Але я б не сказав, що вона вселяла радiснi почуття. Мене вона перелякала, породивши легкий неспокiй. Вiдае Бог, що не були то лиш примари незрiлоi моеi душi, i я слушно витлумачив достеменнi провiстя, закарбованi на каменi з самого того дня, коли гiганти взялися за ii спорудження, i ще до того, як слiпа воля монахiв наважилася посвятити ii на сторожу Божого слова.
* * *
Поки нашi мули, шкандибаючи, долали останнiй гiрський закрут, де гостинець розходився утрибiч, породжуючи двi бiчнi стежки, учитель мiй на якусь мить спинився, озираючись то на узбiччя шляху, то на сам шлях, то вище по шляху, де на певному вiдтинку ряд вiчнозелених пiнiй утворював нiби природнiй дах, посивiлий од снiгу.
– Багата обитель, – мовив вiн. – Абат не проти попишатися при публiчних оказiях.
Я вже звик чути вiд нього ексцентричнi твердження, тому розпитувати не став. Вiдтак, проiхавши ще кавалок шляху, ми почули голоси, i на скрутi дороги виринула невелика ватага ченцiв i челядникiв. Один iз них, забачивши нас, вельми гречно виступив наперед.
– Ласкаво просимо, мосьпане, – мовив вiн, – i не дивуйтесь, що я знаю, хто ви такi, нас-бо повiдомили про ваше прибуття. Я – Ремигiй з Варагiни, монастирський келар. І якщо вашмость справдi брат Гульельмо з Баскавiлли, про це слiд попередити настоятеля. Бiжи мерщiй, – наказав вiн, повернувшись до пахолка зi свого почту, – й оголоси, що гiсть наш уже вступае у монастирськi мури!
– Дякую вам, отче келар, – сердечно вiдповiв мiй учитель, – я тим бiльше цiную вашу чемнiсть, що ви перервали своi пошуки, аби привiтати мене. Та не бiйтесь, кiнь пройшов сюди i звернув стежкою праворуч. Вiн ледве чи зайде далеко, бо, дiйшовши до гноiвнi, напевне зупиниться. Вiн надто розумний, щоб кидатись униз урвищем…
– Коли ви його бачили? – спитав келар.
– Ми його не бачили, правда, Адсо? – мовив Вiльям, повертаючись до мене з веселим виглядом. – Та якщо ви шукаете Гнiдого, тварина допевне там, де я оце сказав.
Келар завагався. Зиркнув на Вiльяма, тодi на стежку, i врештi спитав:
– Гнiдого? Звiдкiля ви знаете?
– Ну як же, – мовив Вiльям, – цiлком очевидно, що ви шукаете Гнiдого, улюбленого коня настоятеля, найкращого румака у вашiй стайнi, темноi мастi, зростом у два аршини з трьома вершками, хвiст у нього пишний, копито мале i кругле, але чвал рiвномiрний; голова маленька, вуха гострi, а очi великi. Вiн пiшов праворуч, кажу вам, i краще покваптеся.
Келар на якусь мить завагався, вiдтак подав знак своему почтовi i вирушив униз стежкою праворуч, а тим часом нашi мули знов почвалали пiд гору. Я саме збирався розпитати Вiльяма, бо мене пекла цiкавiсть, але вiн зробив менi знак зачекати: i справдi, через кiлька хвилин ми почули переможнi вигуки i на закрутi стежки знов показалися ченцi i челядники, ведучи за вуздечку коня. Вони пройшли обiч, вельми зачудовано позираючи на нас, i поспiшили перед нас до монастиря. Гадаю, що Вiльям саме тому сповiльнив крок, щоб дати iм змогу розповiсти iншим про цю приключку. Я ж бо не раз вже мав нагоду пересвiдчитися, що учитель мiй, хоча й вельми чеснотливий у всьому муж, грiхував-таки марнослав’ям, коли була нагода дати доказ своiй проникливостi, i тому, знаючи його дар тонкого дипломата, я зрозумiв, що вiн хоче прибути до монастиря, увiнчаний славою мудроi людини.
– Тепер скажiть менi, мосьпане, – не змiг врештi стриматися я, – звiдки ви се знали?
– Любий мiй Адсо, – мовив учитель. – Впродовж цiлоi нашоi мандрiвки я вчу тебе розпiзнавати слiди, через якi свiт промовляе до нас, немов велика книга. Алан Лiлльський говорив:
omnis mundi creatura
quasi liber et pictura
nobis est in speculum[20 - Всяке створiння на свiтi, немов зображення або книга, править нам за дзеркало (лат.).],
маючи на увазi невичерпну скарбницю символiв, якими Господь через своi створiння мовить нам про життя вiчне. Та вселенна ще балакучiша, нiж гадав Алан, i говорить не лише про речi остаточнi (тодi промовляе вона завжди у спосiб недовiдомий), але й про речi дочаснi, i тодi промовляе вона цiлком зрозумiло. Менi соромно повторювати тобi те, що ти й сам повинен знати. Бiля перехрестя, на ще свiжому снiгу дуже виразно виднiли вiдбитки кiнських копит, якi звернули на стежину лiворуч вiд нас. А що вiдстань мiж одним вiдбитком i другим була рiвновелика i регулярна, самi копита – невеличкi i круглi, а почвал рiвномiрний, то я вiдразу зрозумiв, який то був кiнь, i те, що вiн iшов урiвноважено, а не летiв стрiмголов, забрикавшись. Там, де пiнii утворюють такий собi природний дах, деякi галузки було недавно зламано саме на висотi у два аршини i три вершки. А на шпичках ожинового куща, там, де тварина, мабуть, звернула на стежку праворуч вiд себе, гордовито помахуючи своiм пишним хвостом, зосталися довгi чорнi кiнськi волосини… І не кажи менi, буцiм не знаеш, що ця стежка веде до гноiвнi, адже, долаючи нижнiй закрут, ми бачили слiди нечистот, що iх зливають вниз зi схiдноi башти, споганюючи снiг; а саме розташування перехрестя свiдчить про те, що ця стежка може вести лише у той бiк.
– Гаразд, – мовив я, – а маленька голова, гострi вуха, великi очi…
– Не знаю, чи вiн справдi такий, але ченцi саме таким його бачать. Говорив же Ісидор з Севiльi, що краса коня вимагае «ut sit exiguum caput et siccum prope pelle ossibus adhaerente, aures breves et argutae, oculi magni, nares patulae, erecta cervix, coma densa et cauda, ungularum soliditate fixa rotunditas»[21 - …щоб голова була мала i мiцно посаджена, шкiра тiсно прилягала до кiсток, вуха щоб були короткi i загостренi, очi – великi, нiздрi широкi, шия випростувана, грива i хвiст густi, копита твердi i круглi (лат.). Цитату взято з «Етимологiй» Ісидора з Севiльi (див. Глосарiй).]. Якби кiнь, шлях якого я вислiдив, не був воiстину найкращим у стайнi, як тодi пояснити, чому навздогiн йому кинулися не лише стайничi, але й завдав собi клопоту сам келар? А коли чернець вважае якогось коня чудовим, то хай як той кiнь справдi виглядае, чернець бачить його лише так, як описують його auctoritates[22 - Авторитети (лат.).], а найпаче, – i вiн лукаво усмiхнувся до мене, – якщо вiн вчений бенедиктинець…
– Гаразд, – вiдповiв я, – а чому саме Гнiдий?
– Нехай пошле тобi Дух Святий трохи бiльше оливи до голови, нiж ти тепер маеш, сину мiй! – вигукнув учитель. – Як же iнакше ти б назвав коня, якщо навiть великий Буридан, який туж-туж стане ректором у Парижi, не знайшов кращого iменi для лепського коня?
Оце таким був мiй учитель. Вiн не тiльки вмiв читати велику книгу природи, але й розумiвся на тiм, як ченцi читали писанi книги i мислили за iх посередництвом. І дар сей, як ми побачимо, немало прислужився йому в наступнi днi. Зрештою, його пояснення здалося менi тодi цiлком очевидним, i гордощi за те, що тепер я теж його знаю, притлумили сором за те, що я не зумiв пояснити це самостiйно, i я мало не запишався зi своеi проникливостi. Ось яка сила iстини, котра, як i добро, щедро даруе сама себе. І слава йменню святому Господа нашого Ісуса Христа за чудовне се одкровення, якого я сподобився.
* * *
Та повернись до свого русла, оповiде моя, бо ж сей чернець ветхий бариться надто на маргiналiях. Повiдай краще, як ми дiсталися до головних ворiт монастиря, i на порозi стояв абат, бiля якого двiйко послушникiв тримали золоту миску, повну води. Коли ми спiшилися, вiн умив Вiльямовi руки, а тодi обняв його, цiлуючи в уста, i дав святе благословення, а келар тим часом зайнявся мною.
– Дякую, Аббоне, – мовив Вiльям, – для мене велика радiсть ступити в обитель, пiдвладну вашiй милостi, адже слава про неi перейшла далеко за сi гори. Приходжу я як прочанин в iм’я Господа Нашого й як такого ви мене гiдно вшанували. Але приходжу я також в iм’я нашого синьйора на цiй землi, як повiдомить вас послання, котре вам вручу, i вiд його iменi теж дякую вам за гарний прийом.
Абат взяв листа з iмператорськими печатями i сказав, що, зрештою, про Вiльямове прибуття ще ранiше повiдомили його iншi послання вiд братiв по ордену (звiсно, подумав я з деякими гордощами, настоятеля бенедиктинцiв важко захопити зненацька), вiдтак звелiв келаревi провести нас до нашого мешкання, а тим часом стайничi зайнялися нашими мулами. Абат пообiцяв зайти до нас пiзнiше, коли ми трохи перекусимо, i ми вступили у великий двiр, де стояли монастирськi будiвлi, розкинувшись уздовж плескуватоi галявини, яка згладжувала верхiвку гори, утворюючи пологу западину – себто альпу.
* * *
Про розташування монастирських будiвель я ще не раз матиму нагоду розповiсти детальнiше. За воротами (якi були единим отвором у монастирських мурах) вiдкривався оточений деревами просад, який вiв до монастирськоi церкви. Лiворуч од нього простягалася широка смуга городiв i, як я дiзнався згодом, ботанiчний сад; посеред них, уздовж вигину мурiв, тяглися два будинки, де розташувалися лазнi та шпиталь з зiллярнею. Вглибинi, лiворуч од церкви, височiла Вежа; вiд церкви ii вiддiляв клапоть землi, вкритий могилами. Пiвнiчний портал церкви вiдкривався на пiвденну башту Вежi, а прибулий, входячи у монастир, одразу натрапляв поглядом на захiдну башту, яка нависала над проваллям лiворуч, зливаючись з мурами, а далi за нею височiла пiвнiчна башта, помiтна лише для погляду збоку. Праворуч од церкви, дещо позаду, виднiли якiсь будiвлi, що оточували внутрiшнiй дворик з кружганком: були то, безперечно, опочивальнi, абатовi палати i притулок для прочан, де нас поселили. Саме туди ми йшли, минаючи по дорозi чудовий садок. Праворуч позаду церкви, по той бiк розлогого майданчика, вздовж пiвденних мурiв на схiд вервечкою тяглися хижi челядникiв, хлiви, млини, маслоробнi, шпихлiри i пивницi, а також будинок, який, мабуть, був помешканням новiцiiв. Рiвна, лише дещо хвиляста мiсцевiсть дозволила давнiм будiвничим мiсця сього святого дотримуватися законiв взаемного розташування краще, нiж могли вимагати Гонорiй з Отена чи Гiйом Дуран. З положення сонця о тiй порi дня я зрозумiв, що портал виходить точно на захiд, а отже, хори i вiвтар зверненi на схiд; коли зрання сходило сонце, воно притьмом будило ченцiв в опочивальнях i тварин у стайнях. Я нiколи не бачив такоi благолiпоi i так чудово розташованоi обителi, хоч згодом менi довелося споглядати Санкт-Галлен[23 - Маеться на увазi старовинний бенедиктинський монастир у м. Санкт-Галлен (Швейцарiя); до нас дiйшов його опис IX ст., i, ймовiрно, саме цей монастир був прообразом абатства в романi.], Клюнi, Фонтене i ще iншi абатства, якi, можливо, були бiльшi, але не мали таких досконалих пропорцiй. Вiд iнших монастирiв обитель цю вiдрiзняла також незмiрна махиня Вежi. Хоч не вiдаючи нiчого про каменярське мистецтво, я вiдразу зрозумiв, що вона куди стародавнiша, нiж всi iншi споруди, i зведено ii було, мабуть, для iнших цiлей, а решта абатства розкинулася навколо неi вже у пiзнiшi часи, причому розташування цiеi великоi будiвлi намагалися узгодити з розташуванням церкви, або ж навпаки. Бо серед усiх мистецтв саме архiтектура найпалкiше намагаеться вiдтворити у своему ритмi лад вселенноi, яку старожитнi називали kosmos, себто окраса, адже вона схожа на велетенську тварину, яка тiшить око досконалiстю i злагодженiстю всiх своiх членiв. І хвала Творцю Нашому, котрий, як каже Писання, призначив усiм речам число, вагу i мiру.
Першого дня час третiй,
де Вiльям провадить вельми пожиточну бесiду з абатом
Келар був чоловiк огрядний, на вигляд посполитий, але життерадiсний, сивий, але ще молодцюватий, низенький, але прудкий. Вiн завiв нас до наших келiй у притулку для прочан. Точнiше, завiв нас до келii, призначеноi для мого вчителя, пообiцявши, що наступного дня звiльнить ще одну й для мене, адже, мовляв, хоч я й новiцiй, та все ж iхнiй гiсть, а отже, приймати мене належить з усiма почестями. Тiеi ночi спати я мав у широкiй i довгiй нiшi, видовбанiй у стiнi келii, куди вiн звелiв накласти доброi свiжоi соломи. Там iнодi стелили слугам деяких вельмож, додав вiн, коли iхнi господарi бажали, щоб хтось чував над iхнiм сном.
Вiдтак ченцi принесли нам вина, сиру, оливок, хлiба i смачних родзинок та й залишили нас пiдкрiплятися. Ми попоiли i попили з великим смаком. Мiй учитель не мав аскетичних звичок, властивих бенедиктинцям, i не любив iсти мовчки. Зрештою, мову завжди вiн вiв про такi добрi й мудрi речi, що здавалось, нiби якийсь монах читае нам житiя святих.
Того дня я не стримався i став далi розпитувати його щодо нашоi пригоди з конем.
– Одначе, – мовив я, – коли ви читали слiди на снiгу i на гiлках, ви ще нiчого не знали про Гнiдого. Цi слiди свiдкували про будь-якого коня, чи принаймнi про будь-якого подiбного коня. Отож чи не мусимо ми сказати, що книга природи мовить нам лише про сутностi, як це навчають багато славетних богословiв?
– Не зовсiм, любий Адсо, – вiдповiв менi учитель. – Звичайно, слiди цi говорили менi, якщо хочеш, про коня як verbum mentis[24 - Унiверсальне поняття (дослiвно, «слово розуму», лат.). Термiн Томи Аквiнського.], i говорили вони б те ж саме, де б я iх не побачив. Але слiди у тiм мiсцi й о тiй порi дня пiдказували менi, що тут пробiг принаймнi один з усiх можливих коней. І так я опинився на пiвдорозi мiж уявленням про iдею коня i пiзнанням iндивiдуального коня. В кожному разi те, що я знав про узагальненого коня, повiдомили менi слiди, а вони iндивiдуальнi. Можна б сказати, що у той мент я був ув’язнений мiж iндивiдуальнiстю слiдiв i моiм незнанням, яке набувало доволi невиразноi форми узагальненоi iдеi. Коли ти бачиш щось здалеку i не розумiеш, що це таке, спершу ти ствердиш, що це просторове тiло. Коли воно наблизиться до тебе, тодi ти опишеш його вже як тварину, хоч i не знатимеш iще, кiнь це чи осел. І врештi, коли тварина пiдiйде ще ближче, ти зможеш сказати, що це кiнь, хоч не знатимеш iще, Гнiдий це чи Рябий. І лиш коли ти будеш вiд нього достатньо близько, то побачиш, що це Гнiдий (тобто саме той кiнь, а не iнший, хай як би його назвати). І то буде повне знання, осягнення iндивiдуального. Так i я годину тому готовий був побачити будь-якого коня, та не через широту мого розуму, а через убогiсть мого розумiння. І спрагу мого ума було втамовано лише тодi, коли я побачив цього iндивiдуального коня, якого ченцi вели за вуздечку. Тiльки тодi я справдi зрозумiв, що попереднi моi умовиводи наблизили мене до iстини. Отже, iдеi, якi ранiше допомогли менi уявити собi ще не баченого коня, були чистими знаками, як знаками iдеi коня були його слiди на снiгу: а знаки i знаки знакiв ми вживаемо лише тодi, коли не маемо перед собою речей.
Ще ранiше я чув, як вiн з великим скептицизмом говорив про унiверсальнi iдеi i з великою шанобою – про речi iндивiдуальнi: пiзнiше я переконався, що цю його схильнiсть зумовило i його британське походження, i належнiсть до францисканського чину. Але того дня я не мав сили зачинати богословськi диспути: от я й зiбгався клубочком у видiленому менi мiсцi, обгорнувся ковдрою i запав у глибокий сон.
Новоприбулому могло здатися, що то лежить якийсь клунок. Так i справдi здалося абатовi, коли близько часу третього вiн прийшов поговорити з Вiльямом. Тож менi вдалося непомiченим пiдслухати iхню першу бесiду. Без жодного злого умислу, адже показатися раптом гостевi було б куди негречнiше, нiж смиренно принишкнути, що я й зробив.
* * *
Отже, Аббон увiйшов, вибачився за вторгнення, ще раз висловив свою радiсть з приводу Вiльямового прибуття i сказав, що мае поговорити з ним про доволi серйознi речi.
Вiн став вихваляти кмiтливiсть, яку виказав Вiльям в iсторii з конем, i запитав, яким чином вiн змiг так точно описати тварину, якоi нiколи не бачив. Вiльям стисло описав йому шлях свого розумування, i гострота його розуму вельми втiшила настоятеля. Мовляв, не можна було очiкувати меншого вiд мужа, якого випереджала слава про велику проникливiсть. Настоятель сказав, що одержав був листа вiд абата Фарфського, який не лише розповiв йому про доручення, що його дав Вiльямовi iмператор (про нього ще буде мова у наступнi днi), але й повiдомив, що учитель мiй був iнквiзитором на деяких процесах в Англii та в Італii, де вiдзначився своею проникливiстю, а ще бiльше великою людянiстю.
– Менi вельми припало до вподоби, – додав абат, – що у багатьох випадках ви визнавали невиннiсть звинуваченого. Я вiрю, а тим паче у сi вельми сумнi днi, що лукавий ненастанно присутнiй у людських речах, – i крадькома озирнувся, мовби пiдозрюючи, що ворог блукае й у сих мурах, – але вiрю i в те, що супостат не завше дiе безпосередньо. Я знаю, що вiн може пiдбурити своi жертви, аби вони лиходiяли так, що провина впаде на праведного, i потiм насолоджуватиметься тим, що замiсть його прислужника спалять праведника. Нерiдко, щоб довести свою горливiсть, iнквiзитори виривають зiзнання у звинуваченого будь-якою цiною, гадаючи, що добрим iнквiзитором е лише той, хто доводить до кiнця процес, знайшовши офiрного козла…
– Інквiзитор теж бувае начинням диявола, – мовив Вiльям.
– Цiлком може бути, – погодився абат вельми обережно, – адже плани Всевишнього незглибимi, та не менi кидати тiнь пiдозри на таких достойних людей. Ба бiльше, сьогоднi менi потрiбнi саме ви, як один iз них. Сталося у цiй обителi щось таке, що потребуе уваги i поради проникливоi й обачноi людини. Досить проникливоi, щоб вiдкрити, i досить обачноi (якщо потреба), щоб прикрити. Адже часто конечним бувае з’ясувати провиннiсть людей, котрi мають пiдноситися над iншими своею святiстю, але так, щоб можна було усунути причину зла, не допустивши, щоби провинний викликав до себе зневагу загалу. Пастиря, що припустився грiха, треба усунути з лику пастирiв, але горе, якщо овечки перестануть довiряти пастирям.
– Розумiю, – мовив Вiльям. Я вже ранiше помiтив, що коли вiн висловлюеться так швидко i ввiчливо, зазвичай то був чесний спосiб приховати незгоду або збентеження.
– Тому, – продовжував настоятель, – я вважаю, що кожен випадок, коли йдеться про переступ пастиря, належить ввiряти лише таким людям, як ви, котрi не просто вмiють вiдрiзнити добро вiд зла, але й розумiють, що доречне, а що недоречне. Мене тiшить думка, що ваша милiсть виносила осудний вирок лише тодi, коли…
– …звинуваченi були виннi у злочинних дiях, у зловмисному отруеннi, у розбещеннi невинних дiтей та iнших неподобствах, що iх вуста моi не смiють вимовити…
– …що виносили ви осудний вирок лише тодi, – продовжував абат, не зважаючи на те, що його перебили, – коли присутнiсть диявола була такою очевидною в очах загалу, що не можна було вчинити iнакше, бо поблажливiсть була б ще ганебнiшою, нiж сам злочин.
– Коли я визнав когось винним, – уточнив Вiльям, – вiн справдi скоiв злочини такого кшталту, що я мiг з чистим сумлiнням передати його свiтському правосуддю.
Абат на мить завагався, а тодi спитав:
