Наштовхнувшись на недовiру до своеi теорii з боку довговолосого хазяiна флiгеля, Рябцев знiтився й перестав бути балакучим. Так, досить швидко, зустрiч-застiлля добiгла кiнця.
– Може, вам викликати таксi? – запитав Алiк.
– Не треба, в мене «piaggio» в кущах, – вiдповiв Рябцев.
– У кущах?
– Бiля ставка. Менi ж на Сихiв, теж не близька сторона! На таксi з моею-то пенсiею дорого!
Алiк провiв гостя через дорогу до ставка. Там Рябцев сiв на свiй моторолер, що вразив переконаного хiпi своiм яскравим жовтим кольором, i обернувся.
– Наступного разу ви – до мене! – сказав вiн. – Ви ж у мене нiколи не були!
Алiк кивнув.
– Я подзвоню! Скоро подзвоню! – пообiцяв Рябцев i поiхав.
Алiк залишився на березi ставка. Повiтря було вологе i свiже, i важке. І здалося раптом Алiку, що дiйсно пахне тут морем i йодом. Вiн озирнувся на всi боки, подихав носом, поворушив у ротi язиком. На язицi все ще вiдчувався смак морськоi капусти.
«Звiдси й iлюзiя запаху! – подумав Алiк. – Вiн, певно, цi водоростi щодня iсть. Адже вони дешевi!»
Роздiл 14
До обiду Тарас прокинувся. На губах яскравий, але уявний присмак жiночоi помади з малиновим ароматом – приснилося, що Дарка кiлька разiв цiлувала його в губи, при цьому не торкаючись до нього своiми руками в довгих матер'яних рукавичках.
На вулицi гамiрно й ясно. Виглянуло сонце, i його променi пробивалися через щiлину у фiранцi, падаючи на старий протертий паркет кiмнати.
Тарас, умиваючись, згадав про рибок i тут же насипав iм корму, пiсля чого замислився про те, що i йому б обiднiй корм не зашкодив. Але перш нiж одiйти вiд пiдвiконня, зачерпнув долонею води з акварiума й окропив нею кактуси, що стояли поряд.
Поки роздивлявся освiтленi внутрiшньою лампочкою просторi надра холодильника, до його вух донiсся виск п'ятоi сходинки. Слух рiзонуло так, що вiн скривив губи. І зi спiвчуттям згадав про Єжи, що завжди сприймав «викрик» цiеi сходинки як особисту образу. Декiлька секунд Тарас чекав дзвiнка в дверi, але, як не дивно, дзвiнка не було. Значить, хтось, не знаючи музичних тонкощiв старовинних дерев'яних сходiв iхнього парадного, пiднявся на поверх вище, де мiж небом i землею, на третьому поверсi мешкала парочка пенсiонерiв, яка час вiд часу дихала свiжим повiтрям на балконi своеi квартири. iжу iм приносила соцiальна робiтниця, що знала про «п'яту сходинку». Можливо, цього разу ii хтось замiнював?
Вiд роздумiв вiдвернув дзвiнок мобiльного.
Бадьорий голос Льонi повiдомив, що вiн готовий до процедури з виведення останнього, третього каменя.
Тарас, почувши про рiшучiсть пацiента, завмер.
– Може, iншим разом? – запропонував вiн пiсля паузи. – Ви вже двi ночi пiдряд напружувалися… це все-таки не легко.
– Бог трiйцю любить, – уперто заявив Льоня. – Давайте! Я доплачу…
– Бог мав на увазi iншу трiйцю, – мовив Тарас задумливо. – Передзвонiть, будь ласка, годинi о шостiй. Я поки що поганенько почуваюсь. Якщо вичухаюся, то поiдемо!
– Я подзвоню! – твердо пообiцяв прямолiнiйний клiент.
Тарас зачинив кватирку на кухнi, й одразу ж у примiщеннi стало тихiше i затишнiше. Сiв за стiл, згадав про свое бажання що-небудь з'iсти i вiдразу почув бадьорий дверний дзвiнок.
Судячи по тому, що «п'ята сходинка» перед дзвiнком промовчала, прийшов хтось зi своiх. Скорiше за все, Єжи. Здогадка не викликала у Тараса радостi. Вiн не поспiшаючи пройшов до коридору.
– Привiт, Тарасику! – У вiдчиненi дверi впурхнула Оксана. – Я тут мимо проiздила, дай, думаю, загляну до твого холодильника!
І подруга рушила до кухнi з синьою господарською сумкою в руцi. Клацнули, вiдчиняючись, дверцi холодильника.
– Я так i думала! – продзвенiв суворий голос Оксани. – Ти хочеш себе до виразки довести?
Коли Тарас зайшов на кухню, Оксана вже перевантажувала продукти iз сумки до холодильника.
– Оце, – вона показала супермаркетiвську упаковку телячих ребер, – для супу! Пам'ятаеш, як варити суп?
Тарас кивнув. Вiн дiйсно пам'ятав, адже Оксана йому разiв чотири показувала, примушуючи усно повторювати всю послiдовнiсть дiй.
– Так, iз тебе вiсiмдесят п'ять гривень! Ось чек! – сказала вона, випроставшись i стоячи навпроти.
Тарас полiз до кишенi за грошима. Поки витягав, Оксана встигла сходити до кiмнати й повернутись iз задоволеною усмiшкою на обличчi.
– Молодець, що про рибок не забуваеш! Я, до речi, тобi розповiсти дещо хотiла!
– Може, сядеш? – запропонував Тарас.
– Нi, поспiшаю! У нас за годину репетицiя, новi номери вчимо. Так от, минулоi ночi була магнiтна буря! Такоi сили, що в центрi мiста свiтло пропало! А на Франка в одному будинку – два самогубства, уявляеш?! І ще по радiо передавали, що Львiвенерго повiдомило, нiби не було нiяких аварiй i електрика постачалася безперебiйно! Розумiеш?
Тарас заперечливо хитнув головою.
– Ну, всi лiчильники показували, що електрика постачаеться, а насправдi в центрi мiста ii кiлька годин не було! Це означае, що ця магнiтна буря на себе енергiю перетягнула… Ой, ти постригся! – Оксана звернула увагу на волосся Тараса. – Молодець! Гарна стрижка! Напевно, закохався! – хитрувато посмiхнулася вона.
Тарас ледь помiтно кивнув i тут же похитав головою, немов прагнучи скасувати свiй кивок. Проте Оксана цього не бачила. Вона виглянула у вiкно.
– Так, менi пора! – Гостя зробила крок до дверей, але зупинилась i знов обернулася до хазяiна квартири. – Твiй сусiд мене на каву запрошував! А я його не впiзнала спочатку! У вас iз ним усе гаразд?
– Так.
– А сходинку вiн полагодив?
– Нi.
– Передай йому привiт i нагадай про сходинку! Вiн обiцяв тесляра викликати!
Оксанина «Чебурашка» вiд'iхала вiд парадного, й Тарас зiтхнув iз полегшенням. Ураган промчав, не дуже-то затримавшись i нiчого не зруйнувавши.
Приготування простенького супу на телячих ребрах повернуло Тараса до стану комфортного спокою. А виiдена тарiлка супу пiдняла настрiй настiльки, що навiть думка про те, що й сьогоднi вночi, можливо, доведеться возити клiента iз Сумськоi областi, який пахне бензином, не налякала Тараса.
«У нього ж були три каменi, два тепер у мене в коробочцi. Треба i третiй забрати… Бог трiйцю любить!» – подумав iз усмiшкою на обличчi хазяiн квартири.
Роздiл 15
Алiк сидiв на лавцi у скверику бiля Пороховоi вежi. Сидiв задумливо. Пiсля неспокiйного короткого сну, викликаного розповiдями капiтана Рябцева, йому захотiлося вибратись у центр мiста, хоча особливоi потреби в цьому не було. Але у старого хiпi слова «потреба» та «необхiднiсть» у думках виникали рiдко. Причесавши свое довге пряме волосся перед квадратним дзеркалом на стiнi, вiн одягнувся у джинсову унiформу, що не потребувала прасування, i вийшов на вулицю.
Сонце на небi не свiтило, але посвiчувало, перебиване хмарами. Спочатку, крокуючи у бiк центру, Алiк прийняв його свiчення за тепло, але незабаром налетiв прохолодний вiтер, i Алiк згадав, що свiй надiйний крислатий капелюх забув удома. Проте повертатися не захотiв.
