Оповiдаючи це, Швейк так щиро дивився надпоручиковi в очi, що той, наблизившись спочатку до нього з певним жорстким намiром, вiдступив, сiв у крiсло i поцiкавився:
– Послухайте, Швейку, ви насправдi таке теля Боже?
– Насмiлюсь доповiсти, пане обер-лейтенанте, так, – урочисто вiдповiв Швейк. – Менi змалечку як наврочено.
Завжди хочу щось полiпшити, аби все було добре, та нiколи з цього нiчого путнього не виходить, тiльки для мене i для всiх довкола неприемностi. Я справдi хотiв iх обох познайомити, щоб одне одного поважали. Я не винен, що вона зжерла канарка i знайомство увiрвалося. В готелi «У Штупартiв» кiлька рокiв тому кiшка зжерла навiть папугу, бо вiн з неi глузував i нявчав по-котячому… Але кiшки страшенно живучi. Якщо накажете, пане обер-лейтенанте, уколошкати ii, то доведеться розчавити ii помiж дверима, бо iнакше нiчого не вийде.
І Швейк з найневиннiшим виразом обличчя й добродушним усмiхом ясно виклав надпоручиковi, як треба страчувати котiв; змiст цiеi розповiдi напевно довiв би Товариство захисту тварин до божевiльнi.
При цьому вiн виявив такi професiйнi знання, що надпоручик Лукаш, забувши свiй гнiв, спитав:
– Ви вмiете поводитися з тваринами? Ви любите iх?
– Найбiльше я люблю собак, – сказав Швейк, – бо на них можна добре заробити, треба тiльки вмiти iх продавати. У мене це не виходило, бо я завжди був чесний, хоч, правда, люди приходили до мене скаржитися, чому, мовляв, я продав здохлятину замiсть чистокровного i здорового собаки. Нiбито всi собаки мають бути чистокровнi та здоровi! Та ще й кожен бажае мати родовiд, отож доводилося тi родоводи друкувати й з якоiсь кошiржськоi[158 - Кошiрже – район у Празi.] дворняжки, що народилася на цегельнi, робити найчистокровнiшого дворянина з баварськоi псарнi Армiна фон Баргейма. А покупцi побачать отой родовiд та й радiють, мовляв, поталанило, придбали чистокровну тварину. Їм можна було пiдсунути вршовiцького шпiца замiсть такси, а вони тiльки дивувалися, чому цей, аж iз самоi Нiмеччини, дорогий собака такий кудлатий i чому в нього не кривi ноги. Так роблять в усiх псарнях. У вас би, пане обер-лейтенанте, очi на лоба полiзли, коли б ви побачили тi шахрайства з родоводами, що робляться у всiх великих псарнях. Собак, якi б могли про себе сказати: «Я чистокровна звiрюка», – насправдi мало. Або його мамуня злигалась з якоюсь потворою, або бабуня, або мав тих татунiв багато й вiд кожного щось успадкував. Вiд одного – вуха, вiд другого – хвiст, вiд третього – якiсь кудли на мордi, вiд четвертого – пащеку, вiд п’ятого – кривi лапи, а в шостого вдався зростом. Якщо ж мав таких батечкiв iз дванадцять, то можете собi уявити, пане обер-лейтенанте, який у того собаки вигляд! Одного разу я купив такого пса – звали його Балабан, так вiн через отих своiх батькiв був такий гидкий, що всi собаки його обминали. Я купив його з милосердя, бо вiн був такий самотнiй. І сидiв той пес вiчно дома в кутку, та такий же смутний, такий смутний, що я мусив його продати за пiнчера. Найбiльшого клопоту завдало менi фарбування його, бо конче треба було тому псовi надати кольору солi з перцем. Потiм вiн потрапив зi своiм хазяiном аж у Моравiю, i вiдтодi я його вже не бачив.
Надпоручика почала цiкавити ця кiнологiчна лекцiя, тому Швейк мiг без перешкоди вести далi:
– Собаки самi не можуть фарбувати собi волосся, як це роблять дами. Про це повинен подбати той, хто хоче пса продати. Коли пес такий старий, що аж посивiв, а ви хочете продати його за однорiчного цуцика або навiть запевняете, що цьому дiдугановi лише дев’ять мiсяцiв, то тодi купiть ляпiс, розчинiть його i пофарбуйте ним пса в чорний колiр – вiн буде як новенький; щоб набув сили – годуйте його миш’яком у кiнських дозах i зуби чистiть наждачним папером, тим, яким чистять iржавi ножи. А перш нiж поведете його продавати, влийте йому в пащеку слив’янки, аби вiн був трохи напiдпитку, i пес одразу стае жвавий, веселий, радiсно гавкае i родичаеться з кожним, ну чисто вам п’яний радник. Але найголовнiше ось що: треба говорити й говорити до покупця, аж поки не заб’ете йому памороки. Якщо хтось хоче купити пiнчера, а ви не маете нiчого iншого, крiм якогось мисливського пса, то треба вмiти переконати покупця, щоб вiн замiсть пiнчера повiв додому мисливського пса. А якщо випадково маете лише пiнчера, а е покупець на злючого нiмецького вартового дога, то ви повиннi так забити баки йому, щоб вiн замiсть дога вiднiс у кишенi цього маленького пiнчера. Колись, як ще я торгував тваринами, прийшла до мене одна дама. У неi, каже, втiк у садок папуга. А там саме перед вiллою грались якiсь хлопчаки в iндiанцiв. Вони того папугу зловили, повиривали йому з хвоста всi пера i прикрасилися ними, немов полiцаi. Той папуга вiд сорому, що залишився безхвостий, занедужав, а ветеринар якимись порошками доконав його. Отож дама хоче купити собi нового папугу, але чемного, не якогось там грубiяна, що вмiе тiльки лаятись. Що ж я мав робити, коли жодного папуги в мене не було i я не знав, де б його дiстати. А вдома у мене був злющий бульдог, зовсiм слiпий. То я, пане обер-лейтенанте, мусив ту даму переконувати вiд четвертоi години по обiдi аж до сьомоi вечора, поки вона не купила замiсть папуги цього слiпого бульдога. Це було гiрше за якусь там дипломатичну ситуацiю. А коли вона виходила, я сказав: «Хай тепер хлопцi лише спробують i йому хвоста висмикати», – i бiльше я з тiею панею не мав нагоди розмовляти. Вона через того бульдога мусила виiхати з Праги, бо вiн перекусав геть усiх у будинку. Дiстати порядну тварину, пане обер-лейтенанте, хоч вiрте, хоч не вiрте, це вам не мед лизати…
– Я дуже люблю собак, – сказав надпоручик. – Деякi моi приятелi, що тепер на фронтi, взяли з собою псiв. Потiм писали менi, що вiйна в товариствi такоi вiрноi, вiдданоi тварини не така вже й погана. Як видно, ви добре знаете всi породи собак, i я гадаю, коли б у мене був собака, ви б його добре доглядали. Яка порода, на вашу думку, найкраща? Я маю на увазi собаку-друга. Був у мене колись пiнчер, але не знаю…
– На мою думку, пане обер-лейтенанте, пiнчер дуже милий собачка, правда, вiн не кожному подобаеться, бо на ньому дуже багато шерстi й вiн мае таку шорстку бороду на мордi, що скидаеться на звiльненого арештанта. Пiнчери такi потворнi, аж глянути любо, до того ж дуже розумнi. Куди там до них придуркуватому сенбернаровi. Пiнчери розумнiшi за фокстер’ерiв. Я знав одного…
Надпоручик Лукаш поглянув на годинник i перервав Швейкове базiкання:
– Уже пiзно, менi треба виспатися. Завтра я знову чергую в казармах. Отже, можете цiлий день присвятити тому, щоб знайти менi якогось пiнчера. Вiн пiшов спати, а Швейк лiг у кухнi на диван i почитав ще газету, яку надпоручик принiс iз казарми.
– Он як, – казав сам собi Швейк, зацiкавлено проглядаючи новини дня. – Султан нагородив кайзера Вiльгельма военною медаллю, а я дотепер ще не маю навiть малоi срiбноi.
Вiн замислився й зненацька зiрвався з мiсця.
– Мало не забув! – І пiшов до кiмнати надпоручика, який уже мiцно спав. Швейк збудив його:
– Насмiлюсь доповiсти, пане обер-лейтенанте, ви не дали менi жодного наказу щодо тiеi кицьки.
Напiвсонний надпоручик перевернувся на другий бiк i промимрив:
– Три днi казарменного арешту, – i знову заснув. Швейк тихо вийшов iз кiмнати, витяг нещасну кiшку з-пiд канапи i сказав iй:
– Маеш три днi казарменного арешту. Абтретен!
І ангорська кицька знову полiзла пiд канапу.
IV
Швейк саме збирався на пошуки якого-небудь пiнчера, коли у дверi подзвонила якась молода дама i забажала говорити з надпоручиком Лукашем. Бiля неi стояли двi важкi дорожнi валiзи, i Швейк устиг ще помiтити кашкет носiя, що вже спускався сходами.
– Нема вдома, – твердо сказав Швейк. Але молода дама була вже в передпокоi й категорично наказала:
– Внесiть валiзи до кiмнати.
– Без дозволу пана надпоручика й пальцем не ворухну, – сказав Швейк, – пан надпоручик заборонив без його дозволу будь-що робити.
– Ви здурiли! – вигукнула молода дама. – Я приiхала до пана надпоручика в гостi.
– Нi про якi гостi я нiчого не знаю, – вiдповiв Швейк. – Пан надпоручик тепер на службi, повернеться аж уночi, а я дiстав наказа знайти пiнчера. Про жоднi валiзи й про жодну даму менi нiчого не вiдомо. Зараз я замикаю квартиру й тому дуже прошу вас, панi, аби ви ласкаво забралися звiдси. Менi нiхто про таке й словечка не писнув, отже, я не можу залишити в квартирi чужу людину, яку вперше бачу. На нашiй вулицi у кондитера Бельчицького залишили в хатi одного такого, а вiн вiдчинив шафу з речами й драпонув. Я, боронь боже, про вас нiчого поганого не думаю, – вiв далi Швейк, побачивши, що молода дама розпачливо скривилась i плаче, – але ви, певно, самi розумiете – залишатися тут вам не можна. Менi довiрили квартиру, i я вiдповiдаю тут за кожну дрiбницю. Отже, ще раз дуже прошу даремно себе не обтяжувати, бо, поки я не дiстану наказу вiд пана надпоручика, – i рiдного брата не знаю. Менi справдi прикро так розмовляти з вами, але в армii мусить бути порядок.
Вы ознакомились с фрагментом книги.
Для бесплатного чтения открыта только часть текста.
Приобретайте полный текст книги у нашего партнера:
