– Ой, – зiтхнула вона з полегшенням. – Це ви! Слава Богу!
– Щось сталося?
– Електрика пропала, – сказала вона теж неголосно, майже пошепки. – Я подзвонила хазяiну. Вiн сказав причаiтись i чекати. Сказав, що бандити могли перерiзати дроти, щоб я не могла натиснути тривожну кнопку.
– А сам вiн що, приiхати сюди не може? – розсердився Тарас.
– Вiн не в мiстi, а о шостiй мене вiдчинить змiнник. У нього ключi.
– Це ж не робота! – обурився Тарас. – Це справжнiсiньке рабство! Вам треба шукати що-небудь трохи краще!
– Робота з грошима – це завжди рабство, – спокiйно вiдповiла Дарка. – Але менi потрiбна нiчна робота…
– Кави? – запитав Тарас, поставивши на прилавок iз зовнiшнього боку металевий термос.
– Та я б iз радiстю. – Голос Дарки бiльше не був переляканим, але тепер у нiм прозвучав смуток. – Тiльки як?
Тарас посмiхнувсь, але дiвчина цього не помiтила.
Вiн дiстав iз кишень новенькi попiльнички, поставив поряд iз термосом, наповнив iх кавою й акуратно просунув одну у вирiзнiшу для обмiну купюрами.
Рука в синiй матер'янiй рукавичцi захопила двома пальчиками чорну попiльничку з кавою i затягнула ii всередину.
– Що це, блюдце таке? – запитала Дарка, вже присунувшись iз стiльцем до вiконця. Тепер полум'я свiчки освiтлювало правий бiк ii обличчя.
Не чекаючи вiдповiдi, вона пригубила каву. Тарас пiднiс до рота свою попiльничку.
– Ой! Та це ж… – розсмiялася Дарка, i смiх ii пролунав на диво радiсно, щиро i дзвiнко. – Це ж попiльничка! Кава-табака!
Тарас вiдчув момент щастя. Вiн був винуватцем ii смiху, ii радостi. Блискавична гордiсть захопила його. Захопила, пiдняла над мiстом i тут же вiдпустила. І став вiн легким i безтiлесним, як чарiвник або казковий герой. А обличчя Дарки у вiконцi раптом засвiтилося сильнiше за свiчку, i вогонь у ii очах спалахнув веселий i дикий. Порожня попiльничка стояла перед нею бiля палаючоi свiчки, i слово «Venezia» тепер легко прочитувалося.
– Іще кави? – запитав Тарас.
Дарка кивнула i просунула попiльничку назовнi.
Тарас знову наповнив ii кавою. Подав назад. У спину йому раптом ударив порив вiтру, i свiчка в обмiнцi ледве не погасла. Дарка кинула до неi долонi, затулила полум'я свiчки вiд вiтру. Обличчя ii враз стало переляканим.
– Ой, коли свiтло пропало – теж такий вiтер був. Один порив вiтру, i все! І птахи кричали дивно та голосно. Крик у них був схожий на хрипкий смiх… Адже зазвичай уночi вони мовчать! – говорила Дарка, подавшись уперед усiм тiлом i наблизивши обличчя до внутрiшньоi частини вiконця, щоб краще бачити Тараса.
Їi обличчя при м'якому освiтленнi свiчки здавалося водночас i дитячим, i iконописним. Навiть переляк iй личив, робив ii по-особливому жаданою. Тарасу вiдразу захотiлось ii захистити. Вiн i стояв тут, як вартовий, як захисник.
За розмовами вони допили каву, i Тарас охоче запропонував з'iздити додому i заварити ще один термос.
– Нi, не йдiть! – попросила вона, i Тарас уперше вiдчув себе потрiбним. – Давайте просто так, без кави, поговоримо. Ви менi вже щось про себе розповiдали. Ви ж медик? Уночi, напевно, на виклики iздите?
– На виiзди – так! – Тарас кивнув. – Але взагалi-то я займаюся приватною практикою за своею методикою. Конкременти виводжу, тобто нирковi каменi. Це, звичайно, тема не застiльна… А ви… Ви так цiкаво одягаетесь! Я ранiше тiльки вашi руки бачив… У рукавичках…
– Ой, тiльки не подумайте, що я – модниця! – Голос Дарки знову став чистим, живим, таким, що звiльнився вiд ноток переляку. – У мене алергiя на грошi… точнiше, на грошовi знаки та дрiб'язок… Я, коли маленька була, тiльки вiзьму монету або паперовi грошi в руку, так вiдразу жар у шкiрi починаеться, спочатку в пальцях, якщо я пальцями грошi тримаю, потiм усi руки червонi по два-три тижнi i сверблять. Страшно дуже було! Зараз я вже навчилась. Усе добре тепер. Ось, дивiться! – В ii пальцях з'явився банкнот у п'ятсот росiйських рублiв. Зашарудiли грошi, а рука в синiй рукавичцi заграла пальчиками, примушуючи банкнот хрускотiти ще голоснiше.
– Щось я не зрозумiю, – замислився вголос Тарас. – У вас на грошi алергiя, а ви з грошима працюете!
Дарка знизала плечима.
– Платять добре, та й менi лiкарi порадили нiчну роботу, щоб iзранку спати лягати. У мене шкiра дуже чутлива, не лише на грошi. Коли я ввечерi лягала, то довго не могла заснути, совалася, з боку на бiк переверталась, i теж потiм плями червонi, свербiж… Якби ви не були лiкарем, я б вам про це не говорила.
– Жаль, що я тiльки каменями займаюся, – видихнув Тарас. – Але хто знае? Може, i я чимось зможу допомогти.
Над обмiнкою закричав-засмiявся голосно незнайомий птах. Потiм опустився просто на дах, iще раз рiзко крикнув-реготнув i, шумно ляснувши крильми, злетiв у чорне небо.
– Чули? – У голосi Дарки знову були чутнi страх i переляк.
– Не тiльки чув, але й бачив! – абсолютно спокiйно сказав на це Тарас. – Ворона! Тiльки, здаеться, бiла!
– Ворона? – здивувалася Дарка. – Ворони так не кричать. Ворони каркають! Та i вночi вони сплять. У Стрийському парку. А вранцi летять на звалище в Грибовичi.
– Звiдки ви все це знаете? – здивувався Тарас. – Ви що, стежите за воронами?
– Вони над нашим будинком лiтають, i в дитинствi так лiтали, через увесь центр. Увечерi в парк, а рано-вранцi – на звалище! Їх же тут тисячi!
Тарасу навiть не довелося виправдовуватися за свою брехню. Не розгледiв вiн цього птаха, тiльки його забарвлення, але був вiн, здаеться, бiльший за звичайну ворону. Проте Дарку це питання раптом перестало цiкавити. Вона згадала свое дитинство. І почала про нього розповiдати. Кава забулася, смак ii, як i той заряд бадьоростi, який дае кофеiн, випарувався з язика. Втома починала змагати, i протистояти iй ставало Тарасу все складнiше i складнiше. Проте пiти без дозволу Дарки вiн не мiг, не смiв. Це було звичайне «джентльменське» виконання обов'язку.
Близько пiв на шосту навпроти обмiнки зупинилася бiла «Лада», з неi вийшов чоловiк рокiв п'ятдесяти в окулярах, у шкiряному пальтi.
– Вiдiйдiть од вiконця! – сказав вiн суворо Тарасовi.
– З якоi речi? – обурився Тарас.
– Тарасе, вiдiйдiть, – iз обмiнки долинув голос Дарки. – Це Орест Васильович, вiн мене вiдiмкне!
Тарас зробив кiлька крокiв убiк. Простежив за чоловiком в окулярах. Той обiйшов лiве вiконце будови, над яким висiла табличка «Ремонт годинникiв», у його руцi брязнули ключi. Раптово вiконце обмiнки наповнилося свiтлом – знову спалахнула лампочка. І тут же свiтло з'явилося в двох-трьох вiкнах будинку навпроти.
– Ну от, тепер усе добре, – мовила до Тараса Дарка, яка несподiвано виявилася поруч нього разом iз змiнником. На вигляд вона була невисока, мiнiатюрна, приваблива.
– То, може, вас додому пiдвезти? – запропонував Тарас.
Дарка кинула погляд на чоловiка, що приiхав на «Ладi», якийсь час барилась iз вiдповiддю, але потiм заперечливо хитнула головою.
– Орест Васильович краще дорогу знае.
Вона кивнула на прощання, сiла в бiлу «Ладу», i понесла ii машина кудись удалину порожньою вулицею.
Пiднiмаючись на свiй другий поверх втомленою ходою, задумливий Тарас ледве не наступив на п'яту сходинку. В останню мить вдалося йому з останнiх сил податися вперед усiм тiлом i перенести праву стопу на наступну, шосту сходинку.
Вже крiзь сон вiн почув iз радiоточки звуки гiмну. На обличчi усмiшка з'явилась. І навздогiн думка пролетiла про iхню з Даркою схожiсть – обое ж лягали спати дуже втомленими й рано-вранцi. А значить, обое спали мiцно.
За вiкном уже щосили вирувало життя, гуркотiли вантажiвки, машини. Стукали по тротуару пiдошви дешевих черевикiв. Мiсто ожило i видавало тисячi звукiв, не здатних проникнути в глибокий сон Тараса.
Роздiл 13
