Нiколи не забуду того чоловiка, який так поневiрявся зi своiм тягарем по всiй Украiнi. Це був живий експедиторський вагон. Я й досi не можу зрозумiти, як вiн мiг усе це перти кiлькасот кiлометрiв на собi, потiм iхати з цим аж до Ташкента, берегти кожну рiч i сконати на своiх клунках вiд висипного тифу в таборi для полонених.
Тепер денщики розбрелися по всiй нашiй республiцi й оповiдають про своi звитяги. Вони, мовляв, штурмували Сокаль, Дубно[155 - Дубно – мiсто в Украiнi, де у 1914—1915 рр. вiдбувалися запеклi боi мiж австро-угорською i росiйською армiями.], Нiш[156 - Нiш – мiсто в Сербii; Пiава – рiчка в Італii.], Пiаву[157 - Вони штурмували Сокаль, Дубно, Нiш, Пiаву – Сокаль – мiсто в Галичинi.]. Кожен iз них – Наполеон: «Я сказав своему полковниковi, щоб зателефонував до штабу, вже можна починати».
Здебiльшого денщики були реакцiонери, й солдати iх ненавидiли. Декотрi з них були донощиками. Дивитись, як кого в’яжуть, було iм особливо приемно.
Вони розвинулись у своерiдну касту, iхнiй егоiзм не мав меж.
III
Надпоручик Лукаш був типовим кадровим офiцером струхлявiлоi австрiйськоi монархii. Кадетський корпус виховав з нього гiбрида. У товариствi говорив по-нiмецькому, писав по-нiмецькому, але книжки читав чеськi, а коли викладав у школi однорiчникiв, що складалася з самих чехiв, говорив iм на вухо: «Будьмо чехами, але щоб про це нiхто не знав. Я – теж чех».
Вiн дивився на чеський рух, мов на якусь таемну органiзацiю, яку найкраще обминати десятою дорогою.
А поза тим був хорошою людиною, не боявся свого начальства, пiд час маневрiв сумлiнно пiклувався про свою роту. Завжди знаходив для неi вигiдний нiчлiг у стодолах i часто з невеликоi своеi платнi ставив солдатам бочку пива.
Любив, щоб, маршируючи, вони спiвали пiсень. Вони мусили спiвати йдучи на навчання й повертаючись iз навчань. Маршируючи поруч iз своею ротою, вiн пiдспiвував:
А як чорна нiч прийшла,
Вiвсик вискочив з мiшка.
Жумтарiя бум.
Надпоручик був надзвичайно справедливий i не мав звички збиткуватися над кимсь, тому й солдати його любили.
Старшини тремтiли перед ним, а найжорстокiшого фельдфебеля вiн за мiсяць мiг перетворити на покiрливе ягнятко.
Щоправда, кричати вiн умiв, але нiколи не лаявся. Вiн вживав тiльки вишуканi слова i вирази. – Бачите, я справдi неохоче караю вас, хлопче, але iншого виходу в мене нема, бо вiд дисциплiни залежить боездатнiсть вiйська, його сила, а без дисциплiни армiя – це хисткий очерет: пiд вiтром гнеться на всi боки. Якщо у вас не в порядку форма i погано пришитi гудзики або iх бракуе, то з цього видно, що ви забуваете про своi обов’язки щодо армii. У вас, напевно, й у головi не вкладаеться, чому вас треба посадити на гауптвахту через таку маленьку, незначну дрiбничку, як гудзик, якого бракувало на мундирi вчора пiд час огляду. Таж у цивiльному життi нiхто б на це й оком не кинув. А ось в армii таке занедбання зовнiшнього вигляду тягне за собою покарання. А чому? Тут, бачите, йдеться не про якийсь там вiдiрваний гудзик, а про те, що ви повиннi звикнути до порядку. Сьогоднi ви не пришили одного гудзика, але з цього й починаеться ваше зледачiння. Завтра вже вам буде важко розiбрати й почистити гвинтiвку, пiслязавтра десь у шиночку забудете багнет, а врештi заснете на вартi, бо, починаючи з того нещасного гудзика, ви стали ледарем. Так-то воно, юначе! Отож я вас i караю, щоб на майбутне вберегти вiд гiршоi кари за тi речi, якi б ви могли зробити напевно, але поволi забуваючи своi обов’язки. Я вас саджаю на п’ять днiв i бажаю, аби ви, сидячи на хлiбi й на водi, помiркували про те, що кара – це не помста, а тiльки засiб виховання. Мета його – виправити покараного солдата, щоб вiн став кращим.
Надпоручиковi Лукашу вже давно належало стати капiтаном, та в цьому не допомогла йому навiть обережнiсть у нацiональному питаннi, бо вiн завжди виступав проти своiх начальникiв зi справжньою вiдвертiстю, та й у службових стосунках не визнавав жодного пiдлабузництва.
Лукаш народився в селi серед чорних лiсiв та ставкiв i зберiг риси характеру, властивi селянам Пiвденноi Чехii.
Та якщо до солдатiв надпоручик Лукаш був справедливий i не збиткувався над ними, була в його характерi й одна особливiсть. Вiн ненавидiв своiх денщикiв, бо, як на зло, йому завжди дiставалися найнегiднiшi та найпiдлiшi.
Не вважаючи iх за солдатiв, вiн давав iм по пицi, бив по головi, роками намагався виховувати iх умовляннями та добрими вчинками. Лукаш безуспiшно змагався з ними, безперестану мiняв i кожного разу зiтхав: «Менi знову попалася пiдла тварюка». На своiх денщикiв вiн дивився, як на нижчих iстот.
Лукаш дуже любив тварин. Були в нього гарцький канарок, ангорська кiшка та пiнчер. Усi денщики, якi тiльки поперебували в Лукаша, поводились iз тими тваринами не лiпше, нiж надпоручик з ними, коли вони робили йому якусь пiдлоту.
Канарка морили голодом, ангорськiй кiшцi один денщик вибив око, пiнчера лупили, коли тiльки попадав пiд руку, а один iз попередникiв Швейка кiнець кiнцем вiдвiв нещасну тварину на Панкрац до гицеля i навiть не пошкодував власних десяти крон, аби тiльки ii там убили. А потiм заявив надпоручиковi, що пес утiк вiд нього на прогулянцi. Наступного дня вiн уже марширував з ротою на плац.
Коли Швейк прийшов доповiсти Лукашевi, що з’явився до нього на службу, надпоручик завiв його до кiмнати й сказав:
– Вас рекомендував пан фельдкурат Кац, i я хочу, щоб ви були гiдним його рекомендацii. В мене вже було тих денщикiв бiльше дюжини, але жоден з них не зiгрiв у мене мiсця. Попереджую, я вимогливий i суворо караю за будь-яку пiдлiсть i брехню. Хочу, щоб ви говорили завжди правду i, не ремствуючи, виконували всi моi накази. Якщо я скажу: «Стрибнiть у вогонь», – то ви й у вогонь мусите стрибнути, хоч би навiть вам цього не хотiлося. Куди ви дивитеся?
Швейк зацiкавлено дивився вбiк, на стiну, де висiла клiтка з канарком. Почувши надпоручикове запитання, вiн утупив своi лагiднi очi в офiцера й вiдповiв милим, добродушним тоном:
– Насмiлюсь доповiсти, пане надпоручику, – це гарцький канарок.
Перервавши таким чином мову надпоручика, Швейк виструнчився по-вiйськовому i, не клiпаючи, дивився йому просто в очi.
Надпоручик хотiв сказати щось гостре, але, побачивши невинний вираз Швейкового обличчя, тiльки промовив:
– Пан фельдкурат рекомендував вас як неперевершеного iдiота. Думаю, вiн не помилився.
– Насмiлюсь доповiсти, пане надпоручику, пан фельдкурат справдi не помилився. Коли я служив у армii, мене звiльнили за iдiотизм, до того ще й невилiковний. У нашому полку звiльнили зi служби двох таких: мене i ще одного, пана капiтана фон Каунiца. Той, вибачайте, пане надпоручику, йдучи по вулицi безупинно длубав пальцем лiвоi руки в лiвiй нiздрi, пальцем правоi руки – в правiй. Коли ж iшов з нами на муштру, завжди вишиковував нас, як для дефiлювання, i говорив: «Солдати… е-е… пам’ятайте… е-е… сьогоднi середа, тому що… завтра буде четвер… е-е…»
Надпоручик Лукаш знизав плечима, як той, хто не знае i не знаходить потрiбних слiв, аби ясно висловити певну думку.
Вiн пройшов повз Швейка вiд дверей до вiкна й назад, а Швейк, залежно вiд того, де саме був надпоручик, рiвнявся то направо, то налiво з таким вiдвертим, невинним обличчям, що надпоручик опустив очi й, втуплячись у килим, промимрив щось, зовсiм не зв’язане iз Швейковим натяком про капiтана-iдiота.
– Так, у мене мусить бути порядок, чистота, i нiхто не смiе менi брехати. Я люблю чеснiсть. Ненавиджу брехню й караю ii немилосердно. Ви мене добре розумiете?
– Насмiлюсь доповiсти, пане надпоручику, розумiю. Немае нiчого гiршого, нiж коли людина бреше. Досить раз заплутатись, i йому вже капут. В одному селi за Пелгржимовом був собi вчитель Марек. Вiн упадав за донькою лiсника Шпери, котрий переказав йому, що, як зустрiчатиметься з дiвчиною в лiсi, вiн йому при нагодi з рушницi засадить у задок щетини з сiллю. Учитель сказав, що це неправда, що вiн з нею не зустрiчаеться. Але одного разу, коли вiн iшов на побачення з дiвчиною, лiсник випадково наскочив на нього i вже хотiв був зробити цю саму штуку, та вчитель почав туману напускати: вiн, мовляв, збирае квiти, – потiм вiдбрiхувався, нiби прийшов ловити якихось жучкiв, i чимдалi заплутався все бiльше й бiльше, аж раптом з того переляку давай присягатися: «Я, – каже, – iй-богу, вийшов наставити сильце на зайцiв». Тодi той лiсник схопив його за барки та й потяг на жандармський пост, звiдтiля справа пiшла по суду, i вчителя мало не запхали до каталажки. А сказав би чисту правду, був би дiстав лише оту посолену щетину в м’яке мiсце. Я завжди вважаю, що найкраще признатися, бути щирим, а коли щось устругнеш, прийти й сказати: «Насмiлюсь доповiсти: я зробив те i те». А щодо тiеi чесностi, то це рiч дуже корисна, бо з нею завжди пропхаешся якнайдалi. Це так, як у змаганнях з ходи. Коли хто починае шахрувати i пiдбiгае, то його виключають iз змагань. Таке трапилося з моiм двоюрiдним братом. Чесного всюди шанують i поважають, чесний вдоволений сам iз себе i почуваеться як новонароджений, коли, лягаючи в лiжко, може сказати: «Я й сьогоднi був чесний».
Пiд час цiеi балаканини надпоручик Лукаш сидiв у крiслi, дивився на Швейковi черевики й думав: «Боже мiй, таж i я часто верзу такi самi нiсенiтницi, а рiзниця тут лише у формi, – я iх iнакше викладаю».
Проте, не бажаючи втратити авторитету, вiн сказав Швейковi, коли той скiнчив:
– Ви повиннi чистити своi черевики, утримувати свою форму в порядку, гудзики мають бути пришитi так, як слiд, аби ви справляли враження солдата, а не якогось цивiльного заволоки. Просто вiрити не хочеться, що нiхто з вас не вмiе триматися по-вiйськовому. Лише один iз усiх моiх денщикiв мав бойовий вигляд, але й той, зрештою, вкрав мою парадну форму й продав ii у еврейському кварталi.
На хвилину вiн замовк, а далi заговорив знову, пояснюючи Швейковi всi його обов’язки, причому не забув пiдкреслити насамперед, що той мусить бути вiрний йому й нiде не розповiдати про те, що робиться вдома.
– До мене в гостi ходять дами, – зазначив вiн. – Інколи якась iз них залишаеться на нiч, коли менi вранцi не треба йти на службу. У такому випадку ви повиннi приносити нам каву до лiжка, але тiльки тодi, коли я подзвоню. Зрозумiли?
– Насмiлюсь доповiсти, розумiю, пане обер-лейтенанте, бо коли б я несподiвано пiдiйшов до лiжка, дамi це могло б бути неприемно. Я одного разу привiв до себе додому одну таку панночку, а моя служниця принесла нам до лiжка каву саме тодi, коли ми надзвичайно приемно розважались. З переляку вона облила менi спину та ще й сказала: «Доброго ранку!» Я знаю, що треба i як треба, коли в когось ночуе дама.
– Гаразд, Швейку, з дамами треба завжди поводитися тактовно, – сказав надпоручик. Настрiй у нього полiпшився, бо мова перейшла на те, що заповнювало весь його вiльний час мiж казармами, плацом i картами.
Жiнки були душею надпоручиковоi квартири. Вони створювали йому домашне гнiздечко. Було iх кiлька дюжин, i багато хто з них намагалися за час свого перебування причепурити квартиру рiзними цяцьками.
Жiнка одного власника кав’ярнi прожила у надпоручика цiлих два тижнi, аж поки по неi приiхав чоловiк. Вона вишила йому гарненьку дорiжку на стiл, на всiй його спiднiй бiлизнi монограми й, можливо, була б скiнчила вишивати стiнний килимок, та ii чоловiк поклав край тiй iдилii.
Інша дама, по яку за три тижнi приiхали батько й мати, хотiла зробити з його спальнi дамський будуар: порозставляла всюди всiлякi дрiбнички, вазочки, почепила над лiжком образок ангела-охоронця.
В усiх кутках спальнi та iдальнi вiдчувалася жiноча рука, яка проникла й до кухнi, де можна було побачити найрiзноманiтнiше кухонне начиння i посуд – розкiшний дар закоханоi жiнки одного фабриканта. Вона привезла з собою, крiм своеi жаги, машинку для рiзання всякоi зеленi й капусти, тертушку для сухарикiв i печiнки, каструлi, сковороди, жаровнi, ополоники й ще бозна-що.
Але за тиждень вона пiшла, бо не могла примиритися з думкою, що надпоручик мае, крiм неi, ще, мабуть, близько двадцяти коханок, а це залишало деякi слiди на працездатностi благородного самця в мундирi. Надпоручик Лукаш вiв також широке листування, мав альбом своiх коханок i колекцiю рiзних релiквiй, бо за останнi два роки почав виявляти нахил до фетишизму. Так, наприклад, у нього було кiлька рiзних дамських пiдв’язок, чотири пари милесеньких дамських вишиваних панталончикiв i три прозорi тендiтнi дамськi сорочки, батистовi хусточки i навiть один корсет та кiлька панчiшок.
– Сьогоднi у мене служба, – прийду аж уночi. Подбайте про все й приберiть квартиру. Останнiй мiй денщик через свое ледарство пiшов сьогоднi з маршбатальйоном на фронт.
Вiддавши ще накази щодо канарка й ангорськоi кiшки, вiн пiшов, не забувши з порога ще раз кинути кiлька слiв про чеснiсть i порядок.
Швейк навiв у квартирi зразковий порядок, так що, коли надпоручик Лукаш уночi повернувся додому, Швейк мiг йому вiдрапортувати:
– Насмiлюсь доповiсти, пане обер-лейтенанте, все гаразд, лише кiшка набешкетувала i зжерла вашого канарка.
– Як це?! – гримнув надпоручик.
– Насмiлюсь доповiсти, пане обер-лейтенанте, ось як. Я знав, що коти не люблять канаркiв i збиткуються над ними. Давай, думаю, познайомлю iх одне з одним, а коли ця бестiя схоче якусь штуку встругнути, то дам iй на той випадок такого духопелу, що аж до самоi смертi не забуде, як з канарками поводитися, бо я, треба вам, пане обер-лейтенанте, знати, дуже люблю тварин. У нас удома живе один капелюшник. То вiн так видресирував кiшку, що вона хоч спершу й зжерла йому трьох канаркiв, зате тепер уже не чiпае жодного, i канарок мiг би навiть на неi сiсти. Отож, думаю, треба й собi спробувати. Витяг я того канарка з клiтки, «нюхай», кажу, а ця мавпа, я навiть не опам’ятався коли, вiдкусила йому з доброго дива голову. Такого свинства вiд неi я аж нiяк не сподiвався. Коли б це, пане обер-лейтенанте, був горобець – я не сказав би нi слова, але такий гарний канарок, гарцький. А як вона його жадiбно жерла, просто з пiр’ям, жере та ще й на радощах муркоче. Кiшки, кажуть, мало музикальнi й не можуть терпiти спiву канаркiв. Вони, бестii, просто на цьому не розумiються, я кiшку вилаяв, але побий мене бог, коли я ii хоч чим-небудь скривдив. Чекав на вас, як ви вирiшите, що нам з тiею паршивою потворою робити далi.
