Полуношниця (яку Адсо iнодi називае також давнiм словом Бдiння). Мiж 2.30 та 3-ю годиною ночi.
Хвалитни (якi в давнiшiй традицii мали назву Утреня). Мiж 5-ю та 6-ю ранку, закiнчуються, коли ледь свiтае.
Час перший. Коло 7.30, незадовго до свiтанку.
Час третiй. Коло 9-i години.
Час шостий. Полудень (у монастирях, де ченцi не працювали на полi, i взимку це був також час трапези).
Час дев'ятий. Мiж 2-ю та 3-ю годинами пополуднi.
Вечiрня. Коло 4.30, перед заходом сонця (правило приписуе вечеряти, коли ще не запали сутiнки).
Повечер’я. Коло 6-i години (найпiзнiше о 7-й годинi ченцi вкладаються спати).
Обрахунок базуеться на тому, що наприкiнцi листопада у Пiвнiчнiй Італii сонце сходить коло 7.30 ранку i заходить коло 4.40 пополуднi.
Абатство
К – Лiчниця
J – Лазнi
А – Вежа
В – Церква
D – Внутрiшнiй дворик
F – Опочивальнi
Н – Капiтулярна зала
М – Свинарники
N – Стайнi
R – Майстернi
Пролог
Упочинi було Слово, й Слово було в Бога, й Бог було Слово. Прiсно було Воно в Бога, i повиннiсть вiрного законника – з псалмопiвчою покорою щоденно славити сю одиноку беззмiнну подiю, iстину сю неспростовну. Та videmus nunc per speculum et in aenigmate[14 - Тепер ми бачимо [все немов вiдбите] в дзеркалi i в загадцi (лат.). Див. 1 Кор. 13, 12.], й iстина, заки постане супроти нас твар у твар, являеться одробинами воiстину недовiдомими у хибах свiту сього, тому мусимо вчитуватися у знамення ii неомильнi навiть там, де вони здаються темними, мовби виплекала iх воля, без решти нацiлена на зло.
Дiйшовши до кресу життя свого многогрiшного, яко старець сивий, мов свiт, загаявшися вже своiм важким i недужим тiлом у сiй келii любоi менi Мелькськоi обителi, перед тим, як поринути у бездонну пропасть нiмотноi, пустельноi божественностi i влитись у неописанне свiтло ангельських сутностей, лагоджуся оставити на сьому пергаменi свiдчення про подii дивогiднi й страхiтливi, що iх лучилося менi уздрiти замолоду, i повторити те, що сам чув i бачив, не намiряючись осягнути смисл iх сокритий, а лиш бажаючи зоставити грядущим пiсля мене (якщо не випередить iх Антихрист) знаки знакiв, щоб могли вони вправлятися на них у молитвi розгадування.
Нехай сподобить мене Господь бути непомильним справоздавцем подiй, що сталися в обителi, назву якоi слушно й богобiйно буде замовчати, наприкiнцi року Господнього 1327, коли цiсар Людовiк прийшов в Італiю, щоб вiдновити гiднiсть Священноi Римськоi iмперii, у лад iз помислом Всевишнього i на сум’яття мерзосвiтнього узурпатора, святокупця й ересiарха, котрий в Авiньйонi соромотою покрив святе iм’я апостола (маю на мислi лукаву душу Жака Кагорця, що його безвiрцi почитають як Йоана XXII).
Аби краще зрозумiти iсторiю, в гущi якоi я опинився, може, варто нагадати, що дiялось у той вiдтинок столiття – так, як я розумiв се тодi, i так, як пам’ятаю тепер, збагатившись iншими оповiдями, почутими опiсля, – якщо пам’ять моя буде у спромозi злучити мiж собою нитки численних, вельми заплутаних i дивовижних подiй.
З найперших рокiв того столiття Папа Климент V перенiс апостольський престол до Авiньйона, залишивши Рим на поталу амбiцiям мiсцевих синьйорiв. Тож поступово священне мiсто християнського свiту, розтерзане звадами мiж його власними владоможцями, стало схоже на цирковий балаган чи лупанарiй; безпiдставно називаючи себе республiкою, воно зазнавало нападiв озброених ватаг i терпiло вiд насильства та грабункiв. Церковнi пастирi, якi не бажали коритися свiтськiй владi, орудували зграями харцизникiв, жакували з мечем у руцi, лиходiяли й обкручували негiднi оборудки. Як тут було запобiгти тому, що Caput Mundi[15 - Столиця свiту (лат.).] знову став, як i можна було сподiватися, ласим шматком для тих, хто бажав прийняти вiнець Священноi Римськоi iмперii й вiдновити його гiднiсть мирськоi потуги, якою вiн був за цезарiв?
Отож року 1314 п’ятеро нiмецьких князiв обрали у Франкфуртi Людовiка Баварського на верховного державця iмперii. Та того ж таки дня, по той бiк Майну, палатинський граф Рейнський й архiепископ Кельнський обрали на ту ж гiднiсть Фрiдрiха Австрiйського. Два iмператори на один престол, один Папа на два престоли: становище се воiстину стало причиною великого безладу…
Два роки опiсля в Авiньйонi обрано було нового Папу, Жака Кагорця, старця сiмдесяти двох лiт, який прибрав iм’я Йоана XXII, i нехай Бог боронить, щоб якийсь понтифiк колись назвав себе цим iм’ям, таким споганеним для праведних. Француз i слуга ревний короля французького (люди розбещеноi землi сеi завжди схильнi сприяти iнтересам своiх i нездатнi дивитися на цiлий свiт як на свою духовну вiтцiвщину), вiн пiдтримав Фiлiпа Красивого проти лицарiв-тамплiерiв, яких король оскаржив (гадаю, несправедливо) у гидосвiтнiх злочинах, щоб з допомогою сього пастиря-вiровiдступника прибрати до рук iхнi маетностi. Тим часом у цей сплiт пiдступiв устряв Роберт Неапольський, котрий, аби зберегти панування над iталiйським пiвостровом, переконав Папу не визнавати жодного з нiмецьких iмператорiв i самому зостатися верховним воеводою церковноi держави.
У 1322 роцi Людовiк Баварський здолав свого суперника Фрiдрiха. Ще бiльше боячися одного iмператора, нiж двох, Йоан одлучив вiд церкви переможця, а той i собi проголосив Папу еретиком. Варто сказати, що того ж року в Перуджi зiбралася капiтула францисканцiв, i генерал iхнiй, Михаiл з Чезени, прислухавшись до прохань «спiритуалiв» (про них ще матиму нагоду розповiсти), проголосив убожество Христа iстиною вiри, твердячи, що навiть якщо Вiн i володiв чимось разом зi своiми апостолами, то лише за usus facti[16 - Фактичним вживанням (лат.).]. Було то гiдне рiшення, яке мало на метi зберегти чесноту i чистоту ордену, але прийшлося воно вельми не до смаку Папi, який, мабуть, вбачав у нiй загрозу своiм власним замислам, бо вiн як предсiдник церкви намiрявся вiдiбрати в iмперii право обирати епископiв, застерiгаючи натомiсть за святим престолом право коронувати iмператорiв. Чи сi спонуки ним рухали, а чи iншi, але 1323 року папським декретом Cum inter nonnullos[17 - З-посеред декiлькох [вчених мужiв]… (Лат.) Назви апостольських документiв – це початковi слова латинського iх варiанта.] Йоан засудив постулат францисканцiв.
Саме тодi, мислю собi, Людовiк побачив у францисканцях, котрi тепер уже стали ворогами Папи, своiх могутнiх союзникiв. Утверджуючи Христове убожество, вони дали нове життя iдеям iмперських богословiв, себто Марсилiя з Падуi та Жана де Жандена. І врештi, за кiлька мiсяцiв до подiй, про якi тут буде мовитись, Людовiк, уклавши угоду з переможеним Фрiдрiхом, прийшов в Італiю, був укоронований у Мiланi, вступив у посвар з родом Вiсконтi, хоч вони й прийняли його прихильно, взяв в облогу Пiзу, призначив цiсарським каштеляном герцога Луккського та Пiстойського Кастручча (i, гадаю, вчинив зле, не знав-бо я чоловiка од нього жорстокiшого, крiм, можливо, Угучона з Фаджоли) i вже брався на Рим, куди кликав його Шарра Колонна, тамтешнiй синьйор.
Отаке-то дiялось на свiтi, коли я – уже тодi новiцiй-бенедиктинець у Мелькському монастирi – змушений був покинути монастирський затишок, корячися волi свого вiтця. Отець же мiй, один iз чiльних баронiв Людовiка, супроводжував його в баталiях i постановив узяти мене з собою, щоб спiзнав я дива Італii й на власнi очi увидiв коронацiю цiсаря в Римi. Та облога Пiзи примусила його поринути у военнi турботи. Цим я й скористався, щоб помандрувати трохи мiстами Тоскани, почасти од бездiлля, а почасти з бажання пiзнавати нове. Одначе отець-матка моi помiркували собi, що негоже давати отроковi, який склав обiт споглядального життя, таку нiчим не обмежену свободу. І за порадою Марсилiя, який ставився до мене вельми зичливо, вирiшили вони вiддати мене пiд опiку одного вченого францисканця, брата Вiльяма з Баскервiля, а вiн саме готувався до певноi мiсii, яка передбачала вiдвiдини знаменитих мiст та стародавнiх абатств. І так став я його писарем i учнем водночас, й нiколи про се не пошкодував, бувши разом з ним свiдком подiй, гiдних того, щоб закарбувати iх у пам’ятi грядущих поколiнь, над чим я зараз i труджуся.
* * *
Тодi було менi невтямки, чого шукав брат Вiльям, а як по правдi, то й нинi я сього не вiдаю, i, мабуть, не знав того навiть вiн сам, адже рухала ним лише спрага iстини i пiдозра – яку я завжди помiчав у ньому, – що iстина е чимось iншим, нiж те, що здавалося йому iстиною в ту мить. У тi роки припорученi йому мирськi повинностi вiдiрвали його, мабуть, вiд його улюблених студiй. Про посланництво, довiрене Вiльямовi, я нiчого не знав упродовж цiлоi нашоi подорожi, себто зi мною вiн про це не говорив. Якесь уявлення про iстоту його завдання змiг я дiстати, лиш прислухаючись подеколи до бесiд, якi вiн провадив з настоятелями монастирiв, де ми раз по раз зупинялися. Але достеменно не знав я нiчого, аж поки ми не прибули до мiсця нашого призначення.
Вирушили ми на пiвнiч, та шлях наш був звивистим, i зупинялись ми у рiзних монастирях. Сталося так, що ми звернули на захiд (хоч мали б звернути на схiд), сливе вздовж гiрського пасма, яке вiд Пiзи веде у бiк мiсць прощi святого Якова, пристаючи у мiсцевостях, якi точнiше назвати не можу через страхiтливi подii, що перегодом тут вiдбулися, але синьйори iхнi були вiрнi iмператоровi, а настоятелi нашого чину за единодушною згодою ставили чоло безецному Папi-еретиковi.
Наша повна пригод мандрiвка тривала два тижнi, i за той час я мав нагоду лiпше (але нiколи вповнi, як я дедалi бiльше переконуюсь) пiзнати свого нового вчителя.
На наступних сторiнках я не надто дбатиму про опис вигляду людей – хiба що якийсь вираз обличчя чи жест здадуться менi знаками нiмоi, але проречистоi мови – адже, як каже Боецiй, нiщо не е таким скороминущим, як зовнiшня форма, позаяк вона в’яне й мiняеться, як польовi квiти з настанням осенi; тож який сенс мае нинi говорити про абата Аббона, що позирк його був суворий, а щоки – блiдi, коли й вiн сам, i всi, хто був коло нього, обернулись на прах, що вкрив мертвотною сiризною iхнi тiла (лиш дух, волею Всевишнього, промениться тим свiтлом, яке нiколи не згасне)? Але Вiльяма хочу описати, раз i назавжди, мене-бо вразила ще й незвичайна його постать, та й юним властиво прив’язуватися до старшого i мудрiшого мужа не лише завдяки чарам його слова i гостротi розуму, але й через зовнiшню подобу його тiла, яка теж стае iм любою, як постать батька, чиi жести i порухи син закарбовуе у пам’ятi, чию посмiшку вiн ловить – i жодна тiнь хтивостi не споганюе сей, мабуть, единий непорочний рiзновид тiлесноi любовi.
У давнину мужi були гожi й високi, а тепер вони схожi на дiтей або карликiв, та се лиш одна з багатьох ознак занепаду свiту, який старiеться. Молодь не хоче здобувати знань, вченiсть занепадае, цiлий свiт ходить догори ногами, слiпi провадять слiпих i штовхають iх у прiрву, птахи падають, ще не злетiвши, осел грае на лiрi, а воли танцюють, Марii вже не до вподоби споглядальне життя, а Мартi – дiяльне, Лiя безплiдна, а в Рахилиних очах – розкошолюбство, Катон же вчащае до лупанарiiв. Усе зiйшло з путi iстинноi. Дяка Всевишньому, що у часи тi од свого вчителя я перейняв спрагу знань i вiдчуття праведноi путi, яке не губиться навiть тодi, коли стежка вельми звивиста.
* * *
Зростом був брат Вiльям трохи вищий од iнших людей, а через сухорлявiсть здавався ще вищим. Очi вiн мав орлинi, а погляд – пронизливий; загострений i дещо гачкуватий нiс надавав йому сторожкого виразу, хоч довгобразе i ластате обличчя його – подiбнi обличчя я часто бачив в уродженцiв земель мiж Гiбернiею та Нортумбрiею – вряди-годи зраджувало непевнiсть i розгублення. З плином часу я зрозумiв, що гадана ця його невпевненiсть насправдi була всього лиш допитливiстю, але тодi я мало що знав про цю чесноту, яку мав радше за пристрасть пожадливого духу, вважаючи, що рацiональний дух не повинен ii плекати, а живитись лиш iстиною, яка (так я гадав) дана нам з самого початку.
Весен йому було, мабуть, з п’ятдесят, тож був вiн уже вельми похилого вiку, але тiло його рухалось напрочуд невтомно i так спритно, що навiть менi нерiдко важко було за ним поспiвати. Бували в нього напади надмiрноi дiяльностi, i тодi снага його здавалась невичерпною. Та iнодi дух його немов завмирав i ставав неповоротким, мов рак, тодi вiн впадав у зацiпенiння, i я бачив, як годинами лежить вiн колодою в келii на своему ложi, ледве спромагаючись вимовити кiлька односкладових слiв i не ворухнувши жодним м’язом на обличчi. У такi хвилини його вiдсутнi очi свiтили порожнечею, i я ладен був запiдозрити, начебто вiн перебувае у владi якоiсь рослинноi субстанцii, що викликае видiння, якби очевидна повстягливiсть його способу буття не велiла менi облишити цю думку. Не приховуватиму, одначе, що в дорозi вiн iнодi зупинявся на краю луки чи на узлiссi, збираючи якесь зiлля (гадаю, завжди те саме), а тодi iз замисленим виразом обличчя брався його жувати. Дещицю цього зiлля вiн брав з собою i споживав його у хвилини великоi напруги (скiльки таких хвилин ми спiзнали у тiм абатствi!). Якось я спитав, що се таке, i вiн з усмiшкою вiдповiв, що добрий християнин навiть вiд невiрних може iнодi дечого навчитися; а коли я попрохав i собi покуштувати, вiн вiдповiв, що зiлля, яке гоже для старого францисканця, не гоже для молодого бенедиктинця.
Мандруючи разом, ми не мали змоги провадити вельми розмiрене життя; в абатствi ми теж вночi чували, а вдень падали вiд утоми, тож не вiдвiдували як годиться всiх богослужiнь. Одначе рiдко коли в дорозi вiн не вкладався спати пiсля повечер’я, i звички його були вельми повздержливi. Інодi цiлий день блукав вiн по монастирському садку i розглядав рослини так, немов то хризопрази чи смарагди, а iнодi я бачив, як вiн никае по скарбничнiй криптi, позираючи на гойно прикрашену смарагдами та хризопразами шкатулу так, немов то кущ чортополоху. А бувало, цiлий день просиджував у великiй залi бiблiотеки, гортаючи рукописи, наче не маючи на думцi нiчого iншого, крiм власноi приемностi (а тим часом навколо нас моторошно множилися трупи замордованих ченцiв). Якось спiткав я його, коли вiн походжав садком без жодноi видимоi цiлi, мовби не треба буде йому здавати перед Богом справу про своi дiла. У чинi нашiм мене навчали зовсiм по-iншому порядкувати своiм часом, що я йому й сказав. А вiн вiдповiв, що лiпоту вселенноi явлено нам не лише як еднiсть у розмаiтостi, але й як розмаiтiсть у едностi. Менi тодi здалося, що вiдповiдь ся зумовлена його схильнiстю до грубоi емпiрii, та потiм я зрозумiв, що люди з його краiв нерiдко описують речi так, немов осiянна сила розуму не мае над ними нiякоi моцi.
У днi, якi ми провели в тiй обителi, руки його завжди були забрудненi пилюкою з книг, слiдами позолоти з iще свiжих мiнiатюр, плямами вiд жовтявих субстанцiй, яких вiн торкався у Севериновiй лiчницi. Здавалось, вiн навiть думати не може, не дотикаючись до чогось руками, а я вважав, що се личить хiба що якомусь механiковi (мене ж учили, що механiк е moechus[18 - Розпусник (лат.).], який зраджуе розумове життя, замiсть того, щоб поеднатися з ним непорочним шлюбом). Але помiчав я, що навiть коли вiн брав у руки поiденi часом, ламкi, наче опрiсноки, сторiнки, доторк його був напрочуд делiкатним, i так само делiкатно торкався вiн своiх причандалiв. Мушу сказати, що химерний сей чоловiк носив у своему дорожньому мiшку струменти, яких досi менi не доводилось бачити, називаючи iх своiми чудесними механiзмами. Механiзми сi, казав вiн, витворило майстерство, яке наслiдуе природу, вiдтворюючи не ii форми, а саму ii дiю. І став пояснювати менi дивовижну дiю годинника, астролябii та магнiту. Наприпочатку я, правда, потерпав, що то якесь вiдьомство, й у тi яснi ночi, коли вiн, тримаючи в руцi якийсь дивний трикутник, лаштувався спостерiгати за зiрками, я вдавав, що сплю. Францисканцi, з якими менi доводилось зустрiчатися в Італii та у себе вдома, були людьми простими, часто-густо неписьменними, i ця його вченiсть мене страшенно чудувала. Але вiн, усмiхаючись, сказав менi, що на його островах францисканцi зовсiм iншi: «Роджер Бекон, якого я шаную як учителя, повчав нас, що колись промисел Божий явиться нам i через науку про механiзми, вона-бо е магiею природною i священною. Колись закономiрно з’являться такi знаряддя мореплавства, завдяки яким кораблi попливуть unico homine regente[19 - Керованi лиш однiею людиною (лат.).], i далеко швидше, нiж судна, що iх несе сила вiтру чи весел; з’являться й екiпажi, якi рухатимуться вельми швидко без помочi тварин, i летючi апарати, керованi людиною, яка змушуватиме iхнi крила битися в повiтрi, на манiр летючих птиць. І крихiтнi пристроi, якi пiднiматимуть велетенську вагу, i повози, якi мандруватимуть дном моря».
Коли ж я спитав його, де ж сi механiзми, вiн вiдповiв, що iх вже виготовляли у давнину, а деякi навiть у наш час: «Крiм, хiба що, пристрою для лiтання, якого я не бачив, зате знаю мудреця, який його вже обмислив. Будуть ще й мости, що перетинатимуть рiчку без стоякiв чи iнших пiдпор, та iнша нечувана машинерiя. Але ти не повинен дивуватися, що iх ще нема, це ж не значить, що iх i не буде. І кажу тобi, Бог хоче, щоб вони були, i вони вже, безперечно, сущi у його помислах, хоч мiй приятель Оккам i заперечуе, що iдеi можуть iснувати таким чином, i не тому, що ми можемо судити про божественну природу, а тому, що ми не можемо нiчим ii обмежувати». І то було не едине суперечливе твердження, яке я чув вiд нього; але навiть тепер, коли я далеко старший i мудрiший, нiж був тодi, менi далi невтямки, як мiг вiн так вiрити своему приятелевi Оккаму i водночас признавати рацiю словам Бекона. Одначе то й справдi були складнi часи, коли мудрому чоловiковi доводилося мислити речi, суперечливi мiж собою.
Ну ось, розповiв я про брата Вiльяма речi, мабуть, несусвiтнi, зiбравши докупи всi тi несув’язнi враження, якi виникли були у мене тодi. Ким вiн був i що робив, ти, мiй добрий читальнику, зможеш, напевне, краще виснувати з учинкiв його у тi днi, що iх ми провели в обителi. І не обiцяю намалювати тобi завершену картину, а радше прагну навести перелiк фактiв дивогiдних i страшливих.
І поки день по дню пiзнавав я свого учителя, збавляючи довгi години подорожi у довгих бесiдах з ним, про якi поведу ще тут мову при потребi, ми незчулися, як на уступах гори перед нами зависочiла обитель. Тож нехай i оповiдь моя наблизиться тепер до неi, як ми тодi, i хай не схибить мое перо, коли я розповiдатиму про те, що там дiялося.
День перший
Першого дня час перший,
де подорожнi прибувають пiд обитель, а Вiльям дае доказ неабиякоi проникливостi
Був чудовий пiзньолистопадовий ранок. Уночi трохи падав снiг, але землю вкривав лиш свiжий снiговий серпанок, не товщий вiд трьох пальцiв. Ще затемна, одразу пiсля хвалитен, ми вислухали месу в якомусь долiшньому сiльцi. Вiдтак зi сходом сонця ми пустилися в путь ДО гiр.
Ми пiднiмалися стрiмкою стежиною, яка змiiлася навколо гори, i тут я побачив абатство. Здивували мене не мури, якi оточували його з усiх бокiв, бо подiбнi я не раз бачив у цiлому християнському свiтi, а радше махиня споруди, що ii, як я потiм довiдався, називали Вежею. Була то восьмикутна будiвля, яка з вiддалi здавалася чотирикутником (досконала фiгура, яка виражае мiць i неприступнiсть Божого Граду); пiвденнi сторони ii пiдносилися над дворищем обителi, а пiвнiчнi немов виростали iз самих складок гори, спираючися на неi i нависаючи над безоднею. Знизу подекуди здавалось, що це скеля сягае самого неба i поступово, не змiнюючи нi барви, нi фактури, переходить у донжон (дiло рук гiгантiв, вiд яких не мають таемниць нi земля, нi небеса). Три ряди вiкон надавали надбудовi троiчного ритму, i те, що матерiально було квадратним на землi, ставало духовно трикутним у небi. Пiдiйшовши ближче, я зрозумiв, що з кожного кута цiеi чотирикутноi форми виростае по семиграннiй баштi, п’ять граней якоi виступають назовнi – отже, чотири з восьми граней головного восьмигранника породжували чотири меншi семигранники, якi зовнi виглядали п’ятигранниками. Хто б не постерiг дивогiдноi злагоди всiх святих сих чисел, кожне з яких мiстить витончений духовний смисл! Вiсiм – число досконалостi кожного чотиригранника, чотири – число Євангелiй, п’ять – число просторiв свiту, сiм – число дарiв Святого Духа. За масивнiстю i формою Вежа схожа була на замок Урсiно або даль Монте, якi менi довелося побачити опiсля, але через свое неприступне розташування виглядала куди моторошнiше, сповнюючи страхом серце подорожнього, який поволi до неi наближався. На щастя, ранок видався напрочуд ясний, тому споруда ся не постала передi мною такою, якою вона постае у днi буремнi.
