Фельдкурат програвся вщент i нарештi спитав:
– Скiльки ви менi позичите на мого денщика? Страшний бевзь, але разом iз тим цiкава фiгура, щось non plus ultra[154 - Неповторне (лат.).]. У вас iще нi в кого нiколи не було такого денщика.
– Можу позичити тобi сто крон, – запропонував поручик Лукаш. – Якщо не вiддаси менi iх до пiслязавтра, то пришлеш менi свого раритета. Мiй денщик гидкий тип, весь час зiтхае, пише додому листи, а до того й краде все, що попаде пiд руку. Я вже й бив його, але це нiчого не допомагае. Щоразу, як зустрiчаю, даю запотиличника, i це не впливае. Вибив йому кiлька переднiх зубiв, та бiсове насiння не виправиш.
– Отже, згода, – легковажно сказав фельдкурат, – або пiслязавтра сто крон, або Швейк.
Вiн програв i тих сто крон i сумний повертався додому. Фельдкурат чудово знав i зовсiм не сумнiвався в тому, що до пiслязавтра тих сто крон не роздобуде, i Швейка вiн, власне, пiдло i до того ж дешево продав.
«Адже я мiг узяти й двiстi крон», – злостився вiн на себе.
Пересiдаючи з трамвая на трамвай, який за хвилину мав довезти його додому, фельдкурат вiдчував докори сумлiння, у нього був напад сентиментальностi.
«Дуже негарно з мого боку, – подумав вiн, дзвонячи до своеi квартири. – Як я гляну в його придуркуватi, добродушнi очi?»
– Любий Швейку, – сказав вiн, увiйшовши до кiмнати, – сьогоднi сталося щось незвичайне. Менi страшенно не щастило в картах. Я пiшов ва-банк, в мене був туз, я ще прикупив десятку, а в банкiвника був валет, проте вiн усе ж таки натягнув до двадцяти одного. Кiлька разiв я потiм ставив на туза або на десятку, i завжди у банкiвника виявлялося стiльки ж. Просвистiв я всi грошi.
Вiн на хвильку замовк.
– А в кiнцi я програв i вас. Позичив на вас сто крон i якщо до пiслязавтра iх не поверну, ви будете належати вже не менi, а надпоручиковi Лукашу. Менi дуже прикро…
– Сто крон я ще маю, – сказав Швейк, – можу вам позичити.
– Давайте сюди, – пожвавiшав фельдкурат. – Я зараз занесу iх Лукашевi. Менi так не хочеться з вами розставатись.
Лукаш дуже здивувався, коли знову побачив фельдкурата.
– Прийшов вiддати тобi борг, – сказав фельдкурат, переможно поглядаючи на всiх, – киньте i менi карту.
– Ва-банк! – вигукнув фельдкурат, коли пiдiйшла його черга. – Лише однiсiньке очко перебрав! Знову ва-банк, – сказав вiн, коли починали наступний хiд, – ва-банк! Вслiпу!
– Двадцять, – заявив банкiвник.
– Я всього-на-всього маю дев’ятнадцять, – тихо озвався фельдкурат, вiддаючи в банк останнiх сорок крон iз тiеi сотнi, яку позичав йому Швейк, аби вiдкупитися вiд нового рабства.
Повертаючись додому, фельдкурат був переконаний, що всьому вже кiнець, що Швейка нiщо не зможе врятувати. Йому, мовляв, уже самою долею призначено служити у надпоручика Лукаша.
Коли Швейк йому вiдчинив, фельдкурат сказав:
– Все марно, Швейку, проти долi нiчого не вдiеш. Програв я i вас, i тих ваших сто крон. Я робив усе що мiг, але доля сильнiша. Вона кинула вас у пазури надпоручика Лукаша, i настане хвилина, коли ми змушенi будемо розлучитись.
– А в банку багато було? – спокiйно спитав Швейк. – Чи, може, вам не щастило першому починати гру? Погана справа, коли карта не йде, але часом бувае ще гiрше, коли вже й занадто щастить. У Здеразi жив один бляхар Вейвода. Вiн любив грати в «мар’яж» в одному шинку за «Столiтньою кав’ярнею». Раз якось чорт його спокусив сказати: «А чи не перекинутись нам в «очко» по п’ять крейцарiв?» Ну й почали грати в це п’ятачкове «очко». Вiн банкував. Усi програвали, й нарештi в банку набралася десятка. Старий Вейвода хотiв, щоб i хтось iнший хоч раз виграв, i без упину примовляв: «Маленька, погана, додому». Ви не можете собi уявити, як йому не щастило. Маленька, погана не йшла, та й годi. Банк вирiс аж до сотнi. З гравцiв нiхто не мав стiльки, аби йти ва-банк. А з Вейводи аж пiт струменiв. Тiльки й було чути: «Маленька, погана, додому». Картярi ставили по п’ятiрцi й увесь час продували. Один майстер сажотрусiв так розсердився, що пiшов додому по грошi, i коли в банку було вже понад пiвтори сотнi, вдарив по ньому. Вейвода хотiв позбутися того банку i, як пiзнiше говорив, збирався прикупити навiть до тридцяти, аби тiльки не виграти, а замiсть цього дiстав два тузи. Вiн удав, що нiчого не мае, i навмисне каже: «В мене шiстнадцять». А той сажотрус мав ледве п’ятнадцять. Ну, хiба це не кара Божа! Старий Вейвода аж зблiд, нещасний, а навколо почали лаятись i шепотiти один одному на вухо, що вiн шахруе i буцiмто його раз уже вiддухопелили за шулерство, хоч це був найчеснiший гравець. А в банк сипались крона за кроною. Там уже було п’ятсот. Тодi й шинкар не витримав. У нього саме були заготовленi грошi для пивзаводу, вiн узяв iх i пiдсiв до гри. І вiдразу ж двiчi програв по сто крон, а потiм заплющив очi, обкрутився на щастя на стiльцi навколо себе й заявив, що йде ва-банк. «Граемо, – каже, – з вiдкритими картами». Старий Вейвода був би вiддав усе, аби тiльки програти. Всi дивувалися, коли вiн показав карту, – це була сiмка, але вiн залишив ii собi. Шинкар смiявся у вуса, бо мав двадцять одно. Старий Вейвода витяг другу сiмку i так ii залишив. «Тепер прийде туз або десятка, – зловтiшно сказав шинкар. – Голову даю навiдсiч, пане Вейводо, тепер ви пролетiли». Запала мертва тиша. Вейвода перевернув карту – аж то знову сiмка. Шинкар зблiд як крейда, – це ж були його останнi грошi, – й подався на кухню, а за хвилину прибiг хлопець, що в нього вчився. Бiжiть, каже, вiдрiзати пана шинкаря, бо вони висять на вiконнiй клямцi. Ми його зняли, оживили й знову сiли грати. Грошей уже нi в кого не було. Все лежало в банку перед Вейводою, а той лише повторював: «Маленька, погана, до мене». І будь-що хотiв пролетiти. Але тому, що вiн мусив вiдкривати карти й викладати iх на стiл, вiн не змiг шахрувати i навмисне перебрати. Всi вже вiд його щастя очманiли й домовилися далi грати пiд розписку, якщо готiвки вже не буде. Гра тривала кiлька годин, i перед старим Вейводою росли тисячi й тисячi. Майстер сажотрусiв був уже винен у банк понад пiвтора мiльйона, вугляр iз Здераза – близько мiльйона, двiрник iз «Столiтнього кафе» – вiсiмсот тисяч крон, один студент медик – понад два мiльйони. Лише на тарiлцi лежало розписок на клаптиках паперу бiльше нiж на триста тисяч. Старий Вейвода аж iз шкiри пнувся, щоб тiльки програти. Безнастанно вибiгав до вбиральнi, залишаючи на своему мiсцi заступника, а коли повертався, його повiдомляли, що й той загрiб грошi, бо дiстав «очко».
Послали по новi карти, але все було марно. Коли Вейвода зупинявся на п’ятнадцяти, то партнер мав лише чотирнадцять. Усi вовком дивилися на старого Вейводу, а найбiльше лаявся один брукiвник, що всього-на-всього виклав готiвкою вiсiм крон. Вiн вiдверто заявив, що такий чоловiк, як Вейвода, не повинен би ходити свiтом, його треба було б вiдлупцювати носаками, викинути i втопити, як цуценя. Ви не можете собi уявити розпачу старого Вейводи. Врештi йому сяйнула чудова думка. «Менi треба до вбиральнi, – сказав вiн сажотрусовi. – Пограйте за мене, пане майстре!» І так, як був, без капелюха, вибiг надвiр i просто до Мислiковоi вулицi, привести полiцiю. Знайшов патруля й каже: «В тому i тому шинку грають в азартну гру. Полiцаi наказали йому повернутись, а вони, мовляв, прийдуть слiдом за ним. Коли Вейвода повернувся, йому повiдомили, що за цей час студент-медик просадив понад два мiльйони, а двiрник понад три». На тарiлцi вже зiбралося п’ятсот тисяч крон розписками. За хвилину туди влетiла полiцiя. Брукiвник вигукнув: «Рятуйся, хто може!» Але було запiзно. Конфiскували банк i всiх повели до полiцii. Вугляр iз Здераза почав пручатись, i його довелося везти в полiцiйнiй таратайцi. У банку самими розписками було понад пiвмiльярда, а готiвкою понад пiвтори тисячi крон. «Таке менi ще на зуби не потрапляло, – заявив iнспектор полiцii, коли побачив цi карколомнi суми. – Куди до них Монте-Карло!» Всiх, окрiм старого Вейводи, залишили в полiцii аж до ранку. Вейводу як донощика випустили, пообiцявши одну третину законноi нагороди з конфiскованого банку – десь близько ста шiстдесяти мiльйонiв. Але вiн до ранку з’iхав з глузду, а вранцi ходив по Празi й замовляв вогнетривкi сейфи цiлими дюжинами. Оце так пощастило в картах!
Потiм Швейк пiшов варити грог, а вночi фельдкурат, коли Швейковi насилу вдалося дотягти його до лiжка, пустив сльозу й захлипав:
– Продав я тебе, друже, ганебно продав. Проклинай мене, бий, усе витримаю. Я тебе кинув на поталу. Не можу поглянути тобi в очi. Шматуй мене, кусай, здирай шкуру. Я лiпшого не вартий. Знаеш, що я таке? – І фельдкурат, ховаючи заплакане обличчя в подушку, тихо сказав м’яким, нiжним голосом: – Я безхарактерна падлюка, – i заснув, як у воду поринув.
Другого дня фельдкурат, не насмiлюючись пiдняти на Швейка очей, як пiшов уранцi, то повернувся лише вночi з якимось огрядним пiхотинцем.
– Покажiть йому, Швейку, – сказав вiн, знов уникаючи Швейкового погляду, – де що лежить, аби все знав, i навчiть його, як варити грог. А вранцi вам потрiбно з’явитись до надпоручика Лукаша.
Швейк зi своiм заступником чудесно провели нiч за приготуванням грогу. На ранок товстий пiхотинець ледве тримався на ногах i мугикав якусь дивну мiшанину з рiзних народних пiсень:
– «Гей, бiля Ходова там тече водичка, – продае там моя мила червоненьке пиво, горо, горо височенька, йшли дiвчата битим шляхом, на Бiлiй горi там ратай оре».
– За тебе я не боюся, – сказав Швейк. З такими здiбностями ти у фельдкурата втримаешся.
Так i сталося, що того дня по обiдi надпоручик Лукаш уперше побачив чесне й щире обличчя бравого вояка Швейка, який йому вiдрапортував: – Насмiлюсь доповiсти, пане оберлейтенанте, – я той самий Швейк, якого пан фельдкурат програв вам у карти.
II
Інститут офiцерських денщикiв сягае прадавнiх часiв. Здаеться, вже Александр Македонський мав свого денщика. Але вiдомо напевно, що за феодальноi доби в цiй ролi виступали найманi зброеносцi лицарiв. А ким був Санчо Панса для Дон Кiхота?
Як не дивно, але ще нiхто не написав iсторii денщицтва. Ми б там прочитали, що герцог Альмавiрський пiд час облоги Толедо з голоду з’iв без солi свого денщика; про це сам герцог пише в своiх мемуарах. Вiн оповiдае, нiби його слуга мав м’ясо нiжне, м’яке, соковите, яке смаком нагадувало щось середне мiж курятиною та ослятиною.
В однiй старiй швабськiй книзi про военне мистецтво знаходимо й настанови для денщикiв. За старих часiв денщик мав бути побожним, порядним, правдивим, скромним, хоробрим, вiдважним, чесним, працьовитим. Коротше кажучи, вiн мав бути iдеалом людини. Нова доба внесла до цього типу людей багато змiн. Новiтня «офiцерська люлька» звичайно не бувае нi побожною, нi порядною, нi правдивою. Бреше, ошукуе свого пана й дуже часто перетворюе життя свого начальника на справжне пекло. Це лукавий раб, який вигадуе найрiзноманiтнiшi пiдступнi заходи, щоб отруiти своему пановi життя. Помiж цiеi новоi генерацii денщикiв не знайдеться таких самовiдданих iстот, котрi б дозволили з’iсти себе своiм панам без солi, як благородний Фернандо герцога Альмавiрського. З iншого боку, ми бачимо, що начальники в боротьбi на життя i на смерть зi своiми новочасними денщиками вживають найрiшучiших заходiв, прагнуть утримати власний авторитет. Часом це набирае форми терору. Так, у 1912 роцi в Грацi вiдбувся процес, на якому головну роль грав один капiтан, що забив носаками свого денщика. Капiтана тодi виправдали, бо вiн це вчинив тiльки вдруге. В очах тих панiв життя денщика не мае нiякiсiнькоi цiни. Це лише рiч, лялька для биття, раб, служка для всiх потреб. Отже, не диво, що таке становище примушуе раба бути дуже хитрим i пiдступним. Його становище на нашiй планетi можна порiвняти хiба що з муками слуг-хлопчикiв у ресторанах за старих часiв, яких ляпасами й знущанням привчали сумлiнно ставитися до своiх обов’язкiв.
Та бувають випадки, коли денщик пiднiмаеться до ступеня фаворита i тодi стае пострахом роти, батальйону. Всi нижнi чини намагаються пiдкупити його хабарами. В його руках не тiльки вiдпустки, вiн, якщо треба, може вступитися за когось пiд час рапорту, й тодi все добре минаеться.
Цi фаворити дiставали на вiйнi великi й малi срiбнi медалi за хоробрiсть i вiдвагу.
Я знав у дев’яносто першому полку кiлькох таких. Один денщик дiстав велику срiбну медаль за те, що неперевершено вмiв смажити вкрадених ним же гусей; другому вручили малу срiбну, бо вiн дiставав з дому чудовi посилки з харчами i його офiцер у часи найбiльшого голоду обжирався так, аж не мiг ходити.
Реляцiю на його вiдзначення медаллю начальник зредагував так: «За те, що в боях виявляв нечувану вiдвагу й хоробрiсть, за те, що нехтував своiм життям i не залишав свого офiцера анi на крок пiд сильним вогнем атакуючого ворога».
А той тим часом десь у тилу спустошував курники. Вiйна змiнила ставлення денщика до офiцера й зробила з нього найненависнiше створiння для iнших воякiв. Денщик мав сам завжди цiлу бляшанку консервiв, тодi як на п’ятеро солдатiв припадала також одна. Його польова фляжка завжди була повна рому або коньяку. Таке убоiсько весь день жувало шоколад i жерло офiцерськi сухарики, курило сигарети свого офiцера, куховарило, поралося бiля iжi, носило пошите за iндивiдуальною мiркою новеньке обмундирування.
Денщик перебував у найближчому зв’язку з ординарцем i постачав йому недоiдки зi свого стола та дiлився з ним своiми привiлеями. До трiумвiрату залучався ще фельдфебель-рахiвник. Ця трiйця, яка жила в безпосередньому зв’язку з офiцером, була обiзнана з усiма операцiями та военними планами.
Пiдроздiл, капрал якого приятелював з офiцерським денщиком, був завжди найкраще поiнформований, коли й що почнеться.
Якщо денщик казав: «О другiй тридцять п’ять чмихнемо», – то точно о другiй тридцять п’ять австрiйськi вояки починали «вiдриватися вiд ворога». Денщик перебував у найтiснiших стосунках з польовою кухнею, дуже охоче крутився бiля казана й там диктував, що йому подати, немов сидiв у ресторанi й мав перед собою меню.
– Я хочу реберце, – звертався вiн до кухаря, – вчора ти дав менi хвiст. Вкинь менi в юшку шматок печiнки. Адже знаеш, я селезiнки не жеру.
Денщик був мастак сiяти панiку. Пiд час бомбардування позицiй серце у нього тiкало в п’яти, вiн з усiма офiцерськими манатками опинявся в найбезпечнiшому блiндажi, ховав голову пiд ковдру, аби його не знайшла граната, i бажав лише одного: щоб його командира поранило й вiн разом iз ним потрапив у тил, якнайдалi вiд фронту.
Вiн систематично i з таемничим виглядом поширював панiку.
– Менi здаеться, що знiмають телефон, – конфiденцiйно iнформував вiн пiдроздiли й був щасливий, коли мiг сказати: «Вже його зняли».
Нiхто так радо не вiдступав, як вiн. У таку мить вiн забував, що над головою свистять гранати й шрапнель, i невтомно пробирався зi своiми валiзами до штабу, де стояв обоз. Вiн любив австрiйський обоз i дуже радо з ним iздив. У скрутнiй ситуацii вiн задовольнявся навiть санiтарними двоколками. А якщо йому доводилося шпарити пiшки, справляв враження найнещаснiшоi людини. У такому випадку вiн кидав речi свого пана в траншеях i тягнув тiльки власне добро.
А коли часом траплялося, що офiцер рятувався втечею вiд полону, а денщик там залишався, то вiн нiзащо у свiтi не забував потягти в полон i речi свого пана. Вони ставали його власнiстю, i вiн оберiгав iх, мов зiницю ока.
Я бачив одного полоненого денщика, який з-пiд Дубна йшов пiшки аж до Дарницi пiд Киевом. Крiм власного ранця й ранця свого офiцера, який не здався в полон, а втiк, вiн мав ще п’ять ручних валiзок рiзноi форми, двi ковдри й подушку. Крiм цього, нiс на головi якийсь клунок. Скаржився, що козаки вкрали в нього двi валiзи.
