– Ви ж, напевно, Федiр? – припустив Самсон, згадавши iмена на папiрцi.
– Не, я Антон, а Федiр – вiн! – Високий тицьнув пальцем на напарника.
Вiд iхнiх знятих шинелей пiднялася в коридорi хвиля нового пiтного запаху.
– Нi, давайте я вам спочатку визначу мiсце, – запропонував Самсон, подумавши, що вони можуть самовiльно його спальню зайняти.
– А чого нам визначати? Ми вже визначили! Будемо жити в кiмнатцi, у тiй, де по стiнах рахiвницi висять! – сказав Антон. – Нам багато мiсця не треба, обмежувати вас не хочемо!
Самсон кивнув.
– Тодi я пiду? – запитав.
– Ідiть-iдiть, ви ж тут господар! Тiльки ключ залиште! А ми, якщо пiдемо куди, дверi замикати не будемо! – додав низькорослий Федiр.
У триповерховому будинку на Столипiнськiй дверi парадного були намертво зачиненi, i нiхто на чемний стукiт Самсона не вiдгукувався. Тодi, розсердившись, затарабанив вiн по цих дверях обома кулаками. І подумав у цю мить, що саме так тарабанили в його дверi червоноармiйцi, якi тепер i кабiнет батька займуть! Зупинився. Хотiв було вже розвернутись, але тут дверi лякливо прочинилися, i в отворi старече обличчя з таким же переляканим розкритим ротом з’явилося.
– Вам кого? – Голос старого тремтiв високими нотками.
– Бабукiна Олександра.
– Олександр Валентинович на службi. Вiн буде близько сьомоi!
– Так? – Самсон зрадiв. – Тодi я його почекаю.
– Чекайте, звичайно! Ось там! – Із дверей висунулася рука й провела напрямок лiворуч. – На розi Чеховського провулку радянська iдальня е. Там топлять!
7
Радянських iдалень по центру мiста вiдкрилося вже штук п’ятнадцять. Про це Самсон вiд удови двiрника знав. Як i те, що годували там держслужбовцiв iз особливими талонами i що до цих обiднiх талонiв хлiб не входив.
Усерединi його зустрiв апетитний запах трохи пiдгорiлоi пшоняноi кашi. Вiн обережно пiдiйшов до куховарки, що стояла по iнший бiк вiд столу видачi.
– Ви без талонiв годуете? – запитав.
– Ви за списком губвиконкому? – запитала вона й почала шукати очима щось пiд столом видачi, мабуть, цей список.
– Нi, я так, просто зголоднiв.
Вона глянула на примiщення iдальнi, у якому в цей час тiльки одна жiнка голосно iла суп.
– Добре, – зiтхнувши, тихо сказала. – Пшоняна каша з пiдливою i чай. Шiсть п’ятдесят.
– Це якими? – обережно поцiкавився Самсон.
– А якi у вас е?
– «Керенки».
– Тодi двадцять, – перейшла вона на шепiт.
Пшоняну кашу з густою коричневою пiдливою жувалася важко, але вона виявилася смачною. На кiнчику ручки ложки з дивного сiрого i легкого металу, може, з нечистого алюмiнiю, була видавлена п’ятикутна зiрка. Вона весь час вiдволiкала Самсона вiд iжi, йому хотiлося ii розгледiти. Та й рука, яка звикла до важкого та благородного столового начиння, тримала ложку невпевнено, навiть поблажливо. А до цього ще додавалося вiдчуття, що в ложки свiй кислувато-iржавий присмак, який залишався на губах пiсля кожного ii дотику. Присмак Самсон запивав чаем. Чай своею солодкiстю допомагав пропихати кашу глибше в глотку, у горло, у стравохiд. У мiру спустошення тарiлки з синiм написом по краю «Советская столовая» шлунок Самсона наповнювався вагою i спокоем. Думки поступово вiдходили вiд iжi й починали «задивлятися» на iншi теми. Згадалася Надiя, яка спочатку, перед зустрiччю, уявлялася йому тендiтною, тонкою, легкою. Пiсля зустрiчi, яка перевернула це уявлення на протилежне, розчарування не настало. В ii спортивнiй тiлистостi й навiть у тому, як на нiй насилу застiбався чорний каракулевий кожушок, у всьому цьому ввижалася йому неймовiрна, майже акробатична стiйкiсть до повсякденного життя, що втратило цю стiйкiсть, та до його викликiв i проблем.
«Як же тепер я iй кiмнату дам, якщо до мене червоноармiйцi вселилися? – замислився Самсон не без гiркоти. – Може, переведуть iх куди незабаром? Не може ж армiя по квартирах громадян жити!»
Сашко Бабукiн зустрiв його з пiдозрою, але до квартири впустив. Звичайно, пiсля двох революцiй 1917-го i пiсля кривавого 1918-го кожен чоловiк, який зустрiчав знайомого, навiть друга, якого останнi два роки не бачив, не без страшних передчуттiв розпитував, що той робив у цей час смути й кровi.
– Ти ж усе там живеш? На Жилянськiй? – запитав Бабукiн обережно, поправляючи опущенi вниз тонкi кiнчики вусiв, вiдрощених якось по-особливому, не так, як вiн iх ранiше носив. Ранiше вони тонкими гострими китицями обабiч носа трохи вгору дивилися.
– Так, там же, – Самсон присiв на запропонований стiлець бiля шахового столика. – Тiльки тепер сам. Батька недавно вбили, а мама з Вiрочкою вiд легеневоi iнфекцii померли.
– Горе ж яке!.. – задумливо мовив Бабукiн i пожував товстi губи.
Сам вiн зберiг дебелiсть тiла, незважаючи на продовольчi кризи, якi з дивовижною регулярнiстю змiнювали одна одну назвами, але не змiстом. Хлiбна криза була змiнена молочною й масляною, та була змiнена м’ясною, м’ясна – круп’яною i знову хлiбною.
– А до тебе на постiй нiкого нова влада не привела? – озирнувся поглядом по широкiй вiтальнi Самсон, зупинивши свою увагу на високому пiдлоговому годиннику, час на якому не мiг вiдповiдати дiйсному.
– Нi, Радомицький уберiг вiд цього. Видав охоронну грамоту, що звiльняе вiд реквiзицiй, мобiлiзацiй тощо!
Самсон, почувши прiзвище ще одного з колишнiх товаришiв, пiдвiв голову, з цiкавiстю у вiчi Сашковi Бабукiну подивився, нiби прохаючи про продовження.
– Вiн же тепер начальник на залiзницi! – додав господар квартири. – А залiзничники, вони вiд усього поганого звiльненi!
– Так ти тепер залiзничник?
– Я – нi, що ти! Я на електростанцii.
Самсон задер голову й подивився на електричну лампочку, едину, що свiтила з чотирирiжковоi люстри.
– Он як! – здивувався вiн. – Пощастило тобi! І освiта стала в нагодi!
– Де там пощастило! – вiдмахнувся рукою Бабукiн. – Ось ти платиш за свiтло?
– Нi, – вiдповiв Самсон. – Так рахункiв же не надсилають!
– Нiхто з громадян за свiтло не платить! Тiльки мiсто за трамвай доплачуе i з паливом допомагае! А палива вже майже немае! Ми ж на дровах тепер електрику робимо! Ще двi баржi з дровами на Днiпрi залишились, а потiм що? Мости дерев’янi розбирати?
– Атож, – гiсть спiвчутливо закивав. – Я ж i сам бачу, свiтло тiльки ввечерi, та й то не завжди, вода – вранцi й увечерi, та й не щодня!.. Я про iнше хотiв порадитися. Може, у тебе там якась робота для мене знайдеться? Ну щоб справою займатися.
– Роботи багато, – посмiхнувся Бабукiн. – І зарплата хороша. Тiльки ii не платять.
– Як не платять?
– Так, не платять. Талони дають, картки, бони якiсь на вiдрiз сукна. А грошей майже немае, тому що громадяни за свiтло не платять… Хочеш таку роботу? Тодi влаштую!
– Треба подумати… – Самсон знiтився, i господар у вiдповiдь на це ще раз усмiхнувся, тiльки тепер з гiркотою.
– Думай-думай! І не поспiшай! Зараз поспiшати мусять тiльки тi, хто фанернi пам’ятники ставлять!
