Чи можливо, що ми уявили собi, нiби маемо надолужити те, що вiдбулося до нашого народження? Чи можливо, що кожному треба нагадувати, що вiн походить вiд усiх тих, хто жив ранiше, а знаючи це, повинен не здаватися на думку тих, хто думае iнакше?
Так, можливо.
Чи можливо, що всi тi люди знають до дрiбниць минуле, якого нiколи не iснувало? Чи що дiйснiсть для них нiчого не важить; що iхне життя нi з чим не пов'язане, як годинник у порожнiй кiмнатi?
Так, можливо.
Чи можливо, що ми нiчого не знаемо про тих дiвчат, якi ще живуть на свiтi? Чи можливо, що ми кажемо «жiнки», «дiти», «хлопцi», не усвiдомлюючи (з усiею освiченiстю не усвiдомлюючи), що цi слова – давно вже не множина, а сила-силенна людей в однинi?
Так, можливо.
Чи можливо, що е люди, якi, говорячи про Бога, думають, що це щось однакове для всiх? Уявiть собi двох школярiв: один купив ножика, i його сусiд того ж таки дня купуе собi такого самiсiнького. Через тиждень вони показують тi ножики один одному, i виявляеться, що вони майже несхожi, – такi неоднаковi стали в неоднакових руках. (Авжеж, одному мати сказала: «Таж ви одразу псуете геть усе»). Отож чи можливо повiрити в таке: хтось мае Бога й нiколи не звертаеться до нього?
Так, можливо.
Але якщо все це можливе, якщо е бодай натяк на таку можливiсть, то задля всього святого на свiтi треба щось робити. Перший, кого стривожила така думка, повинен негайно почати цю працю: надолужувати бодай щось iз прогаяного; хай це буде тiльки перший-лiпший, не той, хто найбiльше здатний на таке, – його саме немае пiд рукою. Тож цей молодий непоказний чужинець – Брiге – повинен сiсти до столу в себе на шостому поверсi й писати день i нiч: так, вiн повинен писати, й годi.
Менi тодi було рокiв дванадцять, щонайбiльше тринадцять. Батько взяв мене з собою до Урнеклостеру. Не знаю, чому вiн надумав вiдвiдати тестя. Вони не бачилися кiлька рокiв, вiдколи померла моя мати, а батько сам нiколи ще не бував у старому замку, куди аж згодом переселився граф Браге. Згодом я вже нiколи не бачив того дивовижного будинку, що пiсля дiдовоi смертi перейшов у чужi руки. Дитяча пам'ять не зберегла його для мене як цiлу будiвлю, вiн увесь розпадався в мене; там кiмната, там iще одна, а тут частина коридору, що не пов'язуе тих двох кiмнат, а iснуе сам собою, як фрагмент. Так само роз'еднане в мене все – зали, сходи широкi, що дуже поважно спускаються донизу, й вузенькi, якi йдуть по колу, i в темрявi ти нiби течеш, як кров у тебе в жилах; спальнi у вежах, високо розвiшенi балкони, несподiванi альтанки, в якi тебе втискають вузенькi дверцi, – все це й досi в менi i буде в менi довiку. Наче образ того будинку впав iз безмежноi висоти на дно моеi душi й там розбився.
Цiлком збереглася в моему серцi, здаеться менi, тiльки зала, до якоi щовечора о сьомiй годинi сходилися обiдати. Я нiколи не бачив ii вдень, навiть не пам'ятаю, чи були в нiй вiкна i куди вони виходили; коли заходила родина, там уже горiли свiчки у важких канделябрах, i за кiлька хвилин забувався день i все бачене за дверима зали. Ця висока, мабуть, склеписта зала була дужча за все: своею притемненою висотою й кутками, що нiколи не бували як слiд освiтленi, вона висотувала з тебе всi образи, не даючи за них нiчого певного. Ти нiби розчинявся в нiй i сидiв безвiльний, безборонний, нiчого не усвiдомлюючи й нiчого не бажаючи. Ставав нiби порожнiм мiсцем. Пригадую, що спершу цей руйнiвний стан викликав у мене майже нудоту, нiби морську хворобу, яку я переборював тiльки тим, що простягав пiд столом ногу до батька, який сидiв навпроти, i торкався нею його колiна. Аж згодом менi спало на думку, що вiн, видно, розумiв чи принаймнi терпiв цей мiй дивний порух, хоч мiж нами панували майже холоднi стосунки, що нiяк не могли б пояснити таку мою поведiнку. Хай там як, той легенький дотик давав менi силу висидiти довгi вечерi, i через кiлька тижнiв судомного терпiння, завдяки майже безмежнiй здатностi дитини пристосовуватися, я так звик до тих жахливих сходин, що вже й зусиль не докладав, щоб висидiти двi години бiля столу; тепер вони минали навiть вiдносно швидко, бо я мав розвагу – спостерiгав присутнiх.
Дiд називав iх «родиною», я чув, що й iншi вживали це означення – цiлком безпiдставно. Бо, хоча тi четверо людей i були далекi родичi, вони не мали мiж собою нiчого спiльного. Дядько, що сидiв поряд зi мною, був старий, iз суворим смаглявим обличчям, на якому чорнiло кiлька плям: як я потiм довiдався, його обпалило вибухом пороху. Похмурий, усiм невдоволений, вiн покинув вiйськову службу майором, а тепер у якомусь невiдомому примiщеннi замку робив дослiди з алхiмii, а ще, як я почув вiд служникiв, мав стосунки iз в'язницею, звiдки йому раз або двiчi на рiк присилали трупи; вiн тодi замикався з ними, днi й ночi препарував iх i якимсь таемничим способом обробляв iх так, що вони не розкладалися. Проти нього було мiсце панни Матильди Браге. То була особа хтозна-якого вiку, далека родичка моеi матерi; про неi знали тiльки те, що вона жваво листувалася з одним австрiйським спiритистом, який звав себе бароном Нольде i якому вона в усьому корилася, нi до чого не беручись без його схвалення чи, радше, немовби благословення. Тiеi пори вона була вже страшенно огрядна, ii млява ситiсть немов зовсiм байдуже вливалася в широкi яснi сукнi; ii рухи були стомленi й невиразнi, а очi завжди сльозилися. І все-таки в нiй щось нагадувало менi мою тендiтну, струнку матiр. Що довше я спостерiгав ii, то бiльше помiчав на ii обличчi делiкатнi, витонченi риси, яких не мiг чiтко пригадати пiсля материноi смертi; аж тепер, щодня бачивши Матильду Браге, я дiзнався, яка була на вигляд померла, може, навiть дiзнався вперше. Аж тепер iз багатьох сотень подробиць у менi склався той образ, що нiде не полишае мене. Потiм я зрозумiв, що в обличчi панни Браге справдi були всi подробицi, якi визначали риси моеi матерi, – тiльки мiж них наче впхалося чуже обличчя, порозсувало iх, i вони вже нiколи не з'едналися в одне цiле.
Бiля тiеi дами сидiв син якоiсь кузини, десь мого вiку, тiльки менший на зрiст i хирлявiший. Його тонка шия витикалася з брижiв на сорочцi i зникала пiд випнутим пiдборiддям. Губи в нього були тонкi й мiцно стуленi, нiздрi ледь тремтiли, а з його гарних карих очей поверталося тiльки одне. Часом воно поглядало на мене спокiйно й сумно, а друге було завжди звернене в куток, немов якась рiч, що ii продали та й забули.
На почесному мiсцi стояв величезний дiдiв фотель, якого служник, що не мав iнших обов'язкiв, пiдсовував старому i в якому той займав зовсiм мало мiсця. Були люди, що називали глухуватого владного господаря замку його величнiстю i гофмаршалом, iншi зверталися до нього як до генерала. Вiн напевне мав право на всi цi титули, але так давно лишив службу, що вони вже видавалися майже незбагненними. Я взагалi вважав, що його особистiсть, яка хвилинами так яскраво проявлялася, а потiм знов тьмянiла, не могла убгатися в жодну назву. Я так нiколи й не зважився назвати його дiдусем, хоча вiн часом був ласкавий зi мною i навiть кликав до себе, намагаючись вимовити мое iм'я жартiвливим тоном. А втiм, уся родина ставилася до графа шанобливо, але до тiеi шаноби домiшувався острах, лише в малого Ерiка стосунки зi старим господарем дому були теплiшi; часом те його око, що рухалося, швидко, по-змовницькому зиркало на дiдуся, i той вiдповiдав йому не менш швидким поглядом; iнколи iх можна було побачити пiд час довгого надвечiр'я у глибокiй галереi, де вони рука в руку мовчки ходили вздовж темних старих портретiв, знаходячи порозумiння, мабуть, якимсь iншим способом.
Натомiсть я майже цiлими днями блукав у парку, в буковому лiсi або в полi, а в Урнеклостерi, на щастя, були собаки, що завжди йшли зi мною; подекуди я натрапляв на дiм орендаря або на селянське обiйстя, де мiг поживитися молоком, хлiбом i садовиною, i, мабуть, безтурботно втiшався волею, принаймнi пiсля перших важких тижнiв, коли мене вже перестала лякати думка про вечiрнi сходини. Я майже нi з ким не розмовляв, бо для мене великою радiстю була самота, лише iнколи казав щось собакам, i ми чудово розумiли одне одного. Зрештою, маломовнiсть була нашою нiби родинною рисою; я знав ii в батька й не дивувався, що тут за столом майже не розмовляли.
Щоправда, першi днi пiсля нашого приiзду Матильда Браге була дуже балакуча. Вона розпитувала батька про давнiх знайомих у мiстах за кордоном, згадувала давнi враження й розчулювалася до слiз, коли iй спадали на думку померлi приятельки i якийсь молодик, що, як вона натякала, кохав ii, але вона не могла вiдповiсти на його палке, безнадiйне почуття. Батько ввiчливо слухав ii, часом кивав головою i вiдповiдав тiльки найнеобхiднiше. Граф на почесному мiсцi весь час невесело всмiхався, i обличчя його здавалося бiльшим, нiж звичайно, нiби на нього надягли маску. Часом вiн i сам озивався, нi до кого зокрема не звертаючись, i хоча говорив дуже тихо, його було чути в цiлiй залi: голос його трохи скидався на розмiрений, байдужий хiд годинника, а тиша навколо нiби вiдгукувалася на нього порожнiми iнтервалами, однаковими пiсля кожного складу.
Граф Браге вважав, що вiн виявляе особливу увагу до мого батька, коли розмовляе з ним про його померлу дружину, мою матiр. Вiн називав ii графинею Сибiлою, i кожна його фраза кiнчалася немов запитанням про неi. Не знаю чому, але менi здавалося, нiби йдеться про зовсiм молоду дiвчину в бiлому, яка щомитi може зайти до нас. Я чув, як вiн таким самим тоном говорив про «нашу маленьку Анну Софi». Коли я одного дня спитав, хто та панна, яку дiдусь, видно, дуже любить, то довiдався, що йшлося про дочку великого канцлера Конрада Ревентлова, з якою колись перебував у морганатичному шлюбi Фрiдрiх IV[37 - Фрiдрiх IV – данський король (1699—1703).] i яка вже майже пiвтора сторiччя спочивае в Роскiле[38 - Роскiле – собор ХІІІ ст., мiсце поховання членiв данськоi королiвськоi родини.]. Хронологiя для нього не мала нiякiсiнького значення, смерть була дрiбною подiею, що ii вiн просто не брав до уваги, люди, яких вiн прийняв колись до своеi пам'ятi, iснували й далi, iхня смерть нiчогiсiнько не мiняла. Через кiлька рокiв пiсля його смертi розповiдали, що вiн так само вперто i майбутне сприймав як теперiшне. Кажуть, нiби вiн одного разу розмовляв iз якоюсь молодою жiнкою про ii синiв i надто про мандрiвки одного з них, i та дама, що була на третьому мiсяцi своеi першоi вагiтностi, майже непритомнiла з жаху, слухаючи старого, що не вгавав нi на хвилину.
А почалося це з того, що я зареготав. Так, я реготав i не мiг заспокоiтися. Одного вечора Матильди Браге не було за столом. Але старий, майже зовсiм ослiплий служник, пiдiйшовши до ii мiсця, простягнув тарiль зi стравою, наче вона сидiла там. Вiн трохи постояв, тодi задоволено, поважний, нiби все було, як i годиться, рушив далi. Я бачив ту сцену, i, поки спостерiгав ii, вона зовсiм не здавалася менi смiшною. Та за мить, саме як я набрав iжi в рот, мене так раптово опосiв смiх, що я вдавився, чим дуже налякав усiх. І хоча те становище було прикре менi самому, хоч я з усiеi сили намагався перебороти смiх, вiн нападами повертався знов i знов, i я нiчого не мiг удiяти.
Батько, мабуть, щоб зам'яти мою нечемнiсть, запитав притишеним голосом:
– Матильда хвора?
Дiдусь сумно, як завжди, усмiхнувся й вiдповiв реченням, на яке я тодi через своi напади реготу не звернув уваги i яке звучало десь так:
– Нi, вона тiльки не хоче зустрiчатися з Кристиною.
Не пов'язав я тих слiв i з тим, що мiй сусiд, смаглявий майор, пiдвiвся, щось невиразно пробурмотiв, виправдовуючись, уклонився графовi й вийшов iз зали. Менi тiльки чудно було, що вiн у дверях, за спиною в дiдуся, обернувся й почав кивати головою i махати рукою Ерiковi, а потiм, на мiй подив, i менi, наче вимагав, щоб ми йшли за ним. Я був такий вражений, що смiх перестав допiкати менi. Але я й далi не звертав уваги на майора, вiн менi не подобався; до того ж я помiтив, що й Ерiк не зважае на нього.
Учта тяглася далi, як i завжди, i ми саме добралися до десерту, коли мою увагу привернуло, просто-таки прикувало до себе те, що вiдбувалося в майже темному кiнцi зали. Там помалу вiдчинилися, як я вважав, завжди замкненi дверi, що, казали менi, вели до антресолей, i ось, коли я дивився на них iз досi невiдомим менi змiшаним почуттям збентеження й цiкавостi, з iхнього темного отвору з'явилася струнка дама у вбраннi ясних кольорiв i повiльно рушила до нас. Не знаю, чи я шарпнувся, чи зойкнув, але тiльки гуркiт перекинутого стiльця змусив мене вiдiрвати погляд вiд тiеi дивноi постатi, i я побачив батька, що схопився i, блiдий як смерть, опустивши руки зi стиснутими кулаками, пiшов назустрiч дамi. Тим часом вона, не звертаючи нiякоi уваги на цю сцену, крок за кроком наближалася до нас i вже була недалеко вiд мiсця, де сидiв граф, коли той раптово пiдвiвся, схопив батька за руку, притяг до столу й мiцно притримав там, поки незнайома дама повiльно i байдуже пройшла повз нас звiльненим боком зали, крок за кроком, серед страхiтливоi тишi, порушеноi тiльки дрiбним брязкотом якоiсь склянки, i зникла за дверима в протилежному кiнцi зали. Тiеi митi я помiтив, що саме малий Ерiк, глибоко вклонившись, зачинив за нею дверi.
Я единий лишився сидiти за столом, геть обважнiлий; менi здавалося, нiби сам я нiколи не встану зi свого мiсця. На якусь хвилину я нiби ослiп: дивився й нiчого не бачив перед собою. Потiм згадав про батька й побачив, що старий i далi тримае його за руку. Батько був розлючений, обличчя йому налилося кров'ю, а дiдусь, уп'явшись у його руку пальцями, немов бiлими кiгтями, кривив обличчя в усмiшцi, схожiй, як i завжди, на застиглу усмiшку маски. Потiм я почув, як вiн щось сказав, слово за словом, але я не зрозумiв, що тi слова означають. Та вони глибоко запали менi в душу, бо десь рокiв через два зринули в моiй пам'ятi, й вiдтодi я знаю iх. Вiн сказав:
– Ти запальний, камергере, i нечемний. Нащо ти заважаеш людинi йти по своiй потребi?
– Хто це? – крикнув батько.
– Хтось, що, видно, мае право бути тут. Не чужий. Кристина Браге.
І знов запала дивна тремка тиша, i знов забринiв келих. Та враз батько вирвався з дiдусевоi руки й вибiг iз зали.
Цiлу нiч менi було чутно, як вiн ходив по кiмнатi, бо я теж не мiг заснути. Та на ранок усе-таки, мабуть, задрiмав, бо раптом прокинувся з якогось напiвсну i весь зацiпенiв iз жаху, побачивши, що на краю мого лiжка сидить щось бiле. Врештi розпач додав менi сили сховати голову пiд ковдру, i там я заплакав зi страху й безпорадностi. Зненацька моi заплаканi очi вiдчули прохолоду, i перед ними посвiтлiшало; я крiзь сльози заплющив iх, щоб нiчого не бачити. Проте голос, тепер зовсiм близько вiд мене, тихо, лагiдно досяг мого обличчя, i я пiзнав його: то був голос панни Матильди. Я вiдразу заспокоiвся, але все-таки давався, щоб вона мене й далi розраювала, хоча розпач мiй минувся; я, правда, вiдчував, що ця доброта надто слабосила, а проте втiшався нею i вважав, що якимось чином заслужив ii.
– Тiтонько, – спитав я нарештi, намагаючись зiбрати докупи на ii розплилому обличчi материнi риси, – тiтонько, що то була за дама?
– Ox, – зiтхнувши, вiдповiла панна Браге, i те ii зiтхання здалося менi смiшним, – то нещасна людина, дитино моя, нещасна людина.
Уранцi я помiтив, що служники в кiмнатi пакують речi. Я подумав, що ми поiдемо додому, i менi здавалося, що так i мае бути. Може, в батька й був такий намiр. Я нiколи не довiдався, що його спонукало пiсля того вечора лишитися в Урнеклостерi. Але ми не поiхали. Ми пробули в тому домi ще вiсiм чи дев'ять тижнiв, витримуючи гнiт його дивовиж, i ще тричi бачили Кристину Браге.
Я тодi нiчого не знав про ii життя. Не знав, що вона давним-давно померла пiд час других пологiв, лишивши сина, якого чекала страшна, лиха доля, – не знав, що вона була мертва. Але батько знав. Може, вiн, людина запальноi вдачi, схильна наполегливо дошукуватися ясностi в усьому, хотiв присилувати себе, не втрачаючи самовладання й нi про що не питаючись, витримати цю пригоду? Я бачив, не розумiючи того, як вiн боровся з собою, i вiдчув, нiчого не збагнувши, як вiн нарештi перемiг себе.
Це було тодi, як ми востанне бачили Кристину Браге. Того разу панна Матильда також з'явилася до столу, проте була не така, як завжди. Як i в першi днi пiсля нашого приiзду, вона безперестанку говорила, плутаючись, без чiткого зв'язку мiж реченнями, до того ж якась фiзично вiдчутна тривога спонукала ii раз по раз щось поправляти то в зачiсцi, то на сукнi, – аж поки вона раптом крикнула тонко й жалiсно, схопилась i вибiгла.
Тiеi самоi митi я мимоволi звернув погляд на вiдомi вже менi дверi, i справдi: до зали зайшла Кристина Браге. Мiй сусiд, майор, рвучко смикнувся, i той рух передався менi. Але в майора, мабуть, уже не вистачило сили пiдвестися. Його темне, старе, плямисте обличчя поверталося то до того, то до iншого за столом, рот був роззявлений i за гнилими зубами ворушився язик; потiм те обличчя раптом зникло, сива голова опустилася на стiл, руки опинилися пiд нею i над нею, наче поламанi, i з тих уламкiв стирчала, тремтячи, одна висохла, покалiчена п'ясть.
А Кристина Браге крок за кроком, повiльно, наче хвора, пiшла повз нас крiзь невимовну тишу, в яку вклинювався тiльки один жалiсливий звук, схожий на скавулiння старого собаки. І тодi лiворуч вiд великого срiбного лебедя, наповненого нарцисами, пiдвелася велика маска старого з сiрою усмiшкою. Вiн простяг свого келиха з вином до мого батька. І я побачив, як батько, саме тодi, як Кристина Браге проходила за його стiльцем, схопив свого келиха й пiдняв його, як щось дуже тяжке, на ширину долонi над столом.
Тiеi ночi ми поiхали додому.
Bibliothuque Nationale.
Я сиджу й читаю поета. В залi багато людей, але iх не помiчаеш. Вони у своiх книжках. Часом вони ворушаться мiж сторiнками, переходячи з однiеi на другу, як люди, що сплять, перевертаються мiж двома снами. Ох, як добре бути серед людей, що читають. Чому вони не бувають такими завжди? Можна пiдiйти до когось i легенько торкнути його рукою: вiн нiчого не помiтить. А якщо, пiдводячись, ледь зачепиш сусiда й вибачишся, вiн кивне головою в той бiк, звiдки почув твiй голос, оберне до тебе обличчя, наче в порожнечу, i волосся в нього, мов у сплячого. Як це гарно дiе на людину. Я сиджу тут, i маю свого поета. Яка доля. У залi тепер, мабуть, десь iз триста читачiв, але не може бути, щоб кожен з них мав свого поета. (Бог його знае, що вони мають.) Не набереться трьохсот поетiв. Але подумати, яка доля: я, може, найжалюгiднiший iз цих читачiв, чужоземець, маю свого поета. Хоча я бiдний. Хоча на моему костюмi, який я ношу день у день, певнi мiсця вже полискують, хоча моiм черевикам можна дещо закинути. Щоправда, комiр у мене чистий, i бiлизна також, i я мiг би такий, як е, зайти до будь-якоi цукернi, навiть на великих boulevards[39 - Бульварах (фр.).], мiг би спокiйно сягнути рукою до тацi з тiстечками i взяти котресь. І в цьому не побачили б нiчого дивного, мене не вилаяли б i не вигнали б: адже це все-таки рука людини з пристойного товариства, рука, яку миють чотири або п'ять разiв на день. Так, пiд нiгтями немае нiчого, середнiй палець не в чорнилi, а надто вже бездоганнi зап'ястки. Злидарi не миють рук аж до зап'ясткiв, це кожен знае. Отже, з iхньоi чистоти можна зробити певнi висновки. І iх роблять. У крамницях. Але все-таки е кiлька осiб, наприклад, на boulevard Saint-Michel[40 - Бульварi Сен-Мiшель (фр.).] i на ruе Racine[41 - Вулицi Расiна (фр.).], яких не обдуриш, яким чхати на зап'ястки. Вони дивляться на мене i все розумiють. Розумiють, що я свiй i тiльки граю комедiю. Бо ж тепер м'ясницi. І не хочуть менi псувати музику, тiльки глузливо посмiхаються i пiдморгують. Так, щоб нiхто не помiтив. Загалом поводяться зi мною як iз паном. А коли хтось трапиться поблизу, стають просто догiдливi. Так, наче на менi хутро, а за мною iде моя власна карета. Часом я даю iм два су i тремчу, щоб вони, бува, не вiдмовилися взяти iх; але вони беруть. І все було б гаразд, якби вони не посмiхалися й не пiдморгували. Хто цi люди? Чого вони хочуть вiд мене? Чи вони чигають на мене? По чому вони пiзнають мене? Правда, борода в мене трохи занедбана i ледь-ледь нагадуе iхнi вилiзлi, старi, вилинялi бороди, що завжди впадають менi в око. Але хiба я не маю права занедбати свою бороду? Чимало заклопотаних людей чинять так, а проте нiкому не спадае на думку зараховувати iх через це до покидькiв. Бо я ж бачу, що це покидьки, а не тiльки жебраки, нi, це нiякi не жебраки, iх треба розрiзняти, це покидьки, людськi лушпайки, виплюнутi долею. Мокрi вiд ii слини, вони липнуть до стiн, лiхтарiв, стовпiв з оголошеннями або повiльно течуть вулицею, лишаючи за собою темний, брудний слiд. Ну, чого хоче вiд мене та стара сива жiночка, що виповзла з якогось закапелка з шухлядою вiд нiчного столика, в якiй з кутка в куток соваються кiлька гудзикiв i голок? Чому вона довго йде поряд зi мною, не зводячи з мене очей iз червоними повiками, таких закислих, наче хтось хворий плюнув у них зеленим мокротинням? Нiби хоче впiзнати мене. І чому потiм та стара чверть години стоiть бiля мене перед вiтриною, показуючи менi потертого довгого олiвця, що страшенно повiльно вилазив з ii бридких, зцiплених рук? Я вдаю, що розглядаю розкладенi у вiтринi речi й нiчого не помiчаю. Але вона знае, що я бачу ii, знае, що я стою i мiркую, що вона, власне, робить. Бо я чудово розумiю, що йдеться не про олiвець: я вiдчуваю, що то якийсь знак для втаемничених, знак, вiдомий покидькам; я здогадуюся, що вона загадуе менi кудись пiти чи щось зробити. І найдивовижнiше те, що я весь час маю таке вiдчуття, наче справдi iснуе певна домовленiсть, до якоi належить i цей знак, а цю сцену, властиво, я мав передбачити.
Це було два тижнi тому. А тепер не минае анi дня без такоi зустрiчi. І не тiльки смерком, а й опiвднi, на вулицях, де найбiльше люду, раптом з'являеться маленький чоловiчок або стара жiнка, кивае менi, щось показуе i знов зникае, наче зробивши все, що треба. Може, iм колись заманеться добутися до моеi кiмнати, вони напевне знають, де я мешкаю, i вже зумiють так улаштувати, що консьержка iх не затримае. Але тут, любi моi, я для вас недосяжний. Щоб зайти до цiеi зали, треба мати особливу перепустку. Ця перепустка дае менi перевагу над вами. Вулицi я, звичайно, долаю не дуже вiдважно, та врештi опиняюся перед скляними дверима, вiдчиняю iх, наче вдома, показую бiля наступних дверей свою перепустку (точнiсiнько, як ви показуете менi своi речi, з тiею тiльки рiзницею, що мене кожен розумiе i знае, що я маю на думцi), i ось я вже тут, серед книжок, мене вiдiбрано у вас, наче я помер, я сиджу й читаю поета.
Ви не знаете, що таке поет? Верлен… Нiчого не знаете про нього? Не пригадуете такого? Нi. Не вирiзняете його з-помiж тих, кого знаете? Вирiзняти ви нiкого не вмiете, я знаю. Але ж це iнший поет. Той, що я читаю, мешкае не в Парижi, вiн зовсiм iнший[42 - Йдеться про французького поета Франсiса Жамма (1868—1938), що бiльшу частину життя прожив у рiдних Пiренеях.]. Вiн мае тихий будиночок у горах. Вiн звучить, мов дзвiн у чистому повiтрi. Щасливий поет, що розповiдае про свое вiкно i склянi шибки своеi книжковоi шафи, якi задумливо вiддзеркалюють любу, самiтну долину. Саме таким поетом хотiв би я стати, бо вiн так багато знае про дiвчат, i я також хотiв би багато знати про них. Вiн знае про дiвчат, що жили сто рокiв тому, i вже байдуже, що вони померли, бо вiн усе знае про них. І це головне. Вiн вимовляе iхнi iмена, тихi, елегантно виписанi високими лiтерами iз старомодними закрутками й дорослiшi iмена iхнiх старших товаришок, у яких уже бринить i ледь чутний звук долi, ледь чутний звук розчарування i смертi. Може, в котрiйсь шухлядi його письмового столу з червоного дерева лежать iхнi збляклi листи та розсипанi аркушi iхнiх щоденникiв з розповiдями про днi народження, лiтнi прогулянки, днi народження. А може, в череватому комодi, що стоiть пiд задньою стiною в його спальнi, е шухляда, де зберiгаються iхнi веснянi сукнi: бiлi, вперше вбиранi на Великдень, тюлевi в горошок, власне, лiтнi, але ж того лiта не дочекаешся. Ох, яка то щаслива доля – сидiти в тихiй кiмнатi успадкованого будинку серед вочевидь спокiйних, осiлих речей i слухати молодих синиць, що пробують своi голоси в нiжнiй, яснiй зеленi саду, та бамкiт сiльських дзигарiв удалинi. Сидiти, дивитися на теплу стяжку вечiрньоi заграви, багато знати про давнiх дiвчат i бути поетом. Подумати тiльки, я також мiг би стати поетом; якби мав де-небудь житло, де-небудь У свiтi, у котромусь iз замкнених примiських будинкiв, яких нiхто не доглядае. Менi досить було б однiеi кiмнати (свiтлоi кiмнати на пiддашшi). Я б жив там зi своiми старими речами, родинними портретами i книжками. У мене був би фотель, квiтки, собака й мiцна палиця на кам'янистi дороги. І бiльше нiчого. Ще тiльки зошит у жовтавого кольору слоновоi кiстки шкiрянiй оправi зi старовинним квiтчастим вiзерунком на зворотi: в ньому я писав би, багато. Багато писав би, бо маю багато рiзних думок i спогадiв.
Та вийшло iнакше, Бог його знае чому. Моi старовиннi меблi гниють у повiтцi, куди менi дозволили iх поставити, а сам я, так, Боже мiй, сам я не маю даху над головою, i дощ заливае менi очi.
Часом я поминаю крамнички, наприклад, на rue de Seine[43 - Вулицi Сени (фр.).], торгiвцiв старожитностями, чи старими книжками, чи гравюрами з переповненими вiтринами. До них нiхто не заходить, мабуть, справи iхнi кепськi. Але загляньте всередину i побачите, що вони спокiйно сидять i читають, не турбуються про завтрашнiй день, не бояться, що iм не пощастить, у них е собака, що вигiдно розташувався собi бiля них, або кiт, що робить тишу ще густiшою, коли скрадаеться вздовж полиць iз книжками, нiби стирае iмена авторiв у них на спинках.
Можна було б дуже цим задовольнитися: менi часом кортить купити собi таку переповнену вiтрину й просидiти за нею двадцять рокiв зi своiм собакою.
Добре сказати собi вголос: «Нiчого страшного не сталося». І ще раз: «Нiчого страшного не сталося». Але чи це поможе?
Що груба в мене знов курить i довелося вийти надвiр, справдi не бiда. Що я стомився i змерз, також не мае значення. Сам винен, що цiлий день вештався по вулицях. Так само мiг би посидiти в Луврi. Хоча нi, не мiг би. Є люди, що ходять туди погрiтися. Вони сидять на оксамитових стiльчиках, а iхнi ноги, як i великi порожнi чоботи, стоять рядком на гратках опалення. То дуже скромнi люди, вдячнi охоронцям у темних мундирах iз багатьма бляшками, що тi iх не виганяють. Та коли я заходжу, вони посмiхаються. Посмiхаються i ледь кивають головою. А потiм, коли я переходжу вiд картини до картини, не спускають iз мене погляду, весь час не спускають погляду, в якому перемiщалися i зливалися в одне погляди iх усiх. Отже, добре, що я не пiшов до Лувру. Я все вештався вулицями. Господи, де я тiльки не побував, у яких мiстах, кварталах, на яких кладовищах, мостах i переходах. Десь я бачив чоловiка, що пхав перед собою вiзок iз городиною, вiн кричав: «Chou-fleur, chou-fleur»[44 - Цвiтна капуста (фр.).], i в тому «fleur» «eu» було якесь дивно тужливе. Поряд iз ним iшла незграбна, негарна жiнка i подеколи пiдштовхувала його. Коли вона пiдштовхувала, вiн кричав. Часом вiн i сам кричав, але не до речi, i йому вiдразу ж доводилося кричати знов, бо вони опинялися бiля будинку, де в них щось купували. Чи я вже казав, що вiн був слiпий? Нi? Отже, вiн був слiпий. Був слiпий i кричав. Але цi моi слова – не вся правда, я не врахував вiзка, якого вiн штовхав, i вдавав, нiби не почув, що вiн кричав про кучеряву капусту. Та хiба це мае якесь значення? А якби й мало, то хiба не через те, чим це все стало для мене? Я бачив тiльки старого чоловiка, вiн був слiпий i кричав. Ось що я бачив. Бачив.
Чи хтось повiрить, що бувають такi будинки? Нi, скажуть, що я прибрiхую, а цього разу всi моi слова правдивi, нiчого не пропущено i, звичайно, нiчого не додано. Де б у мене взялися тi будинки? Вiдомо ж, що я бiдний. Вiдомо. Будинки? Але, якщо вже нi на крихту не вiдступати вiд правди, то були будинки, що вже не iснували там. Будинки, що iх розвалили дощенту. А ще? Були iншi будинки, що стояли поряд, високi сусiднi будинки. Мабуть, була загроза, що вони впадуть, вiдколи бiля них усе поваляли, бо оголену стiну пiдпирав цiлий ряд довгих просмолених щоглових колод, навскiс укопаних у звiльнений майданчик, засипаний будiвельним смiттям. Не знаю, чи я вже казав, що то була стiна. Отже, то була, так би мовити, не перша стiна збережених будинкiв (як можна було б подумати), а остання стiна колишнiх. Було видно ii внутрiшнiй бiк. Видно на рiзних поверхах стiни кiмнат, на яких iще трималися шпалери, подекуди виступ пiдлоги або стелi. Поряд зi стiнами кiмнат згори донизу лишилася брудно-бiла смуга, по якiй повзла, невимовно бридко звиваючись, немов черв'як, немов перетравлюючи те, що в нiй мiстилося, гола, в iржавих плямах труба для стоку нечистот. По краю перекриттiв лишилися сiрi, закуренi слiди вiд шляхiв, якими йшов свiтляний газ, i подекуди круто, зовсiм несподiвано, завертали на строкату стiну й пiрнали в чорну, нещадно пробиту дiрку. Та найдужче запам'яталися самi стiни. Цупке життя тих кiмнат не давалося, щоб його розтоптали. Воно ще було тут, трималося за вцiлiлi цвяхи, прилаштувалося на вузеньких дошках пiдлоги, позаповзало в недоруйнованi кутки, де збереглося трiшки внутрiшнього простору. Його видно було в кольорах, якi воно повiльно, з року в рiк мiняло: блакитний – на зелений колiр плiсняви, зелений – на сiрий, а жовтий – на вилинялу, затхлу бiлiсть гнилизни. Воно не зникало i в свiжих мiсцинах, що лишилися вiд дзеркал, картин та шаф, бо постiйно наводило iхнi обриси i було все в курявi та павутиннi навiть у цих прихованих мiсцях, що тепер оголилися. Було воно в тих стяжках, що iх протирали, i в мокрих пухирях по краях шпалер, коливалося на вiддертих клаптях i проступало з бридких плям, якi утворилися хтозна-коли. І вiд тих стiн, колись синiх, зелених i жовтих, обрамлених лiнiями вiдламу зруйнованих простiнкiв, струмiв дух того життя, густий, стiйкий, затхлий дух, якого не мiг розвiяти нiякий вiтер. У ньому були i запах обiдiв, i дух хвороб, i останнiй подих умирущих, i роками настояний дим, i запах поту пiд пахвами, вiд якого вбрання стае дубуватим, i прикрий дух iз ротiв та сивушний сморiд давно немитих нiг. Був там iдкий сморiд сечi, i запах сажi, i сiрий чад пригорiлоi картоплi, i важкий, невитравний дух несвiжого смальцю. Був i солодкавий, стiйкий запах недоглянутих немовлят, i дух страху дiтей, що запiзнювалися до школи, i повiв хотi вiд лiжок змужнiлих хлопцiв. І багато iншого, що сочилося знизу, з провалля вулицi, а також просоченого згори, з дощем, який не бувае чистий над мiстами. Багато ще iншого занесли прирученi домашнi вiтри, що завжди вiють на тих самих вулицях, i ще багато такого, що невiдомо де взялося. Таж я вже казав, що зруйнували всi стiни, крiм останньоi? Саме про цю стiну я й розповiдаю весь час. Хтось подумае, нiби я довго стояв перед нею; але ж нi, можу заприсягтися: тiльки-но впiзнавши ii, я вiдразу кинувся тiкати. Бо це страшне, що я впiзнав ii. Я все впiзнаю тут, тому воно миттю опиняеться в менi, де почуваеться як удома.
Вы ознакомились с фрагментом книги.
Для бесплатного чтения открыта только часть текста.
Приобретайте полный текст книги у нашего партнера:
