– Ой господи! – видихнув несподiвано лiкар.
– Що там? – перелякався Самсон.
– Це ж, напевно, кров батька вашого в очi потрапила! І ось частинка мозку присохла до рогiвки. Зараз вiдмочимо.
Закапав лiкар в очi хлопцевi краплi.
– Сидiть поки що так, нехай очi ванну приймуть!
Назад додому брiв Самсон повiльними кроками, пiд ноги собi дивлячись.
– У жодному разi очi пiд снiг не пiдставляйте! – якнайсуворiше напучував його лiкар. – Умивайте iх теплою водою разiв п’ять на день! Сьогоднi вiвторок, у п’ятницю знову прийдете! Будемо вашу рогiвку чистити!
За спиною задзвенiли об брукiвку пiдкови коня, який поспiшав. Самсон, злякавшись, кинувся до найближчого будинку. На ходу озирнувся, побачив червоноармiйця, який напружено вдивлявся вперед за рухом коня. Цокiт тепер вiддалявся, i хтось iще вiдскочив iз дороги, поступаючись нею збройному кiнному стражниковi новоi влади.
Думка про нову владу викликала в Самсона гiрку посмiшку. Коли була одна влада, нехай i стара, життя здавалося непривабливим, зрозумiлим i звичним. І так само звично було ii лаяти, хоча при нiй навiть i пiсля початку Свiтовоi вiйни якось i труднощi, у порiвняннi з тим, що сталося потiм, були не труднощами, а так, незручностями. Ну а потiм стара царська влада обвалилась, i на ii мiсце прийшло багато дрiбних i лютих, що змiнювали одна одну зi стрiляниною та з ненавистю. Тiльки за часiв нiмецького гарнiзону та невидимого гетьмана життя начебто стало знову безпечнiшим i тихiшим, але й це затишшя завершилося страшними «звiрячими» вибухами та пожежами, що залишили сотнi трупiв киян i тисячi калiк та бездомних.
Тодi, у червнi 1918-го повiтря Киева осiдало на язицi та крутило в носi запахом згорiлого пороху. Тепер при кожному натяку на вiдлигу вiд заледенiлих заметiв зi смiття та снiгу, що громадилися по кутках житлових будинкiв, несло теплим перегноем, немов наближення весни насамперед вiдчував саме кiнський гнiй, щедро доданий до смiттевих заметiв дерев’яними лопатами двiрникiв. Його немов укладали у фундамент кучугур, що розширювалися, i тому вiн завжди був поруч, ближче до перехожого люду, нiж смiття ранньоi зими, яке тепер лежало десь у холоднiй глибинi цих чорних мерзлих киiвських Аппалачiв i Кордильер.
Щойно заскрипiла перша нижня приступка дерев’яних сходiв, як вiдчинилися дверi в двiрницьку квартирку. Вдова двiрника поманила рукою Самсона до свого нiколи не провiтрюваного царства соковитих, важких запахiв.
– До тебе червоноармiйцi приходили, – сказала вона. – Контрибуцiю вимагати хотiли. Я iм сказала, що ти сирота! Це iм сподобалося, але вони все одно повернуться. У них тепер увесь список мешканцiв. Виселити тебе хочуть.
– Як? Чого це?
– Ну вони ж за справедливiсть! Кожному по кутку мае бути, а не по квартирi! А ще вони запитували про музикантiв у родинi… Музичнi iнструменти реквiзують. Самi хочуть музику грати.
– Скрипка в нас була, – згадав Самсон. – Можна й вiддати, тiльки батько i вмiв на нiй!
– Так я тебе не для того покликала! Ти про одруження подумав?
Хлопець здивовано глянув у вiчi вдовi.
– Нi, – зiзнався вiн.
– У мене на прикметi е одна! З освiчених, але така, що все вмiе! І квартиру захистить, аби не виселили!
– Як вона захистить? – не повiрив Самсон.
– Їй пальця в рот не клади, вона i м’якою, як масло, може бути, i твердою, як чавун! Ти б подивився! Тобi б така дружина все одно що гвинтiвка була б! Таких навiть солдати бояться! Ти знаеш що, заглянь сьогоднi ввечерi на оселедець! Я i ii покличу, сам придивишся!
Спантеличений Самсон пiднявся до себе. Не розуваючись i не знiмаючи гiмназичного пальта, пройшовся по квартирi, у якiй дiйсно тепер було i холодно, i самотньо. Зупинившись перед трьома березовими полiнами бiля лiвоi грубки, важко зiтхнув. Треба спускатися в пiдвал по дрова – вiд трьох полiн тiльки чавуннi дверцята грубки нагрiються, а щоб сама кахляна ii стiнка теплою стала, полiн десять треба!
Зупинився погляд його на бляшанцi з-пiд монпансье, всерединi якоi коробочка з-пiд пудри вiд мишачих зубiв сховалася. Взяв, вiднiс назад у батькiвський кабiнет. У шухляду столу опустив. Немае ще таких мишей, якi могли б бляшанку прогризти!
Помiняв гiмназичне пальто на стару ватяну батькiвську куртку й вирушив до пiдвалу по дрова.
5
У дверi грубо постукали, коли вже чимдуж трiщали березовi полiна у грубцi, у тiй, що i вiтальню грiла, i спальню його. А пiсля грубого стукоту вiдразу другий, чемний i запитливий стукiт у дверi почувся.
На порозi Самсон побачив двох червоноармiйцiв рiзного зросту, але приблизно одного вiку в пом’ятих, нiби бiльшого, нiж треба, розмiру шинелях. Поруч збоку – вдова двiрника. Зрозумiв вiн, що перший грубий стукiт по дверях вiд них був, а другий, чемний, – вiд неi. Мабуть, показала, як по-мiському в дверi стукати треба.
– Це iншi, – сказала вона Самсону, киваючи на червоноармiйцiв, якi витрiщилися на нього водночас i вороже, i знiяковiло. – Я iм сказала, що у вас швейноi машинки немае, а вони не вiрять! Покажiть iм!
– А нащо вам машинка? – здивувався Самсон i про всяк випадок на iхнi руки, що з широких рукавiв шинелi визирають, подивився. Пальцi в обох були селянськi, не тонкi, як у музикантiв або у кравцiв.
– А нам наказано, – вiдповiв на це той, що вищий, намагаючись своему голосу грубостi надати. Був вiн, може, одного вiку з Самсоном.
– Заходьте, дивiться, – знизав плечима Самсон. – У нас удома нiхто не шив!
Зайшли червоноармiйцi в коридор, у вiтальню, озираючись на всi боки з побоюванням.
– А там? – запитав той, що нижчий, зупинившись перед дверима до батькiвського кабiнету.
І, не чекаючи дозволу, заглянув усередину.
– А навiщо всю стiну цими обвiшали? – обернувся вiн до Самсона.
– Для краси, – просто так вiдповiв той. – Батько рахувати любив…
– А сам вiн де?
– Убили недавно.
– На вулицi?
– На вулицi, – пiдтвердив Самсон. І зрозумiв, що тепер обидва червоноармiйцi на його перебинтовану голову втупилися.
– А тебе шо, поранило? – запитав короткий.
Самсон мовчки кивнув.
– Ось тут тепло, дивись! – вiдволiк його довший, долоню на кахляну стiнку грубки поклавши.
– Ну чого грiетеся! – закричала на них з коридору бiля входу до вiтальнi вдова двiрника. – Швейноi машинки немае, побачили? Ось i йдiть!
– Чого ти така зла? – Короткий стягнув з плеча гвинтiвку. – Я ось щас влуплю тобi промiж очей, тодi подивимося!
В очах вдови промайнуло побоювання – це Самсон помiтив. Але на обличчi жоден мускул не здригнувся.
– Я тобi влуплю! Я твого комiсара квасом пригощала! Ось скажу йому!
Закинув короткий гвинтiвку назад на плече.
А довгий простягнув руку i пройшовся пальцями по рукаву стьобаноi ватяноi куртки, яку Самсон пiсля того, як за дровами спускався, не зняв ще.
– А вiд батька спiднього нiчого не залишилося? Може, пiдштаники якi? – запитав вiн. – Зима ж бо у вас затяжна, не те що в нас!
