– Пане, це серйозна справа, – мовила гiдра до фельдкурата. – Прошу, хай ваш слуга не пхае свого носа до наших справ. Я хочу iх нарештi скiнчити.
– Дозвольте, пане фельдкурате, – озвався Швейк. – Я вас прошу таки справдi наказати менi не втручатись у вашi справи, бо iнакше я боронитиму вашi iнтереси, як личить i як слiд порядному вояковi. Цей пан мае рацiю, коли хоче звiдсiля вийти сам. Я теж не люблю непотрiбних бешкетiв. Я людина товариська.
– Швейку, менi вже це набридло, – сказав фельдкурат, немовби не помiчаючи присутностi гостя, – я думав, цей добродiй розповiдатиме нам якiсь анекдоти, а вiн домагаеться, щоб я заборонив вам утручатися в нашу розмову, хоч вам уже довелося з ним двiчi морочитись. У такий вечiр, перед таким вiдповiдальним актом, коли менi годилось би звернути всi своi почуття до Бога, вiн турбуе мене якоюсь дурною iсторiею про мiзернi тисячу двiстi крон, вiдвертае мене вiд випробування своеi совiстi, вiд Бога i хоче ще раз почути вiд мене, що я йому зараз нiчого не дам. Не хочу з ним далi розводитись. Не хочу псувати цього урочистого вечора. Скажiть йому, Швейку, самi: «Пан фельдкурат вам нiчого не дасть».
Швейк виконав наказ, прогорлавши це гостевi на вухо.
Та впертий гiсть i не ворухнувся.
– Швейку, – заохочував фельдкурат, – спитайте його, чи довго вiн ще думае тут гав ловити.
– Анi з мiсця не зрушу, поки не заплатите, – затято вiдповiла гiдра.
Фельдкурат пiдвiвся, пiдiйшов до вiкна i сказав:
– У такому разi, Швейку, я передаю його у вашi руки. Робiть з ним що хочете.
– Ходiмте, пане, – сказав Швейк, вхопивши небажаного гостя за плече. – «Хто хоче по пицi, дiстане тричi». – І вiн повторив свiй маневр швидко i елегантно пiд похоронний марш, який фельдкурат вистукував на шибцi.
Присвячений роздумам вечiр мав кiлька фаз. Фельдкурат так побожно i палко прагнув наблизитися до Бога, що о дванадцятiй годинi ночi з його квартири ще лунала пiсня:
Як в похiд ми вирушали,
Всi дiвчата заридали…
І бравий вояк Швейк спiвав разом iз ним.
Соборування в шпиталi бажали прийняти двое людей. Старий майор i банкiвський службовець – офiцер запасу. Обидва в Карпатах дiстали кулi в живiт i тепер лежали поруч. Офiцер запасу вважав за свiй обов’язок соборуватися, бо його начальник хотiв соборуватись. На його думку, було б порушенням субординацii вiдмовитися вiд цього. А побожний майор робив це з розрахунку, сподiваючись, що молитва зцiлить його. Проте обидва померли саме в нiч перед соборуванням, i коли вранцi прийшли фельдкурат зi Швейком, вони вже лежали пiд простирадлами з почорнiлим обличчям, як усi, хто вмирае вiд задухи.
– Ми з такою помпою сюди iхали, пане фельдкурате, а вони нам усе зiпсували, – сердився Швейк, коли в канцелярii iх повiдомили, що обидва хворi вже нiчого не потребують.
І справдi, вони iхали з помпою: сидячи в дрожках, Швейк видзвонював, а фельдкурат тримав у руцi пляшечку з олiею, загорнуту в серветку, i тiею ж олiею з серйозним обличчям благословляв тих перехожих, котрi скидали капелюхи. Щоправда, iх було небагато, хоча Швейк своiм дзвоником намагався здiйняти неабиякий гармидер. За дрожками бiгло кiлька хлопчакiв. Один iз них причепився ззаду, а його друзi в один голос кричали: «Позаду, позаду!»
Швейк пiддзвонював iм, а вiзник перiщив батогом хлопчика. На Водiчковiй вулицi якась двiрничка, що належала до конгрегацii Дiви Марii, галопом наздогнала дрожки, на льоту впiймала благословення, перехрестилась, а потiм плюнула:
– Скачуть з тим Господом Богом, мов тi чорти. Так, чого доброго, i сухоти дiстанеш, – i повернулася на свое мiсце.
Дзвоник найбiльше турбував вiзникову кобилу. Мабуть, вiн нагадував iй щось iз давноминулих рокiв, бо вона все оглядалася назад i часом робила спробу затанцювати на брукiвцi.
Оце й була та велика помпа, про яку говорив Швейк. Фельдкурат тим часом пiшов до канцелярii залагодити фiнансовий бiк соборування й нарахував фельдфебелю-рахiвнику, що державна скарбниця винна йому майже сто п’ятдесят крон за освячену олiю та дорогу.
Потiм зчинилась суперечка мiж комендантом шпиталю i фельдкуратом, причому фельдкурат кiлька разiв грюкнув кулаком по столу i сказав:
– Не думайте, пане капiтане, що соборують задурно. Коли драгунського офiцера вiдряджають на кiнний завод по коней, то йому теж платять добовi. Дуже шкодую, що тi двое не дотягли до соборування. Це б коштувало на п’ятдесят крон дорожче.
Тим часом Швейк чекав у вартiвнi з пляшечкою, яка дуже зацiкавила воякiв. Хтось зауважив, що тiею олiею дуже добре було б чистити гвинтiвки та багнети.
Якийсь молоденький солдатик iз Чесько-Моравськоi височини, який ще вiрив у Господа Бога, прохав про такi речi не говорити й не втягати святого таiнства в дискусiю. Треба, мовляв, по-християнському не втрачати надii.
Старий запасний глянув на жовтодзьоба i сказав:
– Нема чого чекати, гарна надiя на те, що тобi шрапнеллю голову вiдiрве. Дим нам тiльки в очi пускають. Одного разу приiхав до нас якийсь клерикальний депутат i почав розводитись про Божий мир, який сходить на землю, та про те, як Господь Бог, мовляв, не хоче вiйни й прагне, аби усi жили в злагодi й любилися, як брати. Ось тепер би глянути на того дурного вiслюка. Тiльки-но вибухнула вiйна, у всiх церквах вiдразу ж почали молитися за славу зброi, а про Бога говорять, немов про якогось начальника нашого генерального штабу, що цiею вiйною керуе й диригуе. Я вже надивився на похорони з цього шпиталю, вiдрiзанi ноги й руки возять звiдси цiлими возами.
– А солдатiв ховають голими, – докинув iнший вояк, – а iхню форму натягають знову на живих, i так воно тривае, мов у зачарованому колi.
– Доки не переможемо, – докинув Швейк.
– І така «офiцерська люлька» хоче перемогти, – озвався з кутка капрал. – Вас би на фронт, у траншеi, та гнати без перепочинку на багнети, на колючий дрiт, на мiномети. Байдикувати в тилу кожен зумiе, а от на фронтi гинути – охочих чортма.
– Що ж, я теж гадаю, це дуже приемно, щоб тебе проштрикнули багнетом, – сказав Швейк. – Воно також непогано й дiстати кулю в живiт, а найкраще, коли людину розiрве граната i вона побачить, що ноги разом iз животом якось вiд неi вiддiленi, й це ii так здивуе, що вона вмре вiд несподiванки, перше нiж хтось устигне все iй пояснити.
Молоденький солдатик глибоко зiтхнув. Йому шкода було свого молодого життя, жаль, що в таке дурне сторiччя народився для того, аби його зарiзали, мов ту корову на бiйнi. І навiщо воно все? Інший вояк, за фахом учитель, немов прочитав його думки й зауважив:
– Деякi вченi пояснюють вiйну появою плям на сонцi. Тiльки-но з’явиться така пляма, завжди починае дiятися щось страшне. Здобуття Карфагена…
– Залишiть при собi свою вченiсть, – перебив його капрал. – Пiдметiть краще пiдлогу, сьогоднi ваша черга. Що нам до якоiсь там дурноi плями на сонцi? Та якби iх там було навiть двадцять, якого дiдька я собi за них куплю?
– А цi плями на сонцi, що не кажiть, не абищо, – устряв Швейк. – Якось вилiзла така пляма, i мене того ж самого дня вiдгамселили в Нусле «У Банзетiв». Вiдтодi, тiльки-но я куди збирався, завжди наперед шукаю у газетах, чи не вилiзла знов якась пляма. А якщо вона з’являлася, – прощавай, моя миленька, – я лишався вдома i чекав, поки воно минеться. Коли вулкан Монтань Пеле знищив цiлий острiв Мартiнiку, один професор писав у «Нацiональнiй полiтицi», що вже давно звертав увагу читачiв на велику пляму на сонцi. Та «Нацiональна полiтика» вчасно не дiйшла на цей острiв, i тому вони там всi й накрилися.
Тим часом фельдкурат нагорi в канцелярii зустрiвся з однiею дамою з Товариства шляхтянок по релiгiйному вихованню солдатiв – старою огидною каргою, яка вже з самого ранку ходила по шпиталю й усюди роздавала образочки святих, а пораненi й хворi солдати кидали iх до плювальниць.
Обходячи, вона дратувала всiх своiм дурним базiканням про те, щоб солдати щиро каялись у своiх грiхах, стали праведними, бо тiльки тодi Господь Бог дасть iм по смертi царство небесне. Вона зблiдла, розказуючи фельдкуратовi, як ця вiйна, замiсть облагороджувати солдатiв, робить iз них тварюк. Там, унизу, хворi, мовляв, показували iй язика й казали у вiчi, що вона «почвара» i «коза чортова».
– Das ist wirklich schrecklich, Herr Feldkurat, das Volk ist verdorben.[153 - Це справдi страшно, пане фельдкурате, люди зовсiм зiпсованi (нiм.).]
Далi почала просторiкувати про те, як вона уявляе собi релiгiйне виховання солдата. Лише тодi солдат хоробро воюе за свого монарха, коли вiрить у Бога i мае релiгiйнi почуття. Тодi вiн не боiться смертi, бо знае, що на нього чекае рай.
Базiка висловила ще кiлька таких самих нiсенiтниць. З усього видно було, що вона не збираеться так скоро випустити фельдкурата зi своiх рук, але той безцеремонно розпрощався.
– Їдьмо додому, Швейку! – гукнув вiн до вартiвнi. Назад поверталися без жодноi помпи.
– Хай удруге соборувати iде хто хоче, – сказав фельдкурат. – Тут за кожну душу, яку ти хотiв би врятувати, ще торгуйся з ними. У них там самi бухгалтери сидять. Сволота!
Побачивши у Швейковiй руцi пляшечку з освяченою олiею, вiн нахмурився:
– Буде найкраще, Швейку, коли ви тiею олiею помастите менi й собi черевики.
– Спробую помастити також i замок, – додав Швейк, – а то жахливо скрегоче, коли ви вночi повертаетесь додому.
Таким був кiнець нездiйсненого соборування.
Глава XIV
Швейк денщиком у надпоручика Лукаша
I
Швейкове щастя тривало недовго. Немилосердна доля розiрвала дружнi вiдносини мiж ним i фельдкуратом. Коли фельдкурат аж до цiеi подii був симпатичною особою, то те, що вiн зробив тепер, може зняти з нього цю личину.
Фельдкурат продав Швейка надпоручиковi Лукашу, точнiше сказати, не продав, а програв його в карти. Так ранiше продавали в Росii крiпакiв. Сталося це зовсiм несподiвано. У надпоручика Лукаша зiбралася якось приемна компанiя. Грали в «очко».
