казала, що не мала нi застiлки, нi стiльця, нi налою, нi заслони, нi матрацу, нi ковдри, нi постелi, анi якоiсь посудини. Дверi моi не замикались, у вiкнах майже всi шибки були побитi. Я пiдвелася, i архiдиякон, спинившись вiдразу й обурено глянувши на настоятельку, промовив:
– Ну, панiматко?
– Я цього не знала, – сказала вона.
– Не знали? Неправда. Хiба хоч один день ви не заходили сюди i чи не звiдси саме прийшли вранцi?.. Скажiть, сестро Сюзанно, панiматка була у вас сьогоднi?
Я не вiдповiла нiчого. Вiн не домагався, але молодi церковники, опустивши руки, похиливши голови й утопивши в землю очi, достатньо виявили свiй бiль i подив. Вони всi вийшли, i я почула, як архiепископ казав настоятельцi в коридорi:
– Ви негоднi своiх обов'язкiв, вас треба було б усунути. Про це я подам скаргу владицi. А все це неподобство виправити ще перед моiм вiд'iздом. – І, йдучи далi, вiн хитав головою, приказував: «Це жахливо! Християнки! Черницi! Людське створiння! Жахливо!»
Пiсля цього розмов уже не було нiяких, але менi дали бiлизну, iншу одежу, заслону, ковдру, постiль, посуд, мiй молитовник, моi благочестивi книжки, чотки, розп'яття, засклили вiкна, одно слово, вiдновили мене у звичайному становищi всiх черниць. Виходити до приймальнi теж дозволили, але тiльки в справах.
А справи посувалися повiльно. Пан Манурi подав першу заяву, яка вплинула мало. У нiй було забагато розуму, не досить патетики й майже зовсiм не було доводiв. Але не адвокат, дуже вправний, був тому причиною. Я не хотiла, щоб хоч трохи постраждала репутацiя моiх батькiв, не хотiла, щоб було ославлено чернецтво, зокрема монастир, де я страждала, щоб не було надто вiдразними фарбами змальовано моiх зятiв та сестер. На мою користь свiдчив лише мiй протест, зроблений у першому монастирi, але в другому не повторений. Коли оборонi поставлено такi тiснi межi, а напад супротивника нiяких меж не визнае, топче пiд ноги правду i кривду, твердить i заперечуе однаково зухвало, не спиняеться нi перед звинуваченням, нi перед пiдозрами, – його перемогти важко, зокрема в судах, де звичка й утома не дозволяе майже нiколи розглянути сумлiнно навiть найважливiшi справи i де на такi заяви, як моя, полiтик завжди дивиться незичливо, боячись, щоб успiх однiеi черницi, яка протестуе проти обiтницi, не заохотив до такого вчинку й безлiч iнших, – адже суддi почувають потай, що як дозволити брамi цих в'язниць вiдчинитися перед однiею нещасною, то до них рине юрба i виважуватиме iх. Нам пильнують вiдiбрати вiдвагу й упокорити нас нашiй долi, позбавивши надii на ii змiну. Проте в добре керованiй державi, по-моему, мусило б навпаки бути – вступати в чернецтво важко, а виходити з нього легко. І чому не прирiвняти цей випадок до багатьох iнших, де брак якоiсь дрiбноi формальностi знищуе всю процедуру, навiть справедливу, зрештою? Хiба монастирi такi вже сутнi в державному устроi? Хiба встановив Ісус Христос ченцiв i черниць? Хiба церква аж нiяк не може без них обiйтися? Навiщо жениховi стiльки божевiльних наречених, а людськiй породi стiльки жертв? Хiба ж таки не зрозумiють нiколи потреби звузити отвiр безодень, що загрожують поглинути майбутнi поколiння? Чи вартi всi бездушнi молитви, читанi там, хоч одного шеляга, поданого бiдному зi спiвчуття? Чи може Бог схвалювати самотництво людини, яку вiн створив громадською? Чи може Бог дозволяти зухвалi обiтницi людинi, яку вiн створив такою непостiйною, нетривалою? Чи може цих обiтниць, противних загальному прагненню природи, додержати цiлком хто-небудь, крiм зле зорганiзованих iстот, у яких зародки пристрастiв загинули i яких по праву можна було б помiстити серед потвор, якби нашi знання дозволяли нам унутрiшню будову людини бачити так само легко й добре, як ii зовнiшню форму? Чи завмирають твариннi функцii вiд усiх тих жалобних церемонiй, що iх виконують при вступi в послушенство та чернецтво, коли чоловiка або жiнку вiддають у монастир, занапащаючи iх назавжди. Чи не збуджуеться в них, навпаки, у тишi, спонуцi й неробствi сила, невiдома мирянам, захопленим безлiччю розваг? Де ще побачить хто голови, опанованi нечистими примарами, що iх переслiдують i непокоять? Де ще побачимо глибоку нудьгу, блiдiсть, охлялiсть, усi цi симптоми заскнiлоi i виснаженоi природи? Де ще ночi тривожать зойки, а днi стiкають безпричинними слiзьми, що ллються вiд невiдомого смутку? Де ще природа, обурена примусом, до якого вона не створена, ламае поставленi iй перепони, шаленiе, призводить життевi сили до розладу, що проти нього вже немае засобу? Де ще туга й злiсть понищили всi громадськi прикмети? Де ще немае нi батька, нi брата, нi сестри, нi родича, нi друга? Де ще людина, вважаючи себе лише за хвилинну й минущу iстоту, ставиться до найголовнiших свiтських зв'язкiв, як мандрiвець до пересiчних речей – без прихильностi? Де, як не в цiй обiтницi, поселилися ненависть, огида й марення? Де, як не тут, мiсце рабству й деспотизму? Де нiколи не вгасае лють? Де жеврiють у тишi всi пристрастi? Де осередок жорстокостi й цiкавостi?
«Історiя цих притулкiв не знае, – казав потiм пан Манурi у своiй захиснiй промовi, а в iншому мiсцi додавав: – Дати обiтницю бiдностi – це зобов'язатися пiд присягою бути ледарем i злодiем; дати обiтницю чеснотi – це пообiцяти Боговi постiйно порушувати наймудрiший i найважливiший з його законiв; дати обiтницю покори – це вiдмовитись вiд притаманноi людськоi прерогативи – свободи. Додержувати цих обiтниць – злочин; не додержувати – присягопорушення. Монастирське життя – життя фанатика й лицемiра».
Одна дiвчина попросила в батька дозволу вступити до нас. Батько сказав, що згоден, але дае iй три роки на роздум. Цей наказ видався дiвчинi, сповненiй запалу, суворим, а втiм, мусила скоритися. ii покликання не схибило, тож вона знову звернулася до батька й сказала йому, що три роки минуло. «Дуже добре, дитино моя, – вiдповiв вiн. – Я дав три роки, щоб випробувати тебе. Сподiваюсь, i ти даси менi стiльки ж рокiв на обмiркування». Це видалося ще суворiшим. Полилися сльози, але батько був людиною твердою на словi. Через шiсть рокiв вона вступила до монастиря i взяла постриг. Була вона добра черниця, проста, побожна, ретельна в обов'язках. Але сталося так, що сповiдники зловжили ii вiдвертiстю i повiдомили духовний суд про те, що дiеться в монастирi. Нашi начальницi запiдозрили ii, замкнули, заборонили ходити до церкви. Вона вiд того збожеволiла – та й як устояти чиiйсь головi проти переслiдiв пiвсотнi жiнок, що з ранку до вечора дбають про те, щоб вас мучити? Перед тим ii матерi поставили пастку, яка чудово виявляе монастирську скнарiсть. Матерi цiеi самiтницi навiяли бажання побувати в монастирi й вiдвiдати доччину келiю. Вона звернулась до вiкарiiв, i тi задовольнили ii клопотання. Вона приiхала, кинулася до келii своеi дитини, але як же здивувалась, коли побачила в нiй лише чотири голiсiнькi стiни! Звiдти геть усе винесли. Сподiвалися, що чула мати не залишить дочку в такому станi. Справдi, вона все облаштувала, одягла у вбрання й бiлизну й заявила черницям, що вдруге вже до дочки не приiздитиме, бо iй надто дорого коштувала цiкавiсть, i що три-чотири такi вiдвiдини розорять ii братiв та сестер… Ось як честолюбство й розкiш жертвують частиною родини, щоб рештi влаштувати вигiднiшу долю; ось де вертеп, куди збувають покидькiв суспiльства. Скiльки матерiв, як i моя, спокутують таемний грiх iншим грiхом!
Пан Манурi подав другу заяву, що справила трохи бiльше враження. Вживали всiх заходiв. Я знову запропонувала сестрам, що полишу iм у цiлковите й непорушне володiння батькiвську спадщину. Був момент, коли позов мiй обернувся якнайсприятливiше, i я сподiвалась на волю. Тим жорстокiше було розчарування. Справу мою бiло розглянуто на судi й програно. Уся громада довiдалась про це, тiльки я не знала. Зчинили галас, багато хто радiв, покотилися балачки, почалися походеньки до настоятельки й черниць одна до одноi. Я вся тремтiла, не могла нi сидiти в келii, нi вийти. Не було жадноi подруги, до якоi я могла б кинутися в обiйми… О жорстокий ранок суду! Я хотiла молитися – не могла, ставала навколiшки, зосереджувалась, починала молитву та невдовзi думка мимо моеi волi линула до судцiв. Я бачила iх, чула адвокатiв, зверталась до них, уривала свого оборонця, що кепсько, по-моему, обстоював справу. Нiкого iз судцiв я не знала, проте всiляко iх уявляла – тих зичливими, тих лиховiсними, тих байдужими.
Пiсля галасу запала глибока тиша. Черницi замовкли. Менi здалося, що iхнi голоси в хорi звучать урочистiше, нiж звичайно, щонайменше в тих, хто спiвав. Дехто не спiвав зовсiм. По вiцправi всi розiйшлися мовчки. Я переконувала себе, що чекання непокоiть iх так само, як i мене, але пiсля полуцня галас i рух зненацька всюци поновився, я почула стукiт дверей, бiгання черниць, шепiт тихих розмов. Припала вухом до дверей, та, мабуть, проходячи повз мене, усi замовкали й ступали навшпиньки. Я вiдчула, що позов програно, нi хвилини в цьому не сумнiвалась. Почала мовчки кружляти по келii, задихалась, не могла плакати, заломила руки над головою, прихилялась чолом до однiеi стiни, до другоi, хотiла спочити на лiжку, але калатання серця не давало менi заспокоiтися – я виразно чула його стукiт, вiд нього пiднiмалася на менi одежа. У такому була я станi, коли менi сказали, що мене питають. Я вийшла, ноги мене не слухались. Та, яка прийшла до мене, була така весела, що це могло означати одне: звiстка, принесена менi, могла бути тiльки дуже сумною. Проте я пiшла. Коло дверей приймальнi я раптом зупинилась i кинулась у закуток мiж двома стiнами – не могла стримати себе, а втiм увiйшла. У приймальнi не було нiкого. Я чекала. Тому, хто викликав мене, не дали ввiйти ранiш вiд мене. Усi здогадувались, що то посланець вiд мого адвоката, хотiли знати, що мiж нами станеться, тому й зiбрались послухати.
Коли вiн увiйшов, я сидiла, схиливши голову на руки, притулившись до граток.
– Вiд пана Манурi, – сказав вiн.
– Щоб повiдомити мене, що позов я програла, – вiдповiла я.
– Нiчого не знаю, панi. Але вiн дав менi цього листа, дуже зажурений був i наказав гнати щодуху.
– Дайте…
Вiн подав листа. Я взяла, не зрушившись i не дивлячись на посланця; поклала листа на колiна й сидiла. Тодi вiн спитав:
– Вiдповiдi не буде?
